Любимий і люблячий мене парк

Марина загинула тиждень тому. Випадково потрапила під обстріл рашистів. Навіть не скажу, що ми були близькими подругами. Обом — тридцять п’ять, особисте життя, як у всіх — складне. Війна сильно всіх заморозила. Всі ніби заціпеніли. А у Марини, поведінка мало змінилася. Можливо тому, що вона весь час, як одержима, працювала над своєю ідеєю. Вона була впевнена, що у рослин є інтелект, мислення, почуття. Треба лише навчитися розуміти їх. І душа є, як у людей. Вона казала:

– Ірусю, ще невідомо, з ким цікавіше поговорити: з якимось інтелектуалом чи з кущем шипшини. – Іруся — це я.

А я глузувала:

– Марино, навчи мене займатися сексом з кущем шипшини.

– Не звужуй: секс — один з видів відношень і не завжди самий значущий. І потім, звідки ти знаєш, може, коли пилок тичинки запліднює маточку квітки шипшини, то вона отримує такий оргазм, від якого ти б на стіну дерлася. Три дні!

Якось навесні, десь у березні, вона запропонувала мені “переходити” повітряну тривогу у парку. В бомбосховищі — не цікаво, холодно, темно. А парк — кому він потрібен? Коли туди бомба впаде, то — випадково. Як в ліс, або в поле. Тому ймовірність вижити, хто зна, може, ще й вища, ніж в бомбосховищі. Стали ми з нею інколи гуляти разом.

А парк наш — зовсім не маленький, на краєчку міста. За парком — дачі містян. Які там дачі? Майже всі — халабуди трохи більші за собачі будки. Поруч ніяких мостів, заводів, військових чи енергетичних об’єктів. Тому — безпечно, ми вважали.

Звичайно наші розмови часто скочувались до війни. Я говорила:

– Десять років тому я б не повірила, що росія почне війну з Україною.

– І я. Дика середньовічна війни. Українці стають системою безпеки демократичного світу. Чим менше військових технологій у України — тим більше українців стає “гарматним м’ясом” демократії. Це все — сумно.

– Я думала місяць-два, ну, три — і війна закінчиться. Все ж очевидно. Чому так довго?

– Це не ми стоїмо так довго під Харковом, це світ не знає що робити.

– Робити з чим?

– З росією, з Україною, яка переможе, із собою. Куди йти? Як співіснувати? Що терпіти, а що ні?

Щоб переключити Марину на щось інше, крім роботи і війни, я покликала її плести маскувальні сітки. Цілий день плели. Наприкінці вона сказала:

– Знаєш, мабуть одноманітна робота — не про мене. Ви всі — молодці. Але ж мою роботу за мене ніхто не зробить.

А за півмісяця вона — радісна — покликала мене в свій парк. Підвела до старезного дуба і показала прищеплений до його гілки пагін:

– Я модифікувала гени молодого дуба, додавши до них свої гени. Півроку вовтузилася поки не отримала хороші клітини. Виростила три пагони, прищепила. Прижився — один, ось цей. Глянь, який гарнюній!

Я була настільки пригнічена новинами з фронту, що все інше здавалося неважливим фоном. Тому я, швидше із ввічливості, підтримувала розмови з оточуючими. І тут також вдала інтерес:

– Дивина! І що тепер?

Марина увімкнула ноутбук на коліні і загрузила програму “Перекладач Д — Л”. На темному екрані з’явилось маленьке слово “Дуб” і стало чутно звук, схожий на білий шум.

– Я — Марина. Ти хто? – сказала вона повільно.

Білий шум не вщухав секунд двадцять, аж раптом прозвучало:

– Я — Дуб. — І знову білий шум.

– Що це таке, Марино? Я нічого не розумію.

Марина тихенько засміялася:

– В комп’ютері є плата, яка вловлює та підсилює слабкі поля, що поширюються рослинами. І переводить мову людини в слабкі поля. Раніше був лише білий шум. А вчора з’явились ледь помітні сигнали. Я їх позначила “Я — Дуб”.

– Ти впевнена… що не помиляєшся?

– Ні, звичайно. Зараз я розробляю тестові запитання для розмови. Подібні колись створювалися для ідентифікації розуму. Ось мені знадобилися. Ти уявляєш, що це за подія?

– Та просто революція! Якщо все підтвердиться.

Маринка відклала ноутбук, усміхнена підійшла до дуба, припала до нього щокою і долонями:

– Це моя мрія. Дубочок мій ріднесенький…

Після тієї зустрічі ми довго не бачилися. По телефону вона розповідала скоромовкою, що робота просувається повільно. І ще багато-багато чого треба з’ясувати. Тому зустрінемося пізніше. Гаразд. Я тільки радила вести записи, щоб не заблукати у версіях трактувань. Вона відповідала, що все чітко документує. Ще й тому, що війна. І всі файли зберігає у кількох “хмарах” по всьому світу. А раптом “щось” — я отримаю від неї листа.

І от кілька днів тому я отримала листа від її сусідки та дізналася, що Марина загинула під обстрілом рашистів. Що за життя? Як же так? Вона саме була у своєму парку. Коли я про це прочитала, то у мене все похололо: раз у парку, значить, з ноутбуком. І значить ноутбука немає, або він пошкоджений вибухом бомби. А як же Дуб? Він залишився? Мало того, що сама загинула — так, не дай Бог, ще й загинула справа її життя. Дуже паскудно було на душі. Правда, Марина мала б зберігати всі свої матеріали в базах даних інших країн. А раптом не “всі”? А як до них дістатися не знаючи ні адрес, ні паролів? Невже вся її робота пропала?

Похорон організував її молодший двоюрідний брат, який служив у територіальній обороні. Вона в дитинстві навчала його читати і розповідала про динозаврів. Нікого іншого з родичів не було — всі в евакуації.

Брат же і передав мені товстий зошит з записами Марини і… ноутбук! Саме той, який я бачила у неї — з наліпкою дерева! Я здивувалась неймовірно:

– Хіба Марина під бомбу потрапила без ноутбука?

– З ним. Просто вона закрила його своїм тілом.

Я побачила на корпусі невелику буру пляму, мабуть, від її крові. У мене навернулися сльози. Брат продовжив:

– Вона написала в листі, що колеги всі роз’їхалися світами після двадцять четвертого лютого. А ти — єдина її подруга в місті. І знаєш, що з цим всім робити.

Я була спантеличена:

– Не дуже то я й знаю.

– Вона написала — віддати тобі. Віддаю. І роби, що хочеш. Я сьогодні від’їжджаю додому.

Смерть кожної близької людини придавлює до землі, спустошує. Стільки їх загинуло з лютого. Немає що з цим робити. Мені було трохи легше, бо я мало знала Марину. І мені було що робити: переглянути результати її досліджень.

Пізно увечері я зайшла до її ноутбука. З усіх каталогів першим відкрила “Дуб”. Три підкаталоги: “Підготовка”, “Гени”, “Спілкування”. В “Підготовці” перший файл був звуковим:

«Я мов сліпа по кімнаті ходила. Дощ стиха гримав за вікном. Напевне, перший літній дощ. Від гіркоти за себе і від напруження я з дому вийшла. І гарячі очі мої й лице пашіле дощ лагідний остудив дрібними сльозками. В душі я плакала від тої скупої ласки. Я підіймала заплющені очі до цілунків сірого неба. В горлі було гаряче й боляче… Коли я лягала у ліжко, то дійшла думки, що природа простіша за людину, бо безпосередня. Я знала, що прокинусь ранком без головного болю і не стала приймати ліки».

Наступні файли містили цитати з наукових робіт, між якими виділялися іншими кольорами короткі роздуми Марини про прочитане. Чим пізніші файли — тим роздумів ставало більше. Це — не для мене.

Каталог “Гени” першим же файлом відбив охоту переглядати інші. Він складався з формул ДНК: довгих та коротких ланцюжків генів. Та з пояснень: що на що варто замінити і чому. Тому я перейшла до каталогу “Спілкування”. В ньому були в основному звукові файли. Під кожним з них був текст та інколи — коментар. Спочатку я послухала два файли. Але вони містили між фразами великі паузи білого шуму. Тому я стала читати тексти. Вибірково. Вони всі були пронумеровані.

7-й.

– Хто ти?
– Я — дуб.
– Хто я?
– Не знаю.
– Яка я?
– Ти приходиш і йдеш.
– Ти можеш йти?
– Ні. Я стою.

18-й.

– Поруч з тобою є такі, як ти?
– Є.
– Поруч з тобою є такі, як я?
– Ні.
– Ти розмовляєш з такими, як ти?
– Так.
– Про що?
– Про погоду, про вітер, про дощ, про тих, хто літає, про тих, хто ходить внизу.
– Внизу — земля, на якій ти стоїш. Я стою на землі?
– Так.
– Чого ти хочеш?
– Води.
– Я принесу.

Далі був запис: “Тепер я кожен раз буду приносити десять літрів води”.

67-й.

– Ти зажурена?
– Так. Сьогодні Україні потрібні танки, пушки, літаки. У мене їх немає. Моя генетика сьогодні — не потрібна.
– Потрібна буде завтра, після перемоги.
– Не впевнена. Та й до завтра дожити треба.

83-й.

– Тобі подобається світ навколо?
– Так.
– Чим подобається?
– Прокидатися кожен ранок від пташок. Чути вітер. Він пестить мої листки, гілля. Пити воду з мінералами. Їсти, дихати. Відчувати тепло сонця. Це — диво: сонце. Не збагну його. А тобі подобається світ навколо?
– Так. Сонце, вітер, пташки, дерева. Є неприємності: та ж війна, погані люди. А загалом — хорошого багато.
– Кажеш “погані люди”. Поганий це який?
– Такий, що робить шкоду.
– Поганих дерев я не знаю.
– Ти ж знайомий тільки з деревами парку. Може, десь є погані дерева.
– Можливо. Погані люди знають, що вони погані?
– Важко сказати. Частина з них вважає себе хорошими.
– Як шкода може бути хорошою?
– Люди таке можуть собі понавидумувати.
– Тобто, хороше і погане у різних людей різне?
– Так. Різна мораль. Це так називається: мораль.
– Як жити з тими, хто робить шкоду? У кого така мораль.
– Важко.
– Ставай деревом. Буде легше жити.
– Цікава пропозиція. Я подумаю.

102-й.

– Ти — мій любимий парк.
– Я тебе також люблю.

Я посміхнулась:

– Любимий і люблячий мене парк.
– Гарно сказала… Любима і любляча мене Марина.
– Ми освідчились в коханні.
– Нове відчуття. Раніше не було. Вперше.

Останній запис був таким: “Якщо я не виб’юсь із графіка досліджень, то за два місяці отримаю завершений матеріал для публікації. З прикладами, доказами, коментарями. Це буде для всього світу — бімба! Мені вже все й так давно зрозуміло. Але ж хочеться формальної бездоганності публікації”. За два дні після цього запису вона загинула. Я це знаю. А вона, коли писала — не знала. Ось таке безжальне життя і невблаганна смерть.

Дуже хотілося спати тому я припинила свої штудії.

Наступного дня я з ноутбуком пішла в парк. Не забула прихопити з собою дві баклажки води по п’ять літрів. Я пройшла повз величезну яму від бомби при вході в парк. В ній легко могла б розміститись маршрутка. Десь тут загинула Марина. Серце шалено калатало. Я старалась не дивитись в сторону ями. Рашистська смерть стояла поруч, прицінювалася до мене, до кожного. А Марину — вбила. Відчуття бридке до нестями.

Слава Богу, Дуб був цілий. Спочатку я його полила. (Воду я потім брала на кожну зустріч). Опісля увімкнула комп’ютер і загрузила програму, як було вказано в інструкції з зошита. Коли з’явилась заставка “Дуб”, сказала:

– Привіт, я — Іра.

Секунд через десять з білого шуму почула тихе:

– Привіт. Де Марина? Її давно не було.

Далі ми спілкувалися через довгі паузи.

– Марина потрапила під бомбу і померла.

– Жаль. У мене було погане передчуття. Я знаю про війну. Відчуваю вибухи. Ми з нею не договорили.

– Можеш говорити зі мною.

– Ти хто?

– Я — подруга Марини.

– Ти добре її знаєш?

– Не дуже.

– Я Марину люблю. Вона мені обіцяла розповісти про нейронні мережі мозку людей.

– Навіщо.

– Ми хотіли порівняти їх з мережами коренів дерев у парку.

– Я спробую узнати і розповісти тобі.

– Мені сумно без Марини.

– Я спробую тобі допомогти.

Більше Дуб нічого не говорив. На наступний день я знову прийшла.

– Ти узнала про нейронні мережі мозку людей?

– Ні. Те, що я знайшла або дуже просте, або дуже складне. Я ще пошукаю.

– Гаразд.

– Ти ж умієш думати?

– Так.

– Про що ти думав з учора?

– Про Марину. Я її люблю. Вона розумна, добра. Її вбили люди. Я не збагну війну.

– У людей є багато чого і гіршого за війну, і кращого.

– Не розповідай. З мене досить війни.

– Я можу розповісти про краще. Хочеш?

– Ні. Марина казала, що із-за війни людство може зникнути. Зберегти гени людей можна у рослинах. Така була у неї думка.

– Але ж це — деградація: перехід від вищої форми до нижчої, від людей до рослин.

– Не сама гірша форма, якщо всі люди помруть.

– Невесела перспектива. Потім, в рослинах гени збережуться не повністю, тільки якісь частинки — бліда копія оригіналу.

– Бліда копія — краще, аніж ніяких копій, пустота. Зрештою, з війною працюють люди. Піклуйтеся, щоб людство не зникло. І не потрібні будуть копії.

– Годі про війну. Ти мене бачиш? Можу показати тобі щось цікаве.

– Бачу. Але не так, як ти. У мене немає очей. Ти б сказала, що я тебе “відчуваю”.

– Наступного разу я неодмінно щось покажу. Хочеш?

Дуб більше не відповідав. Шість днів він мовчав. Нарешті заговорив.

– Дуб, ти мовчиш. Чому?

– Мене засмучує безсилля. Ти можеш ходити. Я — стою. Ти маєш руки, можеш ними змінювати світ. Я Марину захистити не зміг. У мене — тільки листя і гілки. Я лише дерево в парку. Я можу тільки думати. Повільно. Люди думають швидше. Насправді це — мука: все розуміти і не могти нічого змінити. Я хочу налагодити співпрацю з воронами та кротами. Від безсилля мене клонить в сон.

– Розумію. Я також не можу зупинити війну. І також мало що можу. От завтра піду на курси медсестер. Це — щоб лікувати поранених на війні.

– Хоч щось. Радий за тебе.

Кілька днів я була зайнята курсами і не ходила до парку. Нарешті стало більше вільного часу.

– Я узнала про нейронні мережі мозку. Розказати?

– Ні. Люди вбили Марину. Я втратив інтерес до людей.

– Люди — різні. Марина також людина. Є такі як вона. Відмовлятись від усіх людей — це слабкість.

– Це — сила: відмовлятись від виродків. Люди — вироджуються. Це — не цікаво. Залишаю людей — людям. Сама з ними спілкуйся. У мене справи.

– Які? Чим будеш займатися?

– Своїми. Нас в парку багато. Проблеми є у всіх. У біоти немає воєн. Конкуренція є. Але ми ділимось водою, поживними речовинами, інформацією. З дітьми, з сусідами. Допомагаємо один одному. Я пішов.

Він більше не говорив. Я ходила до нього з тиждень, майже щодня. Він мовчав.

Пройшло півроку. Я давно працюю медсестрою у госпіталі. Дуб мовчить. Я стала дратівливою. Мабуть, із-за війни. З Дубом більше не пробую розмовляти. Дочекаюсь кінця війни і передам всю роботу Марини генетикам. Раптом їм пощастить вийти з ним на контакт. На всяк випадок, як і Марина, я підготувала п’ять пакетів листів і надіслала їх друзям в різних країнах світу. Коли зі мною щось трапиться, вони мають надіслати ці листи адресатам.

Проте цей парк я також полюбила. Часто там відпочиваю після важких чергувань. Між дерев затишно. Може, то Дуб знімає мою напругу і втому. “Любимий і люблячий мене парк”. Однак, не впевнена, що він мене любить: я ж людина. Швидше б закінчилась ця триклята війна.

Лютий 2023.