РУТА-М’ЯТА

РУТА-М’ЯТА

Розділ 1. Рута-м’ята

Глибоко-глибоко-глибоко, далеко-далеко-далеко, куди ні кріт не докопає, ні змій не заповзає, ні жито не проростає з часу давнього, забутого, замовленого, з часу, коли ще не вміли рахувати часу, не вміли та й не було кому, спить собі-дрімає- долі-крові чекає, не живе, і не вмирає, хто знає, той, те знає, хто бачить, той те бачить, хто не бачить, тому й те не треба, лежить собі спить-дрімає, коріння. Спить. Спить. Спить.

Крап! Крапає кров зайди на чорну змерзлу землю. Мовчить собі коріння.

Крап! Крапає кров козака на чорну змерзлу землю. Лежить собі коріння.

Крап! Крапає сльоза матері на чорну змерзлу землю. Дріма собі коріння.

Крап!

Крап!

Крап!

Прокидається коріння. Нитками тонкими, нитками червоними й зеленими проростає воно крізь товщу часу, крізь полотняні свити і мережані глечики, крізь іржаві шаблі та списи, крізь згарища та попелища, крізь шмайсери та парабелуми, крізь двоголові орли, одноголові орли, леви, свастики,  зірки та тризуби, крізь папери та поліетилен, крізь угоди, глупоту та розмінування, проростає воно нитками червоними та зеленими і з тих ниток виплітається, виспівується, випростовується на світ божий рута-м’ята, зелене дрібне мереживо листя і  квіти-квіти-квіти  червоні, кольору крові, кольору смерті, кольору вогню.

Крап! Росте рута-м’ята.

Крап! Плете рута-м’ята.

Крап! Чигає-блукає-щире-серце-шукає рута-м’ята.

Крап! Вростає в мене рута-м’ята і в моїх грудях розкриваються зелені пагони і спалахує пелюстками червона квітка.

“Знищи”: шепотить червона квітка і я смикаю чеку з міни і запобіжний ковпачок дзенькає об бетонну доріжку.

“Збережи”: стиха наспівує зелене листя і я друкую на телефоні смс: “Повернулися. Все добре. Завтра вихідний” і відправляю її крізь області та міста, крізь віялові відключення та сигнали  тривоги, крізь ракети балістичні та крилаті, відправляю додому і лисеня гасить телефон, зітхає  і нарешті засинає.

“Забудь”: шепотить червона квітка і всі ті Пушкіни, Лермонтови, Євтушенки, Стругацькі та Маяковські і сотні інших і ім’я їм – легіон,  розлітаються в пам’яті на хмару безіменних літер, з котрої обов’язково, коли-небудь, хтозна – коли задощить новими, зовсім не такими, а іншими, словами.

“Згадай”:  стиха наспівує листя і я бачу, як сонце було Ярилом, грім – Перуном, а вітер –  Стрибогом і  все на світі було богом і синьоокий та русявий пращур мій, дитя грому, вітру і сонця, дивився на камінні Царградські мури і стискав в правиці спис, а в шульзі – щит.  Віть-віть-віть шепотіли на крилах Стрибога легкі стріли, жжух-жжух-жжух скреготіли об тяжку кольчугу черлені щити і відкривав браму Царгород і злякані греки виносили парчу і вино, шовк і золото, тум-тум-тум – прибивав свій щит на браму Олег і дерев’яні човни гойдали на чорних хвилях той крам, тих воїв, ту перемогу, а разом з ними всіма – нарешті й мир.

“Зневажай”: шепотить червона квітка і цупкі червонясті корені впиваються в гризене псами псковське чи тагільське тіло , яке начебто й було та насправді не було чоловіком, бо зайда то не чоловік, а дитя глупоти та глуму, глуму та плісняви, плісняви та злоби, що не слухало шепоту, не чуло, не бачило, не відчувало провини, дитя бездумне, безсердечне, безглузде, що нині вбите, гризене, зневажене, забуте живими та мертвими і не людина врешті, а пожива. Шшух-шшух-шшух прорізують липку задубілу шкіру червоні нитки коренів і зростає рута, зростає м’ята, зростає рута-м’ята.

“Поважай”: стиха наспівує листя і рудоволосій дівчині, збезкровленій, збезсиленій, збезкриленій безсонням, сітками, коробками, сльозами, стінами, новинами і прогнозами виплітає, чи-бачить-чи-не-бачить, це-значить-чи-не значить, виплітає за спиною нові зелені крила.

Я притискаю руку до грудей.

“Тільки не залишай”: шепочу я руті.

“Не залишай”: шепочу я м’яті.

“Не залишу”: шовково-шафранно шепотить-шелестить мені-не-мені рута-м’ята.

“Ой у лузі червона калина”: бадьоро співає її телефон.

– Блін – каже вона і притискається до мого плеча – ще ж 10 хвилин .

Розділ 2. М’ята

Ніжність під час війни завжди трохи гірчить.

Ранок. Ми поряд. Ми оголені. Я сплю і начебто й не сплю. Добре. Просто добре. Моє довге кучеристе волосся спочиває на його руці і він посміхається. Який же він гарний. Навіть не знаю, за що, за які такі чесноти в минулих життях мені, колись – виховательці, тепер – волонтерці, дістався він.

– Яка ж ти гарна, лисеня – шепоче він мені завжди замість “добраніч”, в ті вогняні ночі, коли ми разом, і я завжди шаріюсь од тих слів, згортаюся у нього на грудях клубочком і – завжди ненадовго, але міцно – засинаю.

“Ой у лузі червона калина” – співає мій мобільний.

– Блін –  я скидаю дзвоник – ще ж 10 хвилин…

Ще 10 хвилин. Ще 10 хвилин, спрацюють наші будильники – і ми двома чортополохами, один – вогняно-рудий, інший – вороняче-чорний, почнемо носитися по хаті і кожен збиратиме свій тлумак в своє місце. Він – до частини, я – в волонтерський центр. А поки – ніжність.  Гіркувата, та що ж. Долонею він проводить по стегну. Згори донизу. Солодко. Як солодко. Мені. І йому. 9 хвилин. Не встигнемо. Ніяк не встигнемо. Його палець зупиняється на рубці рубець, довгий червоний рубець, одна повздовжня лінія,  5 поперечних – від швів. Я здригаюся.

– Вибач – каже він – болить?

– Дуже рідко – відповідаю – на погоду.

–  Її звали Ланда – розповіла  я йому тоді, місяць тому, коли ми були вдвох вперше –  Напіввівчарка, напіввулична, жила у сусідів. Вона ручна, не кусається, казали вони. А на мене накинулася. Ледь відтягнули. Застрелили. Рвала, доки була жива.

– Страшне – відповів тоді він – Хочеш, видалимо тобі цей рубець, після перемоги?

Я притуляюся до його плеча, вдихаю його запах, мій найулюбленіший запах у Всесвіті  і завмираю.

” Ой у лузі червона калина”: наполягає мобільний. Блін, ще ж 8 хвилин.

На екрані напис “Юлька”. Знову Юлька. Найактивніша моя волонтерка. Інколи аж занадто.

– Блін – кажу я і притискаюся до улюбленого плеча міцніше і натискаю «прийняти виклик» – да, Юльчик, доброго ранку.

– Доброго сонячного ранку!!! – її голос бадьорить. Основна причина нею захоплюватися – це те, як їй вдається працювати по п’ятнадцять годин, спати п’ять і не бурчати зранку на всіх підряд і на сонце включно – я знайшла тобі квартирантів! Такі класні. Класнючі! Біженці, подружжя, з дитиною. Я вже їм пообіцяла!!!

Основна причина її недолюблювати – це надмірна, інколи навіть – дуже надмірна ініціативність.

– Юль – дуже обережно починаю я – я тобі казала. Нікому нічого не обіцяти без моєї згоди.

– Та ну, не починай – тарабанить Юлька – вони такі класні. Молоді, україномовні, вона вихователька, як ти, він вчитель, у них хлопчик 6 років. З Салтівки, з Харкова, як ти. Їх квартиру розбомбили, їм терміново-терміново треба, згодні навіть поки на кімнату, я вже їм пообіцяла!

– Юля – я починаю сердитися – та хай вони тричі золоті. Я їх не бачила, поговоримо в центрі.

– Вони клааасні! Тобі от сподобається-сподобається – тарабанить Юлька далі – а ще в них собака! Вівчарка! Такий класний! Прям ось біля мене сидить! Він ручний, не кусається! Я вже йому корму знайшла!

Жах колючим клубком народжується знизу, під грудьми, трошки нижче сонячного сплетіння. Я здригаюсь і міцніше притискаюся до його плеча. Вдих. Видих. І клубок жаху поростає люттю.

– Слухай мене, сука – мій голос сухий і скляний, його можна загнати скіпкою під ніготь, на нього можна наступити і проколоти палець. Він надто неприємний для Юльки. Він надто неприємний для мене. Я б ніколи більш не хотіла ним говорити будь-що, я ніколи не хотіла, щоб він його колись почув. Але вже чує.

– Слухай мене, сука – повторюю я – я буду за годину. Нет, через два часа. Побачу собаку в центрі – будеш летіти сторч головою разом з тими вчителями і собакою. Геть будеш летіти, поняла? Убери собаку. Кароче, быcтро нахуй убрала собаку с центра. Урою, сышиш? Нахуй!

Дуже-дуже поганий знак – коли в мене закінчуються українські слова. Ще гірший – коли починаються салтівські.

– Ти! Шо! Як? Я ж хотіла… Біженці… Я ж пообіцяла… –  белькоче Юлька.

Я кладу телефон. Мені холодно і трусить дрібно-дрібно. Він пригортає мене до себе і бере свій телефон.

– Альо, Клим, доров, тут чп. Я коротше буду на годину пізніше. Та да, придумай шось. Ага, і пончик – говорить комусь він і притискає ще міцніш.

Рубець на правому стегні коле мене кожним своїм шовчиком.

– Це мине – говорить він – зараз все мине. Дай мені руку.

Я кладу свою долоньку на його широку долоню. Лоскотно

“Забувай”: шепотять листочки –  Забувай.”

Я більше не боюся собак.

Розділ 3. Рута

Марсіанський пейзаж – уламки, вирви й пустка. Зграя скажених метеорів, орієнтовно 152 калібру, видзьобала вщерть все це подвір’я і все, що останні кілька змін слугувало для нас прихистком і позицією – цегляний будинок, старий сарай, дерев’яна, поточена шашелем, альтанка, город, який, схоже, давно вже не був городом, а більше – квітником і садом, де ми обладнали вогневу точку, все це лежить нині розтрощене, розламане на шматки, задимлене, зневажене і змішане з глевким глинистим бахмутським ґрунтом.

– Суки – каже Клим і сідає на ламаний шмат дошки, що був колись дверима в кухню, крихітний зелений, надто помітний, хробак на сіро-жовтому картатому закришеному тлі.

“Тільки б не дрон : думаю приречено я: “Тільки б не ще залп.”

– Піднімай зад, стрекозьол – шарпаю я Клима і ми маємо вскочити і попиздувати з подвір’я через подвір’я, де на вулиці через вулицю нас чекають ще двоє і прикиданий сухим віттям старий, як гімно мамонта, але все ще живий Наварра, котрий давно мав би вже здохнути, здохнути і розлетітися на брухт, розлетітися і переплавитися на такий самий Наварра, або й що поновіше, але ж ніяк, впертий блазень абсурдного театру бойових дій, човен Харона, колісниця Гефеста, йобана таратайка (це коли барахлить) і цвях в горлі свинособак. Хоча, цвяхи то більше ми, чотири шибанутих олівці, мобільний мінометний розрахунок, що рєзво і рєзко без вазеліну, предварітєльних ласок і бобров розкатує тагілських, рязанських, московських, казанських, пітерських і інших заїзжих чмошників по рельєфу. От прям на шматки – і прям добре. Більше чмошніків- більше шматків. Ай, нямка.

–– Ааай, сссука – пищить в радєйку Зяблик, по шеврону, правда, “Кондор”, а по життю, комплекції, та навіть голосу – таки Зяблик, вже навіть і не стартує, вже навіть новий шеврон замовив –– полетіли хуї по заборам. Пизданіть ще парочку.

– Давай, бля – здавлено горлає крихітному, метр шістдесят, Мітяю Клим, два метри і 120 кілограмів лихої радості. Його очі блищать від збудження, він вириває в того з рук ще дві, три готові, знаряджені і перев’язані, совкові, іспанські чи американські – похрєн які – міни – Давай, давай, давай!

– Бах! Бах! Бах! – плює вогнем в сіре вогке зимове небо іранський – яка іронія – міномет і десь за 2,5 чи 3 км стає більше шматків.

– Вставай! – я штурхаю Клима сильніше. Клим мовчить, сидить круглим колобком, не рухається, він дивиться крізь уламки на щось, на ніщо, в його очах круглішає нуль і я от чітко розумію – поплив бегемотик, і чекає нас тут ніфіга не Нільські пишні очерети і богині зі смаком молока та меду, жагучі спраглі Ісіди, чий Осіріс проїбався десь в тих самих очеретах, ДНРах чи ЛНРах, і нащо ті очерети, як є такі козаки і звичайна собі запашна гречка, тільки в тих очах зараз геть не про гречку. В тих очах тупо нуль. Уроборос одгриз собі хвоста по самі яйця і вся на світі космо-хує-гонія звелася нахєр до цих довбаних в душу трісок і він сам тріска, задимить попливе, лишиться, пропаде нахєр і я з ним. За ніхєра пропаде. Пропадемо. І нічого я йому зараз не зроблю, нічого не доведу. А ось хєр. Зроблю. Ай, Клим, ай не хотів. Дарма ти нулика зловив. Хз, а може й не дарма. Дарма не дарма, зараз я тобі пофіксю уробороса.

– Пішли – я торкаюся пальцями його руки, жадібні червоні корені прорізують шкіру і Клим здригається. В голові макітриться. Боляче. Це завжди боляче. Мені більше, ніж їм. Завжди. Уроборос розкриває крила і розквітає в його очах червоними вогненними пелюстками.

– Пішли – голосом рути говорить Клим і посміхається – їдемо на третю резервну?

– Звичайно – посміхаюсь йому я і шукаю в кишені спазмалгонку, десь же сука була, мала б бути. Хєр. Ні. Ось. Є. Ммм, нямка.

Ми підриваємося і біжимо до пацанів. За нашими спинами димлять паркани та очерети і вулиця з іронічною назвою “Миру” регоче, мов спита напівбожевільна безпритульна Ісіда своїми беззубими штахетами, своїми осліплими розбитими вікнами, облетілою тушшю своїх полущених стін, регоче і знає щось про третю резервну те, чого не знаємо ми.

Ми ще нічого не знаємо, але дізнаємося обов’язково.

Скоро дізнаємося.

Але навряд чи це нам сподобається.

Розділ 4. Насіння

– Чому ви поїхали на позицію, за адресою: проспект Правди, 15? – голосно питає Степанков. Насправді, чую я вже краще, але питає він кожного разу все голосніше.

Він приходить між ці сірі стіни та крапельниці вже втретє, приблизно в той момент, коли знеболювальні діють рівно настільки, щоб я не шипів від болю, але й не спав і міг відповідати на питання. Степанкову десь за 40, але точно менше 50. Армійський сивуватий їжак на голові, на всих інших частинах тулубу – бездоганно-зелений, не польовий, вицвілий, а кабінетний, яскравий, піксель, очі сіро-бетонного кольору і завжди одні й ті самі питання. Він не хоче знати відповіді. Він хоче, щоб мої відповіді співпадали з його про це уявленнями. Він військовий прокурор. Він думає, що об’єктивний і професійний, але насправді йому давно і глибоко похєр.

– Йди ти в сраку – відповідаю я. Втретє розповідати про третю резервну, на яку ми поїхали, після того, як позицію на Мира накрили артилерією, про те, як ми почали працювати, але попрацювати не встигли і її теж накрили, як Клим перед смертю встиг накласти на обгорілий обрубок, що колись був моєю ногою, два своїх – свої ж не можна! – Катовських турнікети, викликати евак, а вже потім вмерти, а Мітяй і Боня не встигли і того, я не буду. Весь тиждень я дивлюся це кіно, 15-хвилинний ролик, кадр за кадром, звук за звуком, епізод за епізодом, весь тиждень я задаю собі ті ж самі питання в тих самих місцях, сам собі Степанков, але кадр за кадром прокручується в тій самій послідовності і питання лишаються без відповіді.

– Шжжуу – горілими колодками каже Навара, я зупиняюся біля воріт, обплетених кованим виноградним листям, а Мітяй вискакує з пасажирського сидіння і біжить відкривати.

– Денць – дзенькають ворота і я скермовую Навара під навіс, зручно, з неба має бути непомітно.

– Ссука, хто ж придумав цю таратайку – як завжди бурчить Клим і виштовхує своє гладке тіло з задніх правих дверцят. Йому завжди тісно. Для таких людей колись і вигадали “Додж”. Але в “Доджі” Клим не їздив ніколи.

Боня вилазить мовчки. Боня відкриває борт і мовчки витягає плиту. Він мало говорить. Колись, шість місяців війни мов сто років тому, Боня був стендап-коміком у Дніпрі. Ніхто не знає, що відбулося в Дніпрі, але тепер Боня говорить тільки тоді, коли дуже вже треба.

– Бух – з замахом ставить Боня плиту на подвір’ї і йде за стволом.

– Ящики – кажу я Климу і вони з Мітяєм вивантажують з причепа 3 ящики мін. 30 мін. Має на сьогодні вистачити.

– Дзеньк – чіпляється об борт бусоль – хитромудрий гібрид бінокля і теодоліта. Це моя робота. Бусоль потрібна для того, щоб виставити міномет. Якщо не виставиш – нікуди не втрапиш. Не буде шматків.

– Туп-туп-туп – розблоковую я планшет. Варто було б поставити краще пароль, та якось ліньки.

– Туп-туп-туп – ще один пароль.

Зелений екран.

Білий екран.

Є!

– Азимут 43 – кажу я Климу і починаю орієнтувати бусоль. Магнітна стрілка. Дирекційний кут на орієнтир. Тричі. Знайти середній.

– Зараз – Клим дістає компас і примружує праве око – он десь на ту лопату.

– Наводься, зараз підправимо – встигаю промовити я.

Вибух. Грудки землі. Колючі скалки цегли й металу. Солоний смак крові. Дзвенить в вухах. Нога! Клим наді мною німо ворушить губами. Айбля! Турнікет. Перед очима пливе. Айбля! Ще один. Вибух! Темрява. Дзвін. Розпливчасті тіні чи то янголів, чи то санітарів. Світло. Крапельниці. Сірі стіни.

– Відповідайте на питання – говорить Степанков, сірий порепаний асфальт байдужих холодних очей. Скільки їх таких. Де ж ти був, коли мене рвало на шмаття? Кого ти допитував? Чи відчував ти тоді хоч щось?

Вибухи. Скалки. Турнікети. Відповідь є. І вона не про позицію. Любов чи лють? Червоне чи зелене? Я не обиратиму. Більше – ні.

– Дай мені руку – кажу я – я тобі все розповім.

– Що? – здивовано, самими губами, посміхається Степанков.

– Дай мені руку – я простягаю руку долонею догори. Його рука суха і шорстка, мов наждачний папір. Вітаміна Е не вистачає, чи що. Я закриваю очі і відпускаю. Тонкі нитки коренів – червоних та зелених, любові та люті, пронизують наждачний папір, і там, в тріщинах асфальтової байдужості починає рости щось те, чого там давно чи ніколи й не росло.

– Фокусник – буркотить Степанков, висмикує руку і йде на вихід. Він спробує напитися, випити якихось там транквілізаторів, сходити в відпустку, купити повію – що-завгодно, як-завгодно, де-завгодно, лиш би відчути себе попереднім. І не зможе. І прийдеться жити інакше, хоче він того чи не хоче. Любити. Лютувати. Ростити квіти та терен в асфальтових тріщинах. Я більш не стримуватиму.

– Вам треба поставити крапельницю – заходить до кімнати Анечка, двадцять три рочки, сині озера очей, білий приталений халатик і посмішка.

– Дай мені руку – відповідаю я і простягаю свою руку долонею доверху. В її блакитних очах розкриваються червоні квіти.

2023