Довгою-довгою рікою…

«Незаймані віками, однолітки Всесвіту.
Вони вражають своєю безсмертною долею,
як найвеличніше чудо світу»

Римський натураліст Пліній Старший про дуби

        Що відчувають рослини? Чи відчувають вони біль? Безумовно: деякі з них дуже чітко це демонструють, і їхня реакція може вам не сподобатися, якщо у цей момент ви опинилися поруч. У рослин немає нервової системи, але на них діють препарати для медичної анестезії: один укол, і вони перестають відчувати біль і реагувати на нього, − точнісінько як ми. Як це можливо? Адже у них, імовірно, немає свідомості. «Імовірно» означає, що для нас це лишається таємницею. Єдине, що можна сказати напевне – у них немає точнісінько такої ж свідомості, як у нас. Отже, біль вони відчувають, і, можливо, навіть переживають. А там, де є біль, має бути і його протилежність – задоволення. І, схоже, рослинам воно теж знайоме; недарма ж вони тягнуться до світла (або до тіні – є серед них і такі диваки).
Рослини і люди існують в одному світі, але живуть у різних світах. Ми знаємо про їхнє існування. А чи підозрюють вони про наше? Чи про своє? Що для них означає простір і час? Філософ чи письменник (чи філософ-письменник) може заявити, що рослина – це наче людина, яка спить міцним сном без сновидінь: тіло живе, росте і функціонує без участі свого сплячого хазяїна, аж-поки той одного дня не прокинеться, не висмикне коріняччя з землі і не покрокує білим світом, заявляючи йому свою волю. Із цим, без сумніву, посперечаються біологи й натуралісти, яким не бракує розуму, але часто бракує уяви. Кажуть, у суперечці народжується істина. Якщо так, тоді, можливо, колись біологи й натуралісти збагнуть, що рослини можуть подорожувати не сходячи з місця, а філософи й письменники зрозуміють, що й вони самі, можливо, ніколи не прокидалися.
Він не був ні філософом, ні письменником, ні вченим, і тому ніколи не замислювався над подібними питаннями. Він просто жив, ріс і відчував. Відчував, як корінчики всотують із ґрунтів щось приємне і життєдайне, як листочки виштовхують із себе відходи – непотрібні йому, але дуже потрібні багатьом істотам на суші, над землею і під землею. Відчував дотик сонячних променів, і це було приємно. Відчував, як його молоду кору здирають дикі звірі, а листочки під’їдають комахи, і це було боляче. Хоч біль і задоволення він сприймав не так, як люди: для нього це були просто відчуття. Самі люди були для нього просто відчуттями. Усе, що він відчував – і всередині себе, і в навколишньому світі – було для нього одним цілим, одним великим життям, нерозривною єдністю природи.
Вперше щось схоже на відчуття з’явилося у нього в ту мить, коли він упав  з величезної висоти: жолудь, з якого він з’явився на світ, випустила зі свого дзьоба якась незграбна пташка. То був не біль, а лише неясний проблиск життя. А далі його огорнула і надовго заколисала пухка багнюка, у яку він вгруз після подорожі між дзьобом пташки і землею. Вона прийняла його перші паростки, приховала від очей ненажерливих птахів і щедро ділилася з ним поживою, щоб він міг рости здоровим і міцним. Так жолудь став стебельцем, а стебельце – дубком. Він рухався не лише увись, назустріч сонцю, а й мандрував вперед – рікою часу – довгою-довгою рікою…
У той день він вперше відчув людину. То був козачий вершник, який чи то заблукав у цьому степу, чи то кудись поспішав і вирішив скоротити собі шлях. Він зіскочив зі свого коня і підвів його ближче до маленького самотнього деревця.
− Так, це хороше місце, − мовив смаглявий чорнявий козак до свого коня, такого ж чорнявого, як його хазяїн. – Цей самотній дубок буде неважко віднайти навіть найтемнішої ночі. Головне – не забути про той хрест-орієнтир, який ми недавно проминули.
По цих словах козак присів і почав рити під деревцем ямку, орудуючи великим кривим ножем. Дерево відчуло кроки людських і кінських ніг, відчуло, як ніж вгризається в землю: вони передавали через ґрунт легенькі коливання, котрі досягали його коріння. А потім дерево відчуло біль. Козак на хвильку відірвався від своєї роботи і угледів, як його кінь скубає листочки з верхівки деревця.
− Е ні, друже, − чоловік лагідно поплескав коня по морді і відвів його голову убік. – Цьому малюкові судилося стати величним шельвахом степу і рознести своїх нащадків по всіх усюдах. А з кожним відірваним листочком ти, можливо, відбираєш у нього ціле десятиліття життя. Надто висока плата за твій ситий живіт, хіба ж ні? Поглянь же скільки навколо соковитої трави.
Кінь невдоволено фиркнув і хвицнув копитом об землю, але все ж згодився поскубати обридлу траву, доки його хазяїн закінчував свою справу. Викопавши достатньо глибоку ямку, козак дістав з підсумка якийсь шкіряний згорток, поклав його у викопаний схрон і засипав зверху землею, після чого скочив на коня і помчав степом наввипередки з вітром.
Дерево так і не дізналося, чи повернувся козак за своїм скарбом: присутність людей нічим не відрізнялася для нього від присутності землерийок чи інших тварин, які часто навідувалися до його підніжжя. Однак минув час, – чимало для людини, але не дуже багато для дубка, − та більше ніхто й ніколи не поїдав його листочки так зухвало, як чорнявий кінь козака. На це спромоглася лише блискавка: чим вищим ставав дубок, тим частіше вона у нього потрапляла. Але, на щастя, за блискавицями майже завжди тяглася свита рясних злив; вони не давали полум’ю охопити дерево і завдати йому значної шкоди. Відтак, переживши усі бурі, дубок продовжував рости і набиратися сил.
Невпинно й невблаганно неслася ріка часу. Дубок виріс у дуба, але ще не в дубисько: його крона стала вищою і густішою, – тепер кінь зміг би дотягтися хіба що до найнижчих листочків, – а стовбур потовстішав разів у десять. З роками підземні води почали пересихати і опускатися нижче, але дерево було в самому розквіті сил і аж ніяк не збиралося гинути, тому пустило свої корені услід за ними – все глибше й глибше, аж доки не знайшло нове, іще багатше, джерело. Життя знову перемогло.
Дуб став домівкою для багатьох істот: під його корою зимувало безліч комах, у кроні звила собі гніздо перепілка, в маленькому дуплі днювали кажани, а внизу, між кореневищами, бабаки вирили собі літню нору. Дуб відчував життя, і це було приємно. Але, так само, як і в звичайних річках, у ріці часу трапляються дивні коловерті: якоїсь миті дуб перестав чути багатоголосий відгомін життя – і гніздо і дупло і нора – усе спорожніло. На зміну їм прийшли нові, незнані, відчуття: його корені почали усе частіше і частіше вловлювати численні коливання земної кори, які то сильнішали, то слабшали. А одного дня ці коливання підступили так близько, що витіснили собою всі інші відчуття. Дуб відчував величезну масу життя, яка рухалася повз нього. Життя, яке сіяло смерть: довжелезні колони і клини німецьких броньовиків, панцергаубиць і танків «Тигр» їхали степом, посеред якого височів самотній одноногий вартовий, оточений буйними травами і квітами. Німецький офіцер, який визирав з башти Тигра, роздивився дуб у бінокль, перевіряючи, чи вороги, бува, не влаштували на ньому спостережний пост. Не помітивши нічого підозрілого, він махнув рукою переднім машинам і ті додали ходу. Вони рухалися на сусіднє поле, переоране артилерійськими і авіаційними бомбами і всіяне безліччю тіл захисників своєї землі. Саме ці вибухи дуб відчував кілька тижнів поспіль, після того, як усі тварини і птахи повтікали з навколишніх степів.
Однак ріка часу текла, бомби перестали падати, тварини повернулися і знову заселили дуб, який потроху ставав дубиськом. Навколо нього почав розростатися маленький дубовий гайок, засіяний його жолудями, і дуб їх відчував. Вільний від тягаря спогадів, він не бачив великої різниці між секундою, хвилиною, днем чи десятиліттям. Він просто жив, і це було приємно, а часом − боляче. А інколи це було дивно й незбагненно, як у випадку з бомбами чи танками. Або як з компанією молодих хлопців і дівчат, котрі влаштували відпочинок з нічлігом під його кроною. Вони поставили палатки, розвели багаття, повечеряли, і тепер зібралися навколо вогню, щоб трохи потеревенити перед сном.
− Ну що – хочете страшну історію, від якої ви не зможете заснути? – запитав один із хлопців, обводячи лукавим поглядом своїх товаришів.
− Давай, братан, давай! – зрадів другий хлопець – високий, худорлявий і з довгими патлами.
− Ні, – запротестувала дівчина з русявим волоссям, стягнутим ззаду у хвіст. – Я не люблю страшні історії. Давайте про щось інше.
− І я не люблю, − підтримала її руденька подруга.
− Ну, добре, − зітхнув хлопець-оповідач. – Я викину з цієї історії усе страшне, але тоді від неї мало що залишиться: кажуть, що в давнину у цих краях відбувалися кровопролитні битви між козацькими військами і ордою, і що козаки часто ховали в різних потаємних місцях важливі документи і воєнні трофеї, коли відчували, що ті можуть потрапити до рук ворогу. Можливо, деякі з них досі заховані десь поблизу. Може, навіть, під цим дубом, адже він дуже старий – з вигляду йому не менше трьохсот років.
– Ого! – реакція дівчат на його останні слова.
− Ну, то чого ми сидимо – давайте викопаємо їх, − посміхнувся його товариш-«довгі патли».
− Ага. Руками? Чи виделками? І, взагалі, я ще не закінчив: під-час Другої світової війни тут також проходили важкі бої; і, звісно ж, німці теж залишили тут чимало свого добра. Ці місця напоєні кров’ю багатьох поколінь і всіяні їхніми скарбами. А що з того вийшло, здогадуйтесь самі, раз не любите страшних історій.
− Ой, а мені вже страшно, − зіщулилася дівчина-«хвостик» і притулилася до своєї руденької подруги. Хлопець з довгими патлами засміявся, вирячив на дівчат очі і промовив майже пошепки:
− Чуєте як вітер гуляє у кроні дерева? Насправді це не вітер, а неупокоєні душі, які стережуть свої скарби. Це прокляті місця.
− Хлопці, перестаньте, − попросила руденька.
− А й справді, − знову озвався оповідач. – Нащо нам ті дитячі страшилки? Адже всім нормальним людям відомо, що вночі біля вогнища найкраще говорити про політику.
Усі засміялися.
− Кажуть, Союз скоро розвалиться, − все ще усміхаючись, промовив хлопець-оповідач, коли всі затихли.
− Пхе… кажуть…, − зневажливо пирхнув Довгі Патли. – І хто ж, цікаво, має його розвалити? Горбачов? Я швидше повірю у козацький скарб, закопаний прямо під цим деревом.
− Ніщо не вічне, − задумливо промовив оповідач. Він обернувся назад і витяг із чохла свою стареньку гітару. – Вічна лише музика. − Хлопець смикнув струну… і дерево відчуло те, чого ще ніколи не відчувало. Це було щось нове і воно було приємним. Більше того – воно було чудовим, навіть життєдайним, майже як сонячне світло чи підземні джерела. Дуб багато разів чув музику природи, але музику людини почув уперше; почув стовбуром, листочками, усією своєю суттю. Він хотів потягнутися до неї своїми гілочками, але вона стихла так само раптово, як і з’явилася. Дерево не вміло згадувати події минулого, але фібри цієї музики ще довго мандрували його могутнім тілом, доки не розчинилися в потоці інших відчуттів.
А через якусь мить, – для дуба завжди проходила лише мить, навіть коли встигали змінитися покоління бабаків чи людей, – до нього повернулися знайомі відчуття. Він не пам’ятав їх, але вони були увіковічнені в річних нашаруваннях його стовбура, і тому не здалися йому новими. Це були поштовхи земної кори, які то сильнішали, то слабшали. В навколишні степи і гаї знову посипалися бомби. Жодна з них не зачепила дуба, але одного нещасливого дня над його степом пролився вогняний дощ фосфорних снарядів і дощенту спалив більшу частину його підростаючого дубового гаю. А що не спалив, те отруїв, потрапивши у ґрунт. Дерево не могло оплакати своїх дітей, але воно могло жити далі. І жило, бо життя мусить продовжуватися.
Невдовзі після цього – може, за мить, а, може, трохи пізніше – під величезною кроною дуба, між двома кореневищами, сіла людина. Вона відкинула голову назад і притулилася спиною до величного стовбура, який не змогла б обхопити руками навіть та компанія радянської молоді, яка колись тут відпочивала; вони не могли обхопити його навіть тоді, а зараз – і поготів… Людина важко дихала, однією рукою трималася за живіт, а іншою намагалася щось намацати на своїй камуфляжній формі. Нарешті її рука знайшла те, що шукала: солдат видобув із чохла тактичний ніж з емблемою Збройних Сил України. Він наполовину розвернув тулуб до дерева, і цей рух змусив його поморщитися від болю. Перевіривши долоню, яка трималася за живіт, боєць побачив на ній кров і гірко посміхнувся. Знайшовши місце на стовбурі, де кора потріскалася, він відірвав невеликий її шматок і почав зосереджено працювати ножем на очищеній ділянці. Дерево відчуло біль − не більший, ніж від дзьоба дятла чи мандибул жука-рогача. Людина вирізала на стовбурі – «МАР», після чого ніж вислизнув у неї з руки і вона опустилася на землю без свідомості. Можливо, солдат хотів увіковічнити на стовбурі ім’я своєї коханої дівчини – Марії, Марини чи Мар’яни… – але сили надто швидко полишили його, разом із кров’ю, яка окропила землю під деревом. Для світу те «МАР» назавжди залишиться таємницею. Для дуба ж лишилося таємницею навіть те, чи став прихисток під його кроною останнім для солдата, чи, може, він ще повоював за рідну землю і за рідний дуб і повернувся він до своєї Марії чи Марини чи Мар’яни…
Цей день, як і всі інші, відійшов у минуле, проте назавжди зберігся в річних нашаруваннях дубового стовбура. Дерево жило і через якусь мить (чи, може, то були роки) воно знову відчуло біль. Не той біль, якого завдає жук-рогач, лезо ножа чи блискавка, а справжні муки, від яких дереву хотілося кричати. Спершу дуб відчув сильний поштовх земної кори, за ним іще декілька, трохи слабших, а тоді налетів вітер; він безжально зірвав більшу частину його листочків, переламав найтонші гілочки, змів із крони усі пташині гнізда, і, зіткнувшись з його стовбуром, як зі скелею, розділився на два різні потоки, які потім знову злилися в один. Вітер полетів далі, лишивши по собі гнітючу тишу і щось страхітливе − воно осіло на дереві і почало повільно його «душити». Дуб відчув, що в нього вчепилася сама Смерть.
Самотній подорожній неспішно прямував старою асфальтовою дорогою, штовхаючи перед собою візок для покупок, заповнений консервами, пластиковими пляшками з водою, запасним взуттям і різним дрібним начинням. На спині у нього висів рюкзак, спальний мішок і похідна сокира, а на плечі – мисливська рушниця. Чоловік з відсутнім виразом обличчя вдивлявся в обрій, а рука тяглася до рушниці щоразу, коли йому здавалося, що він помітив чи почув неподалік якийсь рух. Але ніякого руху там не було. Як не було його вчора; і позавчора… З-під каптура куртки визирало заросле зморене обличчя, із впалими щоками й важкими мішками під очима; по ньому неможливо було сказати якого віку подорожній: йому могло бути як тридцять, так і п’ятдесят років. Чоловік зупинився посеред дороги і закашлявся. Коли кашель втихомирився, на зміну йому прийшла інша напасть – задишка. Тремтячою рукою він намацав у кишені інгалятор, швидко вставив його в рот і натиснув на ковпачок. Але це була лише стара звичка, яка служила йому заспокійливим ритуалом, адже інгалятор давно спорожнів. Чоловік схопилася за горло і хрипів, доки задишка не відступила сама − так само раптово, як і з’явилася.
Він давно перестав розуміти куди і навіщо прямує. Замість порожнього інгалятора, варто було вставити в рот заряджену рушницю і завершити свій шлях гучним салютом червоних бризок – додати в навколишню сірість трохи яскравих барв, − міркував подорожній після кожного приступу задишки. Можливо, він зробив би це прямо тут, якби не помітив далеко на обрії, осторонь від дороги, величезне дерево, яке сунуло прямо на нього. Чоловік здригнувся; його серце, яке й так шалено калатало після задишки, затріпотіло, як сполохана пташка, котра хоче вирватися зі своєї кістяної клітки. Але він швидко опанував себе, як робив це завжди – іще одна звичка, яка допомогла йому так довго – нестерпно довго – прожити на цьому світі.
− Міраж, − збагнув подорожній. – Це просто клятий міраж.
Він подивився туди крізь бінокль і на його обличчі вперше за довгий час з’явилося щось схоже на емоцію, а точніше – гримаса подиву: там справді було дерево, але, звичайно ж, воно не збиралося нікуди йти, а спокійно собі стояло, як стояло тут багато і багато років, вкрите зеленню. Прекрасною ріденькою зеленню! Чоловік не міг у це повірити: на своєму шляху, початку якого він уже й не пам’ятав, він бачив лише мертві кущі і дерева, цілі цвинтарі садів, лісів і полів. Вижили лише найстійкіші рослини, які не потребували багато сонячного світла; у цих широтах це були здебільшого мохи і лишайники. А також цілі сонмища грибів. Здається, ці орди в шапочках усіх можливих фасонів збиралися захопити владу над цілим світом, огорнутим щільною завісою пилу і попелу, яка надовго  розлучила їх із Сонцем, Місяцем і зоряним небом.
Людина зійшла з дороги і кинулася до дерева, тягнучи за собою візок. Вона поспішала, падала, вставала, знову падала, але ні на мить не зупинялася, рухаючись до своєї єдиної мети, якої ще хвилину тому в її житті не було. Візок гучно торохтів на горбкуватому бездоріжжі і одного разу перекинувся. Чоловік швидко покидав усе назад і вперто потяг його далі. Врешті, він подолав цей найдовший кілометр у своєму житті, і, задихаючись, упав на коліна перед деревом. Це був величезний дубисько, яких йому ще не доводилося бачити. Він підповз до нього рачки, припав до його стовбура і заплакав, як дитина. Дерево відчуло сльози, які капали на кору і на оголений луб, і почало їх всотувати.
− О, доле, − знесилено промовив чоловік, зняв зі спини рюкзак і всівся між двома величезними кореневищами, притулившись спиною до стовбура. Він помітив на ньому багато грибів трутовиків, які, зазвичай, шкодять деревам, але цього разу все було інакше: подорожній зрозумів, що саме ці гриби врятували дерево, ввібравши в себе усе те лихе, що осіло на ньому. Колись гучна пісня життя стишилася для дуба до ледь чутного шепоту. Декілька циклів підряд листочки не хотіли з’являтися і він стояв голим. Але цього року вони, нарешті, з’явилися… і привели до нього цю людину. А шепіт життя став трохи виразнішим.
− Молоді загинули, а старе вижило, – вголос розмірковував подорожній, а дерево слухало. – Ці гриби-паразити ненароком тобі допомогли. Але ж ти не могло вижити лише завдяки їм. Дивовижно…
Чоловік обвів поглядом мертвий дубовий луг. Усі деревця навколо давно всохли або зогнили. Усі, окрім цього грізного велета, який дав їм життя, а людина його відібрала.
− Можливо, ти остання жива істота, яку я зустрів у своєму житті, − хрипко промовив він до дуба. – Навіть якщо я не застрелюся, рано чи пізно мене доконає астма. Хоча я знаю, що це ніяка не астма, а рак. Мене не обдуриш. − Чоловік закашлявся. – Мабуть, мені краще застрелитися прямо на цьому місці і удобрити своїм тілом твій ґрунт. Не найгірший фінал.
У людини знову почалася задишка, але вже не така гостра, як на дорозі.
− Та як же мені тепер відмовитися від життя, коли у ньому є такі дива, як ти? – докірливо прохрипів подорожній, коли задишка минула. – Тепер я бачу, що надія є. Не для людей – свою надію ми проміняли на великий феєрверк. Надія є для самого життя, яке, наче маленька іскра, з якої народжується велике вогнище, відродиться і знову розповзеться й розлетиться планетою.
Подорожній розумів, що в глибинах далеких джунглів і пустель живуть людські племена, які, можливо, ще й досі не знають про крах цивілізації. Але вони теж втратили своє сонце. А без сонця гинуть не тільки тварини і врожаї: без нього людина в’яне швидше, ніж рослина – вона провалюється у смуток, відчуття безнадії і меланхолію, і, врешті, обирає смерть.
Та, навіть, коли люди підуть, вогонь життя горітиме далі. Пройде час і сонце повернеться; планета знову розквітне, іще пишніше, ніж раніше; в морях і річках розплодиться багато риби; ліси й поля, джунглі і савани знову заспівають хором незліченних голосів. Зелені килими, розшиті грибами і квітами, встелять те, що колись називалося дорогами і дахами будинків, а у самих будинках оселяться нові мешканці – рогаті, кудлаті й пернаті… Земля знову горітиме, але не в вогні ядерних бомб, а у вогні життя. Вже нікому буде паплюжити її красу і велич. Людина може нашкодити, але погубити Землю і повністю загасити вогонь життя вона не здатна, як би не намагалася це зробити. Людство здатне погубити лише себе.
Подорожній вірив і сподівався, що Землю успадкують нащадки цього могутнього дуба, і що через мільйони років саме вони зустрічатимуть гостей з далеких світів. А ми, люди, поступово зітремося зі сторінок історії. Так, наче нас ніколи й не було.