Сила полину

Широко розкинулось у гирлі Дунаю велике розлоге Вилкове. Між Чорним Морем та прісними водами величної ріки мерехтіло зеленню дерев та виблискувало ясписом тихих вод славетно відоме місто. А відоме воно своєю системою річкових каналів замість доріг на вулицях та своєю другою назвою через це – «Українська Венеція». Але мало хто знав, що окрім цього, є у цьому чудовому місті ще одна неабияка цікавинка.

Тут, серед вулиць заповнених водою на різний рівень глибини та різного розміру й фасону місточків з мирно пришвартованими човниками, серед безлічі островів, на яких розташовувалось по одному або й по тузню охайних біленьких будиночків, був окремий острівок з галявиною-амфітеатром посередині та пишними вербами по краях, що давали щільну й прохолодну тінь навіть у найспекотніші дні літа. І належав цей острівок офіційно – Факультету Травознавства Коледжу Нетрадиційної медицини Півдня України, а неофіційно – Факультету Травництва Південноукраїнського Коледжу Відьомства. І оскільки саме влітку є найбільше наочного матеріалу для вивчення науки про трави, то літо завжди було самим напруженим періодом навчання у травників.

І саме зараз на цій галявині-амфітеатрі, де хтось влаштувався у тіні, а хтось засмагав на сонечку, проходила чергова лекція про трави. Студентки (бо так вийшло, що хлопці дуже рідко хотіли ставати травниками, тож і на цьому курсі були тільки дівчата) слухали викладачку, яка ходила у легенькій сукні по центру галявини по колу (вже добряче утолоченому за велику кількість лекцій до того) і завзято диктувала інформацію про біологічні, хімічні та обрядово-містичні властивості однієї рослини:

– Сила полину береже…

– Ну скільки можна? – зітхнула Даринка на віддаленому краю галявини.

– Та чого? – пхнула її ліктем подружка Заринка. – Така цікава рослина. І у полину багато функцій.

– Здебільшого оберегові, – скептично зітхнула Даринка. – Он вже шостий раз той полин щось береже.

– І що цього разу? Цікаво, – приготувалась записувати у свій блокнотик Заринка.

– Сила полину допомагає від хтивості! – продовжувала лекцію викладачка. – Тож сила полину береже…

– Вагіну? – тихенько спробувала вгадати ухмильнувшись собі під носа Даринка.

– Ти що таке говориш? – перелякано витріщилась на неї Заринка.

– А що? То дуже медичне слово. Чого від того сахатись? То настільки доброчесне і добропорядне слово, що його навіть на парканах не пишуть, – повчальним тоном відповіла їй Даринка театрально поправляючи на носі уявні окуляри, ніби зобразивши таким чином дуже досвідченого лікаря.

– Не пишуть, – кивнула Заринка погоджуючись. – Але то якось цинічно звучить.

– Та чому цинічно? Просто і логічно! – усміхнено пхнула її ліктем Даринка.

Тим часом, не звертаючи уваги на теревені дівчат на галерчині, лекторка продовжувала виголошувати далі лекцію зі свого центру галявини:

– Сила полину береже дівочу цноту! А для травниць, як би то не було, але цнота дуже важлива! Хоч багато хто і вважає то забобонами, але цнотлива травниця і нині на практиці краще зілля готує. Тому традиція є усталена – професійним травницям бути цнотливими. А ви, оскільки здобуваєте тут відповідну освіту, маєте бути саме такими висококваліфікованими травницями. Тобто цнотливими. Це і традиція, і профнеобхідність.

– То що? – хмикнула Даринка Заринці на вухо. – Якщо хтось з нас з хлопцем зляжеться, то дівчині від того вчинку усі мізки відшибе і здатність думати пропаде чи що?

– Не сперечайся! То традиціям видніше, – шикнула на неї Заринка.

– Ну, не знаю, не знаю… – перегорнула сторінку свого блокнота Даринка. – Хто ті традиції писав? Чи може переписав?

– Ей! Пс! Дівчата! – нахилилась до них студентка з сусіднього рушника, на яких усі сиділи під час лекцій. – Ви сьогодні ввечері з нами тусити будете?

– А з якого приводу двіж? – зацікавилась Даринка.

– Робимо ватру, варимо раків і старшокурсниці діляться досвідом та цікавими історіями з першокурсницями.

– А! То звісно будемо, – кивнула Даринка. – Цікаво що вони нам понарозповідають.

Тож дівчата дослухали лекцію і пішли (а точніше попливли на човниках) до острівка з охайним будиночком-гуртожитком. Даринка з Заринкою перекусили та зайнялись домашнім завданням, а саме – написанням доповідей на тему впливу лікувальних властивостей м’яти та меліси на психіку котів.

А коли сонце забарвило небо багряно-помаранчевими кольорами лінивих надзаходних хмар, що плавними перломутровими обрисами вигравали на фоні темної синяви, Даринка з Заринкою вдягнені у все біле сіли у свій човник і попливли до старшокурсниць. Причаливши до берега вони побачили багато дівчат у білому навколо високої ватри.

– А це нагадує чимось рейв-вечірку десь на Ібіці, – хмикнула Даринка роззираючись. – Усі у білому і танцюють поміж довгих смолоскипів, що стирчать розтикані звідусіль.

– А ти звідки знаєш як там на Ібіці?

– Ютуб тобі у поміч! І ти знатимеш! – засміялась Даринка.

– Але ми тут, – зітхнула Заринка.

– І чого зітхаєш? Це ж теж класно! – обвела рукою вид на тусовку навколо ватри Даринка. – Можна у білих джинсах тусити, лаунж-музику з етнічними мотивами на блютуз-колонці включити й смачненьким перекусити!

Заринка весело кивнула і дівчата пішли приєднуватись до навколоватрового та поміжсмолоскипного гульбища, від якого через додані у вогонь трави усі неприязні комарі або повиздихали, або тримались подалі.

– Ну і де раки? – підійшла Даринка до знайомих дівчат-першокурсниць.

– То трохи пізніше буде! Бо зараз фуршет! Усі п’ємо холодний динячий квас і закусюємо канапками! Он там усе можна взяти! – перекрикуючи музику пояснили устрій вечірки дівчата.

Підійшовши до низького розкладного столика Даринка з Заринкою взяли собі по кілька маленьких канапок з сирно-яєчною намазкою прикрашених креветками, назвавши їх «шикарними вилківськими брускетами». А знайшовши великий скляний кег з крантиком, що бочком бувтихався у воді поруч з берегом прив’язаний до настрямку очерету, налили собі квасу з динь.

Через деякий час старшокурсниці принесли величезний казан, прилаштували його над розпеченим вугіллям після ватри та закинули туди величезну купу різнокаліберних раків, яких витягнули з води у заздалегідь підготовленому кімлачі.

І почався ритуал варіння раків. Складався він з того, що усі дівчата по черзі кидали кріп в окріп і казали свої відьомські побажання здоров’я усім, хто смакуватиме їжу з цього казана. А першокусниці на свої зітхання стосовно того, що занадто прості трави використовуються для відьомської їжі, що готується класичним способом у казані над вогнищем, отримали від старшокурсниць у відповідь народну відьомську мудрість:

«У руці відьми будь-яка трава набуває особливої сили та стає відьомською в залежності від бажання відьми».

Тож доготувавши страву усі всілись по колу на рушниках із тарелями повними варених червоних паруючих смачним ароматним маревом раків і почали захопливо обговорювати історії з життя травниць нагризаючи соковите м’яско та облизуючи пальці, по яким стікала навариста юшка.

То були історії про складні пошуки потрібних трав, про вибухове у прямому сенсі приготування зіль та ліків і про неймовірні засоби здати сесію. Але найцікавішими та найжаданішими для Даринки були історії про те, як травниці не могли далі вчитись або взагалі бути травницями через втрату цноти. І вона їх досхочу наслухалась.

Задумливо гикнувши від схоже перенасичення раками та з серйозним виглядом обтерши об серветку пальці Даринка запитала звертаючись кудись у далечінь:

– А може то в них усіх психологічний бар’єр був через оті напоумлення про цноту на лекціях?

– Ну, у цих історіях наче дівки були вперті й не сильно лякливі! – так само гикнувши відповіла Заринка.

– Хтозна, хтозна… – задумливо сьорбнула динячого кваску Даринка, ледве ковтнувши (бо раки ж підпирали).

– От зустрінеш хлопця, закохаєшся і травницьку силу разом з цнотою втратиш! – жартівливо пригрозила пальчиком одна зі студенток Даринці.

– Ой, то ще його спочатку зустріти треба! Такого, щоб хоча б зацікавив! – засміялась Даринка. – І що? Хіба немає одружених травниць?

– Є! – кивнула старшокурсниця. – Але вони слабенькі…

– А хто то сказав? – скептично знизала бровою Даринка. – Може то вони сімейним життям такі замудохані, що коли за зіллями до них люди йдуть, то вони такі типу «Ой, нічого не знаю, не можу! От нате вам м’яти і йдіть собі лікуйтесь!»

Усі, хто почув ці слова на галявині, розсміялись. А Даринка подумала, що окрім оберігаючого цноту полину, добре було б ще знати травку, яка б і у випадку активного інтимного життя зберегла б відьомську силу травниці.

Студентки ж проголосивши тост за відьом цокнулись стаканчиками з запашим квасом з медових солодких динь та продовжили теревенити за своє. А у повітрі вирував тонкий гірко-солодкий аромат полину, засіяного на різних островах дельти Дунаю та вже дозрілого, адже середина липня була найкращою порою для відьомської заготівлі цієї духмяної трави. І не знала Даринка, що назавтра її чекав великий сюрприз…

– Оце так сюрприз! – широко усміхнувся високий чорнявий хлопець побачивши руду дівчину у блакитному купальнику, що вилазила з води на місточок, на якому він рибалив.

– Взагалі-то, це ти тут «Сюрприз Сюрпризович»! – відхекалась Даринка, яка швидко плила до того, змиваючи з себе втому після вранішніх полинових жнив. – Ти що тут робиш? Це, між іншим, острів нашого Коледжу!

Хлопець пояснив, що приїхав до друга у гості і вирішивши порибалити на човнику знайшов цей затишний місточок. Ще порозпитував про Коледж, вразився відсутності літніх канікул у студенток і поумлівав від чуток про кулінарні здібності травниць.

– То вас, травниць, як хороших господинь можна сміливо заміж брати? – широко усміхнувся хлопець, якому руде дівчисько вже запало в душу.

– Зараз! Ага! – фиркнуло руде дівчисько. – Тільки про то і мріємо! Ти б краще плив би звідси тихенько й любенько! Тут в нас лекція скоро буде! А викладачка наша до непроханих гостей сувора!

– Та пливу вже! Он, бач, вудку складаю. А вилов може коту якому вашому подарувати?

– Собі подаруй!

– Мене, до речі, Гнатом звати. А тебе? – наблизившись зазирнув у очі дівчині хлопець і немов закляк потонувши у тих синіх відьомських очах, які ніби заглядали у душу.

– Дарина! – гордо промовила дівчина некліпаючи та мимоволі замилувавшись випромінюючими бурштинове світло очами хлопця.

– Приємно познайомитись, – ледве прошепотів зачарований хлопець.

– Ага, – кивнула Даринка і стрибнула у воду з місточка.

– А як тебе знайти?! – крикнув їй навздогін хлопець.

– Ніяк! Мене хлопці не цікавлять! – відповіла йому Даринка, а сама подумала вже пливучи швиденько:

«Ну його нафіг! Звісно симпатичний він. І очі такі глибокі й розумні. І голос зачаровує. Але що далі? Курортний роман? То для нього. А для мене? Тимчасове захоплення і шанс втратити травницьку силу? Може і забобони то, але і просто для дівочої психіки короткострокові відносини не є корисною штукою… Знаємо! Бачили! Чули! На помилках інших вчимося!»

Тим часом Гнат поки складав вилов та рибальські причандалля у човен впевнено бурмотів собі під носа:

– Треба Арчика буде порозпитувати де травниці тусять. Взагалі має розповісти мені про них усе. Друг він мені чи не друг?!

І Гнат так азартно стрибнув у човник, що той ледь не перевернувся. Вчепившись у борта човна мовби той кіт хлопець трохи отямився і поплив до хати друга. Поплив зосереджено, цілеспрямовано і швидко.

А наступного дня на окремому острові був ярмарок. Одна з улюблених розваг і людей, і усілякої нечисті. На той острів ще вів місточок, по якому і прийшли на ярмарок Даринка та Заринка. Розглядали вони усіляке різне торговиння із цікавістю. І обидві прикипіли поглядом до гарнітура з двох плетених крісел та столика з лози.

– Нам це треба! – вхопилась Заринка за спинку лозового крісла.

– Дуже! Маємо піклуватися про наші дупки, які мають на чомусь комфортно сидіти, – присіла на плетене крісло Даринка.

– А можемо ми попіклуватись про ваші цікаві місця? – неочікувано невідомо звідки поруч з дівчатами виринули Гнат з другом Арчиком.

– Що? Які місця? – обурилась Даринка гнівно глянувши на хлопців.

– Перепрошую! Ніжні, пружні, найкращі у Світі місця! – трохи вклонився Гнат. А Арчик підморгнув Заринці.

– Та не через опис місць обурилась! А через те, що не зрозуміла натяку! Це як ви зібрались про наші дупки попіклуватись? – встала з крісла Даринка похмуро склавши руки на грудях.

– Купимо вам цей чудовий гарнітур! Ну, для чудових д…

– Та ясно! – махнула ручкою Даринка.

– Дівчат! – договорив Гнат.

– І не шкода вам грошей на то буде? – хмикнула Даринка.

Продавець, який увесь час слухав перемови молоді, теж зацікавлено глянув на хлопця ніби кіт на людину, що зібралась кришку з банки зі сметаною відкрити. Хоча справжній кіт, який схоже був улюбленою тваринкою продавця та сидів на лозовій шафі, почав голосно чхати та ніби щось гирчати. Ніхто на нього не звернув уваги. Але Даринка придивившись пізнала у ньому чортика, а прислухавшись почула як той бурмоче:

– А най би вам пусто було. Чха! Понатикають у пазухи полину. Чху! А у порядних торгових чортів з носа тече так, що… А. А. Апчху! І не погіпнотизуєш покупця на зайву копійчину, щоб незайвий глечик сметани від господаря отримати! Хоч би швидше пішли! А… Чхойпта!

Даринка тільки ухмильнулась і подумала:

«От на практиці переконалася, що не зайвим той полин є і на шопінгу. Може ще десь згодиться… Хоча пам’ятаючи з лекцій що ця трава може, не хотілось би потрапляти у такі ситуації, щоб користуватись її найсильнішими магічними властивостями.»

Полин тим часом у кишенях дівчат, світився лагідним блакитним світлом, яке могли побачити лише ті, хто здатен бачити ауру.

Через кілька хвилин зторгувавшись з продавцем хлопці вже тягнули на собі кріселка зі столиком, який гордовито погойдувався між хлопцями при ході. Зрозумівши, що вільних човників-таксі нема, а човен хлопців усю компанію разом з меблями не витримає, було прийнято рішення йти пішки.

І хлопці звивистими стежинами по суходолу між хатами та через місточки понесли нові закуплені дівчатам меблі, напротязі усієї прогулянки-доставки йдучи позаду дівчат та милуючись тим, для чого вони то добро купили. А потім ще раділи отриманим номерам телефонів дівчат та смачним сиринчкам зі сметаною, якими їх пригостили володарки плетеного гарнітуру.

Увесь наступний тиждень Заринка окрім навчання активно переписувалась з Арчиком у месенджерах. А Даринка просто випадково усюди зустрічала Гната. Навіть коли крадькома залізла на віддалений острівок йогу робити. Тоді вона ще запідозрила, що випадковості можуть бути не випадкові.

Одного дня дівчата отримали запрошення від своїх хлопців відвідати пляж на дамбі озера Сасик біля присілка Катранка зі сторони Чорного моря. Даринка з Заринкою одразу погодились і поки збирались, хлопці вже припливли до причалу їх гуртожитка та чекали у своєму човнику з виблискуючим на сонці новеньким мотором. Почесне місце на кормі займав здоровезний кавун, який важив не менше двадцяти кіло і був модного нововиведеного сорту «Переможний» із забарвленням у піксель. Дівчата радо повсідались у човен та прийнялись розглядати навколишні мальовничі зарості протоків Дунаю, крізь які компанія на човнику попливла хоч і безбризкотно, але швидко. Поступово канали ріки ставали все ширшими. А зарості очерету та дерев, на верхівках яких сиділи різноманітні птахи, ставали все масштабнішими, але і більш віддаленими від бортів човна. Вітерець разом з човником поступово ставав все більш розгонистим і стрімко обдував обличчя, а випадкові бризки з-під корми відсвіжували пасажирів.

Дівчата милувались панорамою горизонту, що все більше розгорталась за кожним заломом ріки, і з особливим задоволенням плескали долоньками по теплій воді, яка поступово з ясписової у гирлі Дунаю змішуючись з водами Чорного моря перетворювалася на темно-синю, а ближче до того дикого пляжу з білесеньким пісочком і зовсім ставала лазуровішою за хвилі Французької Рів’єри. А хлопці тимчасом милувались дівчатами, кожен своєю…

За півгодини плиття усі четверо вже були на широкому багатокілометровому піщаному дикому пляжі, де було стільки місця, що люди манячили десь далеко один від одного зі своїми пікніками. Але новоприбула компанія перебувала на березі недовго, бо усі швидко як могли роздяглися та побігли у море. Непомітно для хлопців дівчата розмочили у воді жменьки дрібнозмеленого сухого полину, діставши його під водою з верхніх частин своїх купальників. Понашіптували певні відьомські говірки та грайливо понахлюпували водою з тим полином на хлопців та одна на одну. Проте це не для збереження цноти, а як захист від русалок. Травниці знаючи, що полин з давніх-давен вважається найліпшим захистом від русалок, і готуючись до морської пригоди прихопили його з собою. І не дарма. Бо поки пливли на пляж вгледіли під водою зеленоволосих дівок із некліпаючими заздрісними очима. А виконавши обрядову дію з полином у воді травниці зі спокійною душею насолоджувались купанням у морі зі своїми хлопцями.

Досхочу наплескавшись у воді усі четверо вилізли на берег і вимостили собі затишне місце для сидіння, лежання та поїдання смачненького. Об’ївшись митим та прохолодним кавуном усі знову захотіли у море поплавати. Але цього разу вдалось не побігти, а тільки трохи перевальцем додріботіти до води й просто дрейфували на ній порозлягавшись як ті морські зірки.

Засмагаючи потім біля лінії прибою дві парочки поодаль одна від одної розмовляли про все на Світі. І звісно кожна парочка ще про своє особисте, що цікаво тільки їм двом.

Потім був ще романтичний захід сонця біля ватри на піску із духмяним чаєм, здоровезними шматками смаженої риби та малесенькими солодкими кручениками. Врешті від захопливого проводжання заходу сонця усі мали палаючі щічки та трохи припухлі губки. Але цього не було видно у нічній мандрівці на човні по широким протокам Дунайського Біосферного Заповідника до острівка з гуртожитком травниць-першокурсниць.

А через тиждень виявилось, що пора готуватись до великого свята…

– Коли ви встигли? – витріщилась на Заринку Даринка.

– От питаю тебе ще раз! Ти будеш дружкою на моєму весіллі, а також за сумісництвом відьмою-охороницею свята? – ухмильнулась Заринка.

– Звісно що так! Вітаю, подруго! – обійняла Заринку Даринка.

Коли ж прийшов день весілля Зореслави та Аркадія, Даринка не стримавшись пускала сльозу на церемонії одруження. Не через зворушливість моменту, а згадуючи як напередодні дівич-вечора ледве врятували весільну сукню, коли пакунок з коробкою, у середині якої була сукня, рано вранці доставили на острівок просто закинувши на причал, де були пришвартовані човни студенток.

І все б нічого, але схоже пахнув той пакунок чимось незвичним і привабливим, для тих хто любить картон або чужі пакунки. Але добре, що одна зі студенток, яка любить дуже рано прокидатись і робити каву, побачила у вікно як зграйка видр-очеретяниць, які були представницями дрібної річкової нечисті, намагається ту коробку з сукнею розковиряти та розгризти. Тож піднявши ґвалт на увесь гуртожиток разом з іншими травницями-студентками кавоманка вибігла рятувати сукню.

До речі, навіть ті студентки, що не любили Заринку теж вибігли рятувати сукню. Це, по-перше, через жіночу солідарність, бо ніякі «видри» не мають зіпсувати свято. І по-друге, через те що їм самим треба ж буде пообговорювати сукню, а як її обговорювати, якщо сукні не буде.

У той момент дрібні видри-очеретяниці побачивши натовп галасливих дівок, що вивалився з репнувших від натиску дверей гуртожитку, спробували той пакунок стягнути у воду. Але злива з капців та прокльонів, що на них обрушилася, шугонула тих «видр» залишивши їх з пустими лапками, а наречену з сукнею.

Взагалі, дівич-вечір знаний був, бо перед весіллям усім гуртожитком народних обрядів на вдалий шлюб наробились досхочу. Очистились дубовими віниками в лазні так, що усі червоні аж до ранку були. Чаїв сімейне-щастя-приманюючих напились так, що аж гикали ніби підхлюпуючи коли ворушились. А про хороші позитивні історії з сімейного життя та десь почуті поради так наговоритись, що аж язики заплітались.

Згадуючи це Даринка не помітила як весілля стрімко набрало обертів. Хоча вона особливо за це не хвилювалась, адже як відьма-охорониця весілля вона добре підготувалась: замовлянь усюди де можна і на що можна понаробила, оберегів скрізь понатикала і полин використала по-максимуму. Адже не дарма полин за свої побутово-магічні властивості називають «травина над травинами». Тож наречені убезпеченні від усього лихого ходили оперезані полином на голе тіло під весільним вбранням. Це не тільки захищало від вроку та пристріту, а ще надавало здоров’я на подружнє життя та сили на першу шлюбну ніч. Також місця, де відбувались урочисті святкові дії були окроплені заздалегідь відваром полину, щоб ніяка дрібна нечисть не заважала святу своїми пакощами. А гості мали собі на столах полинову настоянку, бо вважалось що вона оберігає людину від чортів. Тому у чарки з цим зіллям гості символічно вмочували кінчик язика аби під час веселощів замасковані чорти не завеселили до знеможіння.

А поки нечисть трималася від цього свята подалі, гості гуляли на острові у величезному шатрі, де їли, пили й танцювали. У якийсь момент молодята захотіли на фотосесію на «нульовий кілометр Дунаю», щоб зробити символічне фото «нульового кілометра подружнього життя». Старші гості, більшістю вже ситі й веселі, залишились гульботіти, а молодь на човниках поплила караваном з музикою на берег острівка Анкудинів, де було встановлено величезний бетоновий знак цифри нуль із маленькими буквами «км» поруч.

Врешті на фоні жовтого піску, блакитної води та барвистого післяполуденного неба, височіла та цифра нуль обліплена молодятами з гостями, які азартно фоткались у різних позах та композиціях.

– За повір’ям тому, хто пройде крізь цей нулик, завжди щаститиме, – прошепотів на вухо Даринці Гнат. Вона запропонувала терміново там пройтись. Взявши за руку він повів її туди, звідки натовп вже трохи перемістився до води зосередившись на відкорковуванні шампанського, яким хотіли ще святково окропили море.

– Йди, – підвів Гнат Даринку до порогу бетонового нулика.

– А самому спочатку пройти й звідти ручку подати? – вперла руки в боки Даринка.

– Просто хочу, щоб тобі першій щастити дуже сильно почало. І може тоді зрозумієш як тобі зі мною пощастило, – широко усміхнувся Гнат.

Осяйливо глянула на Гната Даринка і спираючись на його руку легко перескочила крізь той нулик, а потім грайливо поманила його пальчиком. Гнат спритно стрибнув крізь нулик, схопив Даринку і закрутив у обіймах. Даринка у цей момент весело сміялась просто відчуваючи щастя і якусь неймовірну легкість на душі.

А молодь таки оббризкала море (і себе) шампанським та задоволена під музичку попливла на човниках назад до святкового шатра далі танцювати. Але хтось у нетерплячці ще у човниках намагався танцівні вибрики робити і від того човники хитало так, ніби їх риба з-під води трусить.

У шатрі ж старше покоління вже співало пісень увімкнувши гірляндову ілюмінацію.

Під святкові фанфари розрізавши трьохетажного торта з лебедями усі прийнялись його частувати та бажати молотим солодких діточок. Крихти з того торта таки вдалось отримати видрам-очеретяницям, які сиділи у неокропленому полином очереті як у засідці та чергували на гостей, які тримаючи тарілочки зі шматочками торта підходили до води подихати повітрям. Іноді такі гості почувши сильний шурхіт і вий в очереті з переляку впускали тарілочки й тікали у напрямку шатра, а видри-очеретяниці швиденько зхряцували солодке гостиння і повертались у свою засідку.

Весілля вдалось. Нагулялись усі до знемоги. Тільки під ранок ледве-ледве розповзлись від острівка човники з гостями.

Наступного дня Даринка та Гнат, вже коли сонце почало натякати на захід, вирішили покататись по каналах дельти Дунаю, що у барвах вечірнього неба нагадував давній Ніл з водою ясписового кольору. Зарості різноманітної зелені по берегах відсвічували помаранчевими відблисками від сідаючого за горизонт сонця та виглядали подекуди таємничо через незрозумілої форми довгі дивні тіні. Плавно ворочали головами пелікани зручно вмощені на верхівках дерев чи на якихось голих вистромлених з води гілках як на папірусних картинах привозимих туристами з Єгипту.

Гнат з Даринкою катались на човні по цим каналам та милувались видами прогрітого південним літнім сонцем Дунаю. У якийсь момент вони заглушивши мотор на човні просто дрейфували на воді насолоджуючись простором і безлюдністю ніби первісної природи. І на межі ріки та моря, на межі дня та ночі Гнат та Даринка перейшли межу, що стримувала їх від зізнання у коханні, після якого поцілувались ніжно торкнувшись губами. І процілувались до ночі.

– А що далі? – зітхнула Даринка у сутінках, коли половину неба вже осяяли зорі.

– А що далі? – не випускаючи її з обіймів перепитав Гнат.

– Ти не зникнеш?

– Та чого б це!

– Ну, хтозна чого? Може тебе русалки вкрадуть?

Наступного дня усі вилківчани готувались зустрічати Громові Свята, які завжди проходили у кінці липня і починались Русальною Стрічою…

Місто, розташоване у місці з’єднання ріки та моря, з самого ранку радісно гульботіло. Адже прийшов особливий день літа – Русальна Стріча! Звичайні мешканці села у цей день нічого не ловили у воді, не купались у природних водоймах та не обтяжувались якоюсь важкою працею. Навіть прибиранням та готуванням за традицією займались лише у переддень свята. А на саме свято усі тільки плавали на човнах один до одного у гості зі смачненьким, їли, пили й веселились. А ввечері кидали у воду фрукти та лили вино, щоб «улестити русалок» як перестрашено казали одні або щоб «повеселити русалок» як підморгуючи казали інші.

Дітям же у цей день суворо заборонялось гратись та плавати у воді. Тож пересичені смаколиками діти, які чемненько поглинали усе чим їх щедро пригощали дорослі, могли тільки ліниво почухувати пальчиками проміж вух таких само пережерлих розвалившихся біля людей котів та легенько поплескувати по бочкам висунувших язики від задоволення і простертих коло ніг пресичених песиків. Навіть птахи у цей день, що сиділи на фруктових деревах у людських садах, наче підгикували поміж цвіріньканнями.

А травниці-студентки на цей день мали свій клопіт. Бо мусили цілий день ходити по хатах і дарувати господарям духмяні жмутики полину, який ті підвішували під стріхами, розкладали на підвіконня і прикручували до хвірток на усі Громові Свята аби відганяти русалок, які виходили у цей період з води. Ще окремий жмутик такого полину господині зберігали до наступного полинодарування на Громові свята як оберіг від грози. Тримали його на печі, щоб у випадку грози окурювати хату аби блискавка не влучила. Проте на Русальну Стрічу господарі не тільки приймали дари від травниць, а і виносили їм свої. За традицією урочисто передавали їм квіти та різнокольоровий бісер, який був потрібен травницям для нічних ритуалів цього свята. Але поки був день, то господарі ще намагались щедро пригостити травниць різними смаколиками.

– Ти сьогодні вночі не гуляй! – попросила Гната Даринка, коли разом з іншими травницям була запрошена у двір садиби Арчика, у якого Гнат гостював.

– Нормально! Ти гулятимеш, а я ні? – засміявся хлопець обіймаючи Даринку й притискаючи до себе.

– У мене робота така! – зашурхалась у його обіймах дівчина. – Обов’язок травниці!

– Ходити по хатах, їсти, пити, пісень співати та вночі танцювати? – знизав бровою Гнат не випускаючи з обіймів Даринку.

– Багато важливих обрядів ще робити! – гордо задерла носик Даринка. – Кажу сиди вдома, значить сиди! Про тебе ж піклуюсь!

– Щоб нічого непотрібного не побачив?

– Щоб від русалок вберігся!

– Ну, добре…

– Дивись мені! – пригрозила пальчиком Даринка.

– А то що?

– А то не поцілую!

– Зараз піду на горище, запруся там й усі вікна закрию! Хоча ні! Спочатку візьму Мурчика, банку сметани та кринку вареників з сиром!

– А ти не луснеш?

– То для кота!

– Ага! Ну, ок! – цьомнула Гната Даринка і побігла за іншими травницям, що вже виходили з двору.

До вечора ходили травниці по хатах, а як зійшли зорі, то вони на своїх човнах під співи почали плавати поміж островів й граційно кидати у воду квіти та щедро сипати бісер ніби засіваючи воду тими оздобностями. Травниці після цього обряду за традицією до ранку катались розділившись на менші групки й танцювали у своїх човнах з відьомсько-обрядовими примовляннями, які не мали чути прості люди. Бо усі прості люди вночі мали сидіти по дворах невилазно. А тих, кого вони зустрічали на водяних вулицях Вилкового, травниці закидували призапасеними на цей випадок морськими горіхами. Такими колючими, що потрапивши під обстріл цими гарматнями люди мали б наступного разу берегтись і не швендяти по вулицях у таку ніч. Серед містян була думка, що то так травниці карають за недотримання обрядів та традицій. Але травниці знали, що таким чином оберігають від русалок людей випадково чи невипадково опинившихся не у межах садиб, бо русалки дивлячись як людиноньку закидують морськими горіхами тільки тішаться і самі не чіпають.

Пропливаючи у своєму човнику під зоряним небом Даринка відчула як її волосся засмикав поривчастий вітер, на лице та руки почала накрапати дрібна моросява і в ніс увірвався запах озону. А піднявши голову і вдивившись у далечінь помітила чорнильні хмари, які починали наповзати десь з Півдня, оголошуючи про свою появу поки ще далеким грімом. Не дарма прийдешні свята називали Громовими. Дуже швидко зорі затягнуло хмарами й блискавки почали освічувати усе довкола так часто ніби скажений стробоскоп на дискотеці. Задмухтів сильний вітер і різко почалась злива. Піднялись високі хвилі, однією з яких човник Даринки віджбурнуло від інших і почало відносити у сторону відкритого моря. Але зненацька звідкись з’явився човен Гната. Він наздогнав Даринку і пересадив її у свій човен з навісом.

Гнат палко обійняв дівчину, а та уткнувшись носом у його плече запитала:

– Ти що тут робиш? Наказала ж не виходити…

– Засумував за тобою. А тут ще через квадрокоптер побачив як гроза до тебе наближається… Легенький швидкісний човник про всяк був вже напоготові.

– От аж так сумно було, що з квадрокоптера шпигував за мною? Невже з котом гратись набридло? – скоса глянула на нього Даринка.

– А кіт усі вареники зі сметаною зжер і втік.

– То кіт якби ото все зжер, то ходити б не зміг! Тільки ледве перекочувався б хіба!

– Ну він десь так і втік… Перекотом!

– Брехунько! – засміялась Даринка.

– Та хоть хто! Цьом? – наблизився до щічки Даринки Гнат.

– Цьом! – хіхікнувши повернулась до нього губками Даринка.

Їх човен струсонуло, з усіх сторін з’явились русалки, заголосили як збожеволівші оперні діви й закидали Гната схоже не простими водоростями. Бо оплетений ними він впав на підлогу човна і затрясся як у нападі пропасниці.

– Ви що робите хвойди болотяні? – аж скипіла від обурення Даринка.

– Він наш буде! – загомоніли хором русалки.

– Чого це?!

– Ми його обрали бути одним з нас! Від нашого співу та тих чарівних водоростей він вже мав до нас стрибнути у воду, але він того не зробив. Ти певне йому кудись полин приладила, то він і ослухався нашої магії! Віддавай його сама! Бо інакше він не оговтається! Отак і труситиметься скільки сил вистачить! Як думаєш на скільки його вистачить, якщо не зможе ні їсти, ні пити? Пожалій хлопця і віддай його нам!

Даринка нічого не відповіла, тільки впала на коліна поруч з Гнатом і обійняла його намагаючись промовами якими заспокоюють дітей, привести його до тями. Він трохи не так різко почав сіпатись, але напад пропасниці не минув. Даринка міцніше притисла його до себе і відчула обриси малесенького мішечка на шкіряному шворочку у нього на грудях під лляною сорочкою. Він досі носив мішечок з полином, який Даринка поспіхом на всяк випадок накинула на нього ще вдень зі словами «То оберіг від русалок!».

«Це як сильно вони захотіли його собі, що узялись використовувати таку рідкісну русальну магію? Але і земні відьми не лише обереги можуть майструвати!» – подумала Даринка і зірвавши полин з шиї Гната різко сіла.

Очі її засвітилися наче захопивши частину світла блискавки та віддзеркалюючи його. Даринка знайшла запальничку, скрутила частину сухого полину і підпалила. Сивий дим заполонив простір під навісом човна. Русалки з довгим мокрим волоссям з залишками водоростей, що заглядали у човен вже майже залізши у нього і переваливши за борт свої вабливі випуклості, сахнулись і попадали назад у воду із криками «Віддай нам його!».

Але Даринка вже того не чула занурившись у відьомський транс та промовляючи таємні слова над Гнатом. Потім роздмухала кінчик скрученого підпаленого полину. Вогняна цяточка на тому кінчику запалала яскравіше. І ту цяточку Даринка втиснула у долоню Гната випалюючи давній символ. Продовжуючи бурмотіти таємні слова вона випалювала символи на інших частинах тіла – на іншій долоні, обох стопах та на шиї. Закінчивши ритуал вона поклала полиновий недогарок під голову Гнату і прошепотівши останні слова замовляння вийшла з трансу. Узявши руку Гната побачила, що випалене уже затягнулось шрамом, а сам він не сіпаючись із рівним диханням мирно спить. Даринка незважаючи на шалену грозу за межами човна відчула полегшення і радість. Бо усвідомила, що старовинний ритуал вдався. Такі шрами від полину подібно гартуванню залізом мали не тільки лікувальний ефект, але у подальшому охороняли від різних магічних хвороб.

У русалок, що впритул крутилися біля човна та зверхньо хмикали, аж личка повитягувались та очі з хитро-прищурених у здивовано-круглі перетворились.

– А тепер з вами розберемось, курви! – обернулась до них Даринка.

– А все-таки віддай нам його! – заголосила половина русалок.

– Не віддам!!!

– А навіщо він тобі треба? Ти ж хочеш бути сильною травницею! А вас вчать, що для того треба цноту берегти! – заголосила кирпата русалка.

– І звідки таке взнала? – хмикнула Даринка.

– Та від нудьги ваші лекції слухаю в очереті біля острівка-лекторія! Рік за роком те саме, але ж… – різко закрила собі рота обома руками русалка.

– І що але? Так дивишся наче є що додати? – зіщурилась Даринка.

– Немає! – крізь руки промичала кирпата русалка.

– А мені є! – стрепенулась інша русалка з сумними очима. – Вам там не усе кажуть! Кажуть, що кожна відьма є жінка і як частина природи має коритись її законам. Але не кажуть, що відьма може ці закони змінювати. І контролювати не тільки процеси які проходять з нею у всіх сферах, а і контролювати вплив цих процесів на неї.

– Тобто? – насупилась Даринка.

– Тобто втрачаючи цноту відьма може не тільки не втратити, але і примножити свої відьомські сили! Ви, сухопутні відьми, не знаєте як моцно підживлювати свою відьомську енергію за допомогою чоловіків!

– Може хтось і знає як, хоча нас цьому не вчать. Але ви не думали, що може ми не хочемо їх виснажувати так як ви?

– Як же ми вам заздримо! – завила сумноока русалка.

– Чому?

– Бо на відміну від нас…

– Не кажи їй! – намагалась її зупинити кирпата.

– Кажу що хочу і кому хочу! – відмахнулась від неї сумноока.

– Краще запропонуй їй бути з нами й ми відкриємо їй таємниці, які вона не знає! А ще нехай віддасть свого чоловіка! – наполягала кирпата.

– Вона не схожа на ту, що забагато віддає! – рикнула сумноока і звернулась до Даринки:

– Слухай… Іноді русалками стають ті жінки, які забагато енергії віддали чоловікам. Настільки багато, що їм для підтримання свого існування потрібно тільки брати енергію…

– Тільки від чоловіків? – уточнила Даринка.

– Ну, по-різному буває… Головне це те, що ми, русалки, можемо тільки брати! Забирати чужу енергію для себе!

– Але для чого ти мені це розповідаєш? – насупилась Даринка.

– А для того, що… На відміну від нас ви можете енергію і давати, і брати! Це можуть робити усі жінки! Але відьми особливо. Відьми будь-якої спеціалізації від природи маючи сильну енергетику можуть свою енергію спрямовувати у своє відьомство або витрачати на свого партнера, від якого при потребі можуть і взяти. Взагалі відьми користуються двома видами енергій: своєю і чужою (взятою у місця сили чи стихії, чи живої істоти, чи ще чогось). Але це не все! Є ще третій вид енергії! Коли відносини відьми зі своїм коханим рівноцінні в обміні енергій, то з’являться додаткова енергія третього виду отримана від круговерті енергій закоханих. Ця енергія може бонусом прилітати обом підтримуючи обох. Але відьма може використовувати її для ще більшої магії!

– Це звучить доволі логічно. Але чому нам про це не кажуть? Не навчають? – задумалась у голос Даринка.

– Ну бо відьмі, якщо вона опанувала певні навички, працювати з першим видом енергії легше і безпечніше. І так робить більшість відьом. Рідше відьми працюють з другим видом енергії. Тому що цьому рідше вчать і тому що це вже набагато складніше і небезпечніше, бо постійно треба знаходити баланс, щоб не виснажитись або не виснажити партнера. А от від використання додаткової енергії третього виду просто зносить дах і майже пропадає відчуття балансу. Тож це надскладно і дуже небезпечно. Випадково можна як самій виснажитись, так і виснажити свого коханого до припинення існування через те, що у захопленні чаруванням не помітила як витратила усю енергію усіх видів. Як і трапилось з моїм коханим, коли я ще була людиною! – розповідала це дивлячись кудись у горизонт ще більш сумними очима русалка. – Ех… Багато що з часом змінюється, але дещо лишається незмінним…

– Знаю що… – зітхнула Даринка.

– І що? – зосередила свій погляд на Даринці сумноока.

– Кохання! – впевнено заявила травниця.

– Ой, як банально! – закотила очі кирпата.

– Але так воно і є… – зітхнула сумноока. – Тому деякі з нас, хто пам’ятає що таке кохання або хоча б секс, хочуть створити собі пару, роблячи з цікавої людинки русала або русалку. Ну, а інших використовують просто для поповнення енергії.

– То ви прям як енергетичні вампіри, – захитала головою Даринка.

– Десь так, – кивнула сумноока.

– Та що ми з нею говоримо? Вона ж не знає що таке справжнє кохання? – заголосила кирпата. – Якщо скаже і нам ця відповідь підійде, тоді тільки відпустимо!

– Ви нас і так відпустите! Але скажу! Кохання… Це перш за все турбота, піклування… І зараз я хочу попіклуватись про нього, – Даринка погладила Гната по щоці. Хлопець сіпнувся і прокинувся:

– Всіх поперебиваю і тебе захищу!

Але знову впав у сон.

– Оу! Які вони милі… – позаломлювали ручки деякі русалки у вже майже небурхливій воді, бо гроза починала відступати.

– А все одно хочу його собі! – простягнула руки до Гната кирпата русалка.

– А я хочу! І я! І я! – завили інші.

– Та що ви ото лізете! Що стрибаєте з води як риб’яча дрібнота намисливша себе дельфінами! Не відстанете, то вас як кукурудзу розкладену на ґратниці над вогнем пришсмалю! – зашипіла Даринка і підпаленим полином почала тикати у їх сторону. Полин у руці травниці засвітився і густо задимів блакитним димом. Русалки заверещали й чкурнули тікати по воді сполохнувши качок, що перелякались русалок у вранішньому тумані та лайливо обкрякали пришелепкуватих дівок навздогін.

Інші русалки, що не лізли у човен, переглянулись між собою і потягнулися вервицею у море.

– Ти з полином не переборщи, – звернулась то Даринки сумноока. – Знаєш, що полин ще називають «забудьки»?  Спецвідваром з нього поїли усіх, хто хотів забути нещасливе кохання. А щоб усе інше не забути, то робили це з особливими ритуалами. Але якщо часто мати справу з полином, то усе забудеш! І себе!

– Зрозуміло! – загасила полин травниця.

– Що?

– Що треба буде завітати у деканат і дуже активно поцікавитись тим, який навчальний план має бути далі! Схоже щось нам не договорюють!

– Ха! – струснула волоссям русалка і зникла пірнувши у воду.

У цей момент Гнат опритомнів, швидко довіз кохану до себе додому і бухнувся спати. Потім прокинувшись розповів їй свій сон і впевнено заявив:

– Але я точно знаю що не сон!

– Що? – зацікавилась Даринка.

– Те що я тебе кохаю!

І далі у Гната та Даринки усе складалось чудово. А наступного літа Заринка народила дитинку і одного дня вже п’ятеро на човні припливли на сніданковий пікнік на дикий пляж дамби між озером та морем. Заринка з Арчиком та їх малям радісно бавились на пляжі. А Даринка з Гнатом наплававшись милувались.

– А пам’ятаєш у цей день рік тому ти мене врятувала! – обійняв Даринку Гнат.

– То сила полину тебе тоді врятувала, – ухмильнулась  Даринка.

– Ні!

– Як ні? Чому?

– Тому! Бо то була сила кохання!

– Та невже?

– Ага! І до речі взаємного!

– Ти знайшов ще один привід, щоб зізнатись мені у коханні!

– Так!

– Я теж тебе кохаю!

– Я знаю!

– А чого ти не знаєш? – вщипнула коханого за бочок травниця.

І вони обіймались та цілувались у воді на фоні безкрайніх хвиль Чорного моря, синього неба та яскравого сонця! А полин мирно лежав там де треба, захищаючи людей, і світився блакитною аурою…