Двері, цвяхи, винна шафа

грудень 2022 року, Київ
Колючий сніг засипав темне місто. Не блимали світлофори, не горіли вогні; чорніли замкнені на ніч кав’ярні. Чорнота і снігові вихори поглинули старовинну забудову. Наближалася комендантська година, а в місті гостро бракувало електрики. У тьмяному світлі ліхтариків та свічок з окремих вікон вулицею квапилися кілька чоловіків.
Вони наблизилися до під’їзду одного з будинків, зайшли і нарешті ввімкнули ліхтарі. Стало видно, що чоловіки мають військову виправку, але носять цивільне. Двоє з них врізнобій чхнули. Вони виглядали втомленими та м’ятими, ніби аж припорошеними попелом.
– Хлопці, та йдіть додому, – зітхнув один з них, з борідкою. – Другу добу на ногах, ще й застуджені. Я в хату сам зайду.
– То не по правилам, Леонтійовичу, – буркнув один із супроводу, але без упевненості, та ще й з закладеним носом. – Гришо, а ну глянь, чи тихо?
Охоронці зробили кілька пасів руками, ніби мацали повітря.
– Безпечно, шефе. Тоді добраніч!
Пішли геть. Бородань піднявся, встромив ключа у замок дверей. Зайшов у темну квартиру, присвічуючи ліхтарем – і завмер. В ніздрі йому вдарив дивний, щільний запах – трав’яний, колючий і потужний, ніби хтось розлив добрячу банку парфумів – але звідки? Він мешкав сам і таким не користувався! Від сусідів натягнуло? Може, набрати охорону? Чоловік зробив крок…
…а за мить щось величезне з гуркотом впало на бороданя, ховаючи його під уламками. Ліхтар, який чоловік упустив на підлогу, продовжував світити у темній і пустій квартирі. В промені осідала хмара мерехтливого пилу.

**
той же день, раніше
– …науковою є лише Стихійна магія. Вірування у надприродних істот, таких як домовики, мавки, водяники тощо, а також у відьомські ритуали – є проявом невігластва…
Я глянула на годинник. У кабінеті, загубленому у підземеллях між Володимирською та Малопідвальною, не було вікон. На вулиці стрімко згасав останній день перед атестацією, а каша в моїй голові тільки міцнішала.
– Нестихійна магія, за Лужиним, початкова стадія розвитку магії істинної. Але ККД нестихійної магії низький, вона неефективна у порівнянні із прямою роботою зі Стихіями (див. таблицю 5.1)…
В кабінет увірвалася Жанет – так вона зазвичай просила звати себе – міцно складена, невисока жінка років п’ятидесяти, рухлива, рвучка, із набіло фарбованим коротким розпатланим волоссям. Здавалося, всередині Жанни вічно палає полум’я – Стихія Вогню, її улюблена.
– Вчиш? Добре. Маєш здати ідеально, – Жанет поставила на стіл переді мною об’ємний пакет. – А це тобі вечеря. Пиріжки з “Ярославни”, – вона замислилася, – чи “Ярослави”? Тьху, ніколи не могла запам’ятати!
Назву легендарної булочної на Ярославовому Валу, наскільки я знала, не могла правильно назвати жодна людина, навіть її працівники.
– А ще корінна киянка! – я обережно потролила шефиню. – Зачекайте, в сенсі вечеря? Робочий день скінчився! Вдома поїм і довчу.
– Галю, – відкарбувала Жанет. – Іспит вранці о сьомій! Не можна втрачати ані хвилини! І носити ці книжки у сумці теж не варто! Я дозволяю це як виключення! Але раптом в твій дім ракета прилетить, і що? – секретні видання потраплять до МНС-ників? Сиди тут. Служба Божа, Галочко, це тобі не картоплею торгувати.
– Я ніколи нічим не торгувала! – гиркнула я. – А якщо не здам той іспит, то що, ви мене звільните?
Жанет нависла наді мною, і я відчула поколювання – шефиня сплела Вогонь та Дух. Я підправила власний захист, але тягатися проти магічки п’ятнадцятого рівня ну ніяк не могла. Я навіть не надто розуміла, що саме вона наплела з цих Стіхій.
– Галю, – зронила шефіня. – З В32 йдуть тільки на той світ.
Я дивилася у її очі. Ні, вона не жартувала.
– Неначе я просила втягувати мене у цю роботу, – хрипко видихнула я.
– Ні, не просила, – зронила начальниця. – Але ти опинилася в епіцентрі справи, після якої тебе би ніхто не відпустив. Тож вчися гарно, бо роботи купа, а у нас дев’яносто відсотків відділу на фронті. Тобі йти у поле за пару місяців, – Жанет притисла мене власним плетінням, і я відчула, що буквально мушу її слухатися; це було неприємно. – Якщо ти не будеш готова, це може коштувати тобі життя. Але обов’язково поїж, – вона спокійно підсунула до мене пиріжки. – Отут з м’ясом, з цибулькою та яйцем, зі шпинатиком, з капусткою, з горохом, з грибочками, і солодкі: вишенька, сливка, дві кориці, – й гордо відчалила.

**
Годинник показував першу ночі. Я глянула в список –  з трьох тисяч питань лишалося повторити приблизно половину – і застогнала.
– …“Надприродні істоти” є проявами Стихій, або, на думку А.Широченко, їхніми проекціями, що виникають у свідомості нетренованих людей. Виключенням є духи померлих – згортки Стихії Смерті, у яких тимчасово перебуває залишкова свідомість людини (див. розділ 12).
О, так. Рік тому я це відчула, і саме тоді опинилася у лавах В32, відділу 32, надсекретного підрозділу СБУ по роботі з магічними задачами. Я було влізла в розслідування жаскої історії з двома дивними трупами, і саме тоді мої здібності – чуття на потоки Стихій та вірогідності, як пояснив мій керівник Макс – виявилися ключовими. Я розкрила стару гидку таємницю і отримала пропозицію роботи. Правда, вона принесла не лишень пригоди і нові знання, а й купу нудьги, та з цим ніц не можна було вдіяти.
А потім сталося повномасштабне вторгнення, і Макс, як і більшість офіцерів В32 – досвідчених магів та чутливців – опинився на передовій. Чи в інших місцях. Там вони блокували ворожу магію, коригували погоду та вірогідності, захищали кого треба. А я мусила мусила вчитися і ставати до справ, до яких мене інакше би ще багато років не підпустили.
Заволав телефон.
– У нас аврал, – відтараторив захеканий голос Жанет. Ніколи не чула її такою. – Вбито людину, що була під магзахстом. Аврал, – повторила вона. – Чекаю тебе на Ярвалу, 13! Це над “Ярославою”… чи “Ярославною”, тьху!!! Перепустку не забудь!
– А… іспит? – розгублено спитала я.
– Який іспит, Галю, у нас труп по магслужбі!! Все відміняється!! Якщо швидко розкриємо, тобі це зарахують. Мабуть.

**
Знадвору дув крижаний вітер. Я крокувала завмерлим чорним Києвом, поміж занурених у ніч і комгодину будинків. Проїхала патрульна машина – але вони бачили, звідки я вийшла, тож навіть не спитали документи. Або, може, не хотіли покидати замешканий, людський простір авта заради ночі, наповненої чимось надто давнім та дивним.
Київ, вулиці якого щоночі покидали люди, часто здавався мені несправжнім. Ніби його наповнювало щось. Хтось. Ті, що вічність ховалися у тінях, на вивороті реальності, аж вийшли. Зазвичай Київ не спав – гудів, ревів, сміявся, рухався – надто гучно і живо, щоб помітити сусідів, ці тонкі волокна пітьми, яка пам’ятала доісторичні ліси і світ без вогнів. Але у комендантські години, у блекаути, коли місто занурювалося у несвіт – хтонь поволі займала простір.
Багато хто казав, що відчуває це – ніби нічний воєнний Київ, пустий і темний, перестає належати людям.
Правда, мій підручник стверджував, що ніякої хтоні не існує, а є лише Прояви Стихій. Тож, мабуть, мені все це марилося від втоми і тривоги.

**
Місце я знайшла без проблем, бо двері під’їзду й квартира загиблого стояли розчахнуті. Дім був знеструмлений, але потужні акумуляторні світильники осяювали сходи і двері.
Юрмилися люди з поліції, у вітальні криміналіст фотографував гору товстелезних дошок та краму: лиж, коробок, рулонів, старих книжок. Ця гора, співмірна із невеликою вантажівкою, громадилася серед вітальні, з-під неї стирчали ноги в берцях і чоловіча кисть. Я не відчувала Життя у цьому тілі. Поруч стояли номерки, котрими маркують речові докази. Попід стелею, над порваними шпалерами, виднілася довга прямокутна пляма та здоровенні дірки – ніби тут висіло щось типу антресолей, але впало, створивши оту гору на підлозі.
Коп брав свідчення у бабці-сусідки в домашньому костюмі.
– Леонтійович часто вночі шастав, у комендантську годину! А я й за серце схопилася! Невже диверсант?! А з виду чоловік пристойний! А мені нервувати не можна, серце! То я все записувала, товарищу поліцейський! Тільки звук на сходах – я й до вічка! От, тримайте, – сусідка тицьнула копу списані листочки. – Все занотовано, хто, коли, із ким!
– А нині вночі із загиблим хтось приходив? – зацікавився коп. – Може, перед ним? Чи виходив з квартири після того, як ви почули гуркіт?
– Мушу зізнатися, – сусідка витримала тривожну паузу. – Ні!
– Галина Хоптинська? – інший поліцейський вигулькнув з-за моєї спини. Я показала посвідчення. Парубок кивнув. – Йдіть усередину, на вас чекають.
Криміналіст відійшов, поліція почала прибирати хлам, звільняючи тіло. Я пробралася повз них, одночасно напружуючи чуття.
Я вдихала сутність цього місця, сліди людей, що ходили тут, їхні побажання, залишки невмілого плетіння на удачу тощо. В Києві часто магічили – переважно нефахово, для побутових цілей. Тут, приміром, пливли струмені Землі, Життя і Потоку, сплетені у химерне, тануче мереживо, із домішками Води, Льоду, Каменю; це закляття лишало на язиці солодко-терпкий присмак, схожий на хурму з медом. Це не було зброєю, хоча я не могла второпати, для чого воно. Може, якась любовна магія?
На загиблому виднілися залишки охоронних заклять – звісно, лише зовнішній їхній шар; але нічого схожого на відомі мені магічні атаки.
Меблі у вітальні виглядали дивно, і за мить я второпала: на них не було ані гачків для одягу, ані ручок. Дошки покосилися і просіли.
Ніби у приміщенні зникли металеві деталі, от що це нагадувало. Я підняла голову, зиркнула на антресолі. На чому ж вони трималися? На кріпленнях! Я могла заклястися, що навіть берці трупа позбулися люверсів для шнурків. А ще здавалося, що тіло присипане тонким шаром пилу, чомусь бузкового.
Чортівня, як є. А цей дядько був під нашим захистом!

Кімнатні двері лежали на підлозі без завісів та ручки. Війнуло холодом, як на вулиці. Жанна і якийсь бундючний тип оглядали навстіж розчахнуті вікна.
Одна з рам висіла на єдиний петлі, решта ж валялася на підлозі із побитим склом. Поруч височили купи роз’єднаних меблевих деталей: столешня, ніжки, боковини та корпус дивану. Схоже, що все це завалилося, де стояло.
Я була певна, що у всьому цьому зниклі металеві деталі.
– Отак зловмисники й потрапили сюди, – заявив дядько, мабуть, слідчий. Він світив у ніч, у промені ліхтаря зблискував сніг. – Вибили вікна, опинилися в квартирі. Навпроти готель, мають бути записи з їхніх камер. Тут неможливо залізти непомітно, людне ж місце! Запит на відеозаписи пошлемо завтра. Справа неважка, тож не розумію, навіщо це СБУ.
Жанет підняла брову.
– Зникли металеві деталі меблів та вікон в цій кімнаті, у вітальні і частково на кухні. На щастя, газовий котел цілий, – Жанна рукою в гумовій рукавичці погойдала віконну раму, що зберегла один завіс. Він скрипів.
– Метал викрутили, – від слідака аж штиняло роздратуванням. – І тут, і в коридорі. Та й навіщо злочинцям газовий котел?
– І навіщо їм віконні завіси та гайки? – шефиня помітила мене, кивнула.
Дядько аж заскрипів зубами.
– Послухайте, дівчатка, я поясню. Металеві деталі не могли випаруватися. Вони важкі, їх тут ніщо не могло поплавити. Якщо деталей нема, то їх хтось забрав. Якщо Служба не могла прислати нікого кмітливішого…
– А з чого ви взяли, що маєте читати нам лекцію з матеріалознавства і слідчо-процесуальних дій? – вишкірилася Жанет. – Тому, що ми жінки? Чи ви любите повторювати для себе базові речі про навколишній світ? Не варто робити це прилюдно, може здатися, що ви психологічно нестійкий.
Слідак із люттю уставився на Жанет, відкрив рота, але тут, знімаючи рукавички, зайшов криміналіст.
– Є попередні висновки. Смерть настала біля двох годин тому від ударів важкими предметами. Точніше розтин покаже. Думаю, це кляті антресолі. В дошках жодного цвяха, як тільки трималися? Слідів зламу немає… втім, замка теж, – знизав плечима він. – Відбитки і все інше взяв. Цікаво, а чому цей штемп, який труп, зайшов у квартиру без замка? Я б відразу в поліцію набрав.
– Не твоя робота, Вась, висновки робити, – затявся слідак, але Жанет перебила:
– Я забираю справу. Передасте нам зразки і документи. Маю наказ з міністерства.
– У мене своя робота, дівчинко, – вишкірився слідак, – а наказ ви мені спочатку покажете. Де він у вас, діставайте, – він насміхався.
– Негайно передайте матеріали. Ви вільні. А як не виконаєте наказ негайно, то будете і звільнені, – вона не погрожувала, а спокійно констатувала, і слідак, після напруженої мовчанки, розвернувся і вийшов, відсунувши криміналіста.

**
Ми опитали решту сусідів. Але ті ніц не бачили і не чули. Та й самого померлого – його звали Антонов, він був з розвідки – ніхто, крім бабці-сусідки, не знав. Врешті, поліція пішла, а ми залишилися чекати на труповозку.
– Які твої враження?
Я була переважно чутливицею, а не активним магом, принаймні, поки що. Але чуяла набагато краще за Жанет. Я розповіла їй про дивний запах, кольоровий пил і “мереживне” плетіння на Стихії Землі.
– Оце і вся магія тут. Але нічого агресивного. Та й це плетення вже розтануло, – визнала я. – Але тут задачка для нас, вірно?
Жанет кивнула.
– Плетіння бачила, так. Добре, що ти звернула увагу. Не розумію, який його функціонал, але річ цікава. Пил я взяла на дослідження, хоча той Іванчук, слідчий, мало не луснув. Давай ще раз все оглянемо, – наказала вона. – Перевір, чи запах, який ти відчула, не від парфумів трупа. Я пошлю запит щодо відео з готелю навпроти, а зранку опитаємо працівників кав’ярні внизу. Хлопців з групи магсупроводу колеги зараз мають допитувати.
На сходах у під’їзді загорілося світло – у цей квартал подали електрику. Проте вимикачі в квартирі не реагували на натискання, а деякі й відвалилися. Звісно, у них теж не лишилося залізних деталей. Й вхідні двері покосилися, було ясно, що й вони сильно пошкоджені.
Ми оглянули всі кутки, але не знайшли нічого несподіваного. Парфумів у квартирі теж не було.
На вулиці припаркувалася санітарна машина, і ми вийшли у вітальню, щоб зустріти їх. Жанет раптом присіла біля тіла.
– Пил, – сказала вона. – Дивись!
Я опустилася навпочіпки. Штани і пальто загиблого були чисті, навіть без цементної пилюки. Жанна дістала з кишені пакетик для речдоків і продивилася його у світлі ліхтаря.
– Пустий, курво, – зазначила вона спокійно. – Але все одно дослідимо пакет – може, лишився газ чи щось таке.
– Може, дядька просто отруїли? Пил міг бути сіллю речовини, що випарувалася на повітрі…
– А яка хімія скинула йому на голову антресоль? – підняла брови шефиня.
Було чутно, як санітари вивантажують ноші і перемовляються на вулиці.
– Слухайте, а може, тут провели якійсь ритуал? – обережно припустила я. – Знаю, книжка зве їх неефективними, але, може, іноді вони й спрацьовують?
– Галю! – стиха гримнула на мене начальниця. Тут не зачинялися двері, і не варто було галасувати. – Ми полюємо на реальні сліди магзлочину! Не можна випарувати метали кров’ю чорного козла чи бубном! Якщо це була магія, – додала вона ледь чутно, сплітаючи Повітря і Лід – заклинання приглушення, – то це щось неймовірної потужності. Хоча цей дядько, – вона вказала на тіло, – дуже цікава для декого мішень.
Санітари піднімалися по сходах.
– Тут ніхто не нервував і не замишляв нічого проти власника, – заявила я. – Можливо, злочинець замів сліди. Але тоді це й справді встратий монстр.

**
Фігура зростом біля метра скрадалася уздовж Ярвалу, притискалася до стовпів. Незнайомець в плащі з капюшоном завмер навпроти будинку 13 – звідти якраз виносили тіло на ношах.
– Маємо діяти, – сказав хтось за його спиною, і крихітний перехожий аж підстрибнув. 
Санітари озирнулися, але за мить повернулися до роботи.
– Ох! – клацнуло з-під каптура. – Лякаєте! Але маю дані, числа!
– Пробачте, колего, то не було умислом, але констатацією, без фатальності, зі щирим серцем, – й далі вів хтось з тіні. – Чи звідали слід?
Незнайомець у каптурі кивнув.
– Дванадцять випадків. Й є труп. Один, – маленький незнайомець ткнув пальцем бік машини. Кисть у нього була кістлява, як пташина лапа. Людина у комбінезоні якраз захлопувала дверцята труповозки. – Мусимо діяти, але час спливає. Ще десять хвилин, дві секунди! Засідку б треба! Одну!
– Засідки – то труд. Плани та лічба, – погодився його невидимий співрозмовник, – а у домі – відьми, двійко. У них таємниці, плетіння. То, на мою опінію, нам завадить. Не можемо переслідувати.
Санітарна машина поїхала. Незнайомець в довгому пальті кивнув й квапливо рушив назад, звідки прийшов.

**
Збігала восьма година перегляду відео з камер готелю, й мені хотілося їсти, спати і вмерти.
Залишок минулої ночі ми з Жанет провели у відділі, а на світанку рушили на Ярвал, опитувати працівників “Ярослави” чи “Ярославни” – я вкотре прочитала вивіску, щоб запам’ятати, але вмить забула правильну назву.

На кухні легендарної кав’ярні йшов ремонт: одна з витяжок лежала знятою, у пустому вентиляційному отворі шумів вітер. Але на решті території аж кипіло: кухарки місили тісто, діставали з печей дека із шеренгами пиріжків, на плиті побулькував узвар, бігали офіціанти у стилізованих під Давню Русь вбраннях. Працівники відповіли на питання, пригостили нас пиріжками. Проте на цьому позитив вичерпався. Кухарі і офіціанти не бачили анічогісінько підозрілого.
А тоді на пошту Жанни впав лінк на відео з готелю.
“Вертаймося на базу, – зітхнула начальниця. – Займешся цим, а я перевірю персонал кав’ярні й писатиму звіти”.
“Я криміналістику ще теж не здала”, – запростестувала я.
“Для перегляду вона й не потрібна”.

От я й сиділа: годину за годиною дивлячись, як метушаться юрби на хідниках Ярвала. Зранку Антонов пішов на службу: вигулькнув із парадного у супроводі охорони. Декого з цих хлопців я знала.
Та більше нічого прикметного не було. Працівники кав’ярень заправляли генератори, люди ходили за кавою. Вирувала черга за пиріжками. Я спостерігала сцени із закоханими, пригоди із собаками, що тікали з повідця, конфлікти між перехожими і машину, яка мало не збила ввечері якусь дитину – судячи зі зросту, худенького школяра. Батьки-дурбецала відпустили його самого й вдягли в усе чорне – але не дали ані світловідбивного брелка, ані ліхтарика! Я прослідкувала за тим, як малий зник за дверима булочної і перевела подих.
Але ніхто не проникав у вікна, та й у сам під’їзд за день зайшли і вийшли лічені люди; я їх впізнала – сусіди, яких ми опитували. На екрані настав вечір, спустіли вулиці, а тоді до під’їзду у темряві підійшов загиблий із супроводом. За п’ять хвилин магохорона і тілоохоронці вийшли. На годиннику настав час смерті.
А ще за кілька хвилин вікна квартири впали всередину.

**
– Або хтось із сусідів Антонова бреше і чекав на нього у квартирі, бо, приміром, мав ключі – й влаштував напад. Або сам Антонов щось зберігав вдома щось магічно-небезпечне. Або у квартирі хтось був звідучора, з відома власника чи ні. Але зовнішніх проникнень в квартиру немає.
Жанет відірвалася від паперів і глипнула. Її біле волосся, зазвичай збурене, лежало на лобі безжиттєвими пасмами.
– Кухарі і сусіди чисті. Не без переглядів руссо-каналів і іншої дурні, але в явно зрадницькому не помічені. Магздібностей теж немає. Одна з кухарок вважає себе тарологінею, але несе в соцмережах таку маячню, що навряд чи знається навіть у примітивній магії. У записах сусідки теж не бачу нічого прикметного.
– А група супроводу?
Жанет кинула оком на папери перед собою.
– Там цікавіше. Антонов мало що не виштовхав їх додому, а сам пішов в квартиру. Сигнатур небезпеки не було, тож хлопці повважали, що об’єкт у порядку. Але керівник групи затримався і чув, як Антонов відкривав замок.
– Якого не було, коли ми прийшли! – зойкнула я. – Замок же зник, двері не зачинялися! Може, хлопці брешуть? Чи їх ввели в оману? Але чекайте – вікна на відео теж випали після гаданої смерті Антонова. Принаймні, одночасно з нею. Може, його повернення додому стало тригером? Запустило якесь закляття проти металів?
– Ніколи не чула про щось настільки потужне, – насупилася Жанна. – Є закляка з прискорення ржавіння. Але безслідно знищити таку купу матерії неможливо. Там кілограм десять, мабуть, розчинилося! Магія не може порушувати закон збереження енергії – а уяви, скільки би її там вивільнилося!
Мобільний Жанет завібрував. Шефиня послухала абонента, сказала, що приїде й натиснула відбій.
– Сусідка Антонова бачила щось підозріле. Дзвонила в поліцію, але диспетчери запропонували їй викликати швидку, типу у неї дах їде. Давай, Галко, кабанчиком до бабці, а я – до полковника. Набереш мене.

**
Я виборсалася з таємних приміщень СБУ на вулицю, проминула будівлі прикордонної служби і пам’ятник прикордонникам – вкотре хихотнувши із закляття на стійкість та потенцію, яке у нього вплели; шмигнула Рейтарською і Стрілецькою – і вийшла на Ярвал. Електрику нині дали, світили ліхтарі, крізь вікна було видно, що у “Ярославі” (чи “Ярославні” – я вкотре глянула на вивіску) – прибирають зал і допродують випічку.
Пахощі пиріжків іще линули вулицею, тож я зиркнула на вікна другого поверху – у них уже вставили дерев’яні щити – і за мить була всередині закладу.
Я була голодна зранку.
– Вже закриваємося!.. О, це ви! – цього кирпатого продавця ми опитували вдень. Схоже, він теж був надто втомлений, бо смикався й оглядався через плече.
Я замовила трійко пиріжків з тих, що лишалися у кошиках, розплатилася і рушила на вихід – й раптом він вдарив мене, як цунамі.
Цей запах! Терпкі трави, хурма, базилік, сіль і мед.
Плетення Землі, Життя, Росту, Металу, Потоку і ще купи Стихій та Проявів – бурлило так сильно, ніби я сунула голову всередину відра, а по ньому гамселили дрючком.
Лише за кілька митей я зрозуміла, що продавець щось питає у мене, тараторить про нашатир.
– Я… в порядку… – я перевела подих. – Дякую, нічого не треба.
Я озиралася. Хто це магічить і де?!
– Ми маємо закриватися, – парубок був стривожений, – може, вам швидку викликати?
Це щось всередині кафе? Я не могла второпати. Може, Жанна би зрозуміла. Чи Макс. Вони досвідчені! Але хлопець точно нічого магічного не робив – і не вмів. А більше людей у кафе я не відчувала.
Або це з квартири Антонова?!
– Ні, – прохрипіла я. – Дякую.
Я кинулася з кав’ярні, впоралася з ключем від парадного, побігла сходами. Тут пахло слабкіше, але запах лишався, і від химерної магії крутилася голова.
Вхід у квартиру загиблого закрили дерев’яним щитом, зараз він покосився.
Але дверей в квартирі бабці-сусідки геть не було, лиш валялася оббивка, як знята шкіра. А двері теж були броньовані!
Бабця мала досить сучасну вітальню, але усюди – на меблях, на долівці – стелився тонкий бузковий пил. Й прямо крізь ту пилюку, гойдаючи і здіймаючи її, росло оте дивне магічне плетіння. А тоді прямо на моїх очах шафа у вітальні розвалилася.
Я згадала розмову про газовий котел, і мені аж замлоїлося. Тільки вибуху бракувало!
– Агов! Ви вдома? – я побігла у квартиру. – Евеліно Василівно!
Бабця лежала на підлозі кімнати – нерухома і синюшна. Я кинулася до неї, одночасно набираючи швидку і мацаючи пульс, проте ознак життя не було. Я робила їй закритий масаж серця до приїзду швидкої, але, врешті, лікарка, що примчала на виклик, констатувала смерть.
Мені було зле, і я із запізненням подумала про те, що кинулася у магічну зону, не подбавши про власну безпеку.
Я підняла голову і побачила Жанет, яка височіла наді мною.
– Пил, – сказала я. – Він знов був тут, я бачила. І не тільки!
Не варто було патякати про магію, бо лікарі стояли поруч.
– Зараз нічого тут немає, – зронила Жанна. – Йдемо відпочивати. До результатів експертиз ми з місця не зсунемося. А мешканців будинку я розпорядилася тимчасово відселити.

**
Я гортала звіт, Жанет мовчала й ігнорувала мене – так гучно, що мені хотілося її пристрелити. У тій мовчанці було багато про репутацію В32, яку я нещадно соромила своїм існуванням. Вчора я змогла відіспатися – вперше відтоді, як загинув Антонов. Звісно, після того, як написала рапорт, але насуплені брови Жанни переслідували мене, здається, й уві сні.
Аналіз пакетика із пилом не виявив анічогісінько. Чим би не був той бузковий пилок, він зник і ніяк не вплинув на склад повітря.
А от згідно звіту судмеда, смерть Евеліни Василівни Козоріз настала від зупинки серця прямо перед моїм приходом. Ще б пак їй не настати: у бабці зник вживлений у грудну клітину кардіостимулятор. Точніше, випарувалися його металеві деталі, і старенька сконала від аритмії, на яку страждала за життя. Також у бабусі стався розпад червоних клітин крові – хоча від смерті пройшло геть небагато  часу.
Антонов же помер від чисельних ударів важкими предметами по голові, котрі й спричинили несумісні із життям травми. У офіцера теж стався гемоліз – розпад клітин крові, але в обох випадках – офіцера і бабці – експерт не виявив ніяких причин для цього. Приміром, отрут чи інфекцій.
Але я проштрафилася.
– Якби не твій похід за пиріжками, ми би не втратили цінного свідка, – врешті, зронила шефиня. Її голосом можна було зарізати людину. Тобто мене. – Можливо, бабцю можна було врятувати!
– Я не просто ходила за пиріжками, а напала на слід, і це найдивніша магія, яку я бачила! – гиркнула я. – У ніч смерті Антонова ми почули лиш її відгомін! До речі, а що бабця сказала поліції, що її повважали божевільною?
Жанет пропалила мене поглядом.
– Заявила, що бачить привида у квартирі. Розпитати про деталі і зрозуміти, що це було насправді, мали ми з тобою. Проте людина мертва!
– Я зробила все, що могла! У мене й досі плечі болять від тої реанімації!
– Медики сказали, що ти робила її не надто ефективно. Тому на додаткові заняття з тактмеду я тебе теж записала, – закінчила Жанет.
Я геть не уявляла, як вставити це у графік. Але виказувати слабкість перед шефинею не бажала.
– Чи можу я висловити припущення? – Вона мовчки дивилася на мене. –  Ми маємо: складний рослинно-медовий запах та невідоме закляття із застосуванням Землі, Життя та інших компонентів, властивих живому – і часто рослинному світу. Ми не знаємо, чи справді воно – причина випаровування заліза. Але в обох випадках поява цієї закляки супроводжувалася зникненням заліза та його сполук – і навіть у клітинах крові. Можливо, й не тільки заліза. У доступних книжках я не знайшла навіть приблизно схожего заклинання. Але що, як ми дійсно маємо справу з яким-то архаїчним ритуалом на рослинах? Й тому…
– Галю, архаїчний – значить примітивний і недієвий! – побуряковіла Жанет.
– Але все, що ми бачили, ефективніше, ніж те, про що пише підручник! Чи це якісь ворожі магтехнології, про які нам уже варто повідомити нагору?
– Галко, це не твого рівня питання!
– Звісно, – погодилася я. – Але я погуглила. Є така казкова розрив-трава, що ламає замки. Тобто залізо, – преможно резюмувала я, хоча керівничка дивилася на мене із люттю. – Правда, вона не співвіднесена із жодною реальною рослиною, тож ані про її запах, ані про застосування нічого не відомо. Але що, як наші знання про світ недостатні?
– Казкових рослин не існує, – просичала Жанет, і в цю мить у неї задзвенів телефон. – Слухаю! Гм, так… Ем, звісно…
Жанна з подивом глянула на згаслий екран.
– Це Іванчук, той слідчий. Просить про зустріч. Дуже чемний… і здивований. Я до нього, а на тебе чекає відео за вчора з камер готелю.
Мені тільки й лишилося, що зітхнути. Колись я здам криміналістику і буду повноправною слідчою. Та не сьогодні.

**
Години спливали, від душного повітря в кабінеті боліла голова.
Люди текли по хідниками Ярвала, ставали у черги, зупинялися біля переходів і бігли на той бік, машини повзли по дорозі, гальмували на “зебрі” і їхали геть, діти в чорному перебігали вулицю у сутінках…
Я зупинила відео на моменті, де я сама виходила з “Ярослави”… чи “Ярославни”? Час смерті бабці Козоріз.
Жодних зачіпок. Я набрала Жанет і повідомила це.
– Гм, паршиво, – відгукнулася та. Судячи зі звуку, вона йшла вулицею. – А Іванчук розповів, що за останній місяць є кілька дивних пограбувань. У квартирах відсутні замки. Як розчинилися, каже. А зникали виключно дрібні старовинні речі – прикраси, невеликі дзеркала. Я зараз скину тобі дані на пошту.
Я слухала Жанну, все більше відкриваючи рота.
– І я… я спитала щодо дивного пилу чи запаху, – визнала Жанет. – Але про це у звітах даних немає. Можливо, нечутливі люди взагалі цього не помічають. Галко, я поки що не рапортуватиму нагору, хоча на мене тиснуть щодо цього розслідування.
– Бо факти суперечать науковій магії? – припустила я.
В слухавці аж зашипіло.
– Галко, поговоримо потім! Ще раз проглянь матеріали! Генеруй ідеї!
– Але…
– Жодних але, працюй. Прояви кмітливість! А я маю справи. До завтра їду з Києва, – в телефоні почулися гудки.
Я відкрила звіти по пограбуванням, які вислала Жанет. Останній випадок стався вчора вдень, поки ми з Жанет відсипалися і чекали на звіти судмеда. Решта ж не мали жодної системи: різні райони, різні дати. Крім зниклих замків та дрібних старожитностей їх, здається, ніщо не пов’язувало. Тут бракувало даних – а на мене й так чекало остигидле відео.
Я сіла перед ноутом та прокрутила бігунок запису. Там, на екрані, моя фігура зайшла до кав’ярні. А на на хіднику вигулькнула худорлява дитина, що бігла через дорогу.
Гм…
Так і є: малий – може, підліток – вибіг з закладу, з боку “кафетерної” частини “Ярослави” (чи “Ярославни”?) – звідки у підвал вели сходи, прикрашені манекеном у давньоруських обладунках.
Я могла закластися, що це та ж дитина, яку напередодні ледь не збила машина. Але від утоми я це проґавила!
Худезна дитина, в довгому чорному пальті із каптуром; не пригадую такої моди у школярів! Я прогортала відео до вчорашнього світанку, проте так і не побачила, щоб малий заходив у кав’ярню!
Я знайшла в ноутбуці відеозапис дводенної давності і відмотала його до потрібного моменту – де пізно ввечері дуже подібний малий, навпаки, забіг до закладу. Але – второпала я – так і не вийшов. Забіг у ті самі двері і, здається, гайнув у підвал. А тоді вогні у закладі згасли, хтось з офіціантів замкнув кафе.
Може, це дитина когось із кухарів, що часом приходить чи йде крізь задні двері? Ті відкривалися у дворик з проходом на Франка, і бачити це місце на відео я не могла. Може, хлопчик побіг у туалет, що був у підвалі. Але якби дитина гайнула туди, хіба працівники не почекали би із виключенням світла? І цей геть чорний одяг – смертельно небезпечно у дні, коли бракує освітлення!
Що ж, Жанет радила проявити кмітливість.
Я набрала чергового, назвала код Жанни і запитала про відео з готелю “Редіссон” за кілька тижнів. Так, ми вже їх замовляли, але треба доповнити інформацію. Так, це суворо з відома Жанни Василівни, вона підтвердить запит, як тільки повернеться. Я видихнула і лягла спати на дивані у кабінеті.

**
До ранку записи мені надали – я лише сподівалася, що там буде щось суттєве, і Жанет не вб’є мене за сваволю. Мене цікавили ранки і вечори, і я прицільно шукала худорляву фігурку в чорному. Пішло п’ять годин, щоб упевнитися: час від часу ця дитина забігала туди або ж вибігала з кав’ярні. То кілька днів поспіль, то щодня, то через тиждень. Я записала все на папірець.
І втупилася в нього.
Всі випадки із зникненням замків та антикваріату ставалися у час, прилеглий до появи дитини у чорному! Щоразу, коли той малий був у місті, крім дня смерті Антонова! Але доти й пограбування не супроводжувалися трагедіями! Схоже, дєточка пов’язана з цим, але як?
Я квапливо набрала Жанет.
“Абонент не може прийняти дзвінок”.
“Маю здогадку, йду у “Я” перевірити”, – і але повідомлення не дійшло.
Я глянула на годинник і стрімко побігла на вихід.

**
Ніч спустилася на місто, електрики знову не було. На Ярвалу гарчали генератори, коли я зайшла у пів темну кав’ярню.
За прилавком уже знайомий мені кирпатий парубок закривав касу.
– Ми вже все, світла немає, – сказав продавець.
Я показала йому посвідчення.
– А я не за пиріжками, на жаль. У когось з працівників є дитина приблизно 11 років, худорлявої статури, любить чорний одяг? Я перевірю ваші слова, – докинула я, – але цікаво, що скажете.
Хлопець глипнув, після паузи знизав плечима. Він виглядав наляканим, і я раптом відчула тривогу.
Може, не варто було соватися сюди самій.
Хоча у пустій “Ярославні” (чи ж то “Ярославі”?) із магії чулися лишень звичайні сліди, нефахові кухонні закляття, аура спокою.
Дух затишку завше жив у цьому місці. Тут вже вічність торгували їжею, може, із тих пір, як попід стіною Міста Ярославового бігла дорога на Копирів Кінець, і далі, на північ, давнім шляхом. Але цим тутешні чари й вичерпувалися.
– У нас тойво, всі, у кого діти, ще з весни в евакуації. А так у Семенівни син дорослий, у Людки доньки-студентки, – нахмурився парубок. – У вас все?
– Ні. Але ви собі прибирайте.
Продавець зиркнув і пішов вимикати світло, а я набрала Жанну – знову марно. Дражливе відчуття тривоги міцнішало. Нечіткої, ні на що не скерованої. Ментальна атака? Хтось сильно не любив мене. Але майстерно ховався.
Підвал, зрозуміла я. Дитина – чи хто б то не був – забігала саме туди. І саме там було… щось.
Так, визнаю, це була дурість.
Але воно почало рухатися – і могло піти геть!
Я кинулася донизу, вмикаючи ліхтарик мобільного. Його промінь вихопив сходи, пустий зал, барну стійку – і раптом хтось кинувся на мене ззаду.
Кістлявий, гнучкий і сильний, як десять звірів.

**
Я розкрила очі і сіла, спогади налетіли на мене, і я готова була до бійки, але у підвалі кав’ярні – на підлозі якої я й досі лежала – все було аж надто мирно.
Якщо не рахувати гулі на моїй голові, приголомшеної Жанет і трьох найхимерніших істот, яких тільки можна було уявити.

Людьми – навіть дуже особливими – вони точно не були.
Двоє з них мали по метру зросту і носили щось на кшталт мантій. Перший мав видовжене обличчя, вкрите білим пушком, й великі передні зуби – точно велетенський щур чи кріль. Інший, теж подібний на гризуна – чи на птаха? у напівтемряві важко було розгледіти! – тримав у кістлявих руках вазу із пуком небачених рослин. Вони мали листя, схоже на кульбабове, пружне й соковите.
Я відчувала щось дивне. Ніби бачила все це – але одночасно спала!
На долівці валялося створіння повище, ніби сплетене з жил, обтянуте блідою шкірою, із головою-черепом. На ньому теліпалося задовге чорне пальто, вже знайоме мені з відео. Істота сичала крізь кляп, а її кінцівки були скуті цілком середньовічними кайданами – і майстерним плетенням Льоду і Каменю.
Точніше, істота сама була плетінням.
І ці два типи в мантіях теж. Їхній одяг, тіла, рухи.
Вони були чистою магією. Плетеннями такими складними, як… не знаю як що.
Уявіть, що ви все життя будували щось із паличок – може, щось навіть вишукане і майстерне – а тоді побачили Всесвіт? Мільйони видів живого, надскладні процеси організмів, літосферних плит, клімату, цілої Землі, величний концерт Сонячної системи, планет, супутників, астроїдів й койпероїдів, симфонію Галактики із її рукавами, зорями і хмарами, мереживо скупчень галактик, відлуння Великого вибуху…
От така магія стояла поруч зі мною. Ще й екранувалася. Я чула їх тільки тому, що вони показалися. От як це виглядало.
– Щиро просимо вибачення, – заявив щуролиций. Химерно було бачити, як його обличчя – чи морда – говорить по-людськи. Але голос він мав негучний і приємний. – Мусили діяти. Ставити на злодія пастку без жалю. Але вагалися.
– І згаяли час! – кинув інший, птахоподібний. Його голос скрипів, як цвях по склу. – Вісімдесят годин, сорок хвилин! Вагання неприпустимі, є наслідки.
– Так, – погодився перший. – От, напад на колегу, – і він кивнув на мене.
Рот Жанни лишався відкритим, ніби їй заклинило щелепу.
Може, у мене був подібний вираз.
Ще б пак.
– А ми… колеги? – спитала Жанна.
– Так, – заявив щуролиций, вказуючи на скуту істоту. – То єсть злодій відомий, блуд Розривака. Повадився стрибать з “Ярославни” у “Ярославу”, між світами, бо тутай двері рухомі, дві ресторац’ї водночас. Крутяться, обертаються. А він розрив-траву носив, крав неприпустиме. Так діяти зась. Брами міжсвітні ще закриті, печаті ще покладені. Розривака то знехаяв.
– Ще й переконав Рицаря, що діє за наказом Змія! А той, дурне, пропускав! Матиме догану! – докинув скрипучий.
– Але цеє не повториться, хід між Києвом і краєм химерним закрито для дій злочинних. Києву своє життя, а Навпакиєву* – своє.
Він схопив арештанта за комір, і пара рушила у тінь за сходами, до кутка з гардеробом закладу.
– Чекайте! – одночасно гукнули ми з Жанет.
– Колеги, а… можна пояснити послідовність подій?
Істоти перезирнулися.
– Розривака зілля розривне у Київ носив, готове, стовчене. Ще й поплічника-людину знайшов. Кельнер наводив, де єст цінне, амулети, відьомське начиння. За тим блуд полював. Та не подумав, що можуть постраждати люди у цім домі.
– Коли випари розрив-трави потрапити у вентиляцію будинку? – нарешті осяяло мене. Божечки! Я ткнула пальцем у “кульбабу”. – Він відкривав двері квартир дрібкою цього?
Щуролиций кивнув.
– Так, єст, – у його вимові чудився іноземний акцент. – Але як ми слідство розпочали, зачав ховатися тутай. Чисту траву приніс, тут і змішав, а пил розривний – у діри пішов. І перша людина смерть прийняла, горе. Але ми з колегою знадвору пильнували, тож він у химерію втік, додому. А ми слідом не пішли, бо ви, високоосвечоні пані відьми, могли почуяти.
Жанет стояла із кам’яним обличчям, а магія-всесвіт бурлила поруч із нами.
– А тоді кухар-розбійник зілля сховав, бо пані слідчі дії чинили. Блудище ж повернувся, та й слоїк той непридатний, людський, на мою опінію, нечаянно перевернув, і знову чар у труби пішов, і ще людина згинела. Але рештою зілля Розривака грабунок ізнов вчинив.
Скрипучий дістав пісочний годинник.
– Колего, тридцять секунд.
Щуролиций вклонився, й істоти пірнули у тінь за пустою винною шафою.
Світ став… звичайним. У ньому більше не було магічних галактик.
Мою голову відпустило, але у грудях оселилося тоскне відчуття втрати.

**
Кирпатий продавець сидів під прилавком і з жахом дивився на нас. Я побачила, як Жанна сплітає Дух і Воду, примушуючи його говорити охочіше.

В одну зі змін хлопака побачив блуда у плоті. Злякався, але зацікавився, бо блуд обіцяв легкі гроші – і ніяких продажів душі. Треба лишень шукати оголошення людей, що мають цікаві речі – особливо, старі дзеркала. Блуд ламав замки і крав, а речі уносив під сходи й зникав у стіні. Взамін приносив старовинні монети, які хлопака здавав перекупникам. “Яка не яка, а копійка”. Та кілька днів тому блуд почав психувати, сховався у Києві, а зілля приготував прямо на кухні кав’ярні, вночі. Продавець нишком лишився на роботі, допомагав. Блуд наказав кришку ємності – звідкість притягнутої вази – не рухати, але щось візитера схарапудило: заверещав, що за ним прийшли, смикнув вазу, кришка зсунулася, пара вилетіла, пошкодила кілька каструль і пішла у вентиляцію, і це блуда ще більше злякало. Утік до свого світу, кинувши майно. Злякався і хлопчина, коли вдень дізнався, що вночі у квартирі над кав’ярнею загинув дядько, тож решту зілля сховав за знятою витяжкою. Де їх й перевернув блуд, що прибіг для чергового пограбування. Куди поспішав?

Мабуть, це відали слідчі з потойбіччя. А тут загинула людина.

– Що зі мною буде?
– Отримаєш повістку на допит, колеги розберуться, чи ти не причетний до пограбувань. Як би там що, а ти – навідник.
– Але що я їм поясню?! – верескнув парубок.
– Або правду, або ні. Залежно від того, чи ти хочеш на дурку, чи у в’язницю. А як не хочеш нікуди, подумай, чим можеш допомогти, – загадково зронила Жанет. – Ми ще поговоримо, і май на увазі, що за тобою слідкуватимуть.

**
Ми вийшли на вулицю, я зиркнула на убраний в обладунки манекен на сходах. Рицар, звісно. Вартовий між світами. На мить здалося, що він ворухнув рукою із кубком. Ми з Жанною миттю скерували на нього світло, але це зараз був тільки облуплений манекен у імітації старовинного одягу.
Ми йшли поволі, довго мовчали. Врешті, Жанна зітхнула:
– Я почуваюся, гм, дещо ошуканою. Усе, чому ми вчилися… неправда?
– А що напишемо в рапорті? – це мене бентежило особливо.
– Падіння меблів на голову – нещасний випадок, – Жанет знизала плечима. – Анемія і поломка кардіостимулятора – природні. Жодних ворожих магвпливів. Справу по нашій службі закрито.
– То ми не повідомимо про цей… Химерний край?! Що одночасно із Києвом існує місто цілком матеріальної, справжньої хтоні? Де живе Змій і от це все?!
– Ну, бюрократію так не пробити. Якщо ми в лоба заявимо, що наукова магія неправдива, не бачити нам ані звань, ані премій. Люди кілька поколінь на цьому посади отримували! Але той Київ нікуди не дінеться. Раз прийшов – прийде і знову. Тоді й переконувати керівництво буде не потрібно. Тож маємо скласти рапорт так, щоб і справу закрити, і в разі чого вказати на виявлені факти. Ну і скоро іспит. А там маєш відповідати по підручнику, Галю!
– А обіцяли “автомат”! – зойкнула я, але Жанет уже крокувала до автівки.

Я рушила до своєї, і пітьма, що обійняла Київ, дивилася на мене.
І я посміхнулася тим, хто у ній ховався.
– Ще побачимося. Я чекатиму.

_
*авторка назви “Навпакиїв” – Галина Синєока