Парадички

ПАРАДИЧКИ

(ПОМІДОРКИ ЧЕРІ)

Пані Пінчук поклала вазони на підвіконня. Відступила на крок та критично оглянула. Поправила, покрутила. Знову оглянула і залишившись задоволеною, окликнула чоловіка:

– Хведоре! Хведоре іди полий наших нових друзів.

Дверна пройма кухні невиразно щось буркнула. Стефанія зазирнула до середини. Пан Пінчук підвів погляд і одразу опустив на залишки яєчні у пательні. Втер ніс та відламав черговий кусень хліба. Занадився вимочувати жир.

– Не забудь, – пригрозила дружина і зникла.

Шлунок Хведора обурено забурмотів. Пінчук роззирнувся і побарабанив пальцями по столу. Пошарив по поличкам, щоразу зітхаючи у пустий горщик. Махнув рукою та вийшов до вітальні, що водночас слугувала за майстерню.

Покосився на вазони. Дещо завагався, набрав воду, але чогось розлютився по дорозі на дружину і поливати рослини не став.

– Фікуси, кактуси…, – супив брови, – жерти нічого… А то, що?…

Пінчук всівся за стіл. Стілець рипнув, але одразу затих відчувши недобрий настрій господаря. Робота не йшла. Наперсток спадав з пальців і у них боляче втикалось шило. Шкіра не піддавалась, шви виходили кривими… Взуття не вдавалось.

Вкотре вразивши вказівний палець, Хведір гримнув черевиком по столі, стягнув його з долоні та шпурнув під лавку. З ним полетів лівий черевик, тобто його складові, що лише мали перетворитись на взуття. А також шило та решта інструменту.

Пальці звично побарабанили по столу. Губи посовгались по зубах і суворий погляд ліг на нові вазони. Парадички скулились в очікуванні розправи. Пінчук підійшов, непривітно помацав м’які гілочки і хмара роздратування розтанула на його чолі.

– Ех, – взяв лійку та щедро полив вазони.

Стебельця рослин полегшено розпрямились. Хведір попрямував у спальню. По дорозі плюнув у напрямку лавки із незакінченим замовленням. Затримався в нерішучості.

– А… – махнув рукою та пішов утихомирювати голод сном.

…

Наполегливе грюкання ознаменувало початок ранку. Пінчук розкрив очі. Спробував намацати дружину. Невдало. Примружився і обережно визирнув з-під подушки. Сонце нахабно засліпило крізь брудну шибку. Сховався знову, але грюкання відновило свої наполягання.

– Ар-р-р… – зліз на землю.

Під босими ногами зарипіла дерев’яна підлога. Зирнув у вікно. Внизу під дверима стояв Ботенко. Пінчук вилаявся та спустився до низу. Витяг з під лави, те що мало вчора перетворитись на взуття і розмашисто попрямував до дверей.

Кулак Ботенка ковзнув повз рвучко розчинені двері та опинився на лисині Хведора. Котра одразу спалахнула і ошпарила кисть мимовільного нападника. Гість відсмикнув руку та винувато сховав її за спиною. Та пригадавши, що прийшов з претензіями, надувся над Пінчуком.

Зависла пауза. Усі заготовленні по дорозі гнівні тиради поховались по закуткам пам’яті і Ботенко лише шумно випустив повітря з роздутих щік. Свіжий потік дещо остудив розпечену лисину. Її господар мовчки ткнув замовнику в груди добуте з-під лави недороблене замовлення.

– О! – вигукнув Ботенко.

– О! – скруглив очі Пінчук.

– О! – замовник вийняв з долонь шевця черевики і став розглядати на витягнутих руках.

– О-о! – Хведір витяг шию, аби краще розгледіти дивовижне взуття.

– О!!! – Ботенко підстрибнув, притис взуття до грудей і чмокнув шевця у вже зимну лисину.

– О-у, – розчулився Пінчук.

Замовник крок-підскоком пострибав геть, але несподівано зупинився та побіг назад. У дверній проймі Хведір все ще кліпав на брудні пальці своїх босих ніг. Ботенко видобув гаманець та впихнув у розгублені руки шевця.

Кліпання перемістилось на дзвінкий мішечок, потім на подавача і зустріло гордий заперечний жест. Ботенко вклонився, ще раз чмокнув Пінчука у лисину та подався вулицею.

– Хе, – Хведір підкинув надбавку у долоні.

Повернувся до будинку. Кинув гроші на стіл. Добрий настрій розтягнув його уста у хитру усмішку і пританцьовуючи, він переклав вазони на східне вікно. До сонця. Набрав у рот води та щедро сприснув ніжні листочки парадичок.

…

Увічливий стук відірвав господаря від чаклування над пательнею. Пінчук із сумом поглянув на шматок телятини. Зітхнув та посунув до дверей.

– Пан Пінчук?

Хведір ствердно гикнув на ряженого лакея. Примружився – численність різноманітних блискіток на лівреї різала очі. Слуга рвонувся до карети, допоміг вибратись громіздкому вельможі.

– Князь Симон Радзівіл.

Пальці босих ніг Хведора сором’язливо підтислись, ховаючи свою неохайність. П’яти посунули господаря всередину. Пінчук роззирнувся у пошуку гідного таборика для такого знатного замовника і… шморгнув носом.

Гості з подивом провели швидку втечу шевця на кухню. Ніздрі вразив терпкий запах обвугленої телячої плоті. Князь та лакей з розумінням перезирнулись та самостійно розмістились у майстерні.

…

Хитрий швець пошкрябав зубами верхню губу. Добув шмат найкращої шкіри. Поклав на нього мірки князевої ступні та… засунув під лаву. Поряд акуратно поскладав увесь свій інструмент. Відійшов та оглянув чи не кидається в очі його приготування. Кивнув, задоволено почіхав бороду. Погляд впав на вазони. Переніс парадички на західне вікно. До сонця.

…

– Хведоре, – ручка пательні пірнула у долоню Стефанії, – коханий. Любий.

Пінчук насторожився. На його лисину ліг ніжний поцілунок дружини. Це ще дужче налякало шевця. Пательня висковзнула з-під його виделки і жаданий шмат свинини став недоступний.

– Милий мій, Хведоре.

Глитнув.

– Де твоє шило?

– Е… – Пінчук розпрямився та обурено розвів долоні.

– А де твої мозолоки? – і руки чоловіка одразу пірнули за спину.

– Ти цілими днями смажиш поросят, а усе місто топче бруківку пошитими у нас туфлями.

– Е… Ну я… майстер…

Пательня пристукнула об стіл, і добротний кавалок м’яса застерігаючи підстрибнув.

– Коханий… У тебе ж немає від мене секретів… коханий…

– Я… я тобі в ночі покажу, – здався господар.

– Хведоре! Що нового ти там покажеш? І що там розгледиш…? Його і за дня годі здибати…

– Стефо…

– Ну-ну… – пательня повернулась на своє місце і аромат свинини вгамував гнів чоловіка.

Але образа наповнила повіки мутними слізьми:

– Стефаніє… – здригнувся комом в горлі кадик.

– Ну-ну… – ніжний дотик уст до лисини остаточно примирив подружжя.

…

Стовбур парадички нахилився у ліво… у право. До переду і назад. Корінці делікатно вивільнились із полону рихлої землі.

– Акуратно Лесю, не натруси на підвіконня.

– Ей… – відмахнулась Леська, – я не розумію, чого ти така певна, що ми маємо…

Софійка зліза на підлогу та посунула до лавки. Зігнула одну гілку в кулак та пригрозила сестрі. Та зітхнула та понуро пішла слідом. Мерзлякувато затрусилася.

– Зимно. Але, все рівно…

– Слухай, Лесьо… За, що нас заслали?

– Бо я ліниве лантусся і саботувала роботу в артілі…

– То тебе! А мене?

– Бо ти за мене поручилася, а я ліниве лантусся…

– Ото ж. Бери шило і…

Леся пригнулася та залізла під лаву. Знову затрусилася, обіймаючи себе гілочками. Добула інструмент та матеріали.

– Але я все рівно не розумію з чого ти взяла, що маємо тут шити взуття і…

– Ти пригадуєш, як лютував господар у перший день?

Софійка розклала мірку та занадився мітити розкрій на шкірі, поглянула на сестру і продовжила:

– І, як змінилось ставлення до нас, щойно взялись до роботи. Не вигадуй собі відмовок.

– Софійко, а Софійко, – парадичка вправно вигнула у своїх гілочках шмат шкіри, та почала робити перфорацію шилом, – от все рівно не розумію…

– Чого?

– Ми не тварини. Ми не вимагаємо їжі.

– Ну?

– Вода і сонце. Все, що нам потрібно.

– Так?

– Навіщо нам працювати?

Софія важко видихнула та з’єднала частинки шкіри, що прийняла у сестри. Почала зшивати, пронизуючи нитку у перфорації.

– Не знаю… Але знаю те, що через твою лінь, ми застрягли у світі де не має навіть з ким побалакати.

Вона кинула заготовку та огорнула себе гілочками. Мерзлякувато сіпнулась. Листочки гостро наїжачились.

– А я? – видихнула Леся.

Софійка відвернулася. Тупала корінцем. Лютувала:

– Тут… рослини. То… То просто… пансіонат недоумків… Доісторична оранжерея…  Вони навіть не… Ех…

Парадичка махнула одразу кількома гілками. Розвернулася:

– І це все ти… лінива!

Леся мовчала. Зшивала клаптики шкіри.

– Але… Якщо бути відвертою… То ти права, Леся. Я теж не знаходжу у праці змісту…

– О! – парадичка підсунулася до сестри, – то може вийдемо на зовні і вкорінемось. Тай усе.

– Ай, Лесю, Лесю… Тобі зараз як? Тепло?

– Свіжо. Днем краще.

– А це літо!

– Літо? – Леся відклала роботу, – тобто літо?

– Тут є зима. У цьому світі є зима!

– Зима! Зима? Зима… Ота така зимна… Ота така?

Софійка замахала гілочками.

– Та не галасуй! Побудиш людей. Ти хочеш піти на дрова?

– Які з нас дрова?

– Які небудь… Зимою усе згодиться… Коли купи снігу.

– Снігу?

– Ай, – відмахнулась Софійка та повернулась до роботи, – тобі краще не знати що то таке.

Хведір закрив рот дружині і легенько шльопнув по сідниці. Вона кивнула та підпорядкувалась. Обережно, аби не скрипнути сходинками, пара покралась догори, залишаючи парадички на самоті з їхніми сумнівами та ваганнями.

…

– Ев… Ав… То що?

– Кожушки.

Швець оглянув вазони. Обійшов та оглянув з другого боку. Розреготався. Спиця свиснула і гучно ляснула веселу лисину. Хведір всмоктав губи. Стефанія всмоктала губи та вирячила очі. Покривлялась.

Краплина образи ковзнула по щоці чоловіка і забарившись, на кутику губ, обірвалась на підлогу.

– Буф, – Стефанія з глухим звуком вивільнила губи та скрутила їх у трубочку.

Задерла підборіддя та відіпхнула пишним задом чоловіка від вікна. Зняла з парадички довгу – до самих корінців – в’язану сорочечку із безліччю рукавів. Перерахувала гілочки, насупила брови. Варто доробити кілька рукавів у запас.

Зирнула на чоловіка – притиснув верхню губу до носа і ображено сопів над шкіряними заготовками. Присіла поряд, потеребила кучеряві залишки волосся довкола його глянцевої галявини. Відсторонився.

– Ну-ну…

– Ех… – пробачив дружину і підставив уражене місце на лисині під поцілунок.

…

– Ов-ва!

Софійка крутилася, розганяючи множинство рукавів обновки.

– Ов-ва!

– Ага! – розділяла захоплення Леся.

Заплуталася корінцями у полах довгої, теплої сорочечки і гепнулася назад. Розкинула гілочки та завмерла.

– Вставай, ледащо, – Софійка штовхнула її корінцем.

– Ні.

– Чому?

– Бо я – ледащо.

– Лантусся!

– Лантусся, – погодилась Леся, але припіднялась, – пішли.

– Куди?

– Та куди завгодно. Ми тепер на змерзнемо. Нам не страшна зима.

– Е… А ми виростемо…

– І кожушки виростуть…

Софійка із сумнівом почірхала верхів’я стовбуру.

– У нашому світі усе росте… Чому тут має бути інакше? – резонно зауважила Леся.

– Гми. Може бути, – махнула гіллям та погодилася Софійка, – вразі чого знайдемо нову роботу, тут то не проблема.

– Ум-гу…

– Що?

– Або теплицю.

– Теплицю?

Леся вхопила Софійку за рукав і потягнула до дверей.

– Ходім. По дорозі розповім…

І парадички втекли мандрувати по невідомому їм світу.

…

Кісточки пальців відбили бадьорий ритм у двері шевця. Пінчук пролупив очі та задоволено потягнувся, женучи хруст із шиї в куприк. Вистрибнув з ліжка, прилинув до вікна. Лакей гетьмана Самойленка жваво колупався в носі та весело насвистував розбійницький мотивчик.

– Ех… – усміхнувся Хведір.

Побіг сходами додолу. Зирнув під лаву і…

– О!

Брудні пальці на стопах схвильовано підтиснулись. Швець всівся на зад. З під лави байдуже виглядав добротний шмат шкіри із акуратно поскладаними на нього інструментами та мірками. Пінчук озирнувся. Пусті вазони змовницьки темніли на підвіконні.

Бадьорий стук повторився…