Росичка

– Сань, а зроби ще для сторіз, типу я корову тримаю на долоні!

Корови йшли не кваплячись, але чітко та злагоджено, наче займалися стройовою підготовкою. Кожна з них знала, коли час завертати до свого дому, жодна не могла заблукати. А якщо таке ставалося – тягнуло на місцеву сенсацію. Їх рух нагадував течію річки Обести, котра ділила прикордонне село Шалигинської громади навпіл.

Клац! – плівковий «Зеніт» закарбував мить. Алла застигла, виставивши руку ківшиком. На долоньці в неї зупинилась біло-руда корова з обламаним рогом. Вона повернула морду на звук – увіп’ялася поглядом в студентку.

– Ай, до нас іде! Сань, я боюся! – одним стрибком Алла сховалась йому за спину, і її гаряче дихання опалило вухо. – Вона зараз мене рогом буцне!..

– Та чого ти, – Саня засміявся, підставив руку. Корова спочатку обнюхала її, а тоді ослинила шершавим язиком. – Ти, правда, вперше корову побачила?

– В зоопарку були тільки зубри, зебри і коні, – вона кивнула. – Серйозно, я – дитя асфальту.

Лютневе сонце світило на диво яскраво. Його промінці грали в рудому волоссі Алли, і Саню сліпило, наче від пожежі. Він навіть мріяти не міг, що завоює серце найкрасивішої дівчини з курсу! Та, нарешті, несміливо протягнула руку з-за його спини. Корова облизнула долоню, і Алла засміялася. Щиро і дзвінко.

– Яка вона ми-и-ила! Ти тепер моя подружка? – вона повернулась до Сані: – Така лапушка. Не розумію, як їх можна їсти. У тебе щось є? Я хочу її пригостити!..

– Бутери тільки, – він порився в наплічнику з цупкої тканини кольору хакі – брат, повернувшись з АТО, підігнав.

– А яблука ми не брали?

Саня примружив очі, виглядаючи, чим можна пригостити корів в хоч і аномально теплому, але лютому місяці. На узбіччі живим частоколом стояв сухий чортополох – не найкраще частування. За мить від темних заростів відділилась фігура. Кремезний чолов’яга кульгав по узбіччю. До них. Принаймні, у їх бік. Саня приглядівся. Чорт, Трохимович!

– Ходімо, – вхопив Аллу за рукава.

– Що сталося?

– Швидко, – потягнув її за собою.

– Та що таке?.. – вона розвернулась, пошукала поглядом, а тоді махнула рукою: – Добридень! Я все правильно роблю? – прошепотіла до Сані. – Чого ти так очі викотив? Ти ж казав з усіма вітатись…

– Потім поясню, – він відтягнув її з узбіччя поміж хат. Там перевів подих і обережно визирнув. Трохимович – дід з кутка, перевалювався з ноги на ногу, наче кожен крок давався йому із величезним зусиллям. Однією рукою він спирався на палицю. У другій… – Саня придивився, – у другій він ніс за вуха зайця. Здохлого зайця.

– Це… це котик? – ахнула Алла, притиснувши долоні до рота.

– Заєць. Видно, десь на трасі знайшов збитого. Ти тільки не лякайся. Трохимович він… трохи того.

Алла, як загіпнотизована, не зводила із зайця очей.

– Він раніше нормальним був, – мовив Саня, наче вибачаючись. – Принаймні, так я пам’ятаю. Цукерків нам малим завжди відсипав і сіллю не стріляв, коли в його сад по яблука вдирались.

– А потім що?..

Він приклав пальця до губ – перечекав, поки дід пройде повз. Той навіть голови не повернув, лише блукав поглядом у себе під ногами і бубонів під носа.

– Коротше, в нього донька із зятем десь в Росії. Тьоть Люба, – згадав він врешті. – Вона Віру, онуку Трохимовича, на нього лишила, коли вдруге заміж вийшла. Ну, та виросла, вивчилась, знайшла хлопця. Любов і все таке. Весілля зіграли. Віра завагітніла. А потім – раз!.. – і все. Обоє загинули в аварії… Мати її навіть на похорон не приїхала.

Алла закусила губу і почала заплітати косу. Вона завжди так робила, коли нервувала.

– А в Трохимовича – той во, фляга засвистіла.

– «Сімейні драми» якісь. Так, а заєць йому нащо?

Саня застібнув наплічника, закинув на спину і визирнув з-за рогу – Трохимович шкутильгав за коровами. Здохлий заєць похитувався в його руці, мов метроном, відміряючи кроки.

– Ну, їсти, напевно.

– Фу-у-у! Бе-е-е!.. – Алла скривилася. – Ти серйозно? Можна ж, я не знаю… саджати картоплю або… або огірки якісь!.. Це ж село!..

Вона виросла у великому місті, в достатку, її виховували у хорошій інтелігентній сім’ї. І, схоже, Алла навіть уявити собі не могла, в якій скруті іноді живуть люди. Окей, Саня, сказав «а», говори – «б».

–  У нього пенсія три копійки. А замість городу – теплиці. Пам’ятаєш, ми біля качатника проходити? То його двір на кутку. Трохимович сам собі нічого не вирощує. Закупає в тутешніх. Мама йому інколи старі закрутки просто так дає, щоб не голодував.

– Дурня, – Алла сильніше закусила губу, що та аж набрякла. – Тобто в голодуючого старигана замість городу теплиці. І що він там вирощує важливішого за картоплю? Марихуану?..

– Теплиці – єдине, що в нього лишилось. Віра ботанічкою була. Чи ботаншою. Коротше, рослини вирощувала, якісь нові сорти виводила. То була справа її життя. Як у тебе режисура. А коли вона розбилася, то дід все закинув, говорити майже перестав. Мама казала, він спочатку так здичавів, що людей від будинку ганяв, навіть в повітря з обріза гатив, якщо хтось наближався. А ночами ходив собак ловити.

– На-а-ащо?! – соболині брови Алли видерлись на середину лоба.

Саня знизав плечима:

– Кажуть, не їв, не пив і змучив себе так, що тубік десь підхопив. Тому відловлював бродячок і жер, щоб вилікуватись.

Вона почервоніла. В очах спалахнула справжня лють. Саня не встиг зупинити Аллу, коли та вискочила на дорогу – хвацько  вихопила телефон з кишені і клацнула – втім, вхопивши лише похнюплену спину Трохимовича.

– Я напишу пост! Я цього не залишу! Натравлю на шкуродера зоозахисників, ясно?!..

І, поки Саня, намагався заспокоїти і розрадити її, Трохимович разом з коровами зник за рогом.

***

Зіна поправила хусточку – шапку десь згубила. Ще б пак, з трьома малими дітьми не тільки шапку можна загубити, а й клепку!

– …і от тепер я думаю, мо’, не треба було корів на ту прогалину пускати?.. – тупцювала на місці тітка Маня, смикала старенький кожушок – мерзла, хоч вітерець видавався вже зовсім весняним – лютий майже скінчився, і зима потроху відступала.

– Та перестаньте!.. Погода просто така тепер, – уп’яла вона палець в небо. – Глобальне потепління.

– А мо’, там руські якусь зброю пробують. Теплові бомби. Чого б інакше вони там зібралися?.. – зашепотіла тітка, і Зіна закотила очі – це була геть нова теорія змови. А їх вже перевалило за сотню або й дві. – До кордону – сама знаєш. Одна нога тут, інша – там.

– Це знак, що все буде добре. Бачте – зима ще, а на вигоні все розтануло. Хай пасуться, вітамінів наїдаються – молоко смачніше буде!..

– Скажеш таке.

Тітка Маня виглядала корови, Зіна – старшого сина зі школи. Трохи помовчали, розглядаючи дорогу, поки автобус, одночасно зі стадом не визирнули з-за кутка. Автобус не спішив – тягнувся, ліниво підскакував на вибоїнах. На зупинці затарахкотів, гальмуючи. З дверей вискочив Дмитрик, махнув матері. Без шапки! Ірод, доведе!..

– Ма, я спортивну форму загубив!..

– І шапку, – одними губами мовила Зіна.

– І шапку!.. – Дмитрик побіг до неї. Зупинився на середині дороги, зігнувся навпіл – шнурка зав’язати.

Зіна сплеснула руками, гиркнула, аж гайвороння з даху магазина здійнялось:

– А-ну, сюди! Швидко! – все її тіло наїжачилось, а волосся на шиї стало дибки, як у дикої кішки, що захищає виводок. – Та потім зав’яжеш…

За коровами брів Трохимович. Тягнув чергову дохлятину додому, дивився кругом чорним оком – хоч би не зурочив дитину!.. Зіна перехрестилась.

Дмитрик прискакав до матері на одній нозі. Вона спочатку відвісила йому запотиличника, а тоді пригорнула до себе й притиснула з усіх сил:

– Скільки казала діда з кутка обходити десятою дорогою?!

– Я не ба-а-ачив… – схлипнув малий.

Однорога корова відбилась від стада і попрямувала до них, перерізавши Трохимовичу шлях. Той зупинився, підняв очі, ніби вперше побачив, що відбувалось навколо, ковзнув поглядом по Зіні, Дмитрику і тітці Мані, а тоді опустив голову і побрів далі, наче якась сила вела його.

Тітка Маня поплескала корову по морді і заплювала через ліве плече:

– Тьху-тьху!..

–  Ну вас, –хмикнула Зіна – Трохимовича, як і усі, не любила. Пліткували про нього зовсім погане, що убивця він. А перевірити ніхто не міг – дільничний справу злив за браком доказів. Продажна морда!.. Люди казали, що дід з кутка великою шишкою за радянських часів був, награбував добряче, от і відмазали його. – Він же комуняка, а не відьмак.

– Всі ми, дитино, були комуняками. Тоді часи були такі, – зітхнула тітка Маня.

– Не вигоражуйте його! – вона гиркнула, а тоді знітилась: – Ой, ви ж з ним…

– Я, знаєш, нікому не розповідала, але з Толею страшне після смерті Вірочки коїлось, – тітка Маня понизила тон, наче ділилась державною таємницею. – Він горював. Сильно. Я йому якось і ляпнула: «Толічка, тобі є заради чого жити. Віри нема, але діло її – живе». Він же після похорону до теплиць геть не наближався! Там повсихало все! Я думала, почне за Віриними квіточками дивитись, і тоді потроху полегшає. А він замкнувся. Порав там постійно. Мене не пускав – червонів весь, як помідора, кричав, проганяв!.. А під кінець… – Тітка Маня схлипнула й почухала корову за вухом. Зіна механічно повторила жест, скуйовдила Дмитрику волосся. – Він мене вигнав. Приїжджаю з роботи – всі мої речі за парканом. В пакетах. Я – до фіртки! А Толя як вискочить з обрізом. «Геть!» – кричить, – «геть!» І в небо – бах!..

Повислу тишу розривали тільки дзвіночки на шиях корів, що завертали дорогою.

– Після того ми, вважай, і не бачились. Ой, не бери в голову! – глянула на ошелешену відвертістю Зіну і одразу ж схаменулась тітка Маня. – То я просто поговорить охоча стала. Вдома можна або з телевізором, або з Мілкою. В телевізорі мені всі обридли. А корівка слухає, слухає! Все розуміє! А я говорю, говорю… Думаю, війна буде, – бовкнула вона зненацька і сховала погляд.

Зіна ледь втрималась, аби не закотити очі – тільки зібралась йти.

– Та не буде нічого!.. – відмахнулась Зіна.

– Ти ж не сліпа! Бачила – оно-де їх скільки?..

Дмитрик смикнув її за кишеню курточки:

– Ма, мені страшно!..

– Біжи додому, – кивнула вона. – І зразу ж за уроки!

Дмитрик відпустив кишеню – рвонув, наздоганяючи корів.

– Тьоть Мань, ну нащо ви дитину лякаєте? Якби щось намічалось, вже б давно евакуювали людей… ми ж на самому кордоні, – Зіна повернулась, гукнула сина: – Шнурок зав’яжи! І капюшон накинь! Якщо захворієш і малих перезаражаєш – у-у-у, я тобі всиплю!..

***

Дмитрик біг, та не додому. Звернув на квартал раніше і знову вискочив на дорогу. Корови йшли повільно, і він прикрився ними від цупкого погляду матері, мов живим щитом.

На наступній зупинці чекав його ліпший друг. Марко був єдиною дитиною в сім’ї і міг гуляти досхочу – ніхто не навішував на нього молодших братів і не змушував забавляти їх. Тож і дожидати Марко теж міг – вдома на нього не чекала зла втомлена мама з ременем. Судячи з усього, вона застрягла з баб Манею надовго – та як почне тріщати, не зупиниш. Інколи, звичайно, розповідала про моторошне і цікаве – про киштимського карлика Альошу, наприклад, про перевал Дятлова, про відьму з магазина у Глухові, що ночами переверталась на жабу і котра її першого чоловіка приворожила, а саму баб Маню зурочила. Але частіше – оповідала історії зі свого життя. Не моторошні. Не цікаві. Нудні і довже-е-елезні!.. І він вперше був за них вдячний. Завдяки бабі Мані, у Дмитрика з’явилось десь з півгодини, щоб погуляти.

Він скинув каптура і підбіг до Марка. Золотої дитини – круглого відмінника, котрого мати завжди приводила йому в приклад. Той вже потроху брів додому, буцаючи маленькі камінчики.

– Довго ти! Я вже все – ноги промочив, – заканючив Марко.

– Потерпиш. Ходім гулять.

– Мамка відпустила?

– Сам втік, – похвалився Дмитрик.

В повітрі висіли маліпусінькі крапельки – і не дощ, і не туман, – завертали волосся в кучері і всідалися пухирцями на товсті лінзи окулярів Марка.

– Давай на діда з кутка подивимся.

Марко втягнув голову в шию, наче горобчик:

– Нізащо!..

– Він зайця вполював.

– Що, живого?..

Трохимович прямував до качатника – перед ним, на кутку вулиці стояв його дім. Кульгав на ліву ногу – вона не згиналась, і дід смішно підстрибував, коли наступав на неї, наче по гарячому вугіллю йшов. Хлопці ховалися за коровами – тих лишилось двійко, по одній на кожного. Пригинались, шикали одне на одного.

– Не бачу зайця!..

– Та оно-де!.. – Дмитрик штрикнув пальцем у вогке повітря.

– А-а. Як гадаєш, – Марко примружив очі, – нащо йому трупаки?..

– Не знаю, – Дмитрика це питання теж цікавило – спитати б в баби Мані!.. – Може, їсть. Як зомбі!..

– А прикинь, він з них чучелка робить? І не прості! А типу «заєць-штангіст» – в маленьких штанцях з підтяжками і гирьками. Або «білка-балерина» – в рожевій пачці і цих во – пуантах…

Дмитрик пхикнув – подивитись би!.. Хоч одним оком! От якби він зміг підбити тихоню Марка залізти до тих клятих теплиць! Але якщо мама взнає – вб’є!.. Обох.

Чорна, з випнутими ребрами корова звернула до дому «кривої Оксани». Він не знав, чого її так називали, але чув, що та тихцем підторговує самогоном. Власне, про останнє знали всі, але ніколи не говорили вголос, наче змовились берегти таємницю. Дмитрик тітку недолюблював – він ще пам’ятав колишнього батька тверезим, до того, як він почав днювати й ночувати в цій хижі-розвалюсі. Цей колишній батько був особисто його батьком. Другий і третій – Івася та Павлуші. Але через їх зникнення він уже не так сильно переживав.

– А-а-а! Убивця! Щоб тебе пси роздерли! Щоб ти під землю провалився!.. Щоб тобі птахи очі виклювали!.. – «крива» Оксана всім тілом навалилася на паркан. – Падло! Ненавиджу! Щоб ти здох!.. Синочка в мене відібрав!.. Єдину дитину! Кровинку-у-у!..

Корова давно зайшла в двір, а тітка все ніяк не змовкала. Трохимович бурмотів собі під носа. Один лиш раз розвернувся, хотів був відповісти – навіть рота відкрив, але відмахнувся: мертвий заєць злетів дороги, а тоді рвучко – донизу, залишивши вміст кишків на дорозі.

– Чого вона верещить? – корова лишилась одна, і хлопці, щоби не видати себе божевільному діду, штовхали одне одного ліктями, виборюючи місце за її спиною.

– Пам’ятаєш, як Ігор щез? Всі думали, проспиться – повернеться. Так от батько каже, що це Трохимович його кокнув. Типу той поліз чим поживитись в теплиці, а дід його – бац по макітрі! – і прикопав десь. Але нема тіла – нема діла.

Зупинились навпроти качатника – остання корова завернула до свого двору, і отак просто, без прикриття, слідкувати за дідом вже не хотілось. Тільки коли він зник за хвірткою, Дмитрик жадібно припав оком до щілини у високому паркані.

– Ходь сюди. Тільки – тш-ш!.. – махнув він рукою Маркові.

Трохимович зупинився біля буди. Звідкіля вискочив, підібгавши хвоста аж до самого пуза, маленький собачка і підлабузницьки поповз до хазяїна.

– Знаю, знаю! Росичка голодна, – дід підняв зайця, мов вправний мисливець, що хвалиться трофеєм, і потрусив у песика перед носом. – Скоро погодую, не переживай, – і зник у хаті.

Дмитрик трохи почекав, але собачка сховався назад в буду, а Трохимович більше не вийшов, і розчаровано зітхнув:

– Він собаці зайця згодує. Нічого цікавого.

– Тільки час змарнували, – Марко теж похнюпив носа.

– Пішли додому вже, бо мамка сваритиме, – відлип від паркану Дмитрик.

– А вранці корови пасти! За гривнів сорок. Вийде двадцятка кожному!

Дмитрик кивнув і побіг, підскакуючи, додому. Так, вони домовляться зі старшими і замість нудної школи поведуть корів на вигін до зеленого острівця! А на виручені гроші куплять жуйок. В яких під обгорткою наклейки з машинами. Чи желейних черв’яків по гривні п’ятдесят за штуку. Треба тільки пояснити мамі, чому він так затримався. Скаже, що до Марка бігав, щоб домашку спитати! Тоді вона не сильно сваритиме і на вигін відпустить. Дочекатися б того завтра!..

***

Трохимович вперше прокинувся так пізно. Снилася Віруня. Сміялась, щебетала, але голос лунав ніби через товщу води. Хороший був сон. Добрий. Зазвичай Трохимович випивав чарку і провалювався в темряву. Він привчив себе заздалегідь відв’язувати на ніч Шарка, котрий за миску каші служив дзвіночком, і ревно прислухатись до кожного звуку, що лунав з-за паркану. Щоб не сталося так, як з Ігорем Кривим. Синком Оксани, котра й досі кляла його. Всі думали, що то лише п’яні балачки, але Трохимович, признатись чесно, теж винуватив себе. Хоч і зла Ігорю не бажав. Просто той поліз, куди не слід, а він недоглядів. Після того Трохимович більше ніколи не спав нормально. Сторожив, відганяв, лякав! Навіть крізь сон.

Він сидів за столом – роздивлявся портрет Віри. Так і не зміг згадати, що ж вона намагалась йому сказати. Певно, щось хороше. Ніздрі залоскотав гострий, трохи кислуватий запах. Мертвий заєць, що його він підібрав збитим край дороги ще вчора, пахнув на всю кімнату. Трохимович почухав по-старечому м’ясистого носа – Росичку забув погодувати. Нічого, вона дівчинка терпляча. Головне, заходити на холодну голову, не піддаватись хвилі почуттів, щоб не вийшло як тоді, коли він побачив її в перший раз – після загибелі онучки.

Трохимович закотив штанину, шкрябнув нігтями вкриту гниючими ранками ногу і аж крякнув від задоволення. Тоді дістав з полички прив’ялий, підготовлений ще зі вчора, лист алое, – Віра вирощувала, як знала, що діду лікуватись доведеться тихцем, – й намастив соком обпечену шкіру. Це єдине, що знімало біль. Від мазі, яку йому продали в аптеці у Глухові, нога ледь не відгнила. Вирішив не експериментувати.

Трохимович вийшов надвір і закляк.

– Ого, – сказав у нестрижені вуса.

За парканом, – він міг би заприсягтися, що не марив, – стояв танк з латинською літерою «зет» на вежі. Десь далі від села і ближче до кордону здіймався стовпами густий чорний дим.

– Ого, – повторив Трохимович.

Повернувся до хати – сховав обріз. Тоді пошкутильгав селом, щоб розвідати обстановку – телевізор він давно не вмикав, бо, по-перше, нікому не вірив, а по-друге, той занадто шумів і заважав прислухатись до звуків надворі.

Танків на вулицях налічив ледь не вдвічі більше, ніж було корів у селі. Дуже скоро він перестав рахувати і їх, і бронетехніку, що мчала дорогою на Київ.

– Дєд, ти чєго тут глазєєш? – гукнули його.

Трохимович обернувся. Молодик з автоматом скоса поглядав на нього. Він не погрожував, не наводив зброю, тільки насміхався розгубленості Трохимовича.

– Заблуділся, што лі?

Трохимович поплямкав губами – згодиться за відповідь.

– Нє робєй! Росія с вамі! Навсєгда! – просяяв молодик і викотив груди колесом. Рядовий. – Ми вас спасать прішлі, дєд! От нациков.

– Угу, – відповів Трохимович і пішов далі.

Солдатик не намагався його зупиняти. Певно, прийняв за ошалілого від щастя. Чи божевільного. Та й сам він уже був не певен, чи не сниться бува. Але ні – танки були справжні.

І солдати.

І крики місцевих.

– Це брата, пусти! – Сашко Литвин намагався відняти в солдата наплічника. Ще декілька чоловіків у формі стояли в стороні. Трохимович втиснув голову у плечі, наче хотів сховатись від пориву вітрюгана. Сашко Литвин. Він пам’ятав його зовсім малим шмаркачем. Виріс як!.. Скільки ж він усього пропустив!..

– Так у вас вся сємєйка бандеровцев? – інший, старший – судячи із зірок – сержант відірвав з наплічника жовто-блакитний шеврон. – Чєго ти с нім церємонішся? На подвал!..

Сашку вмазали під дих, в район сонячного сплетіння. Той ухнув від несподіванки. Змовк і обм’як. Непритомного, його схопили, потягли. Під ногами солдатів чвакало болото.

– Не чіпайте його! Не чіпайте! – руда дівчина вискочила вперед, штовхнула щосили молодика в формі, вп’ялась нігтями в його руку. – Не чіпа-а-ай! – завищала вона так, що в Трохимовича заклало вуха.

Її теж потягнули слідом. Хоч не били. Добре, якщо Сашкова мати застрягла в Глухові з нічної зміни й не бачила цього. Трохимович потовкся на місці, споглядаючи з відстані, та пішов геть. На вилиці запульсувала вена. Тривога скрутила нутрощі. На сьогодні в його Росички є тухлий заєць. Завтра, якщо нічого не зміниться, вона залишиться голодувати. Він не мав права цього допустити.

– Мілочка, вставай! Піднімайся, рідненька!..

Маня! Трохимовича наче струмом вдарило. Вона сиділа на землі – у брудному кожушку, простоволоса, така близька і така далека! Йому довелось покинути її, прогнати назавжди, заради її ж безпеки. Він не міг так ризикувати!.. А тепер… Маня притискала до грудей вимазану червоним морду однорогої корови. Мертвої корови. Очі затягалися білою плівкою і уп’ялись у сіре небо. Цей каламутний погляд!.. Трохимович добре його вивчив. Гуляючи узбіччям траси в пошуках обіду для Росички, часто бачив таку печатку небуття, переходу в засвіти. Навіть якщо тіло ще чіплялося за життя, душа вже полишила його.

– Як же я без тебе тепер буду жити?! Мілочка… – марно гукала Маня. Гладила коротке злипле хутро коров’ячого носа, схлипувала. – Одна я лишилась. Одна…

– Мань, давай допоможу поховати, – запропонував він. Туші корови Росичці вистачило б на тиждень.

– Пішов геть!.. – у її очах плескались страх і ненависть.

Він зрозумів, нутром відчув. Довелось відступити.

– Вибач.

Місцеві виходили на вулиці. Переглядались, перешіптувались, проводжали поглядами військову техніку.

– Як до себе додому зайшли…

Трохимович пройшов повз дільничного. Той обіймав дружину і сина. Одного з тих хлопців, що слідкували за ним вчора.

– Не йди, – стогнала жінка.

– Скоріше за все, вони запропонують співпрацю. Я відмовлюся, – тихо, але твердо говорив він. – Вам треба бути в безпеці. Розумієш?.. Так мені буде легше. Прошу тебе.

Неподалік чекала багатодітна Зіна – стискала руки своїх хлопців, нависала, як квочка над яйцями, горнула їх до себе:

– Давайте швидше! Стрьомно тут з дітьми.

Дільничний зайшов в дім – збиратися. Його дружина із сином попленталася за Зіною, але зупинялась, оберталась. Не могла і не хотіла йти.

– Та все буде добре, Тань!.. – смикала її Зіна. – Все буде добре, чуєш?.. Пішли. Ну, пішли!..

Трохимович побачив достатньо. В голові була пустка. А вдома на нього чекала ще одна несподіванка. Вкрай неприємна. Взагалі-то, на гостей варто було чекати, але він так довго і нудно привчав односельців обходити теплиці десятою дорогою, що й сам повірив, що його хижа стала неприступною фортецею.

– Дєд, ми у тебя попрібіралі малость.

Молодий, що зустрів його першим, усміхнувся на всі тридцять два. Хлопчина ще. Старший – з важким, мов мішок картоплі поглядом, сидів за столом – набирав комусь повідомлення. На плиті закипав чайник. Дим від міцних сигарет просочувався в кожну шпарину. Але чогось не вистачало!.. Трохимович нервово озирнувся – зайця не було! А Росичка не може голодувати. Не може загинути!.. Як не може загинути пам’ять про його Віруню.

– Ужинать с намі будєш? – той, молодий, вже дістав тарілки і розставляв на столі. Видно, порилися в його запасах: – Ми с’єсного нє нашлі, сваїм пайком падєлімся.

– Угу, – Трохимович опустився на табурет.

– Ти за себя говорі. – буркнув старший, не відриваючись від екрану. – Поделітся он…

– А что ето за тепліци ва дварє? – юнак проігнорував репліку товариша.

Трохимович відмахнувся:

– Та вирощую помаленьку.

– Помідоркі?..

Трохимович задумався, чи варто підтримувати розмову. Обріз він сховав надійно, але й добратися до нього швидко не вийде. Та і що з того, як він прикінчить цих двох?.. На звуки пострілів збіжаться інші. Він нарахував їх з півсотні. В селі залишились п’ятдесят чотири руських солдата в різних званнях, якщо точно. Все одно забагато. Перш ніж його дожене ворожа куля, скількох він встигне забрати?.. Ще двох-трьох?.. Мало. І якщо він загине – ніхто не прийде погодувати Росичку.

– Кактуси у нєго там всякіє, орхідеі, – подав голос старший. Заглянув, паскуда, куди не просили!.. – Жена у мєня цвєточькі любіт. Пайду, пафоткаю. Пусть виберєт, – він піднявся з-за стола. – Свєт там єсть?..

– Угу.

Трохимович теж піднявся. Рефлекторно. Прийняти остаточне рішення заважала судома, що скрутила ногу – тягнула присісти, перечекати, не влізати. Але він вже знав, що буде робити.

– Клас! У мєня падруга в Брянске. Почтай єй атправлю чіво-нібудь покрасівше. Там єсть с цвєточьками?

Трохимович кивнув.

– Все є, – підійшов до дверей, підтягуючи здерев’янілу ногу, й махнув рукою: – самі побачите.

Повітря теплиці було вогким – Трохимович навмисне підтримував високу вологість. Солдати ходили, роздивлялись рослини – довго, прискіпливо, як на базарі. Фотографували. Відсилали світлини жінкам. Питали, які простіші, а які коштовніші. Переплутали бірки з назвами на селекційних кактусах-астрофітумах. Звалили поличку рідкісних мікроскопічних орхідей із суцвіттями менше п’яти міліметрів. Віруня замовляла їх здалеку – ледь не контрабандою! Грошей пішла – прірва, можна було іномарку купити!..

– Ну, ана же всьо равно некрасівая била, – ніяково виправдався молодий, коли все ж умудрився наступити на те, що вронив. Мабуть, випадково. Але це все не мало значення. – Нєпрімєтная.

Трохимович прибрав залишки цінного бульбофіллюма. Цокнув язиком: колекційний екземпляр втрачений безповоротно.

– Вот еті я бєру, – старший згрузив горщики перед ним.

Прим’яв листя, наче не з екзотичними рослинами справу мав, а бур’яни викорчовував. Він не питав, не торгувався. Дивився з-під лоба, чи не заперечуватиме хазяїн, бо явно чекав можливості почухати кулаки. Аглаонема з червоним листям. Колекційний строкатий філодендрон. Майже всі квітучі орхідеї. Молодший повів себе трохи скромніше – декілька ароїдних: серед них сортова монстера – з різним листям, розфарбованим білим, – варієгатна. Віра колись їздила по неї в Таїланд – до селекціонера. В Україні вона в неї першої з’явилася. Маленький фікус із закрученим листям – здоровезне дерево засумувало за хазяйкою й загинуло, і Трохимовичу вдалось врятувати лише цю гілочку. Вона не росла: сиділа в землі ні туди ні сюди, але й не гнила і не сохла.

– Угу, – кивнув він, – угу.

– Што за той двєрью? – кивнув старший в кінець теплиці.

Нарешті!.. Думав, не дочекається – так і будуть лазити тут і нищити труди його любої онучки.

– Нічого такого, – Трохимович відвів очі, – просто квіти.

– Вєді! – приказав старший.

Трохимович довго шукав ключі – два лежали в різних кишенях, третій – висів на шиї. Один за одним відімкнув замки на дверях – поставив їх заради власної безпеки. Ні, з-за них нічого не могло увірватися назовні. А от сам він міг би кинутись у потаємний відсік, якби забув про обережність. І якби перестав годувати Росичку кожен день, бо голодною та була здатна на жахливі речі. Відчув на свої шкурі. Він нахилився – дістав останній ключ з-за халяви черевика і крадькома потер хвору ногу. Це вона, Росичка залишила знак.

– Ето что вообщє такоє?.. Дєд?.. – позадкував молодший. Він зайшов першим і вже збирався вискочити назад, але старший підштовхнув його в спину – певно, згоряв від нетерплячки побачити, що приховує хазяїн.

– Дросера гігантелла – росичка велетенська, себто, – відповів Трохимович. – З роду росичкових. Онука моя, Вірочка, селекціонером була.

Старший, нарешті, теж ввалився до кімнатки. Обоє позастигали з відвислими щелепами. Вони ще не знали, але знав Трохимович – назад ходу немає. Останнім, що вони побачать – будуть м’ясисті, вкриті липким сиропом листки Росички. Останнім, що вони відчують…Трохимович, міцно затиснувши двома пальцями ніздрі, мовчки спостерігав, як непрошені гості крок за кроком підходять все ближче до хижої квітки. Вона розкинула довге вузьке листя на всю тепличку, викрутила стебло, заповнюючи простір – Росичка давно переросла свій дім, грозила пробити стелю пагонами і вирватися на волю.

Що вони внюхали, про що марили? Чим підманювала їх Росичка?.. Запахом маминих оладок? Пінки з полуничного варення, яке варила їх бабця? Чи салону батькової «Лади», коли вони ще не діставали ногами до педалей, а той все одно давав їм порулити на безлюдній дорозі? Парфумами першого кохання?.. Якщо маленькі імітують запах тухлятини, щоб вловити муху в свої липкі обійми і перетравити її живцем, Росичка велетенська – полює на здобич побільше. Трохимович і сам купився, зустрівшись із нею вперше.

Коли Люба принесла Віруню з пологового, – ще схожу на картоплинку з ручками і ніжками, – він вперше взяв онуку на руки, вдихнув запах її маківки – і пропав!.. Він знову відчував його. Знав, що Віруню вже два тижні як закопали у землю, але не міг звернути з дороги, наче метелик, що летить до гарячої лампи. Оговтався Трохимович, коли рослина жерла його ногу. Повільно і з насолодою. Занурила під почервонілу шкіру ворсинки, схожі на тисячі комариних хоботків. Перетравлювала наживо. Його каліцтво – вічне нагадування про свою необачність.

Спочатку він вигнав Маню – боявся, що та піде полити квіти і більше не повернеться. Він не знав, чим годувати зелену хижачку!.. На одну пенсію не накупишся курей!.. Але скоро Трохимович зрозумів, що вона харчуватиметься і без його допомоги. І чим буде голодніша, тим сильнішим стане її п’янкий аромат. Росичка приманювала щурів. Коли ті скінчились, прийнялася за котів і собак, що перли в його двір, наче навіжені. Він не одразу зрозумів. Поки не зник син сусідки – місцевий дурник, що вважав себе вправним злодюгою. Хтозна, що він шукав в теплицях, але за самовпевненість поплатився життям. Нічого не лишилось від Ігоря Кривого, крім кросівка. Трохимович пішов до дільничного здаватися тим же ранком. Покаявся. Але той не повірив, звичайно. Навіть дивитись не захотів. Поплескав Трохимовича по плечу, вичавив, що співчуває його втраті і запропонував з’їздити в психіатричну лікарню. Але, може, то й на краще: кросівка Росичка врешті теж перетравила, а Трохимович став її хранителем і хранителем зовнішнього світу від неї.

Кожного ранку він виходив гуляти вздовж траси, щоби знайди їй сніданок. Ссавці подобались Росичці більше, але й розчавлених птахів вона теж їла без вагань. Тепер вона прийняла у свої обійми двох солдатів окупаційної армії. Вони не пручались. Трохимович знав – їм навіть подобалось. Стояли, закутані в смарагдове листя, злегка погойдуючись – процес травлення йшов повним ходом.

Він взяв смартфон старшого – довелось повозитись: повільно, одним пальцем набрав повідомлення: «выйду на связь позже, идём брать Киев» і, переконавшись, що воно дійшло адресату, прикопав телефон у вологому субстраті, між корінням – там, де його ніхто ніколи не знайде.

Трохимович вийшов, зачинив кімнатку й розпихав ключі по звичним схованкам. Потупотів, струшуючи землю, смикнув поли кожуха і пішов до хати – перепочити перед великим полюванням. В селі, за його підрахунками, лишалось ще п’ятдесят два російських солдати – в середньому, по сімдесят п’ять кіло в кожному. Запас харчу для Росички на цілих три місяці.