Під липою

Весна ще так ніколи не співала,

як от тепер. Чи то мені так снилось?

Весняне сонце встає рано, небо сіріє, потім світлішає, потім з’являються довгі струни променів і починають бриніти. Дійсно, Олена була впевнена, що прокинулася саме від музики. Може мелодія їй наснилася, а може лунала десь далеко, але здавалося, ніби вібрує саме повітря, бринять струни променів, торкаються серця, і воно тремтить і хоче заспівати. Ні, спати вже неможливо. Олена вибралася з намету, вкритого зеленим гіллям. Колись давно діти будували з зелених гілок намети і називали їх халабуди. Було таємничо і весело ховатися в халабуді, Олена усміхнулася, спогад був такий давній і водночас яскравий і свіжий як запах скошеної трави.

Промені вже торкаються трави і роса на ній сяє, трав’яний килим вологий, ноги вгрузають в м’яку ласкаву прохолоду. Земля напитана вологою, вона парує, віддає воду, напівпрозорий туман обіймає стволи дерев і підіймається вгору. Далі за полем ярок, і в ньому туман білий як молоко, натік туди з вологих луків, з зелених пагорбів, з молодого лісочка на горі.

Олена наближається до ярка, цікаво, чому білий туман не розтає. Зблизька видно, що він потроху підіймається, білуваті пасма направилися до неба, але що там внизу, на дні ярка, не видно, все заволочене щільним паром. Знову вчувається дивна мелодія, серце б’ється швидше, а навколо світлішає. Дівчина озирається на всі боки, кущі і дерева стоять завмерлі, ні вітру, ні жодного руху.

Десь несміливо зойкає пташка, і липа, під якою стоїть Олена, трохи ворушить листям. Здалеку долітає спів півня, ліниво басить собака, десь там, за туманом, за пагорбами є село. Воно ще спить. І в наметах ще сплять. Тільки на світанку і можна побути самій, послухати шепіт трави, дозволити їй лоскотати голі ноги і вести в обійми туману.

Там в наметах сплять друзі, вони часто подорожують разом, ходять в гори, в кількаденні походи. Олена зачудовано дивиться, як тане туман, і не може пригадати, що це за місцевість. Дивно, вона почувається цілком спокійно, тут, під липою затишно як вдома. Ніби на знак згоди листя липи торкається плеча. Вже піднявся легкий вітерець, ворушить сонне листя, і пташки починають співати.

В голові трохи гуде, а пам’ять ніби продовжує спати. Олена знає, що це означає. Так на неї діє алкоголь, навіть в невеликій кількості. Тому і не вживає майже ніколи, та іноді хтось може вмовити зробити ковток. Наступного ранку не пам’ятає, що було ввечері і вночі. Перші рази це було лячно, а потім звикла і знала, що пам’ять поступово повернеться, хоча і не завжди з приємними звістками.

В роті дивний присмак, цікаво що ми могли пити на природі? Та що завгодно, може і кагор. Тіло наче чуже, мабуть, дійшло і до танців. Олесь знову ображатиметься, не розмовлятиме. Йому буває соромно перед друзями за поведінку Олени. Вона здатна поводитися як дикунка, може влаштувати цілий концерт з піснями, танцями, несамовитим сміхом і жартами.

Цей присмак, він дійсно нагадує кагор. Здається, вчора було велике вогнище. І танці таки були, можливо, навколо вогнища. Важко пригадати, наче все це відбувалося не вчора, а рік тому, а може і десять літ вже пройшло. Обличчя розмиті, слова приглушені як крізь вікно, по якому стікає дощ. Щось вони там за склом говорять до неї, кричать, стукають, щось намагаються довести. Мабуть, щось важливе. Але воно важливе для них, а вона не пам’ятає і не цікаво їй це. Зараз цікавіше інше. Щось пробігло вздовж ярка і сховалося під кущем. Якесь мале звірятко, чорненьке, а розглядіти, що воно, не вдається.

Тим часом туман випаровується, підіймає завісу. Відкриває місцевість, і це не глибокий яр, як чомусь подумала Олена, а просто низина. Вона схожа на залишки дуже старого парку, де-не-де росте бузок, місцями видно шматки загорожі, якісь камені, і – липи. Велика липова алея підіймається аж сюди, на пагорб, і під останньою з цих лип якраз зупинилася Олена. З іншого боку алея переходить в стежку, а та, вочевидь, веде до села. Бо звідки ще міг взятися хлопчик? Він бігає між кущами бузку, ніби щось шукає. Олена зачудовано дивиться на дитину. Скільки йому може бути років, п’ять, шість? Сам тут, далеко від села, від дому… Невже втік? Тим часом хлопчик нишпорить попід кущами, тоді вибігає на алею і бачить під липою Олену. Здається, він зовсім не здивований і не наляканий, одразу прямує до дівчини і питає:

–         Ти не бачила мого котика?

–         Котика? – Олена здатна лише повторити його слова.

–         Ну так, загубився, такий чорний з білим. Десь він тут має бути.

–         А… отам щось бігло, – Олена непевно змахує рукою, і хлопчик кидається під кущ, де ховалося звірятко, але там порожньо.

–         Послухай, малий. – Олена опановує себе. – Ти чого тут сам один? Може тебе провести?

Хлопчик витріщається і деякий час мовчить. Олені стає ніяково, ніби вона сказала якусь дурницю. Тоді хлопчик сміється:

–         Краще котика мого знайди!

Раптом липа шумить і здригається, піднявши очі, Олена бачить, що на гілку всівся великий птах. Це сорока, вона стрекоче, ніби теж сміється, б’є крилами, зривається і летіть геть. Це лише мить, але хлопчика вже ніде не видно. Кущі бузку ніхто не чіпає, алея тиха, стежка пуста. Може заховався? Дивно. Не міг же він примаритися. Хоча… Чому не міг? Олена гладить ногою м’яку траву. Важко згадати, що було вчора. Це починає непокоїти. Дівчина обіймає липу, тоді лягає під нею. Дрібні білі квіточки заглядають в обличчя, небо синіє високо. Дівчина прикриває очі, і одразу бачить вогнище. Воно таке велике, звивається в нічне небо і розсипає іскри на всі боки. Вона бачить і себе, і інших дівчат, всі вони в довгих сорочках, босі і розплетені. В Олені довге русяве волосся, зазвичай зібране, а зараз звільнене і блискуче. Друга дівчина стягла резинку з хвоста і трясе темними кучерями, в третьої коротке волосся, але вона його прикрасила вінком. Вогонь тріскає, з нього вилітає сніп іскор, Олена здригається і відкриває очі.

Тепер вона сидить, обперлася на липу спиною. Ця ніч, вогнище, подруги… не віриться, що це було вчора. Щось муляє, непокоїть. Так! А де ж були хлопці? Де Олекса? Вони завжди подорожували разом, він піклувався про неї, знав, що вона може втрачати контроль. Зазвичай вони сиділи гуртом біля вогнища, він грав на гітарі й співав, хтось підспівував. Інколи доходило до танців. Всі любили Олексу, його гітару і пісні. Дехто саме заради цього і ходив з ними у походи. Йому постійно казали, що він має виступати. Він і виступав, то з одним гуртом, то з іншим. Його запрошували на фестивалі, він їхав з кимось із друзів, вертався як на крилах, але швидко згасав. Не міг зібрати постійну команду, не любив займатися організаційними питаннями, не хотів просити допомоги.

Олена ясно побачила його натхненне обличчя, він цілком віддавався пісні і виглядав в цей час неймовірно гарним. В нього закохувалися. Йому дзвонили, писали, що називається бігали за ним. Олена ревнувала. Були моменти, коли вона зловтішалася тим, що його музична кар’єра не складається. Бо якби все склалося, якби він виступав на великий загал, тисячі дівчат захопилися б, і просто зітерли б присутність Олени з його життя.

І тому вони щось робили біля вогнища. Червоне полум’я знову виникло перед очима, воно розросталося, лякало і приваблювало. Воно чекало чогось. Знову з’явилося відчуття, що все це відбувалося так давно, що вже і не пригадати. Але біль був свіжим. Точніше, він був постійним. Він пік з однаковою силою і не згасав, відколи вона дізналася. Їй запекло в грудях і заболіло і зараз, як тільки згадала. Олена застогнала і потерла руками чоло. Це так боляче. Вона не знала точно, не була впевнена, що він зрадив, але бачила на власні очі, як він дивився з ту жінку, як він з нею розмовляв. О, то була старша жінка, і вона полонила його. Вона могла керувати Олексою так, як ніколи не вдавалося Олені. Вони були в гостях, сиділи за столом, та жінка лише поводила очима, і Олекса зривався, підносив їй запальничку, наповнював келих. Потім співав і всі бачили, що він співає для неї. Тоді Олена пішла звідти мовчки, Олекса наздогнав. Вони ніби не сварилися, але біль не проходив, не вщухав ні на хвилину. І це він, цей вогняний біль привів її до вогнища.

В кущах щось зашаруділо, дівчина повернула голову, але встигла побачити лише якийсь рух, ніби промайнула невелика тінь. Олена зовсім не відчувала страху, здавалося стовбур липи наповнював її теплом, а листя шелестіло щось заспокійливе. Білі дрібні квіточки грайливо горнулися до ніг, кілька листочків причепилися до рук, плечей, волосся, і прибирати їх не хотілося. Може, дійсно кошеня втекло, може воно підійде, якщо так посидіти. Сидіти тут було приємно, Олена побачила праворуч невеликий кущик і простягла руку, щоб погладити його. Торкнувшись, побачила, що на тонких гілочках повно бутонів, готових от-от розкритися. На мить їй здалося, що бутони дзвенять, а потім дзвін посилився і став мелодією. Тієї самою.

Вона хотіла, щоб ця мелодія лунала для неї. Вона мала втамувати свій біль. Тому вона радо погодилася поїхати на природу з подругами, щойно одна з них захопилася так званими древніми практиками. Саме в травні слід було закликати сили природи і просити їх про допомогу. От що вони робили біля вогнища, а хлопців поросили лишитися біля наметів. Вони наплели вінків, виконували якісь рухи, промовляли якісь слова, і Олена ледве стримувала сміх. Потім пили трав’яний чай. Отже, алкоголю не було. Але цей чай обпік всі нутрощі, а одразу після цього танці вже не здавалися смішними. Тепер Олена сама знала, як рухатися, які слова промовляти. Вона крутилася все швидше, вона співала, бачила, що вогонь пульсує разом з її співом, вже готовий відповісти на її заклик. І вона закрутилася ще швидше в скаженому танці і сказала, що хоче, щоб Олекса належав тільки їй. Тоді вогонь зробився нестерпно червоним і спитав, чи згодна вона заплатити. І вона відповіла: «так».

Знову рух в кущах відволік Олену. Цього разу вона не хотіла відволікатися, адже пригадала вже так багато. Охопила руками коліна і зауважила, що вона в тій самій сорочці, в якій танцювала біля вогнища. Звідки ж відчуття, що звідтоді минули вже роки? Піднявся вітер, липа зарипіла, ніби запрошуючи, і Олена знову обперлася на неї. Подивилася, як вітер розгойдує гілки, і вчулося ніби вони просять її все забути.

Ні, забути вогнище неможливо. Як тільки вона погодилася, воно зробилося живим. Точніше живою завжди була його серцевина, тільки вони як сліпці не помічали цього. А зараз це палаюче серце вогню вийшло назовні. Воно наблизилося до Олени і вона зрозуміла його намір. Вона знала, чого воно хоче, і знала, що вже погодилася на це. Страх, який вона відчула, був тваринним, ноги самі понесли її. Вона не бігла, а летіла, не розбираючи дороги, не відчуваючи ударів гілок, неслася далі. Все будо видно, вогонь летів за нею і освітлював ліс. Вона бігла довго, дуже довго, а вогонь лише сміявся за спиною. Раптом однією ногою відчула вогкий ґрунт і одразу повернула. Це був невеличкий ставок, що вже перетворився на болото. З кожним кроком вгрузаючи, рухалася болотом і молила про порятунок. Ноги провалилися по коліна, вона впала, занурилася в багно. Підняла голову і побачила, що вогонь стоїть на межі болота. Він спалахнув гнівно: «Лишайся тут!». І зник.

І вона лишилася. Поруч з болотом був струмок, він обмив з неї бруд. Аїр сам приклав своє листя до зранених ніг, а папороть підстелилася під голову. Ліщина нахилила гілки і накрила дівчину наметом. Вона спала, а квіти впліталися в волосся, і трави пригорталися до рук.

«Ох, як довго я спала! І нащо ж я прокинулася?» Вітер зашумів верхів’ями дерев, а трава біля ніг зашепотіла. Дзвіночки мелодійно дзенькнули, а конвалія видихнула свій аромат. Вони вмовляли її прилягти і простягали гілки, щоб вкрити, вони оберігатимуть її сон, сховають від усіх і нікому не дозволять образити. Повіки вже зробилися зовсім важкими, коли знову заграла музика. Олена скочила на ноги, обриваючи стебла, що встигли обплести її мало не грудей. Їй перехопило подих, це було там сама мелодія, його, Олекси пісня. Він написав її для неї, таку ніжну, особливу мелодію, яку вона одразу полюбила, і ніколи б не переплутала з іншою. Це була вона, і лунала десь тут, зовсім близько.

Олена пішла алеєю, бо музика лунала звідти, з низини, порослою бузком. Хлопчик мало не збив її з ніг, вискочив з-за куща і побіг в хащі. Олена подивилася вслід і побачила чоловіка, який сидів на великому камені і перебирав струни гітари. Він сидів спиною до неї, і по цій спині було видно, що чоловік вже немолодий, куртка на ньому була потерта, поріділе волосся зібране в невеликий хвіст. Олена наблизилася, побачила згорблені плечі, зморшки на обличчі, випнуті вени на руках. Він перебирав струни, то імпровізуючи, то вертаючись до тієї самої мелодії. Зненацька спинився, важко встав і підійшов до куща. Витяг з-під нього щось і повернувся на свій камінь. Задумливо розглядав іграшку, чорно-білого кота, сумно усміхнувся:

–         А ти непогано зберегся для вуличного кота. Я щось тебе тут раніше не бачив. А я тут часто буваю. Я, брат, тут всі яри облазив за ці роки, всі ліси. Як тільки сніг розтане і до самих заморозків блукаю. Послухай, зіграю тобі.

Чоловік всадовив кота на повалене дерево і поткнувся пальцями струн.

–         Була собі дівчина, прекрасна як ясний день. Та хотіла бути ще яснішою, ще яскравіше сіяти. Кажуть, що вона загорілася, коли танцювала біля нічної ватри. Кажуть, побігла лісом разом з вогнем. Вона зникла, і ніхто не може її знайти. Вже давно і не шукає ніхто, крім мене. Я вже сам не знаю, що шукаю тут. Все блукаю ярами і лісом, а роки все йдуть.

Чоловік помовчав і подивися на кота.

–         Відколи я знайшов це місце, алею з лип, і закинутий цвинтар, зарослий бузком, мене все тягне сюди. Більше не блукаю по ярах, тягне мене сюди. Як думаєш, котику, вона десь тут?

Він різкого подуву вітру загойдалися бузкові китиці, а іграшка перекинулася і впала на землю. Чоловік схопився на ноги.

–         Котику! От я дурний, а ще хвалюся, що все тут знаю. Ходімо, я тебе віднесу.

Він лишив гітару на землі, і Олену прип’яту до землі, взяв кота і поніс повз кущі до кам’яних плит, які в одному місці ще виднілися над землею. Спинився перед найменшою і посадив на неї кота. Тоді повільно повернувся і нахилився до гітари. Зауважив дрібні білі квіточки, які невідомо звідки взялися. Простежив поглядом, білі цяточки звивали вервечку, і пішов за нею. Найбільше квітів було під останньою липою, вся земля вкрита білим цвітом. Він став під липою, обперся на її міцний стовбур і вдарив по струнах. Голос Олени сказав йому: «Співай!»

Він почав співати і побачив, що дрібні біли квіточки продовжують з’являтися. Тоді він побачив як квітами стають сльози, постать в вінку і в зеленому вбранні наблизилася до нього, з її очей все крапали сльози, і кожна ставала квіткою. Вона благала його не спинятися, і він продовжував співати, відчував, що голос міцнішає, плечі ніби скинули тягар, а пальці повернули забуту легкість. Вона підійшла зовсім близько, вона сяяла, справді сяяла. Вона знову бачила молодого Олексу і всім своїм сяйвом тяглася до нього. З правого боку з-за липи виставила білі китиці калина. Вітер хитав її, і вона без упину сипала білі пелюстки на тих, хто так і лишився стояти під липою.