Захід

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну — привітай.

Л. Українка

Захід

Повільно, важко йшла Леся знайомою стежкою. Йти було недалеко, але з кожним днем ця путь ставала все довшою, все важчою. Хвороба відбирала останні сили. Але Лесі було треба будь що дійти до «свого» місця, затишної лави під гущею дерев. Звідти було видно захід сонця. Посидіти півгодини, подивитесь на диво – кожен день нове – і стає хоч трошки сил, аби закінчити давно муляючий, благаючий завершення вірш. А може, щось нове раптом спалахне, виникне із небуття та й ляже рівними рядками Лесиного почерку, закучерявиться на листі паперу її акуратними літерами.

Дійшла. Сіла на лавицю. Зітхнула важко. Підняла очі на ніколи не набридаюче дійство – котиться, котиться за гори тепле сонечко, фарбує небо в теплі кольори, гладить теплі округлі верхівки гір.

Хочеться, щоб тривало це безкінечно. Але гори жадібні, вони швидко ховають за себе теплу вогняну кульку та за своїми широкими спинами потайки ще хвилин десять бавляться з ним. Сонце розкидає свої промені (моє слово, дивно як, випадково вигадала, а люди підхопили – думала Леся) по всьому небокраю, золотить м’якенькі пузяки невеличких хмаринок. Та ніч наступає, поспішає, он вже на сході густішають тіні, синіє, темніє небо.

Леся заплющує очі. Їй важко навіть думати. Вона просто дихає. Просто відчуває на обличчі тепле сонячне сяйво. Бачить крізь повіки жовті плями. Слухає радісний пташиний щебет.

Неповороткі, чавунні думки таки починають своє ворушіння. Біль, вічний, невідступний біль не дає забути про хворобу. Про чорне Ніщо, що все ближче, все невідворотніше. Страшно. Все ближче провал, за яким порожнеча. Ще кілька заходів сонця. Скільки – одному Богові відомо.

Леся раптом пригадує дитинство. Свій рідний, такий далекий Новоград. Як добре там було, як весело проходили довгі дні, яке було яскраве сонце! Тоді не було ще болю, не було втрат… Щасливий, чарівний час! Хоч би ще одним очком подивитися на знайомі краєвиди, вдихнути ті вогкі аромати… Але навколо маленьке село Сурамі, далека Грузія…

Леся відкриває очі та лякається. Знов заплющує. Обережно відкриває знов. Перед нею той самий захід сонця. Але нема гір. Сонце сідає за місто. Леся озирається. Вона на краю високого берега річки. Тримається руками за кам’яний парапет. Річка широка, тиха, спокійна.

Де я? Як це? Розгубилась, тремтить. Над Лесею – дзвін, величезний чорний колокол на трьох опорах. Тихо шумлять старі дерева.

Леся повертається спиною до річки. Справа тихо сідає сонце. Так само ніжно мружиться, потягує промінчиками, зітхає перед сном. Ліворуч – велика площа. Прямо – зубчаста стіна, ніби залишки фортеці…

Нереальна здогадка… А може, це Новоград? Так, це ж Случ поруч із фортецею! Он вдалині видно міст через річку, он знайомий вигін, а десь он там, недалеко навпростець, був рідний дім! Так, ось вона, фортеця, а на цій площі стояв храм, де маленьку Лесю охрестили… Чому все таке інше?

Леся повільно спустилась по декільком сходинкам та пішла на площу. По акуратним доріжкам, вимощеним якоюсь дивною бруківкою, гуляли люди. Леся з подивом і жахом дивилась на коротенькі спідниці жінок, безсоромно оголені їх коліна. Багато хто з панянок був у штанях. Леся йшла, нічого не розуміючи.

«Може, я вже померла?» – майнула гостра думка. І десь на другому фоні ще подумалось, що люди не звертають на неї жодної уваги, на її довгу чорну сукню.

Дещо у центрі площі привернуло увагу Лесі. Вона підійшла.

Висока, видовжена скульптура. Гарна, струнка дівчина у напівпрозорій сукні ніби стоїть на гілці дерева, а у її ніг сумний парубок. Простягає до неї безнадійні руки. Чомусь ця нещасна пара така знайома…

Леся пішла далі. Роздивлялась на людей, на дивні будинки. Невеликі, дуже часті віконця. Як там, певно, тісно, в таких домах – міркувала Леся. Зліва велика будівля, приземкувата, масивна.

Їздять автомобілі. Дивні, красиві, небачені. Зовсім нема коней. Що це? Майбутнє?

Знову площа. А посеред площі – вона. Сама Леся. Величезна. Гранітна. Сидить, ніби присіла на кам’яну брилу, теплу, нагріту сонцем, червонувату, та задумалась. В руках книга. Розумні гранітні очі дивляться в нікуди, і може, саме зараз бачать в небутті строки нових віршів.

Леся стояла та дивилась на себе. На гранітну подобу себе. Біля підніжжя пам’ятника стояли свіжі квіти.

Леся згадала та впізнала сумні фігури на пам’ятнику біля фортеці – її герої, Мавка і Лукаш. Довічний символ нещасного кохання. Романтичні химери.

Сонце вже сіло за будинки, розфарбувавши легкі хмари рожевим світлом. Світилось рожевим серпанком рідне місто Лесі, затишно готувалося зустріти спокійну літню ніч.

Шепотіли столітні дерева над головою гранітної Лесі. Мої сучасники – усміхнулась жива Леся. Глибоко вдихнула рідне ароматне повітря. Спробувала пригадати, де був її дім. Так, ця вулиця іде понад рікою, і десь там було подвір’я, рідний будинок… Леся повільно пішла вулицею, роздивляючись висотні будівлі незвичної архітектури. Побачила табличку з номером будинку, а на ній адреса – площа Лесі Українки. Приголомшена, стояла Леся та дивилася на власний псевдонім. Невже, невже саме їй випала така честь – її ім’ям названо площу в рідному місті. Леся не знала, що не тільки площа, а ще й вулиця у Новограді-Волинському носить таке саме ім’я. Ці ідентичні назви, що відрізняються тільки маленькими пл. та вул. створюють певні труднощі на пошті. Сотні разів листи, листівки, посилки не знаходили адресатів тому, що відправник не знав, що є і площа, і вулиця.

Леся попрямувала по вулиці Замковій, дійшла до перехрестя. Без роздумів звернула наліво. Ноги ніби самі понесли її туди, куди кликало серце.

Обабіч вулиці були магазини з дивним, яскравим одягом, продуктові крамниці заманювали яскравими вивісками з апетитними наїдками.

Леся йшла, прискорюючи крок, не помічаючи, що їй не болить, що вона йде швидко, легко, як у дитинстві, ще до всіх тих жахів з хворобою, операцією та всіх наступних років боротьби, у який не дано перемогти…

Леся дивувалась і раділа, що дороги та тротуари вкриті асфальтом. Згадувала місто свого дитинства у міжсезоння, коли всі дороги перетворювались у багно. Яскравий спогад – вона з братом Михайлом та батьками кудись іде, йти недалеко, але сіє дрібний дощ, і ноги, взуті в важкі черевики, в’язнуть у багнюці, коротка путь здається вічною.

Вона вже майже проминула приземкувату невелику будівлю з вивіскою «Музична школа», але раптом встала як вкопана. Повернулась до кута дома. На будинку була табличка з текстом. Кілька разів Леся прочитала: «У цьому будинку жила родина Косачів. Тут народився Михайло Косач». Так, її тоді ще не було. Родина жила тут. Закалатало сильніше серце. Близько, близько.

Що лишилось від будинка? Може, його вже давно нема. Місто змінилося до невпізнання. Зовсім інше, майже чуже.

Так Леся йшла, а сонце йшло по своїх справах. Згасали його останні промені. Вже згущалася пітьма на сході, з близького Случа тягнуло вечірньою прохолодою. Леся щільніше загорнулася у хустку.

Далі по вулиці будинки були одноповерхові, із невеликими подвір’ями. Гавкали на Лесю собаки. Зовсім не було людей. Сутеніло.

Леся не впізнавала вулицю. І вже стало не по собі, холодно і лячно. Леся подумала, що помилилася вулицею. А скоріш за все, будинку просто нема. Вона відчула втому. Встала. Повернула голову направо. Покотилось серце стиглим яблучком. На другому боці вулиці стояв жовтий дім літерою П. Маленьке подвір’я, посередині – колодязь. А перед будинком – великий кам’яний бюст. Знову гранітна Леся. Тут зовсім інша. Трохи похмура, зібрана, зосереджена.

Будинок той самий. Леся кинулась через нешироку дорогу, пробігла мощеною доріжкою. Підбігла. Схопила ручку двері, а потім знічено відпустила. Раптом тут хтось живе? Аж ще одна табличка пояснила, що це музей. Будинок виглядав охайно. Подвір’я доглянуте, заквітчане.

Леся смикнула двері. Замкнено. Повільно Леся підійшла к вікну, заглянула. Впізнала, згадала. Як сонце на світанку косими променями світило через це вікно, як натерта підлога відбивала у стелю сонячних зайчиків… Як Леся радісно бігала по цьому коридору, який здавався таким довгим, таким величезним… Як босоніж, попри крики мами наздогін, вибігала у двір, до кринички, і пила, пила ту студену, аж солодку воду…

Криниця. От вона. Повна води. І саме ця криниця чомусь здалася важливішою, ніж всі ці назви, пам’ятники і меморіальні таблички. Леся знайшла на колодязі невеликий кухлик. Набрала води і довго пила, відчувши таку спрагу, ніби не пила кілька років. Той самий, давно забутий смак. Смак, що ніколи не забувався, смак, якого бракувало всі ті роки.

Леся сіла на лавицю. На заході ще рожевіло сяйво згаслого світила.

Леся глибоко вдихнула. Посміхнулася лагідно, легко, умиротворено.

Заплющила очі.

А коли відкрила, побачила різкі силуети гір, з-за яких ще рожевіло небо, тьмяніючи кожну секунду.

Сон, це був сон – подумала Леся.

Важко, з зусиллям, піднялась вона з лавиці. Побрела додому. Йшла і бачила перед собою свої ж гранітні очі, тендітну Мавку з печальним Лукашем. Свій рідний будинок, що бережуть чужі небайдужі люди.

Нікому з домашніх не сказала Леся про свою пригоду. Прийшла, щось без апетиту поїла та втомлена ще сильніше, ніж зазвичай, лягла спати раніше.

Вона лежала, слухала біль. Стогнала тихенько, щоб ніхто не почув. А потім знову постав в її уяві пам’ятник в рожевому сяйві. І відчула Леся дивну суміш відчуттів – велику гордість за те, що її праця, її творчість не буде забута, що стане її тендітна постать поруч із великими людьми всіх епох, а також болючий, палкий жаль за те, що так мало зосталося часу, так багато ще хочеться написати, сказати, огорнути любов’ю… Ті відчуття краяли їй душу, виплескувались гіркими, але легкими, вільними сльозами, що текли по схудлим щокам як рідний Случ, а потім змішались та заповнили хворе, слабке тіло сяючою вдячністю. За талант, за дар писати. За можливість свій дар проявити. За визнання. За пам’ять нащадків. За рідних людей, що були поруч. За життя. Нехай коротке. Але сповнене творчістю, боротьбою, любов’ю. Скільки відміряно. Дякую за все.

З іще непросохлими очима Леся взяла зі столика папір та олівець, і полилися рівні рядки нового вірша. А потім ще одного. Скільки відміряно.