ЗАКОХАНЕ СЕРЦЕ ДРАКОНА

Сніжинки падали і падали на її долоньку… Вона стояла із заплющеними очима і мріяла: доторкнутися зимових гілочок, повірити в щастя, здійнятися на крилах і злетіти! Бо батьки на повноліття донечки обіцяли, що вона матиме шість крил, які мають усі Вогненні дівчата. Але саме на повноліття – ці крила Зірки стануть баченими…

А до вісімнадцяти років, першого повноліття – залишався один день.

Сьомі небеса манили собою, але так бажалося зірватися з цих небес і поринути на планету Кохання чи на Землю, про яку так багато розповідала мама. Але теплими сніжинками представ Світ Небес, і… лише по цьому снігу можна здогадатися, що це – сон, звичайний чи незвичайний. Який манив, приваблював зірками далекими, величавими, красиво-довершеними…

Але для Дракона – вона була ідеалом: його Ідеалом, тою дівчиною, яку він вимріяв так давно, ще на початку часів, коли Деміург обіцяв кожному з синів – кохану. І Дракон Аларель – старший син батька Творця, його опора і надія.

Аларель так давно спостерігав за Зіркою, мріяв про неї, глядів на дівчину із одного з тринадцяти чарівних дзеркал, а потім… Приходив до неї у сон, говорив, втішав, дарував музику прекрасних слів, що й вона сама – закохалася у Дракона, який ніколи не являвся їй у реальність, щоби його полюбили не за красу, силу і міць чи й владу, а за його закохане серце і добру душу.

Він долонями прикрив її очі, а дівчинка відразу взнала дотик коханого. Вона розсміялася дзвіночком, а потім… Він підняв її на руки, щоб злетіти вище неба, на ту планету, до якої так манило Зірку.

«Зірко, ти побачиш нашу планету Кохання. А я тобі обіцяю, кохана…».

І обіцяв він любити дівчину, Вогненну принцесу, як може кохати лише срібний Дракон, стихією якого була вода і лід.

Його крила – такі міцні й трохи прохолодні, але серце – гаряче і закохане, а душа – сильна й добра, насичена квітками поезій.

«Кохана… Ти назвав мене – «коханою»… Чи не вперше?».

«Моє кохання – цілюще, як вода, оповита мелодією краси і щастя. Моя любов – духовна. Мій батько – вже благословив наші почуття!».

«Аларелю…».

Планета Кохання предстала у всій красі. Вона грала квітами-сніжинками, але сніжинки – занадто холодні для дівчини, бо вони – справжні. І це вже не сон.

“Моя стихія – вогонь, а твоє серце висічене з льоду. Ти обморозиш мої крила! Нам не бути разом”.

“Моє серце – любляче і гаряче! Я боротимусь за тебе!”.

Сновидіння зникнуло, дівчина – заплакала, невже їм – можна кохати?