Любимий і люблячий мене парк
Марина загинула тиждень тому. Випадково потрапила під обстріл рашистів. Навіть не скажу, що ми були близькими подругами. Обом — тридцять п’ять, особисте життя, як у всіх — складне. Війна сильно всіх заморозила. Всі ніби заціпеніли. А у Марини, поведінка мало змінилася. Можливо тому, що вона весь час, як одержима, працювала над своєю ідеєю. Вона була впевнена, що у рослин є інтелект, мислення, почуття. Треба лише навчитися розуміти їх. І душа є, як у людей. Вона казала:
– Ірусю, ще невідомо, з ким цікавіше поговорити: з якимось інтелектуалом чи з кущем шипшини. – Іруся — це я.
А я глузувала:
– Марино, навчи мене займатися сексом з кущем шипшини.
– Не звужуй: секс — один з видів відношень і не завжди самий значущий. І потім, звідки ти знаєш, може, коли пилок тичинки запліднює маточку квітки шипшини, то вона отримує такий оргазм, від якого ти б на стіну дерлася. Три дні!
Якось навесні, десь у березні, вона запропонувала мені “переходити” повітряну тривогу у парку. В бомбосховищі — не цікаво, холодно, темно. А парк — кому він потрібен? Коли туди бомба впаде, то — випадково. Як в ліс, або в поле. Тому ймовірність вижити, хто зна, може, ще й вища, ніж в бомбосховищі. Стали ми з нею інколи гуляти разом.
А парк наш — зовсім не маленький, на краєчку міста. За парком — дачі містян. Які там дачі? Майже всі — халабуди трохи більші за собачі будки. Поруч ніяких мостів, заводів, військових чи енергетичних об’єктів. Тому — безпечно, ми вважали.
Звичайно наші розмови часто скочувались до війни. Я говорила:
– Десять років тому я б не повірила, що росія почне війну з Україною.
– І я. Дика середньовічна війни. Українці стають системою безпеки демократичного світу. Чим менше військових технологій у України — тим більше українців стає “гарматним м’ясом” демократії. Це все — сумно.
– Я думала місяць-два, ну, три — і війна закінчиться. Все ж очевидно. Чому так довго?
– Це не ми стоїмо так довго під Харковом, це світ не знає що робити.
– Робити з чим?
– З росією, з Україною, яка переможе, із собою. Куди йти? Як співіснувати? Що терпіти, а що ні?
Щоб переключити Марину на щось інше, крім роботи і війни, я покликала її плести маскувальні сітки. Цілий день плели. Наприкінці вона сказала:
– Знаєш, мабуть одноманітна робота — не про мене. Ви всі — молодці. Але ж мою роботу за мене ніхто не зробить.
А за півмісяця вона — радісна — покликала мене в свій парк. Підвела до старезного дуба і показала прищеплений до його гілки пагін:
– Я модифікувала гени молодого дуба, додавши до них свої гени. Півроку вовтузилася поки не отримала хороші клітини. Виростила три пагони, прищепила. Прижився — один, ось цей. Глянь, який гарнюній!
Я була настільки пригнічена новинами з фронту, що все інше здавалося неважливим фоном. Тому я, швидше із ввічливості, підтримувала розмови з оточуючими. І тут також вдала інтерес:
– Дивина! І що тепер?
Марина увімкнула ноутбук на коліні і загрузила програму “Перекладач Д — Л”. На темному екрані з’явилось маленьке слово “Дуб” і стало чутно звук, схожий на білий шум.
– Я — Марина. Ти хто? – сказала вона повільно.
Білий шум не вщухав секунд двадцять, аж раптом прозвучало:
– Я — Дуб. — І знову білий шум.
– Що це таке, Марино? Я нічого не розумію.
Марина тихенько засміялася:
– В комп’ютері є плата, яка вловлює та підсилює слабкі поля, що поширюються рослинами. І переводить мову людини в слабкі поля. Раніше був лише білий шум. А вчора з’явились ледь помітні сигнали. Я їх позначила “Я — Дуб”.
– Ти впевнена… що не помиляєшся?
– Ні, звичайно. Зараз я розробляю тестові запитання для розмови. Подібні колись створювалися для ідентифікації розуму. Ось мені знадобилися. Ти уявляєш, що це за подія?
– Та просто революція! Якщо все підтвердиться.
Маринка відклала ноутбук, усміхнена підійшла до дуба, припала до нього щокою і долонями:
– Це моя мрія. Дубочок мій ріднесенький…
Після тієї зустрічі ми довго не бачилися. По телефону вона розповідала скоромовкою, що робота просувається повільно. І ще багато-багато чого треба з’ясувати. Тому зустрінемося пізніше. Гаразд. Я тільки радила вести записи, щоб не заблукати у версіях трактувань. Вона відповідала, що все чітко документує. Ще й тому, що війна. І всі файли зберігає у кількох “хмарах” по всьому світу. А раптом “щось” — я отримаю від неї листа.
І от кілька днів тому я отримала листа від її сусідки та дізналася, що Марина загинула під обстрілом рашистів. Що за життя? Як же так? Вона саме була у своєму парку. Коли я про це прочитала, то у мене все похололо: раз у парку, значить, з ноутбуком. І значить ноутбука немає, або він пошкоджений вибухом бомби. А як же Дуб? Він залишився? Мало того, що сама загинула — так, не дай Бог, ще й загинула справа її життя. Дуже паскудно було на душі. Правда, Марина мала б зберігати всі свої матеріали в базах даних інших країн. А раптом не “всі”? А як до них дістатися не знаючи ні адрес, ні паролів? Невже вся її робота пропала?
Похорон організував її молодший двоюрідний брат, який служив у територіальній обороні. Вона в дитинстві навчала його читати і розповідала про динозаврів. Нікого іншого з родичів не було — всі в евакуації.
Брат же і передав мені товстий зошит з записами Марини і… ноутбук! Саме той, який я бачила у неї — з наліпкою дерева! Я здивувалась неймовірно:
– Хіба Марина під бомбу потрапила без ноутбука?
– З ним. Просто вона закрила його своїм тілом.
Я побачила на корпусі невелику буру пляму, мабуть, від її крові. У мене навернулися сльози. Брат продовжив:
– Вона написала в листі, що колеги всі роз’їхалися світами після двадцять четвертого лютого. А ти — єдина її подруга в місті. І знаєш, що з цим всім робити.
Я була спантеличена:
– Не дуже то я й знаю.
– Вона написала — віддати тобі. Віддаю. І роби, що хочеш. Я сьогодні від’їжджаю додому.
Смерть кожної близької людини придавлює до землі, спустошує. Стільки їх загинуло з лютого. Немає що з цим робити. Мені було трохи легше, бо я мало знала Марину. І мені було що робити: переглянути результати її досліджень.
Пізно увечері я зайшла до її ноутбука. З усіх каталогів першим відкрила “Дуб”. Три підкаталоги: “Підготовка”, “Гени”, “Спілкування”. В “Підготовці” перший файл був звуковим:
«Я мов сліпа по кімнаті ходила. Дощ стиха гримав за вікном. Напевне, перший літній дощ. Від гіркоти за себе і від напруження я з дому вийшла. І гарячі очі мої й лице пашіле дощ лагідний остудив дрібними сльозками. В душі я плакала від тої скупої ласки. Я підіймала заплющені очі до цілунків сірого неба. В горлі було гаряче й боляче… Коли я лягала у ліжко, то дійшла думки, що природа простіша за людину, бо безпосередня. Я знала, що прокинусь ранком без головного болю і не стала приймати ліки».
Наступні файли містили цитати з наукових робіт, між якими виділялися іншими кольорами короткі роздуми Марини про прочитане. Чим пізніші файли — тим роздумів ставало більше. Це — не для мене.
Каталог “Гени” першим же файлом відбив охоту переглядати інші. Він складався з формул ДНК: довгих та коротких ланцюжків генів. Та з пояснень: що на що варто замінити і чому. Тому я перейшла до каталогу “Спілкування”. В ньому були в основному звукові файли. Під кожним з них був текст та інколи — коментар. Спочатку я послухала два файли. Але вони містили між фразами великі паузи білого шуму. Тому я стала читати тексти. Вибірково. Вони всі були пронумеровані.
7-й.
– Хто ти?
– Я — дуб.
– Хто я?
– Не знаю.
– Яка я?
– Ти приходиш і йдеш.
– Ти можеш йти?
– Ні. Я стою.
18-й.
– Поруч з тобою є такі, як ти?
– Є.
– Поруч з тобою є такі, як я?
– Ні.
– Ти розмовляєш з такими, як ти?
– Так.
– Про що?
– Про погоду, про вітер, про дощ, про тих, хто літає, про тих, хто ходить внизу.
– Внизу — земля, на якій ти стоїш. Я стою на землі?
– Так.
– Чого ти хочеш?
– Води.
– Я принесу.
Далі був запис: “Тепер я кожен раз буду приносити десять літрів води”.
67-й.
– Ти зажурена?
– Так. Сьогодні Україні потрібні танки, пушки, літаки. У мене їх немає. Моя генетика сьогодні — не потрібна.
– Потрібна буде завтра, після перемоги.
– Не впевнена. Та й до завтра дожити треба.
83-й.
– Тобі подобається світ навколо?
– Так.
– Чим подобається?
– Прокидатися кожен ранок від пташок. Чути вітер. Він пестить мої листки, гілля. Пити воду з мінералами. Їсти, дихати. Відчувати тепло сонця. Це — диво: сонце. Не збагну його. А тобі подобається світ навколо?
– Так. Сонце, вітер, пташки, дерева. Є неприємності: та ж війна, погані люди. А загалом — хорошого багато.
– Кажеш “погані люди”. Поганий це який?
– Такий, що робить шкоду.
– Поганих дерев я не знаю.
– Ти ж знайомий тільки з деревами парку. Може, десь є погані дерева.
– Можливо. Погані люди знають, що вони погані?
– Важко сказати. Частина з них вважає себе хорошими.
– Як шкода може бути хорошою?
– Люди таке можуть собі понавидумувати.
– Тобто, хороше і погане у різних людей різне?
– Так. Різна мораль. Це так називається: мораль.
– Як жити з тими, хто робить шкоду? У кого така мораль.
– Важко.
– Ставай деревом. Буде легше жити.
– Цікава пропозиція. Я подумаю.
102-й.
– Ти — мій любимий парк.
– Я тебе також люблю.
Я посміхнулась:
– Любимий і люблячий мене парк.
– Гарно сказала… Любима і любляча мене Марина.
– Ми освідчились в коханні.
– Нове відчуття. Раніше не було. Вперше.
Останній запис був таким: “Якщо я не виб’юсь із графіка досліджень, то за два місяці отримаю завершений матеріал для публікації. З прикладами, доказами, коментарями. Це буде для всього світу — бімба! Мені вже все й так давно зрозуміло. Але ж хочеться формальної бездоганності публікації”. За два дні після цього запису вона загинула. Я це знаю. А вона, коли писала — не знала. Ось таке безжальне життя і невблаганна смерть.
Дуже хотілося спати тому я припинила свої штудії.
Наступного дня я з ноутбуком пішла в парк. Не забула прихопити з собою дві баклажки води по п’ять літрів. Я пройшла повз величезну яму від бомби при вході в парк. В ній легко могла б розміститись маршрутка. Десь тут загинула Марина. Серце шалено калатало. Я старалась не дивитись в сторону ями. Рашистська смерть стояла поруч, прицінювалася до мене, до кожного. А Марину — вбила. Відчуття бридке до нестями.
Слава Богу, Дуб був цілий. Спочатку я його полила. (Воду я потім брала на кожну зустріч). Опісля увімкнула комп’ютер і загрузила програму, як було вказано в інструкції з зошита. Коли з’явилась заставка “Дуб”, сказала:
– Привіт, я — Іра.
Секунд через десять з білого шуму почула тихе:
– Привіт. Де Марина? Її давно не було.
Далі ми спілкувалися через довгі паузи.
– Марина потрапила під бомбу і померла.
– Жаль. У мене було погане передчуття. Я знаю про війну. Відчуваю вибухи. Ми з нею не договорили.
– Можеш говорити зі мною.
– Ти хто?
– Я — подруга Марини.
– Ти добре її знаєш?
– Не дуже.
– Я Марину люблю. Вона мені обіцяла розповісти про нейронні мережі мозку людей.
– Навіщо.
– Ми хотіли порівняти їх з мережами коренів дерев у парку.
– Я спробую узнати і розповісти тобі.
– Мені сумно без Марини.
– Я спробую тобі допомогти.
Більше Дуб нічого не говорив. На наступний день я знову прийшла.
– Ти узнала про нейронні мережі мозку людей?
– Ні. Те, що я знайшла або дуже просте, або дуже складне. Я ще пошукаю.
– Гаразд.
– Ти ж умієш думати?
– Так.
– Про що ти думав з учора?
– Про Марину. Я її люблю. Вона розумна, добра. Її вбили люди. Я не збагну війну.
– У людей є багато чого і гіршого за війну, і кращого.
– Не розповідай. З мене досить війни.
– Я можу розповісти про краще. Хочеш?
– Ні. Марина казала, що із-за війни людство може зникнути. Зберегти гени людей можна у рослинах. Така була у неї думка.
– Але ж це — деградація: перехід від вищої форми до нижчої, від людей до рослин.
– Не сама гірша форма, якщо всі люди помруть.
– Невесела перспектива. Потім, в рослинах гени збережуться не повністю, тільки якісь частинки — бліда копія оригіналу.
– Бліда копія — краще, аніж ніяких копій, пустота. Зрештою, з війною працюють люди. Піклуйтеся, щоб людство не зникло. І не потрібні будуть копії.
– Годі про війну. Ти мене бачиш? Можу показати тобі щось цікаве.
– Бачу. Але не так, як ти. У мене немає очей. Ти б сказала, що я тебе “відчуваю”.
– Наступного разу я неодмінно щось покажу. Хочеш?
Дуб більше не відповідав. Шість днів він мовчав. Нарешті заговорив.
– Дуб, ти мовчиш. Чому?
– Мене засмучує безсилля. Ти можеш ходити. Я — стою. Ти маєш руки, можеш ними змінювати світ. Я Марину захистити не зміг. У мене — тільки листя і гілки. Я лише дерево в парку. Я можу тільки думати. Повільно. Люди думають швидше. Насправді це — мука: все розуміти і не могти нічого змінити. Я хочу налагодити співпрацю з воронами та кротами. Від безсилля мене клонить в сон.
– Розумію. Я також не можу зупинити війну. І також мало що можу. От завтра піду на курси медсестер. Це — щоб лікувати поранених на війні.
– Хоч щось. Радий за тебе.
Кілька днів я була зайнята курсами і не ходила до парку. Нарешті стало більше вільного часу.
– Я узнала про нейронні мережі мозку. Розказати?
– Ні. Люди вбили Марину. Я втратив інтерес до людей.
– Люди — різні. Марина також людина. Є такі як вона. Відмовлятись від усіх людей — це слабкість.
– Це — сила: відмовлятись від виродків. Люди — вироджуються. Це — не цікаво. Залишаю людей — людям. Сама з ними спілкуйся. У мене справи.
– Які? Чим будеш займатися?
– Своїми. Нас в парку багато. Проблеми є у всіх. У біоти немає воєн. Конкуренція є. Але ми ділимось водою, поживними речовинами, інформацією. З дітьми, з сусідами. Допомагаємо один одному. Я пішов.
Він більше не говорив. Я ходила до нього з тиждень, майже щодня. Він мовчав.
Пройшло півроку. Я давно працюю медсестрою у госпіталі. Дуб мовчить. Я стала дратівливою. Мабуть, із-за війни. З Дубом більше не пробую розмовляти. Дочекаюсь кінця війни і передам всю роботу Марини генетикам. Раптом їм пощастить вийти з ним на контакт. На всяк випадок, як і Марина, я підготувала п’ять пакетів листів і надіслала їх друзям в різних країнах світу. Коли зі мною щось трапиться, вони мають надіслати ці листи адресатам.
Проте цей парк я також полюбила. Часто там відпочиваю після важких чергувань. Між дерев затишно. Може, то Дуб знімає мою напругу і втому. “Любимий і люблячий мене парк”. Однак, не впевнена, що він мене любить: я ж людина. Швидше б закінчилась ця триклята війна.
Лютий 2023.
На мене, дуже сильна задумка, глибока ідея, що навіть рослини не бажають з нами такими спілкуватися… Але жуже беземоційне вьілення – ніби автор уявляє собі емоції героїв, замість їх відчувати. Теоретизує про почуття героїні. Не показує, а описує
Ірина не була близькою подругою Марини, яка загинула. Тому її сприйняття смерті – стримане. Віддаленість Ірини дозволила мені сухіше розповідати цю історію і раціонально “працювати” Ірині з ноутбуком Марини. Я свідомо вибрала цю віддаленість. Можливо, це вас дратувало (віддаленість, сухість).
Марина якраз дуже емоційна. Як на мене, це видно з її поведінки і слів (он пан Олександр нище відмічав)… Не надто зрозуміла ваші слова про те, що я (автор) ніби уявляю собі емоції героїв, замість їх відчувати, теоретизую про почуття героїні, не показую, а описую. Тобто, вони мені здались не справедливими, наскільки зрозуміла.
Ще спало на думку. Якби я писала сценарій чи п’єсу, то вимога “показувати, а не описувати” була б справедливою. Для оповідання ж це можна сприймати, як пораду. Бо часто “показати” більш виграшно, ніж “описати”. Однак відмовлятись від багатства форм прози і користуватись лише скупими драматургічними формами – не варто, мені здається. Я від різноманітності форм прози – шаленію. І від розмаїття описів – також.
Просто описи емоцій (та і впринципі описи) не надто цікаво читати – принаймні мені. А тут героїня від першої особи описує “я була пригнічена”, “я вдала інтерес”. А до вмісту ноутбука ставиться і зовсім беземоційно – жодних своїх відчуттів не описує і не показує. Не завмирає від захвату, не сидить шокована, не уисловлює смутку, що людина загинула, не завершивши таку роботу (хоча ж явно його відчуває, раз переживає за ноутбук і намагається продовжити справу). Це роюить її трохи неживою
Дякую за висловлені вами думки.
Я взагалі скупа на слова і мало що описую… Про раціональну “роботу” Ірини з ноутбуком Марини я писала в коментарі вище. Як на мене, поведінка Ірини логічна. Ноутбук вона відкрила пізно увечері, втомлена, мабуть. Тут емоції були ні до чого. Смерть, похорон – емоції перегоріли до ноутбука. (Її емоції після сметрі Марини – є в оповіданні).
До речі, наприкінці розповіді для Ірини парк стає також любимим (емоція). Вона туди часто приходить (події).
Ірина здається вам неживою… Мені тут нічого сказати. Я її добре уявляю. Героїня такою може бути. Я вважаю будь-який твір хорошим (точніше “правдивим”), якщо “так могло бути”. Те, про що я розповіла в оповіданні, – могло бути.
Схоже, автор лише недавно почав писати українською (виправте, якщо помиляюся). Не буду вказувати на багато місць у творі, достатньо самої назви; українською її ліпше писати так: “Любий і люблячий мене парк”.
Але прочитав з інтересом. Хороший сюжет, є цікаві думки. Щоправда, я чухав лоба, коли читав діалог з деревом. У фільмі “Ворог мій” і в одній з книг Енді Веєра герої, які належать до різних видів живих істот, вивчають мову одне одного поступово, по краплинці, як робили Робінзон Крузо і П’ятниця, і всі інші. А тут герої просто сіли і почали розмову з деревом: це вже казка Шахерезади, а не м’яка наукова фантастика. Проте це справа смаку.
З більш об’єктивних недоліків те, що вам треба добряче попрацювати над українською технікою письма і взагалі над технікою, ну й конкретно над цим твором, бо редактор тут всього сам не виправить – багато чого мусите зробити ви. Попрацюйте над своїм письменницьким слухом, щоб, як мінімум, відчувати невдалі фрази і словечка.
Дякую за цікаву історію. І за прощальну фразу дуба – “Я пішов” – за це однозначно лайк.
Дякую за детальний відгук. Українською я пишу все життя. “Любий” і “любимий” – синоніми. Наша мова напрочуд багата на синоніми. Зі словника https://lcorp.ulif.org.ua/dictua/
скопіюю синоніми до слова “любима”:
КОХА́НА (та, кого кохають), МИ́ЛА, ЛЮ́БА, ЛЮБИ́МА, ЛЮБО́В, ПО́ДРУГА, КОХА́НКА рідше, КОХА́ННЯ розм., ЛЮ́БКА розм., ЛЮ́БОНЬКА пестл., ЛЮ́БОЧКА пестл., СИМПА́ТІЯ розм., ПА́СІЯ заст., МИЛОДА́НКА заст., СЕРДЕНЯ́ фольк., СЕ́РДЕНЬКО фольк., СЕ́РДЕ́ЧКО фольк., СОЛОДЯ́ТКО фольк., ЛА́ДА фольк.
Всі розмови з Дубом пронумеровані. Героїня читала їх НЕ підряд. Наведені номери: 7-й, 18-й, 67-й, 83-й, 102-й. Вона НЕ читала НЕцікаві для оповідання діалоги 1-6, 8-17, 19-66 і т.д. Тобто, у мене немає казки Шахерезади – “сіли і почали говорити”. Ваша претензія, вибачте, не приймається.
Про техніку письма хотілося б почути детальніше. Які фрази і словечка ви вважаєте невдалими? Які вади має мій письменницький слух? Може вони і є. Покажіть мені їх, будь ласка. Поки не бачу.
Приємно, що ви побачили в моєму оповіданні хороше.
Бажаю вам успіху 🙂
Тоді вибачте за надто сміливе припущення.
Не врахував, що дні пронумеровані не підряд, але все ж, скажіть чесно – в перший день вони вчилися мові одне одного, крок за кроком?
Слова і словечка. Ну, спеціально не вишукуватиму, а скажу по пам’яті: отой аудіозапис Марини, де вона рефлексує, зі сльозками і т.д. Не сприйнялося, вибачте, що так безжально критикую. Також не сприймалося спілкування дерева з людьми, хоч там були цікаві думки. Можливо, якби ми бачили поступове навчання, тоді ефект був би іншим. Бо поки б вони дійшли до вільного розуміння одне одного, то й поводилися б інакше, і ставили б зовсім інші запитання. А так виглядає як казка. Ви намітили дуже високу планку, але не дотяглися, бо її беруть не так вже й багато авторів: я перечислив справді хороші приклади; ознайомтеся і зрозумієте що я мав на увазі.
Щодо техніки, в основному дивно звучать всі діалоги; в іншому ж, усе не так вже й погано, насправді.
Вибачаю.
Пронумеровані навіть не дні, а зустрічі. До кожної з яких героїня готувалася довго: кілька днів принаймні. А після зустрічі – довго аналізувала результати зустрічі. Я б робила так. Ці всі деталі – очевидні, однак – не суттєві для оповідання. Тому – пропущені, як і все їх з дубом “поступове навчання”. Те, що є в оповіданні – лише уривки з їх довгих розмов. І “так” в розумінні одне одного
вони просувались повільно (“крок за кроком”, як ви пишете), про що героїня розповідала своїй подрузі.
“Аудіозапис Марини…” вами не сприйнявся. Гаразд. Вибачатись за безжальну критику не варто. Бо цим текстом я пишаюсь. За це я також не буду вибачатись.
Кажете “казка”. Ну, сперечатись не буду. Хоча не “казка” точно. Навіть не фентезі. І не магічний реалізм.
“Планки” я собі ніколи ніякі не намічаю. Тому “дотягнутись” або перескочити їх – не можу. Пишу, як пишеться. Хороших прикладів – багато. Дякую за поради.
Радує, що “усе не так вже й погано”. Заспокоїли.
Насправді, той ваш уривок, яким ви пишаєтесь, по-своєму майстерно написаний. Але… ну які сльозки? Цей запис робила серйозна науковиця чи дванадцятирічна дівчинка?
І, якщо, подумати, то будь-який художній твір в якомусь сенсі є казкою, тому не переймайтесь так цими епітетами.
Пишете як пишеться – це дуже хороший підхід. Але той, хто критикує, усе одно має від чогось відштовхуватись.
Можете потім так само рознести мій твір, якщо хочете, бо я часом забуваю, що й сам пишу не ідеально. Як на мене, коли хтось залишає схвальний відгук, а потім голосує «проти», то це ранить значно більше, ніж будь-яка критика. Тому важливо бути максимально чесним і відвертим в своїх коментарях. Сама по собі критика – це добре, і ви самі знаєте чому.
“…ну які сльозки? Цей запис робила серйозна науковиця чи дванадцятирічна дівчинка?” Тобто ви науковицям
відмовляєте в емоціях, а дванадцятирічним дівчатам – в заняттях наукою? У вас, пане Olexandr M., поганий
літературний смак. Це – штамп позаминулого сторіччя. У фейсбуці зазвичай пишуть в таких випадках: “Запасаюсь
попкорном”. Українки за таке з вас мотлох зроблять. І я вас боронити не буду 🙂
Дякую за чесність та відвертість. Брала з вас приклад і… стримувалася, наскільки могла.
Я не про емоції і не про заняття наукою, а про сам вибір слів. Шкода, що ви мене не зрозуміли.
Точність ваших висловлювань залежить від вас. Моїх – від мене. Шануймося.
Тут проблема не з любимий, а з люблячий. Такі суфікси непритаманні українській мові і їх варто уникати
Дякую за зауваження: я задумалась…
Слово “люблячий” є. Жаб’ячий, віруючий, летючий, охочий… – цілком українські слова. Про непритаманність суфікса нашій мові… я б не говорила. “Їх варто уникати” – тут протестує мій суверенний індивідуалізм. Думаю, що не варто уникати. Я – за багатство мови.
Гарна історія, зачепило. Цілком підтримую Дуб. Людство давно перетворилося на вид-паразит, який до того ж ментально так і не вийшов зі стану мавп. І не заслуговує не те що на спілкування, а й навіть на існування. Успіху на конкурсі!
Дякую за відгук і за оцінку! Я з Дубом не згодна. Хоча його позиція з точки зору логіки – бездоганна, як на мене. І зарадити горю Дуба нічим не можна. Якби мені довелося б вступати з ним в контакт, то і не знаю що б говорила: надважка місія… Вам також бажаю успіху на конкурсі! І всіляких гараздів 🙂
Цікава задумка)
Дякую за оцінку 🙂
Цікавий текст. “Людство вироджується”- мені сподобалося найбільше. З одного боку людина слабка, бо не може глобально вплинути на долю людства. З іншого боку ми маємо свободу робити власний вибір і робимо його щодня… Шкода, що в більшості випадків несвідомо. Дякую за твір і за складну тему.
Дякую вам, пані Тетяно! Насправді обидві, відмічені вами теми, важливі і для мене. Про виродження говорить дуб, себто – частина природи, що усвідомила себе, оточення і людей, як частину оточення. Оцінка – безжальна. Як і все, що відбувається в природі… Ну і проблема вибору – вічна для кожного і в будь-який час. На щастя, сьогодні для українців – не проблема. От що буде після перемоги? Мене хвилює сильніше… Дякую за відгук і за розуміння 🙂