У тіні мальв

 «Рожеві і червоні, і яскраво-білі

Розквітли мальви в маминім садку.

Мого дитинства проліски несмілі.

Радію з вами і сумую. Йду…»

Олександр Чорнобай «Мамині мальви»

Розділ 1. Мама

На півдні Україні, поряд з річкою Південний Буг, розташувалось невеличке село під назвою Варюшине. Білі хатини, немов гриби після дощу, вишикувались на рівнині, підставляючи свої солом’яні капелюшки літньому сонцю.
Андрійко, як завжди, порався у саду. Точніше, він вдавав, що зайнятий чимось важливим, а насправді будував замок для хробаків. Два з них, що по збігу обставин трапилися Андрію на городі, тепер звивалися у залізній старій коробці, доки шестирічний хлопець копав руками землю за будинком. Поряд приземлився горобець, плануючи вкрасти одного з тих, кого хлопчик нарік «захисником замку», але раптовий гуркіт дверей сполошив маленького птаха.
До Андрійка, розмахуючи чимось білим, бігла старша сестра. Його прикривали високі мальви, тож зі сторони ніхто не міг побачити, чим саме він займався.
– Андрійку, Андрійку! – зазвичай бліді щоки дівчини зараз були червоними, а сама Ганна важко дихала.
– Чого тобі? – хлопчик не дуже любив, коли його відривали від важливих справ. А замок для хробаків – то надважливе діло.
– Лист від татка прийшов, – темно-каштанове волосся дівчини прилипло до спітнілого лоба. Сестра простягнула конверт, на якому Андрійко впізнав почерк батька.
– Ти читала? – трохи ревниво запитав він, помітивши, що конверт вже відкритий.
– Ні! – чесно відповіла Ганна. – Бабуся просила сусідку їй почитати, а я одразу до тебе, як вона його віддала. Ми ж домовлялися!
Дівчина дбайливо погладила брата по голові, але той вмить ухилився – він вже дорослий для цих ніжностей! Діти вмостилися на старій колоді, що лежала у кінці саду – колись татко обіцяв зробити лавку, але не встиг. Війна. Андрійко не міг до кінця зрозуміти, що це таке, але якщо війна змушує дорослого чоловіка плакати й полишати своїх дітей – нема в ній нічого хорошого. Ганна, яка була набагато старша за брата, все розуміла. Тому й чекала на кожен лист від батька, щоб упевнитися, що з ним все добре.
Хлопчик дістав аркуш, складений удвоє, й простягнув сестрі. Мати встигла навчити читати тільки Ганну, до того як піти на небо. Дівчинка зробила глибокий вдих і, з теплотою відмічаючи гарний почерк тата, почала неголосно читати.
– Дорогі мої! Рідні! Кохані! Сумую за вами так сильно, що й слів не підберу. У мене все добре: живий, здоровий, – Ганна швидким рухом змахнула сльозу й продовжила. – Мрію повернутися якомога швидше, але поки не можу. Напевно, у вас там вже мальви розквітли… Побачив тут фіолетові – очей не відірвати! Обов’язково знайду насіння й привезу, щоб розбавити наші білі й рожеві. Вибачайте, що рідко пишу – важко. Бачити все, що бачу я – важко. Але я не здаюся, бо в мене такі чудові діти! Люблю вас, малі, понад усе на світі. Андрійко, пам’ятай, що ти тепер – головний чоловік у будинку. Піклуйся про сестру й бабусю. Ганночко, – голос дівчини здригнувся, – ти сама все знаєш. Ти – мій янгол та моє серце. Моя дівчинко, моя донечка… Обійняти тебе й Андрійка хочу. Ну все, старий чоловік – і плаче. Буду закінчувати – скоро знов у дорогу. Залишу лист у доброї жінки, що нас прихистила. Вона обіцяла його передати вам. Цілую. До зустрічі.
– Знову не написав, коли він повернеться… – Андрій похмуро опустив голову й світле волосся впало йому на очі.
– Він не може того знати. Війна… – почала дівчина.
– Можеш не продовжувати, Ганно, – хлопчик подивився зеленими очима в її бурштинові – як у тата. – Я все розумію, хоч ти й вважаєш мене малою дитиною. Я просто хочу побачити тата. А ще маму. Я зовсім погано її пам’ятаю і це не чесно – бо ти пам’ятаєш її краще…
Сестра пішла, а хлопчик продовжив копати глибоку яму. Здається, хробакам не на користь знаходитися так багато часу під сонцем, та Андрійко цього не помітив.
– Ай! – ображено вигукнув він й витяг з ями брудну руку. На ній виднілась невелика ранка, що одразу ж почала кровоточити.
Хлопець не зрозумів, чим він вколовся або що його вкусило, а перевіряти не хотів. Він зірвав білу квітку мальви, що росла поряд, й притис до руки. Стало трохи легше, але про всяк випадок приклав ще одну – не зриваючи. Хлопчик заворожено спостерігав, як білі пелюстки поступово багряніли й темнішали. Сонце припікало в голову, та і їсти вже хочеться… «Потім з хробаками розберусь» – подумав Андрійко й почимчикував додому. Голос, що раптом почувся позаду, пробігся холодним дотиком по спині.
– Андрій?
Хлопець озирнувся, але нікого не побачив. «Терміново додому, бо сонце таки напекло!»
– Синку? – голос чувся звідти, де Андрійко будував свій замок.
Хлопчик переминався з ноги на ногу, дивлячись то та будинок, то на високі мальви, що, здавалось, закривають когось, хто там стояв. Він повитирав чорні руки о сіру сорочку й пробурмотів:
– Воїни не бояться! – й повільно пішов у сторону квіткового саду.

Серед рожевих та білих квітів, що були майже її зросту, стояла молода жінка. На ній була синя спідниця з білим мереживом та звичайна біла сорочка. Вона виглядала стурбованою й постійно крутила на пальці світле волосся. Обличчя виглядало доволі знайомим, а зелені очі…
– Мамо? – Андрійко не впізнав власного голосу.
Жінка посміхнулась, але посмішка була сумною. Вона уважно подивилась на хлопчика й прошепотіла:
– Так виріс…
Андрійко, не стримуючи сліз, підбіг до матері й обійняв її так міцно, що та навіть зойкнула. Хлопчик абсолютно не розумів, що коїться, та і яка різниця! Його мама повернулася до нього. Справжня, рідна, єдина. Він відчував її запах – саме такий, яким він його пам’ятав. 
– Як я тут опинилась? – матір Андрія виглядала так, наче вперше за багато років прокинулась.
– Мамо, пішли хутчіше до Ганни! – хлопчик взяв жінку за руку й потягнув до старої хатини, з якої тягнувся неперевершений аромат печених яблук.
Матір зовсім не пручалась, але як тільки її нога вийшла з тіні – жінка зникла. Андрійко потер очі: нікого не було. Але як таке можливо?! Він точно знав, що бачив маму та навіть обіймав її! Це не може бути сном або ж маренням. Він. Бачив. Маму. 

Розділ 2. Мальви

Зо дня, коли Андрійко бачив маму, пройшло кілька днів. Скільки б хлопчик не сидів біля мальв й не кликав матір – вона не приходила. Він не розповів нікому про те, що бачив. Старша сестра і так вважала його диваком – не хотілося давати їй ще один привід для глузування.
Зранку дощило: приємна свіжість все ще зберігалась у повітрі, а земля стала вологою. Андрійко вирізав на товстій колоді літеру «А» – Ганна якось сказала, що саме з неї починається ім’я хлопчика. У неї не було часу навчити його читати, бо вона постійно допомагала бабусі по господарству. Андрія ж, частіше за все, відсилали на двір, аби не швендяв під ногами. Літера «А» вийшла надиво рівненькою й охайною – татків ніж все ще був ідеально гострим. Хлопчикові залишилось тільки обвести літеру в кружечок – так буде гарніше.
На високу яблуню, що торкалась тонкими гілками даху хатини, приземлився ворон. Він з цікавістю споглядав за маленькою людиною і раптом гучно закаркав. Андрійко, надто зосереджений своїм витвором, підскочив й порізав пальця. Він тільки-но збирався нахнюпитись, аж раптом закляк й уважно роздивлявся вказівний палець, на якому вже зібралась велика червона крапля. Хлопчик ще раз прокрутив у голові день, коли побачив матір, й уважно подивився на мальви. Високі квіти легенько погойдувались од вітру, спокійні й величні. Андрійко, все ще до кінця не впевнений, приклав пальця до рожевої квітки й став чекати.
– Синку?

******
Ще ніколи раніше Андрійко не був таким роботящим: будь-яка робота, що мала б виконуватись на дворі, була його. Хлопчик розвішував одяг, копав й поливав город, порався в курнику та фарбував паркан. Вже тиждень як хтось підмінив Ганниного брата. Сьогодні, нарешті, бабуся дала їй відпочити від хатніх справ, тож Ганна вирішила прослідкувати за малим Андрійком.
Хлопчик похапцем поснідав і, змахнувши з сорочки крихти хліба, взявся збиратися на вулицю. День видався прохолоднішим за весь минулий місяць – липень був надто спекотним. Та сонце все одно щедро дарувало свої теплі промені, визиравши час від часу з-за сірих хмар.
Ганна швиденько помила після себе й брата посуд та, поцілувавши бабцю у щоку, крадькома вийшла за поріг. Бабуся лише похитала головою й продовжила щипати курку, дивлячись сліпими очима у напрямку вікна.
Дівчинка почула чийсь голос, що тихенько наспівував спокійну мелодію. Серце Ганни вмить пришвидшилось – вона впізнала мотив. Але хто вміє так співати? Так, як колись могла тільки вона… Дівчина побігла на звук, але зупинилась, тільки-но добігла до саду. У тіні мальв, чиї стебла закривали непрохані погляди, сиділи двоє. Жінка, що була точнісінькою копією матері Ганни, тримала на колінах голову Андрійка й тихо співала. Хлопчик похитувався у такт, прикривши очі й погладжуючи материну руку.
– Мамо? – Ганна хотіла протерти очі, але побоялась: що як видіння зникне?
Жінка повільно підняла світло-зелені очі й посміхнулась. Дівчинці здалося, що вона летить – прям як на гойдалці, коли не знаєш, чи повернешся назад. Андрій потягнувся й схвально кивнув на німе питання, що читалося на обличчі сестри.
– Мамо! – дівчинка вмить опинилась на колінах й плакала в обіймах найріднішої людини, що так несправедливо пішла з життя.
Ганні було абсолютно все одно, яким чином мати опинилась тут, а якщо це сон – нехай він ніколи не скінчиться. Скільки б дівчина не молилася раніше, мати ніколи їй не снилася. Ніколи. Ганну лякала сама тільки думка про те, що вона може забути материн голос чи обличчя. Дівчина була впевнена, що саме в той момент вона зрадить маму. Забуде.
– Донечко моя… Нарешті я тебе побачила! – жінка теж плакала, витираючи сльози темноволосій дівчинці, що як дві краплі була схожа на свого батька.
– Як? – одними лише губами запитала Ганна, але мати мовчки подивилась на Андрійка.
– Мальви, – буденно відповів той. – Мальви допомагають бачити маму.
– Але як? – знову запитала дівчина й уважно подивилась на квіти – наче нічого особливого. Мальви як мальви: білі й рожеві, високі.
Андрійко показав забинтовану руку, з якою він вже не перший день ходив.
– Я порізався й приклав одну квітку до рани. А потім мама з’явилася. Але вийти вона не може, – він зітхнув. – Тільки тут її видно.
– Шкода, що ваш батько далеко… – жінка поправила свою спідницю й поклала на неї бліді руки. – Мені так багато хочеться йому сказати…
– Мамо, – Ганна поклала свою руку на руку матері й тихо запитала, – де ти є?
– Коли я не тут, то я, напевно, сплю, – жінка задумалась й додала. – Мені спокійно, якщо ти про це.
Дівчинка схвально кивнула й подивилась на брата. Як він міг ховати від неї таке?! Як міг не розповісти про те, що бачиться з мамою… Ганна ображалась на брата, але це почуття було ледь помітним, розчиняючись у вирі щирої радості й кохання до матері. Вони сиділи утрьох, обійнявшись, до самого вечора, розмовляючи про усе на світі. Коли сонце остаточно зайшло, мама вмить розчинилась у повітрі – неначе вранішній туман, що тікає від сонця.
Ганна, вперше за довгий час, заснула з посмішкою. Зранку, на жаль, вона прокинулась не від сонячних променів, а від смороду вогнища.

Розділ 3. Пожежа

– Ганно! Ганно! Горять, вони горять, чуєш?! – Андрійко трусив дівчину за плечі й відчайдушно намагався не плакати.
Сестра сонно протерла очі й пробурмотіла:
– Андрійко, ти про що?
– Мальви горять! – він бігав по хаті й збирав пусті відра, поки Ганна здивовано за ним спостерігала.
Через кілька секунд дівчина, нарешті, остаточно прокинулась й одразу ж вскочила з ліжка.
– Бери відра! – крикнув на останок Андрійко й побіг надвір, де знаходилась криниця.
Ганна озирнулась в пошуках бабусі, але її улюблене крісло, на якому та обожнювала сидіти, було порожнім. Дівчина взяла два відра й вибігла вслід за братом. Хлопчик бігав туди й назад, намагаючись загасити гаряче полум’я, що повністю знищило мальви й вже перекинулось на яблуню й вишню, які росли поряд. Ганна заклякла – вогонь заворожував й лякав водночас. Його жовті руки обіймали дерева і ті починали диміти й тріщати. Зовсім випадково її погляд натрапив на сусідню хатину, звідки за пожежею спостерігала сусідка Наталка поряд з Ганниною бабусею. Онука, все зрозумівши, кинулась до них. Андрійко, втративши надію загасити полум’я, пішов слідом.
– Як ви могли! – ще на півдорозі кричала Ганна. – Ба, як ви могли?
Дівчина бігла й сльози заважали їй роздивитися обличчя бабусі. Наталка стала перед старою, щоб мала її ненароком не збила.
– Чого тобі, дитино?
– Я вам довірилась! – кричала Ганна, не помічаючи перед собою сусідку. Вона не могла уявити, що бабуся була на таке здатна.
– Ти їм розповіла? – Андрійко дуже швидко про все здогадався й сів на траву, опустивши голову. – Ти ж обіцяла, що це буде нашою таємницею. Я ж казав, що дорослі ніколи не зрозуміють, Ганно, – він подивився дівчині у вічі. – Дорослі винищують усе, що не можуть пояснити. Усе, що здається їм дивним. 
– Мертві не приходять ні до кого, любий, – бабуся поклала руку на плече сусідки й зробила кілька кроків вперед. – З вами грався біс. І дякувати Богові, що тільки грався. Хтозна, що він міг зробити з вами.
– Неправда! – Ганна захлиналась сльозами, – Це була мама! Наша мама! Це справді була вона! Чому ви не вірите нам?
– Розмову закінчено, діти. Додому йдіть. За дерева не переживайте – Наталчин син допоможе загасити, – тон бабусі підказував, що далі сперечатися не варто.
Бабуся Іванна, що втратила зір ще років двадцять назад, навчилася бачити людей і без нього. Вона без проблем впізнала витівки біса, тож з самого ранку пішла до сусідки й все їй розповіла. Якщо справа саме у мальвах, то доведеться у всьому селі їх спалити й викопати. Діти, звичайно ж, ображаються, але вона якось переживе. Бути дорослим – це, перш за все, вибирати. Треба кожного разу обирати: чи зробити правильно, чи так, щоб нікого не образити.

Брат із сестрою сиділи на улюбленій колоді й споглядали за тим, як Іван, двадцятирічний син сусідки, поливає водою останні шматки трави, що тліла. Ганна більше не плакала – закінчилися сили. Андрійко ще тихо хлюпав носом, корячи себе за те, що він взагалі вирішив розповісти комусь про маму. Нехай навіть і власній сестрі. Не треба ніколи забувати, що дівчатка язика за зубами не тримають!
– Гей! – Іван вмостився поряд, витираючи спітнілий лоб футболкою. – То до вас і правда біс приходив?
– Відчепись, добре? – втомлено відповів Андрійко.
Іван насупив темні брови й виглядав аж надто дорослим. Його сірі очі дивилися на дітей серйозно та дещо з докором.
– Я ж не просто так питаю. Мені справді цікаво… Якщо то дійсно мама ваша була, то як ви її покликали?
– А тобі що? – поцікавилась Ганна. Ще кілька днів тому вона б раділа розмові з таким гарним й дорослим Іванком, але зараз вона була надто розбита.
– Я хочу з братом побачитися, – пошепки відповів Іван. – Ти мала ще була, тож не пам’ятаєш його. А тебе, Андрій, взагалі ще на світі не було. Брата вбили за те, що на чужу дівчину око поклав. 
– Для цього мальви потрібні та…
– Ганно! – молодший брат затулив сестрі рота брудною рукою. – Досить усе всім розповідати! Ти бачиш, що стається, коли забагато говориш?
Іван нахилився якомога ближче до дітей і прошепотів:
– Я знаю, в кого ще мальви ростуть. Покажу вам, якщо з собою візьмете й розкажете, як померлого побачити.
Андрійко та Ганна, відійшовши у сторону й обговоривши все, дійшли згоди. Через годину діти вже бігли на околицю села, ховаючись від сусідських очей.

Розділ 4. Тато

Сьогодні пташки розщебетались як ніколи: у густій листві дерев раз у раз миготіли червоні шийки ластівок. У селі було досить тихо, бо не всі ще повернулися з полів. Сусідський пес гучно загавкав, але, впізнавши дітей, що часто тут снували, заспокоївся.
– Ось, – мовив Іван, показуючи рукою на стару хатину, що хтозна-як ще трималася й не розвалилась.
Вікна були забиті, двері й взагалі відсутні, а город (якщо він колись був) поріс високим бур’яном. За будинком, де вже давно ніхто не жив, росли білі мальви. Андрій підняв з землі шматок заліза, достатньо гострого аби зробити розріз.
– Кров, – пояснив він Івану. – Потрібна кров родича померлого.
Андрійко, проводивши такі дії багато днів поспіль, навіть не скривився, коли тоненька цівка крові почала інтенсивно крапати на білу квітку. Діти мовчки чекали, озираючись навкруги: хоч би ніхто їх не побачив.
– Дітки мої… – мати, як і завжди, тепло посміхалась, погойдуючись у такт мальвам. 
– Отакої! – вигукнув Іван і в очах його спалахнула надія. Не кажучи більше ні слова, він підібрав з землі щось і побіг до сусіднього куща.

Три години пролетіли, як одна коротка мить. Діти жалілися на бабусю, та мати просила не тримати зла – нікому ще воно добра не приносило.
– Не забирайте до свого серця злість, – говорила вона. – Дуже важко її потім виганяти з себе – щось та залишиться й буде рости, наче бур’ян. Ваша бабуся любить вас та хвилюється. Так, як може. 
– Але якщо хтось знову дізнається? – Андрійко, як завжди, поклав свою голову на коліна мамі й насолоджувався її легким доторком.
– Треба бути більш обережними й не ходити сюди часто, – розмірковувала Ганна. – Не можна кожного дня бігати до мальв. Здогадаються.
– Вам і не треба часто бігати, дітки, – повчально мовила мати. – Треба життя жити, а не з померлими розмовляти. Можемо бачитися зрідка, коли мальви цвістимуть…
Андрійко вмить підскочив й перелякано подивився на сестру.
– Ганно, а взимку ж мальви не цвітуть… – жалібно протягнув він.
– Але в нас буде ціле літо. Кожного року. Навіть про це я ніколи не мріяла.

Повернувся Іван й примостився поряд з друзями. Його обличчя було червоним, а очі, хоч і виглядали щасливими, добряче припухли.
– Дякую, – ледь чутно сказав він, дивлячись на Андрійка. – Дякую, – хлопець зачаровано торкнувся білої квітки мальви й беззвучно розплакався. 
Голоси людей, що поверталися з полів, змусили дітей занервувати. Як би їм не хотілось залишитися, але час йти назад, поки ніхто з сусідів їх не побачив. 
– Бувай, мамо, – Ганна поцілувала мати у бліду щоку. – Ми ще побачимось, як тільки в нас з’явиться така можливість.
Жінка мовчки обійняла дітей та посміхнулась Івану, після чого зникла. Голоси наближались і діти забігли у стару хатину, аби не попастися на очі дорослим. Як тільки ті пройдуть, компанія зможе безпечно дістатися своїх домівок і ніхто нічого не запідозрить. Друзі вже планували виходити, як раптом Ганна почула знайомий чоловічий голос, що лунав з білих кущів мальв.
– Доню? – серце дівчини на мить зупинилось.

Розділ 5. Страх

– Татку! Ти повернувся! – не боячись бути поміченим закричав Андрійко й кинувся до батька. Той лише здивовано озирався навкруги, але, помітивши сина, що чимдуж біг до нього, посміхнувся.
Ганна так і залишилась стояти, заклякнувши. 
– Вітаю! – радісно мовив Іван, не помічаючи, як напружена дівчина. – Може і мій батько скоро повернеться – він лише на місяць пізніше твого поїхав. Треба наших покликати, щоб… – він не договорив, бо Ганна раптом здригнулась й велика сльоза повільно скотилась по її рум’яній щоці.

Іван раптом все зрозумів. Він відчув холодний вітер, що пробрався під його футболку й стис серце, розкриваючи страшну істину. Він подивився на неприродно блідого Любомира, батька Ганни та Андрійка, що обіймався з сином у тіні струнких та високих мальв, й теж мимоволі заплакав.
Маленький Андрійко весело щебетав, розповідаючи таткові всі останні новини й бігаючи навколо нього, наче мале курчатко. Він був занадто щасливим, аби помітити, що щось не так. Андрійко, як справжня дитина, вибирав бачити лише хороше навколо себе. Помічати погане – то справа дорослих. Помічати, перемагати, проживати… А він лише хоче обійняти тата, якого не бачив рік.

Тепла рука сестри лягла на плече хлопчика і він радісно озирнувся та, побачивши обличчя Ганни, що заливалася сльозами, закляк. Дівчина впала на коліна й плакала так гірко що, здавалось, весь Всесвіт відчув її біль. Тато присів поряд й обійняв доньку, що ніяк не могла зупинити потік солоних сліз, які крапали йому на темно-зелений рукав військової форми. Андрійко подивився на Івана, що стояв поряд, закриваючи рукою рот і раптом відчув, як щось погане намагається продертися у його думки. Щось, про що він не хоче думати. Щось, що змусить його страждати, як страждає Ганна.
Мальви. Андрійко підняв очі до високих мальв, що велично тягнулись до неба – такі високі, мовчазні, могутні… «Хто вирішує, кому жити, а кому – вмирати?» – подумалось хлопчикові. Люди народжуються у світі, повному розчарувань, війн, смерті, хвороб, болю, але вони, чомусь, знаходять у собі сили мріяти про краще. Бажати кращого. Кожного дня. Але якщо твоє щастя – люди, що вже померли? Хіба твоя душа не вмирає разом із ними?

Іван мовчки спостерігав за сім’єю, що знову була разом. Мати й тато плакали, обіймаючи найцінніше у всьому світі – їхніх дітей. Іван бачив, як буває боляче й радісно водночас – він і сам відчував те саме. Краєм ока він помітив сусідів, що бігли у їхню сторону, викрикуючи щось і розмахуючи підпаленими факелами, які навіть у ясний день виглядали зловісно. Хлопець побіг їм назустріч, аби пояснити, переконати, захистити друзів. Але, наближаючись, він все більше розумів, дивлячись в очі селян, що їм не потрібні пояснення – рішення вже прийняте. 
– Ви не розумієте! – кричав він людям, що обходили його, не помічаючи. – Мальви хороші! Вони чарівні!
У натовпі він помітив власну матір, що несла на плечі велику сапку. Жінка зупинилась і подивилась на сина очима, що бачили занадто багато горя.
– Тіло Любомира привезли. Немає його, Іванко. Як мертва людина може стояти перед нами? – вона кивнула в сторону сім’ї, що обіймалась під мальвами.
– Я бачив Сашка! – закричав Іван. – Я розмовляв із ним, мамо! Це справді був він, клянуся, мамо!
Але мати лише розчаровано похитала головою й злісно прошепотіла:
– Ти теж під чарами біса, сину. Нічого, ми все виправимо. Все.
– Мамо! – Іван у відчаї спостерігав за натовпом, що невпинно наближався до Ганни з Андрійком та їхніх батьків.
Діти кричали, закриваючи собою рідних. Андрійко відчайдушно кидався камінням, викрикуючи прокляття. Та люди нічого не хотіли чути. Нове завжди викликає страх, непорозуміння, огиду. Нове, навіть якщо воно допоможе світові зробити крок уперед, має пройти через десятиліття боротьби, щоб, нарешті, перемогти. 
Мальви палали, перетворюючись на білий попіл, що одразу ж зривався й летів, піднесений вітром. Кожний шматочок прагнув долетіли до неба, повернутись туди, звідки колись з’явився. Брат та сестра дивились на вогонь, обійнявшись, та не говорячи жодного слова.
Андрійко тихо стискав дві останні квітки мальви, що встиг зірвати до пожежі.

Епілог

Хто ж не любить літа? Теплих днів, ясного сонця, що здатне обійняти жовтогарячими променями кожного на Землі. Хто ж не любить зелених дерев, що водночас є і прихистком для тварин і цінним ресурсом для людей? А квіти… Літо – пора яскравих барв, що рясніють серед полів, городів, та навіть у будинках.
Мальв, що колись з’явилися для допомоги тим, хто сумує за рідними, майже не знайти у світі. Але у селі Варюшине, що в Миколаївській області, на підвіконні старої хатини, у глиняному горщику, проростала чарівна рослина, дбайливо посаджена колись двома дітьми.