Мертве поле

Стебло Кермека біля кореню було незвично товсте; можливо, саме тому вчасно не пересохло, не відпустило надземну частину.

Коли південно-західний вітер  приніс в степ запах солі з Чорного моря, всі Кермекові брати – сотні кульок перекотиполя – завзято і весело покотились, підхоплені потужним поривом. Стрибали через низькі степові маслинки та кам’яні могили, неслись над струмками та водориями, залишали далеко позаду барвисті очі степових квіток. Сухоребрики та лещиці прямували на схід, миколайчики та проса перетворювались на єдине кубло.

Кермек заворожено дивився їм навздогін – аж поки його роздуми не перервало шипіння полоза-мідянки.

– Чому? Чому ти залиш-ш-ш-шився? Чому біжиш від с-с-своєї долі? Чи то с-с-ердце в тебе полохливе?

Кермек озирнувся.

Прибиті вітром ковила та квіти досі прижимались до землі.

– Так, ти, той, що с-с-стоїть, – шипіння доносилось десь знизу. – С-с-сильний, але впертий, до землі-матус-с-сі причепився корінням, навіть батько-вітер тобі не вказ.

– Про що ти ?

Кермек нарешті роздивився сірий плямистий візерунок полозової шкіри на сірому же камені. Але тут  камінь накрила тінь, і переляканий полоз слизнув в напівтемряву між сплутаних стеблин ковили.

То в кого з нас ще серце полохливе, – подумав собі Кермек.

Ще за мить на камінь сів великий крук.

Витримав паузу, почухав однією лапою іншу.

Скоса подивився на Кермека.

– Про призначення. Та замість того, щоб розповісти як слід, почав десь з середини. Завжди ці мідянки поспішають.

– То може ти росповіси? – недовірливо похитався Кермек.

– Про твоє призначення? Звісно. Всі в степу про нього чули – полівка, що має безліч нор, гадюка, що для неї і Дніпро не перепона, чайка, що бачить все з неба. Але ніхто не знає більше, ніж мудрий крук, що довше всіх живе в степу.

– То що?

– Перекотиполя мають особливу долю. Не в  степу вона, та далеко на сході. Багато днів живете ви між інших рослин, але приходить час, і земля мусить вас відпустити. То ж закриває вона від вас своє серце, і без її любові пересихає стебло, зв’язок між матір’ю та її дитиною. І нарешті приходить батько-буревій. Тоді ховаються ховрахи, змії забиваються в кубло, гнеться до землі ковила, і тільки ви, перекотиполя радієте – бо котитесь назустріч пригодам. Хизуєтесь один перед одним, хто вище підскочить, та хто ширший струмок перестрибне, хто через дерева пронесеться та в гілках не заплутається. А наприкінці шляху збиваєтесь ви в єдине ціле, утворюючи велетня і…

– Що? Що робить цей велетень?

– Стає на шляху орди зі Сходу, – закінчив Крук. – Там, де має вона йти, де мають їхати підкріплення.

– Орда? – Кермек намагався зрозуміти про кого чи про що йдеться. Уява малювала йому стаї борсуків чи вовків. Одного дня вовк загриз сарну поруч з Кермеком, і кров ще довго була на його гілочках, аж поки висохла і відвалилась.

– Так, так, покидьки зі Сходу.

– І цього велетня достатньо, щоб їх зупинити?

– Назовсім – ні. Але поки ця мразота намагається розчистити путь, вона беззахисна. Тоді приходять Захисники Степу і – бах! бах! – знищують Орду!

Від збудження крук злетів, зробив два кола над каменем і знов сів.

– Отже, я упустив таку пригоду, – зітхнув Кермек. – І що тепер? Чекати наступного буревія?

– Та дочекатись не питання, рано чи пізно буде. Але ти один залишився. Велетня з тебе не вийде вже. Живи як жив. Старій. Чекай зими. Тримайся свого кореня в цій землі, щоб наступного року новий кущ вже чекав буревію з Чорного Моря.

– Що може вирос-с-с-ти з цього коріння? – прошипів знайомий голос десь здалеку. – С-с-скажи вже йому.

Крук поморщився.

– Ладно. Хтось все одно скаже. Якщо чесно, Кермеку, минулого року було те саме. Інший Кермек, що виріс з твого кореню, залишився. Так стояв до зими, поки не потріскався і не вмер від морозу, а навесні народився ти. І на рік раніше було те саме. Просто в вашого кореня особливість така.

– То… ті, хто виростуть замість мене,  ніколи не виконають того, що їм призначено?

– І що з того? Безліч інших трав…

– Відкуси мене.

Крук з підозрою подивився на Кермека.

– Ну що стоїш? Час дорогоцінний минає. В тебе дзьоб який великий. Відкуси мене від кореня. Я маю йти далі.

– Дурню. Вітер вже далеко. Не доженеш нікого вже.

– Кусай, кажу.

– Та кус-с-сай вже, – Мідянка все ще був десь неподалік. – подивимос-с-сь, нас-с-скільки його вис-с-стачить.

Крук нахилився, примірявся і блискавичним рухом дзьоба перекусив майже сухе стебло.

– Вільний, – позіхнув Кермек.

– Вільний, – передражнив його Крук. – Ну то скачи тепер. Хочу подивитись на це.

Кермек нахилився і завалився на бік. Зібрався з духом та перекинувся суцвіттям до землі. Ще зусилля – і завершив повний оберт.

Він почув – чи то йому здалось – як тихо сміються миші, ховрахи та куріпки. Як кличуть один одного подивитись на його жалюгідні спроби котитися у безвітря.

Але Кермек прямував далі. Ввечері того ж дня залишилось за обрієм його коріння, вранці наступного стих сміх, потім налетів вітерець, і котитись стало легше та веселіше.

Ще за добу Кермек побачив перед собою зарості очерету і річку за ними.

На щастя, повітря було тихим – бо інакше Кермек опинився бі рівно посеред цієї річки. На жаль, потрібен був повноцінний буревій, щоб перекинути перекотиполе через смертельну для нього перепону.

Почекаю більш сильного вітру, вирішив Кермек. Він сховався поруч з підгнилим пнем, і врешті-решт заснув. Прокинувся від того, що відчув воду боком, на якому лежав.

– А щоб тебе, – вилаяв він пень. – Чи попередити не міг?

Пень, який більшу частину своєї дряхлої старості дрімав, прокинувся.

– Хто тут? Що ти робиш тут, розбійнику?

– Я не розбійник, – заперечив Кермек. – Я перекотиполе. Відбився від своїх. Чекав на вітер, щоб на лівий берег мене переніс.

– А що на тому березі?

– Моя доля, – випалив Кермек.

– Не бреши. На тому березі очерет, а далі знов вода. І знов. Тут до лиману всього-то нічого. Твоїх я тут не бачив, вони, мабуть, північніше пройшли. То тобі до великого міста котитись, і вже за ним чекати на вітер.

– Довго?

– Як вітра не буде, то порядком. Раніше міг би порадити міст, та окуні казали, що його не ремонтували з тих пір, як туди прилетіло.

– Що зробило?

– Точно не знаю, але моста більш немає. Котись до міста і ще добу на північ. І не спи більше на вологій землі, бо згниєш як я.

Пень замовк – заснув.

Кермеку нічого не залишилось, як дослухатись поради і покотитись на північ. Вдень сонце висушило бік; відвалились тільки но дві квіточки, а в іншому Кермек був у формі. Вночі з моря подув вітер на самісеньку північ, так що темні башти міста, про яке казав Пень, Кермек побачив  тільки мигцем.

Та коли вітер вчух, Кермек все ще був на правому березі цієї невеликої звивистої річки.

– А ти далеко зайшов, – почув він голос з неба.

– Та й ти часу не гаяв, Круче, – посміхнувся Кермек.

– То як справи? Чого чекаєш.

– Хіба не бачиш? Західного вітру ж, щоб перекинув мене.

– Все ще мариш наздогнати своїх? – Крук сів на гілку, але все ще залишався значно вище Кермека. – Послухай, це не має жодного сенсу… і жодного шансу. Вони вже далеко. Вони вже…

– Замовч.

– Ні, вислухай…

– Перекинь мене на той бік річки, тоді вислухаю.

Крук закотив очі.

– На тому березі буде пізно! І назад я тебе не поверну, зрозумів?

– То перекинеш туди?

Деякий час Крук мовчав – а потім поринув вниз, підхватив Кермека і злетів з ним у небо.

У Кермека перехватило подих.

Перед ним лежав безкрайній степ; він бачив велике і кілька маленьких міст, дороги, річку, яка на півдні розгалужувалась, лиман, косу, якою він завершувався, а за косою, майже у обрія – море.

– Це Чорне?

– Азовське. Але я не для того тебе так високо підняв. Дивись, дивись, нікого з твоїх аж до небокраю!

– Ти сам розповів мені про призначення!

– Ти просив – я розповів. Бо ніхто не розповість так гарно, як Крук, що всюди літає і все бачить. Та я не казав, що ти маєш цьому призначенню слідувати.

– Добре, я зрозумів. Тепер пусти мене.

Крук замовк і почав знижуватись.

– На лівий берег, чуєш, Круче?

– Лівий, лівий.

Верби по берегах знову стали великими, а потім Кермек відчув під собою тверду поверхню.

– Тепер точно немає дороги додому, – вкотре прокаркав Крук. – Йди собі. А я полечу по своїх справах.

Птах зник в небі, а Кермек пострибав на схід. Іноді біг щосили в надії скоротити відстань між собою і своїми братами; іноді котився помірно, розуміючи, що шанси наздогнати їх мізерні.

Але продовжував свій шлях.

На світанку він опинився на полі з марунами. Ті з них, що  розпустилися першими, тепер тяжіли насінням і схиляли свої важкі голови посеред красунь, що ще квітли.

– Чужинець! – скрикнула одна з найближчих до Кермека квіток.

– Чужинець? – зацікавлено спитала квітка, що росла подалі.

Голоси їх були так схожі, що Кермеку здались одним – тільки но лунавшим з різних місць.

– Чужинець, – лагідно.

– Чужинець, – недовірливо.

– Звідки?

– Нащо?

– Залишиться? Піде?

– Чи несе він небезпеку?

– Хто його прислав?

– Не розумніше вигнати?

Кермек відскочив.

– Годі, годі, я просто Кермек, звичайне перекотиполе. Йду на схід, шукаю своїх. Чи не проходили цим шляхом?

– Нікого не було.

– Не проходили.

– Перекотиполе? Сподіваюсь, без насіння?

– Цього тільки не вистачало, рік-два пройде, в нас тут все в бур’янах буде!

– Геть звідси!

Кермек вже не радий був що заскочив сюди, але і прямо, і в обидва боки простиралось поле марун.

– Зараз піду, не хвилюйтесь. І до вас не буду заходити, тільки скажіть, як вас краще обійти, з півдня чи півночі? Де відстань до края поля менша?

– На півночі! – донеслось з півдня.

– Що ти мелеш? Навпаки, – пролунало з іншого боку.

– Нащо ти женеш його до нас?

– Бо ви робите те саме.

– Він просто проскоче поруч, і йому все одно потім на північ!

– Знаємо ми це “проскоче”. Вітерець підніметься і все його насіння в наш бік полетить.

Кермек відкотився на пару обертів назад і щодуху пострибав на північ – врешті решт квіти з протилежної частини поля були праві, його брати мають бути саме в цьому напрямку.

Вслід йому неслись прокльони, крики обурення та перелякані верески.

Нарешті голоси марун стихли. Та тільки-но Кермеку здалось, що поле залишилось позаду, тишу розрізав голос ще однієї.

– То куди ти йдеш?

Кермек підскочив. Ні, поле залишилось позаду. То чи не з’їхав він з глузду?

– Постій, не біжи! – знову пролунав той самий голос, і тепер Кермек роздивився самітню квітку.

– Ти мене налякала, – зізнався Кермек. – Після того, як мене проганяли твої сестри…

– Вони геть нічого не розуміють, – відмахнулась Маруна. – Дурепи. Товкуться на своєму полі, одна одну підсижують.

– То ти не проти, як я відпочину біля тебе?

– Відпочивай, звісно. Люди кажуть, мій аромат лікує, то і тобі має допомогти відновити сили.

Кермек позіхнув.

– Дякую. А що ти робиш поза полем? Як сюди попала?

– Це було непросто, – кивнула Маруна, – і знаєш скільки на це пішло років? П’ятьдесят!

Кермек збентежено похитався. Він не знав, скільки років його власному кореню – тиждень тому він взагалі не знав, що до нього на цьому корені хтось ріс. Але Маруна берегла пам’ять багатьох поколінь, і це викликало повагу.

– Ти… молодець. Заздрю твоїй цілеспрямованості.

– Але ж ти такий самий!

– Ні. Просто впертий. І я не знаю, куди йду.

– Годі, всі знають, що перекотиполя прямують на схід, за край Степу.

– Якби ще знати дорогу. І якби я знав, що буду робити, коли туди докочусь, адже мої брати…

– А що брати? Такі ж як мої сестри, власного розуму не мають, тільки голос натовпу. Слухай, я знаю, що ти точно можеш зробити. Залиш там своє насіння! І навесні десятки Кермеков потягнуться до неба, то ж їм вже не доведеться прямувати через весь степ.

– Ні-ні. Це не має сенсу. Я погане перекотиполе, і з насіння мого не буде зиску. Як гадаєш, чому я прямую окремо від братів? Бо мав дуже товсте стебло, і вітер не зміг відірвати мене від коріння. То ж мої нащадки теж будуть мати таке стебло, а оточуючіі будуть насміхатись з того. То ж дякую, Маруно, але хай вже моє насіння ніколи не проросте.

– Дурнику, подивись на це з іншого боку. Ти такий, бо тебе надто любила матінка-земля. А ті, кого матінка любить так сильно, мають іншу долю, величнішу, загадковішу.

– А як я відповім, що не маю настрою сперечатись за високі матерії?

– Твоя воля.

Образилась? Розчарована? Будь що, Кермекові було пора рухатись далі.

– Піду вже, Маруно. Час.

– Стій. Якщо ти прямуєш далеко, а своє насіння тримаєш при собі, візьми моє. Донеси його туди, де закінчується Степ, залиш його там, куди приведе тебе твій шлях.

– Але Крук казав, що звідти приходить Орда. Там немає спокою, і, здається, там не місце для прекрасної квітки.

– Та чула я. Мертве поле, так про нього ще кажуть. Але хіба не існує світло для того, щоб розігнати темряву? Хіба не любов’ю лікується ненависть? Я знаю, на що йду. Я вірю, що коли прорасту в тій землі, вона стане кращою.

– Дивно… я думав, що тобі просто набридли сусідки.

– Це теж, але я не просто незалежна, я амбітна. Підкотись впритул до моєї голови, та зроби щілину серед своїх гілок.

Тільки тепер Кермек зрозумів, як змінився, як сплутались його гілочки. Насіння, що висипала Маруна, мертвою хваткою причепилось до його власного сухоквіту, і він міг стрибати, не хвилюючись, що воно випаде раніше ніж треба.

– І тобі не страшно за долю нащадків? – наостанок спитав Кермек. – Адже ти не знаєш, чи досягну я мети.

– Ніхто з нас не знає майбутнього.

Так Кермек покотився далі, гадаючи, чи він перше перекотиполе, що несе насіння Маруни, чи до нього були десятки таких самих. І поки він думав про квіти, про призначення, про те, що навіть якщо не знайде своїх, то в нього є хоч якась мета, над степом  знов пронеслась тінь.

– Скучив? – Крук сів прямо перед Кермеком.

– Не дуже.

– Дізнався, де знайти своїх?

– Ні, але тепер в мене є дещо ще.

І він розповів все – про поле, про одиноку дивну Маруну, про насіння. На якусь мить Крук став похмурим – чи то Кермеку тільки здалось – але тільки на мить.

– В мене не дуже втішні новини, – позіхнув Крук. – Я летав на схід, на північ, але не знайшов твоїх братів. Але знайшов того, хто може допомогти.

– То з цього треба було почати, – Кермек підскочив від радості. – Хто він? Де?

– То ж тобі потрібен пан Мак, віщун та чаклун. Дарує сновидіння, дарує прозріння. Росте зовсім поруч, сонце сісти не встигне, як будемо в нього.

– Я засну, і він пошле мені пророчий сон, з якого я дізнаюсь, де шукати своїх? – здогадався Кермек.

– Бачу, подорож принесла тобі користь. Ти вже не той бовванчик… прости за відвертість.

Але Кермек вже не чув – котився далі.

Мак – кущ з кількома коробочками на місці, де колись були червоні квіти – дійсно був недалеко. Він ліниво повернувся до Кермека, до Крука, почав монотонно гойдатися взад-вперед. Степ зашепотів тисячами голосів, закружив, а потім опинився десь внизу – за кілька сотень кермековіх стрибків.

Кермека несло на схід, над нескінченними полями та темними покинутими містечками, і нарешті в вечірніх сутінках Кермек побачив велетня. Між двома териконами, перегородивши дорогу, той стояв, похитуючись від вітра, а над його головою збирались чорні хмари.

Я йду! – прокричав Кермек, і в цей час сутінки осяяла перша блискавка, і важкі краплі відокремились від хмар та спрямували вниз.

Я йду, – повторив він, і в цю мить його потягнуло назад, до того самого місця, де він – справжній він, а не лише розум – лежав поруч з маковою квіткою та марив.

Він запам’ятовував дорогу – і розумів, що пройшов вже більше половини шляху. Помічав, де краще пройти, щоб не попасти в пастку річки або яра, не опинитись в безвітряній низині. Жалкував, що так і не побачив  Захисників Степу – та втішав себе, що ті ховаються, щоб не видати себе ворогу.

Коли він з’єднався зі своїм тілом, зорі, великі, яскраві, дивились на з неба, тихого і прозорого.

– Я йду, – прошепотів Кермек і перекотився на два оберти. Стрибнув вгору, ще раз.

Щось йшло не так.

Ця легкість не могла бути наслідком піднесенного настрою.

Це була фізична легкість.

Він втратив вагу.

Все насіння, що дала йому Маруна.

І все своє насіння теж.

Кермек озирнувся. Позаду стояв, дрімаючи, мак.

– Що це в біса значить? Де Крук? Хто це зробив? Скільки я спав?

Ковила навкруги зашепотіла, і голоси її стеблин злились в єдиний шум.

Крукрукрукрук, – розібрав Кермек.

– Що?

З’їв-з’їв-з’їв-з’їв-з’їв-з’їв

Розззкидаввв… розззкидаввв…

– Чому? Чому він зробив це? Чому ви мене не розбудили? Круки не харчуються насінням, то ж він привів мене сюди не для того, щоб поласувати.

Ковила нерозбірливо зашепотіла.

З неба так само уважно дивились свідки-зорі.

І мовчали.

Я йду, – нагадав собі Кермек. – Маю йти.

Він котився вже не так весело, думаючи про те, як він підвів Маруну, як його самого підвів Крук. Чому він так зробив? Побоявся, що Кермек зверне зі шляху? Та хіба  весь цей шлях не був доказом його намірів?

Кермек котився всю ніч без передиху, а потім і день. Сонце палило як скажене, висушуючи Кермекові стеблинки, що почали хрустіти від стрибків, і це тільки підштовхувало Кермека бігти швидше.

Аж до тієї миті, коли він хруснув та розпався навпіл.

Стебла розпались рівно в тих місцях, що їх пошкодив Крук, вигризаючи насіння, і тепер Кермек безсило лежав, не в змозі поворушитись, дивлячись, як сідає сонце.

Може, Крук зробив це, щоб знищити його? Але простіше було кинути його у річку два дні тому. То ж справа не в Кермеку. Хоча яка тепер різниця?

Сонце поблискувало на стиглому пшеничному колоссі, що нахилилось над Кермеком.

– Перепрошую, пані, – гірко посміхнувся він. – Але вам доведеться мене терпіти, бо звідси я вже нікуди не піду.

– Хіба я тебе виганяю? – здивувалась Пшениця.

– Квіти, яких я зустрів на дорозі, боялись навіть мого наближення. Казали, що я засмічу своїм насінням їх поле. І це – звичайні польові квіти, а ви, пані, справжня Пшениця, чиє зерно годує людей. Хіба можна дозволити, щоб така сорна трава, як я, була поруч? Та не переймайтесь, смітити мені більш нічим. Я порожній.

– Повний, порожній… це неважливо, бідолахо. Як тебе звати, до речі?

– Кермек.

– Це вже давно неважливо, бо ніхто не прийде збирати це зерно. Добрі та працелюбні були руки, що засіювали ці поля, і сповнені гідності голоси, що чула я серед гудіння їх машин. Але стихло це гудіння, і хазяйка сиділа там, де сидиш зараз ти, і сльози капали на мене, а голосу хазяїна я більш ніколи не чула. Потім зникла і вона. То ж не бійся, що проженуть.

– Я не боюсь. Навпаки, маю йти. На схід, де всі мої брати. Не знаю, чи потрібен їм ще я – бо в своєму сні бачив я, що вони досягли мети, і стоять нині, перегороджуючи шлях Темряві зі сходу. Але…

Що – але? Велетень вже стоїть, від Кермека він стане ненабагато більшим.

– Але хотів би я бути з ними. Того не буде, скоро я розсиплюсь прахом. Та як буде хтось питати, чи був мій кінець безславним, розкажіть, що я до останнього намагався виконати своє призначення. А у вас, пані, ще будуть інші руки. Лагідні руки і радісні голоси.

Пшениця похитала своєю темною вже в сутінках головою.

– Не буде. Хіба не бачиш чорних ріжків не мені? Хвороба їсть моє колосся, і навіть якщо прийдуть люди на це поле, доведеться знищити все, а потім ще чекати роки, поки можна буде засіяти його.

– Перепрошую, пані. Це має бути боляче – втратити майбутнє слідом за минулим.

Кермек старанно підбирав слова, але, здавалось, робить все тільки гіршим.

– Все в порядку, Кермеку. Та скажи, ти все ще хочеш наздогнати своїх?

– Звісно, пані! – Кермек підскочив – та тут же впав.

– То я знаю, хто може допомогти. Шостилапко!

Тільки зараз Кермек побачив в парі стрибків від себе мишачу норку, а в ній – два поблискуючі ока.

– Ти найспритніша полівка, яку я знаю, – продовжила Пшениця. – То ж з’єднай половинки Кермека, щоб став він знов кулькою.

Полівка обійшла Кермека по колу.

– Трава нині суха, розпадеться.

– То візьми щось міцніше! Наприклад…

– Тебе? – полівка підійшла ближче.

– Хоч і мене, тільки будь обережна, не отруїсь.

Полівка прійнялась за роботу. Чотири передні лапки її спритно вплітали колосся, і Кермек зрозумів, що пані Пшениці в ньому стало більше, ніж власних гілочок.

– Дякую, Шостилапко! То… я піду?

– Навіть до ранку не залишишся? – було дивно чути той самий голос і поруч з собою, і десь з власного тіла.

– Поспішаю, пані Пшенице.

– Тоді попутного вітру!

Наче по її слову налетів вітерець і поніс Кермека далі на схід. Вітерець ставав все сильнішим, і Кермек зрозумів, що більш не обирає, куди йому стрибати.Залишалось лише сподіватись, що Батько-Вітер знає, що робить.

Тиша настала лише вранці. Кермек з подивом зрозумів, що бачить на обрії ті самі терикони зі сну.

Але велетня між ними не було.

Відчай захлиснув Кермека – та він продовжив котитись вперед з надією, що його брати просто пішли далі. Обрали інше місце. Якщо прямувати дорогою, то він їх наздожене.

… Поміж териконів, там, де колись стояв Велетень, на дорозі була чорна пляма, а з неї по землі наче розходились чорні гілки.

– Блискавка, – підказала Пшениця. – на полях, де я росла, таке бувало. Це блискавка, не снаряд.

Чи була це та сама блискавка, яку бачив Кермек у своєму пророчому сні? Якщо так – то вона поцілила саме в велетня. І тоді всі його брати перетворились на ніщо. На попіл.

– Я… маю знати – він озирнувся. Майже нічого живого. Кілька пожовклих травинок.

– Нащ-щ-щ-що? – почув він шипіння, але це не був голос Мідянки.

З північного терикону спустився степовий змій-гадюка.

– Пане Змій, скажіть мені, чи бачили ви, як вдарила блискавка?

– Чи бачив я с-с-с-скупчення непотрібу, який та блискавка с-с-с-спалила? Ну з–з-звіс-с-с-но бачив.

– Що ти верзеш? Ми не непотріб! Я перекотиполе, і в нас є призначення, боронити Степ від Мертвого поля!

– Це і є Мертве поле, дурнику, – засміявся Змій. – Мертвіш-ш-ше не бува. С-с-струмки пересохлі, а ті, що не перес-с-сохлі, ті отруєнні. Поплавлена від вибухів земля, на якій вже нічого не виросте. Навіть пил тут не можна вдихати. Мертве поле, зона відчуження.

– Ні, – захитався Кермек. – Крук казав, що з Мертвого поля приходять вороги. І що…

– Ви, перекотиполя, с-с-стаєте їм на заваді? Ну, звісно, є у вас властивість перегороджувати шляхи і  трішечки – с-с-саму крапельку – заважати.

– Та цього достатньо, щоб встигли вийти Захисники Степу!

Змій замружив очі.

– Захисники С-с-степу. Пам’ятаю їх. Гарні хлопці. Тільки їх більше немає. Було колись таке, що вороги зупинились перед купою перекотиполя, а Захисники в той час їх знищили. Крук зробив з цього красиву легенду. Та це не змінює того, що до цієї легенди була інша, а до неї – ще інша, а до неї – ще щось, аби тільки вигнати зі Степу вас, траву с-с-сорну.

– Вигнати? – Кермек перестав розуміти вже будь-що.

– Так, бо якщо цього не зробити, ви зробити зі Степу пус-с-стелю. Вас стане надто багато, то ж приходить час, і Батько-Вітер бере вас і жене в бік Мертвого поля.

– І всі про це знають? Всі ті квіти. Крук. Мідянка. Мак. Пані Пшениця, ви теж знали?

Пшениця мовчала.

– То ж братів моїх вже немає, і куди котитись – теж немає, – закінчив Кермек. – І вертатись огидно. Дякую, пан Змій.

– То куди тепер? – поцікавився той.

Залишитись тут. Розсипатись під сонцем. Бути разом з братами хоча б в смерті. Безглуздій і нікому не потрібній смерті.

– До моря, – несподівано для себе відповів Кермек. – Туди, де народжується вітер.

Часу у Кермека було до вечора – бо потім вітер з моря віднесе його знов на північ, то ж на нічну пору потрібно десь сховатись.

Він котився мовчки, оберт за обертом. Ближче до вечора прибився до соняшників.

– Дивний Кермек, ніколи такого не бачив, – донеслось до нього згори. – Чи то Кермек, чи то Пшениця.

– А ще чорні рожки, та ми будемо обережні і не залишим їх вам, – відповів Кермек. – Хоча яка різниці, все одно це Мертве поле. Край світу.

– Поле, може і мертве, але точно світ за ним ще є. Вірніше, Темрява. Бо звідти прийшов наш ворог.

– І туди я йшов, бо мені казали – така моя доля, такий мій шлях. Але виявилось, що всі ці розповіді про призначення та велику честь – суцільна брехня, а я звичайний вигнанець.

– Розумію, – хитнув головою Соняшник. – Іноді теж малодушно про це думав.

– Ти? Хіба тебе не висадили люди? Як пані Пшеницю.

– Я сам був людиною. До того, як мене вбило вибухом, а потім я виріс ось таким.

– То… ти міг бачити Захисників Степу?

– Мабуть, я і був тим, кого ви називаєте Захисниками Степу. Люди теж називали нас своїми захисниками. Любили, були вдячні, молились за нас.

– То чому ти кажеш, що розумієш?

– Бо іноді здавалось, що насправді ми теж вигнанці. Я не хотів на фронт, але сказали, що я мушу. Хтось мав піти, хтось мав загинути. І вже неважливо, як ти уявляв собі майбутнє – бо є ті, для кого немає твого майбутнього, а є лише план, що треба виконати. І для жінки з сусідньої квартири немає твого життя, а є тільки бажання захистити своє  і свого чоловіка. Вона стидається своїх думок, а хтось і не стидається. Іноземці, що давали нам зброю, ніби казали  “ти маєш померти, щоб виграти нам час”. Живий щит, стрілочка на карті. Я чув, що у другу світову загинув кожен четвертий вояк. То ж коли дивився на свою повістку, букви  на ній складались в “ти не повернешся”.

– Але ж ти пішов.

– Не тому, що боявся покарання. І не тому, що жадав цієї честі захищати. Доля не є призначенням, та якщо не можеш її змінити – маєш прийняти. Подумки я нарікав на несправедливість світу, але завжди знав, що причина цього – там, на сході. А ще в мене були чудові побратими …

– Ти захистив Степ, герою, з власної волі, чи ні, – позіхнув Кермек. – Бо я довго катився, і не бачив жодного ворога.

– Не захистив, – похитав головою Соняшник. –  Вони вбили нас – підступно, вибухами, що знищують все живе, і навіть наше Дике Поле стало Мертвим. А потім пішли. Не знаю, чому. Ніхто не прийшов сюди, щоб розповісти.

– То я дізнаюсь, – несподівано для себе викрикнув Кермек. –  І знайду тебе на зворотньому шляху.

Він викотився з-під Соняшника. Він більше не хотів до моря.

– Гей-но Батьку-Вітре! Налітай, неси мене!  Я піду далі, ніж брати. Я піду за наш Степ. Я піду в саме серце Темряви, і якщо буде на то моя вдача – воно теж відчує біль.

Тільки-но Кермек це сказав, його підхопило та понесло – може Вітер щось почув, а может просто настав час. Не вітер – справжній буревій

Вранці Кермек опинився на пшеничному полі.

Але це поле не було занедбаним, як те, на якому жила Шостилапка.

І земля ця не була мертвою.

Місцева пшениця, побачивши Кермека, заголосила, вимагаючи від нього забратись звідси. Кермек стрибнув далі – заголосило вже сусіднє колосся. Ще стрибок, ще – і все повторилось.

Аж тут настала тиша – наче хтось наказав замовкнути всім рослинам і навіть птахам.

З Кермеком заговорила сама земля.

Голос її був скрізь – і Кермек раптом відчув себе крихітним, не більше макової насіненки.

– Здалека прийшов ти, кулечко. Бачу, шлях твій був непростим. Не мав ти зайти так далеко. Що ж робити з тобою? Нащо ти тут?

– Я Кермек, що народився в Степу між двома морями. З чим відправлявся я у свій похід, того вже немає, але прийшов я, щоб дізнатись – що сталось після того, як мертвою стала та земля, що я залишив її позаду.

– Що тобі до того, кулечко? Таке життя – хтось завжди вмирає, і ти помреш невдовзі. Та я бачу в тебе небезпечну зброю. Навіщо принес її сюди?

– Зброю? – здивувався Кермек

– Чорні ріжки. Так багато їх, як тільки вмістились в таку маленьку кулечку. Приніс їх, щоб отруїти ці широкі поля, щоб хворіло це прекрасне колосся…

Кермек розгубився. Ця земля була чим завгодно – але не серцем Темряви.

– Та чиї руки засівали зерно? – несподівано втрутилась пані Пшениця, що була вплетена в Кермека. – І хто буде їсти цей врожай?

Земля невдоволено загула.

– Бідолашна поторочена Пшеничко, ти просто заздриш своїм сестрам.

– Відповідай!  – глухо відізвався Кермек.

– Добре, добре. Працьовиті люди зерно засівали, такі самі, як у вас живуть. Нічим не гірші.

– І вони ж робили це за рік, і за два, і п’ять років тому, – голос пані Пшениці став холодним, наче дніпровська вода навесні.

– До чого ти ведеш? – прогуркотіла земля.

– Не через ці поля йшли ті, хто спустошив мій край? Чи не це зерно годувало їх?

– Ах. Зрозуміло. Співчуваю, пшеничко. Та подивись на це з іншого боку. Вас залишили у спокої. Кажуть, навіть дехто в нашому краї був покараний. Мир. Процвітання. Не треба жити минулим. Хіба винне це колосся, що зійшло навесні, що три роки тому хтось когось годував? Кулечко, повір, жага помсти лише спустошує душу. Ненависть – то шлях в нікуди.

Кермек мовчав.

Тепер він розумів, що за зброю несе, і що саме може зробити – але…

Це перелякане колосся, яке знати не знає, що відбувається за межами рідного поля, яке просто народилось тут – яке просто було тут засіяне…

Чи змінились люди, що його засіяли?

І тут Кермека щось щось підхватило.

– Ти-то тут звідки? Сорняків мені ще не вистачало! Відвезу та спалю к чєртям.

І Кермек, кинутий в кузов трактора, безпомічно дивився в синє небо, поки людина, що піймала його, їхала через поле.

З трактора доносився шум та голоси, іноді пісні – хоча чоловік сидів в кабіні один. Голоси жалілись один одному – щось про минулу велич, нав’язаний мир, несправедливе покарання та про те, що стали жертвою заздрощів, а Кермек думав, що мить його сумнівів перекреслила весь довгий шлях,  і тепер  вже точно все.

Аж раптом над ним пролетіла тінь

Тінь сіла поруч, на огорожу кузова.

– Далеко ти зайшов, Кермеку. Бачиш тепер, що не варто нести сюди насіння наших квіток?

– Що ти тут робиш, Круче? Повертайся краще в рідний степ, бо повісять головою вниз на те опудало, що ми тільки-но проїхали.

– Я мав дізнатись, чи все скінчиться. Я Крук, що береже легенди степу…

– І іноді їх вигадує.

– Я йшов по твоїх слідах, відтоді як зрозумів, що це буде цікава оповідь. Соняшник вказав мені дорогу. То ж я мушу знати все в подробицях.

– Тоді маєш дещо для мене зробити. Підійми мене – ні, нас з пані Пшеничкою –  високо в небо.

– Знов?

– Востаннє, Круче. А потім неси на схід. Аж допоки від мене не залишиться геть нічого.

Коли кігті підхопили Кермека, і чорні крила піднесли в небо, людина на тракторі нічого не помітила – надто захопливими були голоси, сповнені отрути та ненависті.

Кермек же нічого не відчував до полів, що були під ним. До цього глупого колосся, що не питало, нащо я росту? Що зі мною буде далі?

Просто знав, що має знищити стільки врожаю, скільки зможе.

Так вони летіли на схід, і з неба на поля падали і падали чорні ріжки разом зі шматочками висохлих стеблин – а Кермек розповідав про Пшеницю, Змія та Соняшника.

Аж поки у Крука в кігтях не залишилось нічого, і тоді він повернув на захід, щоб наступного року розповісти цю історію безлічі інших перекотиполей.

Привести їх до пані Пшениці і далі на схід.