10 Березня, 2023

Зелені “друзі” відьми Тамари

***Два тижні тому***
Медсестра Ніна повернулася до кабінету й сіла за стола, навпроти лікарки.
– Там у коридорі, в черзі до нас, сидить дивна жінка. Вона у себе на колінах тримає вазон зі столітником.
– То цікавий столітник. Думаю, що ту жінку відразу кладемо на стаціонар, а на завтра її можна до операції готувати. – Лікарка загадково посміхнулася.
– Тетяно Юріївно, я з вами вже місяць працюю, але дар пророцтва у вас спостерігаю вперше.
– Ніно, я тобі більше скажу. Той столітник і в операційній під час операції стояти буде.
– Оце вже зовсім зацікавили. Розкажете? – Ніна відклала писанину і зацікавлено нахилилася до лікарки.
– Якщо це той столітник, про який я думаю, то нині до нас завітала мешканка села Рудні. А столітник той, в їхньому селі, як перехідний амулет для небезпечно хворих. Він гарантує вдалий перебіг майбутньої операції. Вперше, для того, щоб його з собою в операційну взяти, пацієнтка спочатку мені хабаря пропонувала, а потім, коли я їй відмовила, стала в позу і відмовилася від операції. Їй вже пізно було їхати в іншу лікарню, і щоб її не втратити, я погодилася. За легендою цей дивний столітник підтримує життєві сили й робить результати операції максимально вдалими. Я тоді ані грама не пошкодувала, що погодилася на застосування того амулета. Пацієнтка лишилася жива й здорова, а я після того випадку неначе на світ народилася. Це містика якась. Під час операції мені в голову цікаві рішення приходили і я впевнено їх застосовувала на практиці, бо звідкись знала, що все роблю правильно. Я потім переглянула відеозапис. Я навіть скальпель під іншим кутом тримала. А коли зашивала, вирішила трохи відхилитися від норми й тепер лише тим новим швом і користуюся. У нас в лікарні багато таких казок ходить. Як будеш асистентом на операції, то матимеш можливість побачити одну з причин їхнього виникнення. І таких операцій я провела вже три. Але досить про езотерику. Клич першого пацієнта. Обідня перерва скінчилася.
***Два дні тому***
– Слава Україні, бабусю! – привіталися троє молодих дівчат до бабці. Стара сиділа на лаві, коло своєї хати. Пара котів, чорний і рудий, обтираючи мордами подоли спідниці, терлися у неї межи ногами.
– Героям слава, дівчатка. – Голос лагідний, а з під лоба так зиркає, що не загартовану людину може й переляк вхопити.
– А вас, часом, не Стеллою кличуть? – дівчата, як видно, були не з простих, бо на них оті зиркання мало подіяли.
– Ич, яка молодь пішла. Наче з міста приїхали, а все знають. Так, моє ім’я Стелла. А от кликати мене не раджу. Хто мене кличе, той довго не живе. Вам би, дівчата, спочатку самим назватися, а вже потім добрих людей розпитувати.
Вочевидь, головна з трійці дівчина, з зовнішністю відмінниці навчання, чомусь оминувши імена, манірно відрекомендувалася перед бабцею: – Ми співробітниці міжнародної організації «Зелений світ». Сюди з міста на автобусі доїхали. Нам сказали, що у крайній хаті живе баба Стелла. То вона нам покаже дорогу до дому Тамари Степанівни, професора біології. Ми до неї за результатами дослідницької роботи.
– Гонористі. І брешете складно. Бачу, ви до відьми Тамарки в гості намилилися?
– А що, таки справжня відьма? – скептично примружила очі наймолодша співробітниця. Побачивши, як баба Стелла перевела на неї свій колючий погляд, підібралася і похапцем додала: – Моє ім’я Рая. Я – студентка.
– Ну, діло ваше, – різко змінивши тему, баба Стелла вказала рукою уздовж дороги, – Не звертаючи, через все село пройдете. Як по той бік вийдете, побачите смужку лісу. Там на узліссі коло лисого пагорба живе ваша Тамарка.
Коли дівчата, подякувавши, відійшли трохи далі, баба Стелла повернулася в бік великого куща чорнобривців, що ріс поруч, і звертаючись до квіток сказала: – Постукай до Тамарки. Скажи, що знайшлась її пропажа. Дівчата, певно, загуляли на пару днів з початком практики. З Райки, може, толк і буде. А Вірка і Дашка нікудишні. Ганяти їх треба, як сидорових кіз.
***Нині***
– Вітаю, хазяйко! – Прочинивши двері, Віра Михайлівна зайшла до веранди, тримаючи в руках горщик зі столітником. – Тамаро Степанівно, ви вдома?!
– Віра Михайлівна, ви? Сідайте до столу, я зараз буду! – долинув голос Тамари з середини хати.
Віра Михайлівна сіла коло столу, який займав чи не більшу частину веранди. Поставила перед собою вазон зі столітником.
– Вітаю шановне панство! – подумки сказав столітник.
– Де ти тут панство бачиш? – також подумки відповіла фінікова пальма, яка стояла в кутку, у великому горшку, й виросла вже майже до стелі, – Я тут одна однісінька стою. Покинув мене майже на пів місяця і ні слуху ні духу. Хоч би якесь есемес відправив, що живий, здоровий. Ніякої чуйності!
У домі Тамари Степанівни, місцевої відьми, всі мешканці спілкувалися подумки. Для того, щоб Віра Михайлівна могла їх чути та розуміти, Тамара, десь з пів місяця тому, напоїла її відваром. Але він вже майже припинив свою дію, тож Віра сиділа мовчки та прислухалася, намагаючись розібрати, про що між собою розмовляють рослини.
Два тижні тому, Віра Михайлівна прийшла до Тамари по допомогу. Людям у селі було добре відомо, що, молода відьма, так всі її прозвали поза очі, може лікувати. А якщо сама вилікувати не зможе, то вкаже куди звернутися.
У Віри боліло з правого боку. Вже давно боліло, а нині зовсім погано стало. До районної лікарні їхати довго, а до відьми лишень поле перейти. То й прийшла. Трохи лячно було, але, як то кажуть, вже припекло. Та й баба Горпина, що коло Ляшенків живе, казала, що була у Тамарки й помоглося. Вже рік як баба зоровою бігає. Та так бігає, що й не вженеш.
Ледве дійшла тоді, так боліло. Тамара вилаяла її. Як же вона тоді лаялася! Дуже вже запущену хворобу побачила. Всадила Віру на цей стілець, де зараз сидить, наказала терпіти ще п’ятнадцять хвилин і побігла на кухню.
Рівно через п’ятнадцять хвилин, Віра бо, від болю кожну хвилину рахувала за годинником з зозулею, що висить на стіні, Тамара принесла їй чималу чашку з відваром. Запах дивний, а на смак, що сміття. Примусила випити. Потім ще п’ять хвилин очікування і благословенне полегшення. Біль відпустив.
Тоді Віра й почула вперше, як до неї столітник заговорив. Страху натерпілася, аж під жижками тряслося.
Поки зілля діяло, Тамара до комори виходила. То поки хазяйка до хати не повернулася, Віра Степанівна мало не посивіла, слухаючи, як столітник, голосом мудрого старця, розповідав їй, що не личить молодій, симпатичній дамі, так знущатися з власного організму. Що треба дієта і здоровий образ життя, що тепер лише хірургічне втручання врятує її від передчасної смерті.
Коли прийшла Тамара, Віра Степанівна, похапцем подякувала, сказала, що вже нічого в неї не болить, і що вона вже додому піде, на що отримала від Тамари ще одну порцію лайки. Виявляється, біль минув ненадовго.
Тамара суворо наказала взяти з собою столітника, прямо в горшку, вертатися додому, терміново телефонувати сину в місто, щоб забирав її та віз в лікарню на видалення жовчного міхура. І якщо Віра хоче жити, то столітник завжди коло неї мусить бути. Навіть під час операції.
Закріпила свої вказівки Тамара фразою: «Якщо не послухаєшся і помреш через свою дурість, то наперед накажи сину, щоб повернув мені столітник, а сама можеш не приходити, бо нічим більше допомогти тобі не зможу!»
Нажахана жінка найближчі два тижні випускала вазон з рослиною з рук лише двічі, під час операції, бо була під наркозом й нічого не пам’ятає, і в палаті, де столітник наполіг поставити себе на підвіконня.
Навіть до туалету, а вже потім і в їдальню з ним ходила. І весь цей час, противне створіння, користуючись своїм становищем і тим, що навіть затуливши вуха, Віра продовжувала його чути, провадило виховну роботу над переляканим жіночим організмом.
Його звали Фенг-Ші. Він казав, що колись був лікарем з Китаю чи з Тибету. Раз від разу його розповіді змінювалися. Розказував він про все, що збереглося в його пам’яті. Віра Степанівна за час лікування наслухалася так багато всього, що на решту життя вистачить.
З часом, голос столітника став тихішим і Віра зрозуміла, що скоро взагалі перестане його чути. Врешті-решт, вона звикла до свого зеленого наглядача і несучи вазон Тамарі, навіть трохи шкодувала за таким балакучим зеленим ментором.
За весь час Віра жодного разу не відповіла столітнику. Вона вважала, що відповівши рослині остаточно втратить здоровий глузд. Тож і зараз, поки хазяйка поралася десь в хаті, сиділа тихенько і вслухалася в голоси рослин.
Почувши пальму, яку, як виявилося, звати Роза, хоча вона пальма, Віра, бувши містично загартованою, майже не здивувалася, лише стала краще прислухатися, щоб нічого не пропустити.
Зелені знайомці давно не бачилися й обмінювалися люб’язностями та новинами.
– Що тут цікавенького відбулося, поки я практикував у медичному закладі? – дивна річ, рослини під час розмови не ворушилися, але Вірі видавалося, що Фенг-Ші дере кирпу, вигинає груди та немов павич розправляє хвоста перед пальмою Розою.
– Таки нічого особливого. – трохи ніяково відповідала Роза, – До Тамари приїхали три практикантки з відьомської школи. Молоді й дурні. Добре, що хоч енергійні. Зараз копаються в землі разом з паном Хомою.
Веранда, де сиділа Віра Степанівна, мала троє дверей. Одні вели надвір, другі до хати, а треті до кухні. Хатні двері були прочинені. Через цю шпарину до веранди неспішно вийшов напівпрозорий чоловічок, зростом Вірі Степанівні приблизно до колін.
Коричневі штани, червона в білий горох сорочка, руде волосся, кирпатий носик і очі-намистинки. Особливість його була у тому, що на лобі він мав ліхтарик, який стрічками кріпився до голови. Також він був брудний, замурзаний і лишав на підлозі мокрі сліди й грудки землі. Вийшовши на веранду, він, ні на кого не звертаючи уваги, поважно почвалав на кухню.
Слід в слід за ним, теж повільно, йшов чорний величезний кіт. В такт ході він помахував пухнастим хвостом, і вологі сліди домовика, під дією тих помахів, таємним чином зникали.
– Вітаю, Фенг-Ші! Як твоя подорож у світ варварів і тубільців? – чоловічок махнув у вітанні рукою, але навіть не повернув голову в бік столітника.
– Вітаю, Фенг-Ші. Схуднув, помолодів на пару років. Радий бачити. – так само, не дивлячись на столітника, муркнув кіт, продовжуючи мести хвостом сліди домовика.
– Мої вітання вам, аборигени! Ви неочікувано маєте рацію. Мій променад у світ медицини приніс людству багато нових знань. Всі медики вдячні, всі люди в захваті! – чванливо відповів столітник.
Процесія з чоловічка і кота, пройшовши через веранду дісталася до кухні. Чоловічок відкрив холодильник, дістав звідти пластикову пляшку з молоком і скрутив їй кришку. Видобувши з надр холодильника невеличку мисочку, поставив її на підлогу й налив туди молока, до якого відразу долучився кіт. Сам же чоловічок напився молока прямо з пляшки.
– Що, Хома, – поцікавився столітник, – Тебе Тимка знову на молоко розвів?
– Так! – відірвавшись від пляшки чоловічок витер брудним рукавом замурзану моську, лише розтерши по обличчі грязюку, – я зайнятий важливою справою, розширенням нашого з вами житлового простору. А Тамара виділила мені в поміч лише трьох практиканток. Дівчата з міста. Нічого самі не вміють. А мені що? На трьох хом’ячків я розірватися не можу.
– Можеш. Але не хочеш. – муркнув кіт, на секунду відірвавшись від блюдця з молоком, – Ще.
– Така важка доля у домовика, – скрушно забідкався Хома, підливаючи молока в блюдце коту, – Те зроби, те віднеси, керівником попрацюй, і ніякої подяки. Ось навіть молоком змушений з фамільяром ділитися. Фенг-Ші, чуєш? З тобою за послуги, часом, не молоком розраховуються? Виступиш спонсором для тваринки з класу ссавців?
– Цього я знати не можу, – сухо відповів столітник, – моя пацієнтка на контакт іти відмовилася. Схоже Тамара взагалі забула їй очі відкрити на те, що кругом відбувається. Я навіть не знаю, чи пішли їй на користь мої наукові доповіді. Можливо вона мене і не чула.
– Чула вона тебе, – на веранду з хати вийшла відьма Тамара.
Віра Михайлівна тепер достеменно знала, що Тамара Степанівна саме відьма. Віра вже опанувала себе і трохи дурнувата посмішка, яка виникла на її обличчі спочатку, під час споглядання цієї вистави, вже змінилася на спокійну зосередженість.
– Вона тебе та всіх вас і зараз чує. А декого ще й бачить. – взявши для себе стілець, Тамара сіла коло гості, – І якщо вплив Фенг-Ші був необхідний, то те, що ви тут зараз влаштували, може бути шкідливим для психіки Віри Михайлівни. Тож тепер ми мусимо з цим щось робити.
Кіт Тимка, зрозумівши, що зараз краще не привертати до себе сторонньої уваги, бочком, бочком, шаснув у щілину прочинених до хати дверей. Рослини замовкли, а домовик, причинивши ногою дверцята холодильника, з показною зосередженістю почав роздивлятися миску, котру, вже без молока, полишив після себе фамільяр.
– Віра Михайлівна, Ви пробачте мешканцям цього будинку, вони рідко приймають гостей. Загалом їх ніхто не бачить і не чує, тому чемно поводити себе вони не вміють. А знаєте що? Зараз Хома побуде ввічливим господарем, приготує нам чаю з пиріжками, ми з вами побалакаємо про своє, про жіноче, може і надумаємо, що робити зі всім цим гармидером. Хома, – відьма повернулася до домовика, – Приготуй чайку заспокійливого, пиріжки з маком, потім в коморі, в потаємній кімнаті на верхній поличці візьми зілля від переляку в зеленій пляшечці. І перестань вдавати з себе ображеного на весь білий світ. Ти на злидню схожий. Перед гостею незручно. Зараз же приведи свій зовнішній вигляд до ладу і поводься пристойно!
Віра Михайлівна з подивом спостерігала як напівпрозорий домовик тяжко зітхнув і наступної миті прискорився так, що його зображення в буквальному сенсі розмазалося в повітрі. Віра встигла лише один раз моргнути, а на столі вже з’явився чай у великих чашках, цукор, блюдця, ложечки, тарілка з повитими парою пиріжками та невелика пляшка зеленого скла з вузькою шийкою. Хома вже знову стояв коло холодильника, вимитий, вбраний в чистий одяг, без шахтарського ліхтаря на лобі й сяяв як новенька гривня.
– Який вправний! – не стримавшись, здивовано промовила Віра Михайлівна.
– Так, він може. Але іноді для цього йому потрібно захотіти. Стимулу бракує. – Тамара скоса глянула на домовика.
Хома зашарівся, комплімент від гості був приємним. Він зчепив ручки за спиною, ніяково потупив погляд і неначе першокласник, якому висловили подяку коло дошки, колупав ногою підлогу.
– Віра Михайлівна. Ми з вами дівчатка дорослі, тож обійдемося без політесів. Фенг-Ші вже повідомив мені про всі ваші пригоди. Він також продіагностував ваш організм, тож, як я бачу, ви хоч тільки-но з лікарні, але добре себе почуваєте. Місця розрізів зажли швидко. Отже, я вважаю, що мої рекомендації пішли вам на користь. Ваше тіло буде відмінно слугувати вам і надалі. Але є ще ваш психічний стан. І я вбачаю у теперішніх подіях свою відповідальність. Ви розумієте, що побачили трохи занадто для звичайної людини. Часто такі видовища негативно впливають на подальше життя. Тож я пропоную цілком безоплатно стерти це непорозуміння з вашої пам’яті.
– Я можу відмовитися? – Віра з надією подивилася на відьму.
– Від чого?
– Я не хочу забувати. – Віра намагалася якомога швидше запевнити відьму у своїй лояльності, – Я все розумію. Я повинна випити це зілля, і все забути, але я нікому не скажу. Я хочу все це пам’ятати!
– Не переймайтеся так, – Тамара підсунула ближче до Віри тарілку з пиріжками, – мені немає ніякого діла до того, що про мене будуть говорити. Зараз не шістнадцяте сторіччя, на багаття ніхто мене не потягне, і звання професора я маю, тож першого, хто буде кричати, що я відьма, наукова спільнота на порох зітре. Я турбуюся лише про ваш стан здоров’я і пропоную вам не забути, а лише пом’якшити вплив побаченого. Одна крапля зілля в чай і все, що відбулося, буде здаватися вам сном.
– Ні, я хочу пам’ятати.
– Добре. Тоді я буду вважати, що свою роль у допомозі вам я виконала.
– Звісно виконали! Я дуже вам вдячна! Я з собою принесла гроші. Скільки з мене?
– Ні. Грошей не треба. Це була допомога, а не послуга. Різниця в тому, що послуга є вашою забаганкою, а допомога це те, що вам життєво необхідно. За допомогу я грошей не візьму. А ви принесли те, що я вас просила?
– Звісно! З голови вилетіло. Ось! – Віра поставила на стіл склянку з жовтими кульками.
– Ого! – Тамара мало не присвиснула, – Цілих сім штук! Оце начіпляли ви на себе.
– Так, цілу жменю каміння тягала в животі. А лікарка зовсім не здивувалася, коли я її попрохала віддати мені камені з жовчного міхура. Казала, що це звичне діло. Клієнти часто забирають зуби, каміння з нирок, осколки або кулі, які хірурги видаляють з тіла пацієнта. А нащо вони вам?
– Це не просто камені, це духи, які підселилися до вас. Ви маєте слабкий від природи організм. Вам потрібно поновити захист, бо духи будуть знову підселятися і пити вашу життєву енергію.
– Це духи померлих?
– Все трохи не так. – Тамара задумливо помішувала ложечкою чай, – У кожної людини є душа. Після смерті тіла, душа йде туди, куди їй потрібно. Але навколо людей існує повно безтілесних сутностей. Ми називаємо їх духами. Старі люди називали їх лярвами. Ці духи живляться життєвою енергією людей. Вони як п’явки. Якщо з’являється така можливість, вони підселяються до людини й харчуються нею. Також підселений дух робить собі на згадку копію спогадів реципієнта. А оскільки крім цих спогадів вони нічого не мають, то ототожнюють себе з душами померлих. Але не можна плутати. Дух ніколи душею не стане. Тож ваш організм треба захищати, щоб ви не поначіпляли нових паразитів на себе. Захищаючись, ваш організм закапсулював старих паразитів у каменях жовчного міхура. А для наступних у вас є ще нирки, суглоби, хребці. Остеохондроз, це також камені.
– Себто, ось ці сім духів, якщо їм надати можливість говорити й запитати хто вони, скажуть, що вони це я?
– Саме так. Сім духів, і всі як один скажуть що вони – Віра Михайлівна.
– Трохи моторошно. – Віра зробила декілька великих ковтків чаю. – Виходить я сама роблю свої копії?
– Будьте уважною, Віра. Це не ваші копії. Це лярви, духи, сутності, які не мають душі. Це якби відеокасета з вашим зображенням, захотіла видати себе за вас. Це зовсім інший світ. І страшного й жорстокого у ньому набагато більше, ніж доброго і приємного.
– Ну це вже ні в які ворота не лізе! – Фенг-Ші не стерпів і вирішив втрутитися. Він був обурений, – Тамара! Мають бути якісь кордони! Ви вважаєте нормальним називати мене! Мене! Лікаря, дотичного до таїнств китайської медицини – відеокасетою?!!! Відеокасетою! Шматком пластику!
– Ось, про це я й казала. – звертаючись до Віри, відьма вказала пальцем на Фенг-Ші, – Варто лишень показати слабину, сідають на шию й вимагають покласти твоє життя на вівтар їхнього возвеличення, – і вже до столітника: – Ти є тим, чим ти є. Ти – столітник! А будеш багато говорити, висмикну з вазона і викину на гноярку! Будеш там червам виразки лікувати й розповідати про свої таємниці китайської медицини!
– Кгм! … Ваші хижацькі методи та безпринципні аргументи, хазяйко, не лишають мені вибору! Я буду розумнішим і промовчу! І прошу взяти до уваги, що в словесній баталії ви не перемогли, а скористалися підступним шантажем! – Фенг-Ші ображено замовк.
– То ці рослини, також духи? – Віра вже з острахом дивилася на столітник.
– Все знову трохи не так, – Тамара підперла голову рукою, – Це інший світ, і інформації стільки, що так за чаєм я вам майже нічого не встигну розповісти. Але якщо зовсім, зовсім все спростити, то це звичайна рослина до якої підселився дух. Але дух у даному союзі виступає не паразитом, а симбіонтом. Вони з рослиною співіснують разом і обом від цього добре. Дух домінує, а рослина йому допомагає. Дух ніби отримує собі тіло і може трошки уявити, що він живе звичайним життям.
– Вам напевно цікаво з ними розмовляти? Вони багато чого знають. – Віра Михайлівна, хоч і з острахом дивилася на столітника, але все ж цікавість в ній перемагала. – Я б хотіла і надалі мати можливість чути й бачити цих істот. Можу я просити поділитися зі мною рецептом того відвару?
– Віра, ви наче турист, що одного разу відвідав тропічну країну, побачив тепле море, синє небо, ласкаве сонце і думає, що опинився в раю. Варто такому туристу переїхати в цей рай на постійне місце проживання, як з’являться і змії, і москіти, і тропічна лихоманка, і ще багато речей, які добряче заважають людині нормально жити. Людський організм, не просто так втратив можливість спілкування з істотами інших планів буття. У деяких людей лишився слух. Скількох людей голоси в голові довели до сказу? У деяких лишився зір. В психіатричних лікарнях багато хворих розповідають про свої видіння і галюцинації. Багато ви знаєте людей, котрі можуть нормально існувати в суспільстві й водночас чути всю оцю балаканину духів, нелюдів, нечисті?
– Вас знаю. Ви нормально уживаєтеся.
– Ха-ха-ха! – Тамара відкинулася на спинку стільця, – Я відьма по крові. І хоча цей дар у мене з народження, але і користуватися ним я вчилась з дитинства. Але ж кругом повно відьом, які отримали свій дар шляхом підселення духів. І вони або ж платять зависоку ціну за свої вміння, або ж мусять творити жахливі речі на поталу тим духам, під чиїм впливом вони опинилися. – Тамара ненадовго задумалася, – Дуже багато інформації, тож відразу ви мало що зрозумієте. У мене до вас пропозиція. Вам потрібно поновити захист від духів. Не знаю, що у вас сталося і чому ви стали доступні для нежиті, але це можна легко виправити. Вас навчать простих вправ мої практикантки. Але це вже буде не допомога, а послуга, тож вона потребуватиме оплати.
– Я готова платити. Я ж казала я брала з собою гроші.
– За цю послугу мені від вас грошей також не потрібно. Я хочу вас просити про відповідну послугу вже для мене.
– Що саме?
– У мене вже два дні живуть три практикантки. Молоді відьмочки, гарні дівчата. Але вони мені вже в печінках сидять зі своїми теревенями. Від балачок рослин, – відьма скоса подивилася на столітник, який гордо промовчав, – Я хоч можу ментальним бар’єром захиститися і відпочити, а ця молодь, цілий божий день «Бу-бу-бу, бу-бу-бу!» А їм у мене ще цілий місяць жити. Я знаю, що у вас хата велика, а син в місто переїхав. Чи могли б ви взяти цих капосних до себе квартирантками? Всього місяць. Заплатять, як звичайні квартирантки. Ніяких знижок.
– А чого ж. Візьму. І плати мені не потрібно. Тільки навчили б ви мене, як можна з рослинами говорити?
– Поки не поновите собі захист, ніяких балачок. Розумію, що одній нудно, син у місті, а з сусідками побалакати не завжди є можливість, але потерпіть з такими забаганками. Зараз дівчатам скажу, що житло їм знайшла, тоді вже разом і підете. А навчитеся захисту, тоді й про ваші бажання поговоримо. – хазяйка голосно покликала через прочинені двері: – Дівчата! Хто там ближче?! Підійдіть на хвилинку!
З хати на веранду вийшла молода дівчина. Руденька, невисока, одягнена по хатньому у джинси й футболку, але виглядала вона гірше ніж домовик Хома під час його першої появи на веранді. Вся в землі, руки й коліна в багнюці, навіть у волоссі, що вочевидь не так давно мало пристойний вигляд, повно пилюки та піску.
– Це ще що таке?! – Тамара здивовано закліпала очима.
– Тамара Степанівна, – вирішила виправдати себе практикантка, – Ви ж нам сказали допомагати домовику в хатній роботі. Хома нам сказав, що ви давно плануєте з підпілля викопати тунель до лисого пагорба і там зробити нову лабораторію…
– Це неперевершено! – Тамара закотила очі, – А перед тим як перетворитися на кротів ви у мене особисто могли спитати про мої плани? Чи вас нічого не здивувало?
– Так нам Тимка підтвердив. Він же ваш фамільяр. Вони нам креслення показали й розрахунки.
– Клич всіх сюди. І дівчат і тих двох лобуряк.
Практикантка зажурено попленталася в хату.
– Ось про що я тобі казала. – Відьма скептично вказала на двері до хати, – Варто полишити на хвилину без нагляду, вони тобі й хату розваляють. До речі, будьмо на «ти», бо як не в одному селі живемо.
– Згодна.
На веранду зайшла процесія. Дівчата стали в рядочок, а кіт вийшов наперед і всівся на підлогу. Його хвіст різко смикався, що видавало страх і знервованість.
– Хома, це що таке?! – Тамара випромінюючи праведний гнів зверталася до порожнього місця збоку від кота.
Віра зрозуміла, що зовсім не бачить і не чує домовика. З сумом вона подивилася на столітника Фенг-Ші й пальму Розу. Відтепер це були звичайні рослини. Напевно Відьма щось таки додала в чай, бо як Віра не вслухалася, але відповідь домовика Хоми, яку, вочевидь, чули всі, лишалася для неї тишею.
– Ти ж мені казав, що тобі дівчата потрібні, лишень картоплю у підпіллі перебрати?! – Тамара змінила вектор уваги на кота, – А ти що собі здумав? Чого мордою крутиш? Я питаю, ти на що підписався? Тебе що купили за блюдце молока?!
Кіт щось відповів, але Віра Михайлівна почула лише тихеньке нявчання.
– Хоча кого я питаю?! Вам же збрехати, що в калюжу плюнути! Хома неси Харитона! Ні на кого покластися не можна!
Коло дівчат з’явилася здорова діжка в якій ріс великий вгодований фікус.
– Ось, Віра, знайомся: Харитон. Колись був приживалою в одного французького революціонера, часів Робесп’єра і Паризької Комуни. Патологічно правдива істота. Є хоч хтось, на чиє слово в цій хаті можна покластися. В мене він обіймає посаду мажордома.
Віра не схотіла псувати виховний момент і не стала признаватися, що вже не чує духів, тож мовчки ввічливо кивнула фікусу.
– Харитоне, ти чому мені нічого не сказав? Чому мовчиш? – Тамара пильно придивилася до фікуса, – Добре, розберемося. Тепер ви, три красуні! Віра, знайомся: це – Даша, це – твоя тезка Віра, це – Рая. Ні, запевняю тебе, вони не злидні й не жебрачки. Ти маєш можливість на власні очі побачити студенток другого курсу відьомської академії! Це еліта відьомського бомонду! Це не обтяжений мозком вранішній серпанок прогресивної молоді! Це по самі вінця вимазаний багнюкою цвіт папороті! Це саме вони будуть орендувати у тебе житло на найближчий місяць і в усьому допомагатимуть по господарству, – троє практиканток мали жалюгідний вигляд. Вони були схожі на трьох поросят, які втекли з ферми та знайшли милу їхній поросячій душі баюру, – Дівчата, ви навіть не уявляєте, у що ви вляпалися. Якщо в академії дізнаються, що ви цілий день у домовика в служках ходили, власними руцями йому нору у підпіллі копали й не додумалися навіть магію застосувати…
В очах у юних відьмочок крім сорому з’явився страх:
– Тамара Степанівна, не треба, я вас благаю! Ми все зрозуміли! Просто у вас такий авторитет в академії, ми не хотіли вас дурними питаннями непокоїти! – Рая виправдовувалася за всіх трьох.
– Дівчата, що з вас виросте? – Тамара вочевидь змінила гнів на милість і вже лишень давала настанови, – Істоти паралельних світів і нижніх планів майже завжди налаштовані поживитися вашим коштом. Домовик і фамільяр лояльні, а якби це була мавка, русалка, упир, чи ще яка нежить? Дорослішайте дівчата, бо з вашої наївності може так статися, що однієї днини ваші нутрощі будуть висіти на тернових кущах, а ваших порваних тіл взагалі ніхто ніколи не знайде. – Тамара взяла до рук чашку з чаєм, який досі лишався майже гарячим, – У вас п’ять хвилин на відновлення підпілля, прибирання, очищення і на збір речей. Опісля з Вірою Михайлівною йдете до неї заселятися. До вечора навчіть її захисту від підселення, а назавтра рано приходьте, будемо продовжувати вашу практику.
Дівчата швидко пішли до кімнат. Відьма випростала руку до дверей і різко стисла її в кулак. Двері за дівчатами, голосно стукнувши об косяк, рвучко зачинилися.
– Віра, прошу тебе почекати дівчат коло стежини на вулиці. Вони за хвилину будуть. А мені треба ще декому мозок вправити, бо невідомо, хто в домі хазяйка. А назавтра, як вивчишся захисту і не передумаєш здійснити своє бажання приходь. Продовжимо нашу розмову.
Від голосу відьми повіяло таким холодом, що Віра Михайлівна, поспіхом подякувавши та попрощавшись, вимелася на вулицю. Спинилася вона лишень коло вишні, де починалася стежка через поле, а коли озирнулася побачила як вікна веранди сліпуче спалахнули білим сяйвом і весь будинок здригнувся від раптового вибуху грому. Звуковою хвилею її аж похитнуло. Від страху похололо в грудях, але Віра Михайлівна здивовано подумала, що першою думкою, яка виникла в голові, була: «Чому витримали вікна і жодна шибка не розбилася?»
***
За декілька хвилин двері з хати несміло прочинилися і на веранду вийшли вже чисті й охайні дівчата з сумками. Вони згуртувалися коло дверей на вулицю, з острахом дивлячись на дві чорні обвуглені плями на підлозі у тих місцях, де недавно стояли Хома з Тимкою. Тамара спокійно сиділа за столом і сьорбала гарячий чай.
– Чого зупинилися, дівчатка? – Тамара над чашкою пильно розглядала студенток, – Йдіть. Вас Віра Михайлівна чекає. Шануйтеся у квартирантах, не чіпайте місцевих. Це моє село. Якщо якогось хлопця зведете, то не ображайтесь, я до вас не буду такою доброю, як до цих двох. – Відьма поглядом показала на дві плями, – Назавтра приходьте. Якщо Віра захоче, і її беріть з собою. Ідіть, ідіть.
***
Віра Михайлівна побачила як з хати, в режимі евакуації, повискакували дівчата з пожитками й швиденько попрямували до неї. Коли всі вервечкою пішли по стежині через поле до села, Віра запитала у дівчат: – Що там сталося?
– Нічого особливого. – Рая озирнулася на будинок відьми, – Професорка влаштувала показове покарання для підняття свого авторитету, та нашого бойового духу. Спалила блискавкою домовика з фамільяром.
– Як спалила?! – Віра Михайлівна не повірила почутому.
– В попіл! – заздрісно сказала Даша. – Та ви не переймайтеся, Віра Михайлівна, не знаю як швидко, але вони відновляться. Нелюдь так просто не вбити. Нам ще вчитися і вчитися до такого рівня.
– Але як нас ця солодка парочка майстерно до роботи прилаштувала! – студентка Віра скрушно похитала головою, – Мститися будемо?
– Не варто, – Рая вже життєрадісно посміхалася, – Їм і так прилетіло на горіхи. Тільки ж тепер в академії, щоб нікому ні слова, бо то дійсно буде зашквар!
***
Відьма Тамара підвелася і переставила столітник на підвіконня.
– Як приємно нарешті опинитися на своєму місці! – зауважив Фенг-Ші, – хазяйка, я, стоячи та знявши капелюха, аплодую вашому театральному таланту! Ви просто богиня акторської майстерності! Навіть такий досвідчений лікар як я не помітив фальші в ваших діях!
– Приєднуюся! – Пальма Роза була у захваті, – були б в мене долоні, я б заглушила всіх своїми аплодисментами! Блискуче! Неперевершено! Шкода, що не можна повторити фінальну сцену на біс!
– Вилазьте вже! – Тамара збирала посуд, – Хома, ти мені розкажи, що ти зробив з Харитоном? Він же п’яний в глечик! Спить без заднього коріння!
Хома виліз з щілини між стіною і холодильником: – Харитон хоч чесний, але у своїй чесності він не надійний. Сьогодні б промовчав, а через тиждень-два дівчата його випадково у розмові на тему виведуть, і він нас всіх здасть з потрухом. Я його полив хмільним квасом. Слабенький він товариш по чарці. Одна філіжанка, а він уже в зюзю.
– Дійсно, – Тамара подивилася на фікус, – Я про його чесність якось не подумала. Віднеси його в кімнату, і той, не зловживайте хмільним. Не вистачало, щоб ви мені з фікуса алкоголіка зробили.
Тимка гордо піднявши хвіст вийшов з-за діжки з фікусом: – Гарно ти, хазяйка вигадала здихатися тих хвойд. Я б місяць не витримав. Нишпорять всюди, теревенять постійно, спати не дають. То що, ми сьогодні своєю талановитою грою заробили на маленьке свято?
– Знову з лісовиком всю ніч гульбанити будете? Добре. Ви сьогодні дійсно були на висоті. Тимка так з себе винуватого вдавав, що навіть мені його пожаліти хотілося.
– А я ж спочатку не знав про ваші плани. – вирішив висловитися Фенг-Ші, – Дивлюся, Хома Тимку молоком підпоює, думаю що це таке сталося, що Тимка сам собі налити не може, а ви навіть цей підкуп продумали! Геніально!
***
Темніє. По лісовій стежині неспішно йдуть великий чорний кіт Тимка і домовик Хома. Хома несе невеличкий рюкзак з якого стирчать три пластикові пляшки молока.
– Вітаю, пані Анфіско! – мурчить кіт Тимка, котрий, за його словами, на пів ставки підробляє у місцевої відьми Тамари фамільяром.
– Вітаю, пані Анфіско! – каже домовик Хома, котрий у часи творчого натхнення полюбляє обертатися на великого і неповороткого хом’ячка Хомку. – Як ся маєш?
– Вітаю, панове! – відповідає їм молода берізка, що стоїть при дорозі, – Росту потихеньку. Чого і вам бажаю. Як там здоров’я пані Тамари?
– Всіх нас переживе! – Відповідає Тимка, – Лісовик Зеленбор у себе?
– Повинен бути на своїй галявині. Я його з учорашнього дня не бачила. Що, знову чоловіча компанія?
– Так! Старим друзям треба зустрічатися якомога частіше! – Хома поправляє рюкзак на плечах і запитує у Тимки: – Чуєш, пане чорний!
– Чого тобі? – не обертаючись відповідає фамільяр
– А ми ж дійсно збираємося з лісовиком у чисто чоловічій компанії.
– То й що?
– Виникає питання, як правильно буде називатися наш сабантуй? Мужичник, чоловітник, чи хлопчашник?
– Ох і розумний же ти, пане Хома! Хоча отак, на перший погляд, і не скажеш. А ми зараз сядемо на галявині і за пляшечкою молока поставимо це питання на порядок вечірній…
***
Наступного дня першою на веранду до відьми Тамари зайшла Даша.
– Доброго ранку! Тамара Степанівна! Ми прийшли!
З хати на веранду вийшла Тамара: – Де решта?
– Дівчата з Вірою Михайлівною відстали. Мені з вами треба особисто словом перемовитися.
– Значить Віра Михайлівна не з лякливих. Нещодавно на операційному столі життя своє рятувала, а розуму це їй не додало. Що ж, це її рішення. На наших плечах лише завдання полегшити можливі наслідки. – Тамара підійшла до вікна, на якому стояв столітник і поглянула надвір, – Даша, кажи що хотіла, бо вони он де вже, скоро в хату зайдуть.
– Тамара Степанівна, маємо проблему. Віра Михайлівна, хоч жінка і розумна, але нову інформацію сприймає не дуже швидко. Вона з навчання зрозуміла лише те, що медитація, це синонім глибокого і здорового сну. А зробити енергетичний купол, для неї, це помахати руками над головою. Але це так не працює! Як їй пояснити?
– Тобто ти хочеш сказати, що навчити людину захисту ви не змогли?
– Виходить так. – Даша розвела руками.
– Даша, ви з дівчатами вже на другому курсі. Треба швидше засвоювати інформацію. Ви як початкові шахісти, бачите лише яким чином ходять фігури. А треба дивитися на всю дошку і бачити стратегію гри, при чому з обох боків.
– Я не вмію грати в шахи. Колись намагалася навчитися, але …
– Добре, облиш. – Тамара махнула рукою, – Моя помилка.
До веранди зайшли Віра Михайлівна та решта студенток. Привіталися.
Тамара розсадила всіх навколо столу, і запитала у гості про її успіхи в навчанні.
– Мені здається я добре засвоїла те, що треба робити. – Віра Михайлівна почувалася упевнено, – Увечері пів години медитації. Треба на підлогу сісти навколішки, закрити очі й намагатися не впасти, коли випадково заснеш. І захист я також навчилася робити. Ось так над головою проводиш сім разів і навколо тебе всі духи дохнуть.
– Зрозуміло. – Тамара виконала жест «Рука-обличчя», – Утримаюсь від оцінки. Пропоную надати слово Фенг-Ші.
– Це трошки не мій профіль. – столітник вирішив також перекласти відповідальність, – Переадресовую це питання Розочці. Вона у нас за психологію відповідає.
Віра Михайлівна ввічливо чекала, поки її успіхи обговорюють рослини, та намагалася по обличчях дівчат зрозуміти, що саме кажуть духи.
– Дівчата сконцентровані на собі і на тих знаннях, які дають в академії. – пальма була безцеремонною, – Простою мовою – егоїстки. Все на себе міряють. Не хочуть ширше думати. Майже все, що ми робимо в житті базується на вірі. А навчали Віру Михайлівну виключно техніці виконання вправ. – пальма самовдоволено захихотіла, – Вона не розуміє, що і для чого робить. Пропоную скористатися тією вірою, яку виховали у неї з дитинства. Техніка виконання ж може бути будь-якою. Нехай вона також буде запозиченою з релігії та старих вірувань.
Побачивши, по витягнутих обличчях дівчат, що вони хоч і почули Розу, але нічого не зрозуміли, Тамара сама звернулася до Віри Михайлівни: – Скажи, а як твоя мати захищалася від нечистої сили?
– Та як і всі, – почала згадувати гостя, – кіптявою від свічки хрести над дверима та вікнами малювала, полин попід вікнами розкладала, ладан палила, коли на люди йшла булавку на сорочку до тіла одягала. На вербну неділю гілками верби хату від злих духів вимітала… Від злих духів? То це він і є? Захист? А дійсно, як Михась в місто жити переїхав я якось і перестала то все робити. Собі одній воно і не треба. Років п’ять вже…
– Ну ось і розібрались. За цих п’ять років ти й наловила собі повен жовчний міхур сміття. Що ж, з захистом начебто все. Роби, що раніше робила і буде тобі щастя.
– А як чути рослин? Я не передумала! – Михайлівна була налаштована рішуче.
– Навчу. Але це буде коштувати всіх тих грошей, які ти вчора з собою приносила.
Гостя зніяковіла: – Але це…
– Багато за науку? – Тамара посміхнулася, – Ось чому не можна брати гроші за допомогу. За своє життя ти ладна була віддати все без питань. Ти не могла відмовити мені в будь-якій сумі. Тож брати з тебе ті гроші, це все одно, що забирати останнє. А зараз ти хочеш від мене послугу. Це лише твоя забаганка. Вона не є для тебе конче необхідною. Тож тепер ти розмірковуєш, чи не забагато вона коштує. Я ж в праві брати за свою послугу ту ціну, яку вважаю достатньою, бо ти можеш відмовитися.
Віра Михайлівна, щось для себе вирішивши, закивала: – Добре. Я згодна. Мені треба буде підселити собі якогось духа?
– А це ми зараз і з’ясуємо. Підселення це крайній і дуже небажаний метод. – Тамара показала на столітник, – Там у Фенг-Ші нижній листочок підсох. Поторкай. Він добре тримається?
Нічого не зрозумівши, Михайлівна торкнулася столітника, ойкнула вколовшись і відсмикнула руку.
– Що скажеш, Фенг-Ші?
– За хвилину аналіз крові буде готовий! – столітник наче аж позеленів від щастя, бо лише він зараз у змозі своєю послугою принести користь, – Так. Є! Є відгомін відьомської крові. І недалеко. По материнській лінії прабабця щось нескладне могла. Цього буде досить для застосування фітотерапії.
– Це добре. Віра, ти маєш невелику генетичну схильність до відьомства, тож обійдемося без підселення. Достатньо лише трохи змінити енергетичний фон. – Тамара, сходила до хати. Повернувшись, поставила на стіл маленьку пляшечку з висушеними ягодами й розкрила перед Михайлівною великий том енциклопедії зі світлиною якоїсь рослини. – Знаєш цю ягоду?
– Знаю. У лісі росте. Кажуть, вона ядовита. У нас ніхто її не бере.
– А я й не казала, що все буде просто. – Тамара єхидно посміхнулася, – Ретельно розжуй і проковтни дві ягоди. Лише дві.
Трохи повагавшись, гостя відкрила пляшечку, витрусила на долоню дві ягоди і вкинула до рота.
– Я тут переглянула дещо зі спогадів про церковно-приходські книги. – пальма Роза також хотіла бути корисною, – У нашому селі жила її прабаба. Записана Агрипиною Пікож.
– Добре, як Михайлівна зможе тебе чути, розкажеш їй. Предків треба пам’ятати. – Тамара щось згадала і попросивши всіх трохи зачекати, вийшла надвір. Вона принесла ще одну скляну пляшечку. Шар пилу на ній вказував, що її довго не чіпали. В середині торохтіла якась невелика кісточка. – Віра, запам’ятовуй інструкцію. Впливу ягід вистачить на дві доби. Проміжок до наступного вживання не менше тижня. Назбирай собі жменьку цих ягід, висуши. Вистачить на довго. З правилами вживання все просто. Якщо порушиш, то спочатку напиши заповіт. Тож в кращому випадку ти зможеш чути духів дві доби на тиждень. Якщо захочеш влаштувати святкові посиденьки, або перекинутися спогадами з цим моїм подарунком, – Тамара показала на кісточку, – Підгадай час вживання ягід під свято. Яку рослину в хаті маєш?
– Герань.
– Закопаєш цю кісточку між корінням і поллєш. Матимеш з ким словом перекинутися. Але наголошую, пам’ятай: це не колишні люди і не душі. Слабини не давай, бо зжеруть з потрухом. І помирись з домовиком. Бо до цього часу ти про нього нічого не знала, то вам з ним було начхати одне на одного.
***
Вечоріло. Дівчата від відьми Тамари ще не прийшли. Віра Михайлівна, закінчивши домашні справи, за чашкою чаю з молоком і свіжою випічкою, розповідала домовику свіжі новини.
Як виявилося, домовик жив тут давно і мав ім’я Трунька. Віра Михайлівна щиро перепросила Труньку, що останнім часом не шанувала його, як личить.
Раптом з підвіконня почувся сонний голос: – Ой… Як довго я спала. Що це? Герань? Ну таке. Вірко! Чуєш?! Це я, твоя прабаба Агрипина. Ич, яка молодь пішла! Старших не шанують зовсім. Принеси скоріше ложечку перегною, та вкопай мені під корінь, бо щось гілки викручує. Напевно погода зміниться. Варто було мені померти, як всі тут відразу розлінилися! Хутко! Хутко! Кому кажу?!
(18 лютого 2023 року)