Поле жита

— Гарно, справді?

Назар махнув праворуч. Яна кивнула, не поглянувши в той бік. Чоловік зітхнув, перехопив міцніше кермо та натиснув педаль газу. Синій Форд Куга заревів і кинувся вперед, поїдаючи асфальт.

Вони їхали між зелених полів пшениці. Дорогу подзьобали ями, й Назару довелося притишити хід авто, щоб об’їхати глибоку вирву. У відчинене вікно із шумом залітало тепле повітря, несучи пряні пахощі степу та сирої землі. По радіо грала пісня Скрябіна «Старі фотографії», і Назар зробив звук голосніше, скоса поглянувши на дружину. Вона сиділа й дивилася поперед себе, склавши руки на колінах.

Назар ще раз зітхнув і втупився в нескінченний шлях, який петляв між нивами. Їм уже давно ніхто не зустрічався, і чоловік почав серйозно тривожитися, що вони звернули не туди. Він поглянув на рівень палива й заспокоївся — більш ніж половина бака. Доїхати до бази відпочинку вистачить, якщо вірити навігатору.

Свіжий вітер гнув пшеницю, пускаючи хвилі неозорним морем зелені, поцяткованим жовтим, червоним та синім. Де-не-де вздовж дороги росли акації та тополі. Небо було яскраво-синім, наче емаль на порцеляновому горнятку, з якого Назар у дитинстві любив пити чай, коли приходив до баби й діда. Від горизонту підіймалися та розчинялися білі хмари.

Запищав телефон, який висів на магнітному тримачеві, і Назар смикнувся від несподіванки. Поглянув на повідомлення та миттю змахнув його з екрана. Потім обережно поглянув на дружину. Яна, як і раніше, незворушно дивилася в нікуди, і Назар ледь чутно видихнув.

Яна помітила від кого прийшло повідомлення. Серце болісно стиснулося. Її підозри посилювалися: затримки на роботі, звук набирання тексту в туалеті, задоволена усмішка, коли Назар сидів у телефоні. Й ось зараз це поспішне стирання повідомлення. Відтоді, як пів року тому загинула їхня донька, вмерло будь-яке почуття в серці Яни, і до чоловіка також. Чорна бездонна вирва засмоктала в себе все хороше й радісне, що вона колись відчувала, перетворивши душу на мертву землю. Але зараз їй було боляче.

— Ще години дві їхати, — вдавано бадьоро сказав Назар.

Яна кивнула з байдужим видом.

З правого боку закінчилися пшеничні ниви, поступившись місцем житу. Товсті, повні соку стебла хиталися, підкоряючись невидимому диригуванню вітру. Жито було напрочуд високим, вищим за пшеницю, яку вони проїхали. Яна загадалася, чим її годують агрономи, що вона так вимахала. Велетенське море жита сито дихало, ловлячи тепло весняного сонця. Раптом його спокійною поверхнею пробігли брижі, і звідти вигулькнула дівчинка в червоному капелюшку.

— Зупини машину! — крикнула Яна.

Назар щосили натиснув педаль гальма, відводячи авто на узбіччя.

— Що трапилося?

Яна відстебнула ремінь і кинулася до поля. Чоловік здивовано дивився, як вона побігла в зелене жито, гукаючи:

— Таня, Танечко!

Назар заглушив машину і вийшов. Спину пригрівало яскраве сонце. Він сперся об дверцята й загукав:

— Яно, ти куди? Що там?

Яна брела серед пружних хвиль жита й на мить їй здалося, що вони зараз зіб’ють її з ніг. Йти було важко, товсті стебла густо тягнулися один біля одного. Від землі, наче з велетенської печі, зводилися вгору гарячі запахи чорнозему, ковили та деревію. Яна зашпортнулася і ледь не впала. Під ногами витягнутим горбом здіймалася земля. Жінка стала на нього й розпачливо подивилася навколо. Дівчинка в червоному капелюшку зникла. Хиталося і шепотіло зелене жито, палахкотів мак, жовтів звіробій. Високо в небі крикнув сокіл. Яна важко дихала, до змокрілої спини липнула біла футболка з малюнком соняхів на грудях. Вона втерла лоба і, стиснувши зуби, ще раз оглянулася.

— Яно! — кричав позаду чоловік.

Раптом попереду в житі пройшла смуга, наче там проплив корабель, залунав дитячий сміх і звідти випірнув червоний капелюшок. Саме такий, який вона купила Тані перед тим трагічним днем.

«Я мушу тебе спіймати», — подумала Яна, відчуваючи, як у грудях із новою силою проривається біль втрати. Частина свідомості кричала їй, що це неможливо, що її мертва дочка не може бігати житнім полем, але частина душі хотіла вірити в це, попри всі раціональні доводи.

— Донечко, — прошепотіла жінка й кинулася за капелюшком.

Вона товкла жито, розгрібала його м’ясисті стебла, перечіпалася через спухлу землю, поспішаючи на дитячий сміх. Червоний капелюшок то зникав у зеленому морі, то знов випливав.

— Зажди! Стій! — вигукнула Яна.

Вона перечепилася через ще один горбик і з усього маху гепнулася на масну землю. Довкола неї зеленим колодязем здіймалося товсте жито, залишаючи вгорі кружальце синього неба. Яна відчула біль у правій долоні, наче від чогось гострого і твердого. Вона підняла предмет і побачила, що то був позеленілий мідний ключ. З рани цебеніла кров, падаючи на зім’яте жито. Яна застогнала, спробувала піднятися, але не змогла. Щось вхопило її за ноги. Вона повернула голову й побачила, як пружні стебла жита обплели білі кросівки Найк і почали з тихим шелестом підбиратися до джинсів.

Жінка сперлася на руки, відчувши біль у долоні, і смикнула лівою, потім правою ногою. Жито міцно тримало, продовжуючи щільніше обплітати її ноги. Яна з усіх сил смикнулася, але марно. Із землі з тихим чавканням пробилися нові пагони, які на очах росли та обплутували тіло, підбираючись вище. Жінка рвонула вперед, намагаючись вирватися із зеленого полону, але її наче прив’язали до землі мотузками.

Вона впала обличчям у траву, оповиту гострими пахощами та дзижчанням комах, вдихнула лоскотний пилок і закашлялася. Спробувала піднятися, але не змогла поворухнутися. Жито та трава вправно обплели її тіло й холодними струмками потекли по голих руках. Яна скрикнула, відчуваючи, як вузьке листя прорізало шкіру відразу в багатьох місцях. Руки пекуче засвербіли та вкрилися тонкими нитками крові. Потім затріщала тканина джинсів і гострі, як шпичаки троянди, стебла трави вп’ялися в ноги. Перед очима ряхтіла зелено-червоно-жовта маса, яка одурманювала її задушливим гарячим запахом рослинного соку та гнилої плоті.

Десь над головою засміялася дитина. Цей сміх множився і ширився безкраїм зеленим полем, злітаючи до яскравого сонця. Жінка побачила людську щелепу, яка стирчала із земляного горба і щирилася до неї. Між вибіленими дощем зубами проросла стеблинка, яка закінчувалася тендітною червоною квіткою.

Яна повернула голову набік і на повні легені зарепетувала від болю, що пронизував кожну клітину її тіла, яким не могла поворухнути.

Назар із тривогою дивився, як дружина, спотикаючись, мчала високим житом і гукала їхню померлу доньку. Ці пів року були важкими для них обох, але по Яні це вдарило сильніше. Вона забувала поїсти, сходити в душ, не дзвонила подругам. Весь час просиджувала в кріслі, тримаючи в руках червоний капелюшок Тані, та безперестанно передивлялася її фото на телефоні.

Бог свідок, Назар намагався їй допомогти, брав у знайомих рекомендації психологів, як міг розважав дружину, зі страхом спостерігаючи, як колись весела жінка поринає в сірий морок. Він відчував, як між ними виростає і щосекунди товщає стіна, яка відділяє їх один від одного. Назар кричав, кілька разів намагався розворушити Яну сваркою, але вона залишалася байдужою. Сиділа в кріслі, готова прорости в нього корінням, якби він не змушував її виходити на вулицю.

— Яно! — крикнув Назар.

Дружина брела полем, наче корабель, розтинаючи зелені хвилі жита, які раз по разу накочувалися на неї та розбивалися. Сонце припікало й Назар долонею витер змокрілу лисину.

— Яно!

Він дістав телефон і побачив там повідомлення від Марини.

«Дурепа, казав же не писати мені сьогодні, доки сам не напишу, — сплюнув Назар. — «Цікаво, чи Яна бачила?»

Марина прийшла до них в офіс місяць тому. Яскрава, гучна та весела, вона ошелешила Назара своєю живістю. Спілкуючись із нею, він відчував, як наповнюється енергією його порожній акумулятор і повертається цікавість до життя. Вони почали разом ходити на обід, переписуватися в месенджері й він усміхався, як підліток, отримуючи від неї нове повідомлення. Тиждень тому вони поцілувалися. Залишилися вдвох у кімнаті для переговорів пізно ввечері та… це просто сталося. Нікому не треба було нічого казати. Лише один поцілунок, який розірвав втомлене серце й наповнив його пекучим відчуттям сорому. Назар нічого не сказав дружині.

Назар почервонів, згадавши той вечір, сховав телефон у кишеню і поглянув на поле. Яна зникла.

— Яно? Ти де? — заволав Назар, підходячи до поля, яке тихо й розмірено шуміло колоссям.

До нього долинув болісний крик, потім ще один, і ще. Серце Назара підскочило й застукотіло. Він кинувся в жито, розгрібаючи його руками та відчуваючи пружний супротив стебел.

— Яно!

Було тихо, лише вдоволено зітхало поле. Назар розпачливо оглянувся довкола безкрайньої зелені.

— Де ти?!

Тут Назар почув неподалік дитячий сміх. Він рухався вперед-назад, наче дитина ховалася в житі, граючи в піжмурки.

— Хто тут? Допоможіть! — гукнув Назар.

Він пішов уперед, топчучи жито й щохвилини прислухаючись. Засміялися справа. Він повернув голову туди. Потім зліва. Сміх вів за собою, тому Назар не побачив, як позаду зелена маса рослин вкрила їхнє авто, поглинаючи його.

Назар відчув паніку, яка наростала в грудях і була готова вирватися назовні. Він зробив ще крок уперед, коли почув здавлений стогін. Чоловік кинувся на звук і за хвилину побачив на землі довгасту фігуру, схожу на мумію, замотану в зелений саван. Фігура слабко ворушилася і стогнала від болю.

Назар завмер, із жахом розглядаючи знахідку.

— Що це?.. — розгублено прошепотів він.

Зробив крок назад, зашпортався і впав на спину. Ноги миттю приросли до землі. Назар відчув лоскіт, наче по тілу проводили тоненькою паличкою. Заскрипіли міцні стовбури жита, обплутуючи його з ніг до голови. Він спробував встати, смикнув рукою, вириваючи запашну траву, але на її місці відразу виростала інша. Жито притисло його до вогкої землі так, що він не міг поворухнутися. Потім Назар відчув шалений біль, наче тисячі голок одночасно пробили йому шкіру. Тонкі вусики трави влізли в рота, розкритому в несамовитому крику, пропхалися до носа, заліпили очі, занурюючи чоловіка в зелену темряву.

***

— Мамо, дивись, там дівчинка!

Оксана зупинила авто й подивилася на вгодоване поле жита, яке мирно зітхало під ласкавим весняним вітром.

— Де? Не бачу.

— Онде, — вказав пальцем дев’ятирічний Андрійко. — В житі.

— Ти впевнений?

— Ну он же вона! — хлопчина збуджено підстрибнув у кріслі.

Оксана приклала долоню до лоба дашком і примружилася. Серед зеленого поля вигулькнув червоний капелюшок, потім вона почула дитячий сміх.

— Бачу. А де ж батьки? — Оксана поглянула на узбіччя й не побачила жодного автомобіля. Вона заглушила їхній зелений Пежо. — Посидь тут, я сходжу погляну, що там.