10 Березня, 2023
Любимий і люблячий мене парк
Повернутися до конкурсу: ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Текст оповідання видалено на прохання Автора
Повернутися до конкурсу: ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Вчора знайшла статтю з ідеями, близькими до ідей мого оповідання. Її написав Герт Ян (Gert Jan). Я з ниим спілкувалася кілька років тому на конференції у Римі. Тоді він про це не говорив. Стаття називається
“Операція Ринок – Сад” (Operation Market – Garden). Даю посилку:
https://geerthofstede.com/operation-market-garden/?fbclid=IwAR3WLfa8d0R-fECNbvovSkjEwcpbRqTNaJC3EhWb-MTPZkjTKuyLRhaW5QA
На мене, дуже сильна задумка, глибока ідея, що навіть рослини не бажають з нами такими спілкуватися… Але жуже беземоційне вьілення – ніби автор уявляє собі емоції героїв, замість їх відчувати. Теоретизує про почуття героїні. Не показує, а описує
Ірина не була близькою подругою Марини, яка загинула. Тому її сприйняття смерті – стримане. Віддаленість Ірини дозволила мені сухіше розповідати цю історію і раціонально “працювати” Ірині з ноутбуком Марини. Я свідомо вибрала цю віддаленість. Можливо, це вас дратувало (віддаленість, сухість).
Марина якраз дуже емоційна. Як на мене, це видно з її поведінки і слів (он пан Олександр нище відмічав)… Не надто зрозуміла ваші слова про те, що я (автор) ніби уявляю собі емоції героїв, замість їх відчувати, теоретизую про почуття героїні, не показую, а описую. Тобто, вони мені здались не справедливими, наскільки зрозуміла.
Ще спало на думку. Якби я писала сценарій чи п’єсу, то вимога “показувати, а не описувати” була б справедливою. Для оповідання ж це можна сприймати, як пораду. Бо часто “показати” більш виграшно, ніж “описати”. Однак відмовлятись від багатства форм прози і користуватись лише скупими драматургічними формами – не варто, мені здається. Я від різноманітності форм прози – шаленію. І від розмаїття описів – також.
Просто описи емоцій (та і впринципі описи) не надто цікаво читати – принаймні мені. А тут героїня від першої особи описує “я була пригнічена”, “я вдала інтерес”. А до вмісту ноутбука ставиться і зовсім беземоційно – жодних своїх відчуттів не описує і не показує. Не завмирає від захвату, не сидить шокована, не уисловлює смутку, що людина загинула, не завершивши таку роботу (хоча ж явно його відчуває, раз переживає за ноутбук і намагається продовжити справу). Це роюить її трохи неживою
Дякую за висловлені вами думки.
Я взагалі скупа на слова і мало що описую… Про раціональну “роботу” Ірини з ноутбуком Марини я писала в коментарі вище. Як на мене, поведінка Ірини логічна. Ноутбук вона відкрила пізно увечері, втомлена, мабуть. Тут емоції були ні до чого. Смерть, похорон – емоції перегоріли до ноутбука. (Її емоції після сметрі Марини – є в оповіданні).
До речі, наприкінці розповіді для Ірини парк стає також любимим (емоція). Вона туди часто приходить (події).
Ірина здається вам неживою… Мені тут нічого сказати. Я її добре уявляю. Героїня такою може бути. Я вважаю будь-який твір хорошим (точніше “правдивим”), якщо “так могло бути”. Те, про що я розповіла в оповіданні, – могло бути.
Схоже, автор лише недавно почав писати українською (виправте, якщо помиляюся). Не буду вказувати на багато місць у творі, достатньо самої назви; українською її ліпше писати так: “Любий і люблячий мене парк”.
Але прочитав з інтересом. Хороший сюжет, є цікаві думки. Щоправда, я чухав лоба, коли читав діалог з деревом. У фільмі “Ворог мій” і в одній з книг Енді Веєра герої, які належать до різних видів живих істот, вивчають мову одне одного поступово, по краплинці, як робили Робінзон Крузо і П’ятниця, і всі інші. А тут герої просто сіли і почали розмову з деревом: це вже казка Шахерезади, а не м’яка наукова фантастика. Проте це справа смаку.
З більш об’єктивних недоліків те, що вам треба добряче попрацювати над українською технікою письма і взагалі над технікою, ну й конкретно над цим твором, бо редактор тут всього сам не виправить – багато чого мусите зробити ви. Попрацюйте над своїм письменницьким слухом, щоб, як мінімум, відчувати невдалі фрази і словечка.
Дякую за цікаву історію. І за прощальну фразу дуба – “Я пішов” – за це однозначно лайк.
Дякую за детальний відгук. Українською я пишу все життя. “Любий” і “любимий” – синоніми. Наша мова напрочуд багата на синоніми. Зі словника https://lcorp.ulif.org.ua/dictua/
скопіюю синоніми до слова “любима”:
КОХА́НА (та, кого кохають), МИ́ЛА, ЛЮ́БА, ЛЮБИ́МА, ЛЮБО́В, ПО́ДРУГА, КОХА́НКА рідше, КОХА́ННЯ розм., ЛЮ́БКА розм., ЛЮ́БОНЬКА пестл., ЛЮ́БОЧКА пестл., СИМПА́ТІЯ розм., ПА́СІЯ заст., МИЛОДА́НКА заст., СЕРДЕНЯ́ фольк., СЕ́РДЕНЬКО фольк., СЕ́РДЕ́ЧКО фольк., СОЛОДЯ́ТКО фольк., ЛА́ДА фольк.
Всі розмови з Дубом пронумеровані. Героїня читала їх НЕ підряд. Наведені номери: 7-й, 18-й, 67-й, 83-й, 102-й. Вона НЕ читала НЕцікаві для оповідання діалоги 1-6, 8-17, 19-66 і т.д. Тобто, у мене немає казки Шахерезади – “сіли і почали говорити”. Ваша претензія, вибачте, не приймається.
Про техніку письма хотілося б почути детальніше. Які фрази і словечка ви вважаєте невдалими? Які вади має мій письменницький слух? Може вони і є. Покажіть мені їх, будь ласка. Поки не бачу.
Приємно, що ви побачили в моєму оповіданні хороше.
Бажаю вам успіху 🙂
Тоді вибачте за надто сміливе припущення.
Не врахував, що дні пронумеровані не підряд, але все ж, скажіть чесно – в перший день вони вчилися мові одне одного, крок за кроком?
Слова і словечка. Ну, спеціально не вишукуватиму, а скажу по пам’яті: отой аудіозапис Марини, де вона рефлексує, зі сльозками і т.д. Не сприйнялося, вибачте, що так безжально критикую. Також не сприймалося спілкування дерева з людьми, хоч там були цікаві думки. Можливо, якби ми бачили поступове навчання, тоді ефект був би іншим. Бо поки б вони дійшли до вільного розуміння одне одного, то й поводилися б інакше, і ставили б зовсім інші запитання. А так виглядає як казка. Ви намітили дуже високу планку, але не дотяглися, бо її беруть не так вже й багато авторів: я перечислив справді хороші приклади; ознайомтеся і зрозумієте що я мав на увазі.
Щодо техніки, в основному дивно звучать всі діалоги; в іншому ж, усе не так вже й погано, насправді.
Вибачаю.
Пронумеровані навіть не дні, а зустрічі. До кожної з яких героїня готувалася довго: кілька днів принаймні. А після зустрічі – довго аналізувала результати зустрічі. Я б робила так. Ці всі деталі – очевидні, однак – не суттєві для оповідання. Тому – пропущені, як і все їх з дубом “поступове навчання”. Те, що є в оповіданні – лише уривки з їх довгих розмов. І “так” в розумінні одне одного
вони просувались повільно (“крок за кроком”, як ви пишете), про що героїня розповідала своїй подрузі.
“Аудіозапис Марини…” вами не сприйнявся. Гаразд. Вибачатись за безжальну критику не варто. Бо цим текстом я пишаюсь. За це я також не буду вибачатись.
Кажете “казка”. Ну, сперечатись не буду. Хоча не “казка” точно. Навіть не фентезі. І не магічний реалізм.
“Планки” я собі ніколи ніякі не намічаю. Тому “дотягнутись” або перескочити їх – не можу. Пишу, як пишеться. Хороших прикладів – багато. Дякую за поради.
Радує, що “усе не так вже й погано”. Заспокоїли.
Насправді, той ваш уривок, яким ви пишаєтесь, по-своєму майстерно написаний. Але… ну які сльозки? Цей запис робила серйозна науковиця чи дванадцятирічна дівчинка?
І, якщо, подумати, то будь-який художній твір в якомусь сенсі є казкою, тому не переймайтесь так цими епітетами.
Пишете як пишеться – це дуже хороший підхід. Але той, хто критикує, усе одно має від чогось відштовхуватись.
Можете потім так само рознести мій твір, якщо хочете, бо я часом забуваю, що й сам пишу не ідеально. Як на мене, коли хтось залишає схвальний відгук, а потім голосує «проти», то це ранить значно більше, ніж будь-яка критика. Тому важливо бути максимально чесним і відвертим в своїх коментарях. Сама по собі критика – це добре, і ви самі знаєте чому.
“…ну які сльозки? Цей запис робила серйозна науковиця чи дванадцятирічна дівчинка?” Тобто ви науковицям
відмовляєте в емоціях, а дванадцятирічним дівчатам – в заняттях наукою? У вас, пане Olexandr M., поганий
літературний смак. Це – штамп позаминулого сторіччя. У фейсбуці зазвичай пишуть в таких випадках: “Запасаюсь
попкорном”. Українки за таке з вас мотлох зроблять. І я вас боронити не буду 🙂
Дякую за чесність та відвертість. Брала з вас приклад і… стримувалася, наскільки могла.
Я не про емоції і не про заняття наукою, а про сам вибір слів. Шкода, що ви мене не зрозуміли.
Точність ваших висловлювань залежить від вас. Моїх – від мене. Шануймося.
Тут проблема не з любимий, а з люблячий. Такі суфікси непритаманні українській мові і їх варто уникати
Дякую за зауваження: я задумалась…
Слово “люблячий” є. Жаб’ячий, віруючий, летючий, охочий… – цілком українські слова. Про непритаманність суфікса нашій мові… я б не говорила. “Їх варто уникати” – тут протестує мій суверенний індивідуалізм. Думаю, що не варто уникати. Я – за багатство мови.
Гарна історія, зачепило. Цілком підтримую Дуб. Людство давно перетворилося на вид-паразит, який до того ж ментально так і не вийшов зі стану мавп. І не заслуговує не те що на спілкування, а й навіть на існування. Успіху на конкурсі!
Дякую за відгук і за оцінку! Я з Дубом не згодна. Хоча його позиція з точки зору логіки – бездоганна, як на мене. І зарадити горю Дуба нічим не можна. Якби мені довелося б вступати з ним в контакт, то і не знаю що б говорила: надважка місія… Вам також бажаю успіху на конкурсі! І всіляких гараздів 🙂
Цікава задумка)
Дякую за оцінку 🙂
Цікавий текст. “Людство вироджується”- мені сподобалося найбільше. З одного боку людина слабка, бо не може глобально вплинути на долю людства. З іншого боку ми маємо свободу робити власний вибір і робимо його щодня… Шкода, що в більшості випадків несвідомо. Дякую за твір і за складну тему.
Дякую вам, пані Тетяно! Насправді обидві, відмічені вами теми, важливі і для мене. Про виродження говорить дуб, себто – частина природи, що усвідомила себе, оточення і людей, як частину оточення. Оцінка – безжальна. Як і все, що відбувається в природі… Ну і проблема вибору – вічна для кожного і в будь-який час. На щастя, сьогодні для українців – не проблема. От що буде після перемоги? Мене хвилює сильніше… Дякую за відгук і за розуміння 🙂