22 Листопада, 2026

Загублені казки сірого міста

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО

1.Вона

 

Колись у далекому королівстві жили собі король з королевою. І мали вони принцесу, гарну, як писанка. Жили вони щасливо у своєму старому палаці, аж поки страшний недуг не здолав королеву, і вона не померла. Залишилися король із дочкою одні…

 

Принцесою Шелівет не була, та і батько її не правив країною — лише угодами та грошами, вимазаними у крові. Гарною, як писанка, дівчина теж не була. Очі мала бліді та невиразні, що зливалися на тлі блідого та невиразного волосся в одну світлу масу.

Кров у їхніх венах текла не голуба: дитинство у Шелівет видалося бідне, й імперія насилля, яку побудував батько, стояла на вбогому стражданні та озвірілому бажанні видряпатися з цієї бідності.

Тільки в одному пожовкла сторінка не помилялася. Недуг здолав її матір, і вони залишилися одні. 

Вітер радісним зайцем застрибнув у кімнату й перегорнув сторінки, бігаючи від стіни до стіни. Сонце бризнуло сліпучими краплями на золото концентричних кіл, ромбів та ліній на фісташкових стінах; кімната враз заіскрилася, віддзеркалюючи нечутний сміх. Вітер і сонце могли сміятися. Вони були вільними.

Пальці пробіглися глянцем, на якому зобразили високу кам’яну вежу, ніби намагаючись відчути текстуру каменю крізь папір. І тут книжечка не збрехала.

Шелівет покинула стіл та підійшла до вікна. На секунду неозоре блакитне полотно неба цілковито її захопило, сонце озолотило волосся, вітер розтріпав сорочку — і дівчина усміхнулася, мружачись і підставляючи обличчя променям. Та погляд неминуче ковзнув униз, на місто, якого вона не могла побачити. Усмішка враз випарувалася з тонких безбарвних губ.

Море темного смогу заливало всю долину аж до зелених гір. Подекуди крізь нього пробивалися шпилі костелів, капличок та веж, а де-не-де вимальовувалися навіть верхівки будинків Верхнього Ярусу, та все інше: і краса, і відчай, і гнів — були заховані в одну безлику сіру масу, задушливу і мерзотну на дотик. Іноді — ці дні Шелівет вважала поганими — смог долітав і до неї, і вона не могла перестати витиратися рушником. Відчуття липкого бруду на шкірі доводило її до сказу. В такі дні вона намагалася заблокувати всі шпарини, через які навколишній світ міг до неї дістатися.

Сьогодні був один із хороших днів. Шелівет все ще сиділа ув’язненою у вежі і все ще не контактувала з людьми, та смог не душив її легені, а на підвіконні біля хлорофітума за ніч розпустилася цикламена. Побачивши, як блимає червона лампочка на панелі у вітальні, Шелівет не змогла стримати радісного сміху. День перейшов з категорії “хорошого” в категорію “чудового”.

Вона сміялася, коли дзвонила вниз, щоби повідомити, що з вітротурбіною проблеми. В грудях щеміло від передчуття розмови з живою людиною, хай і всього на декілька хвилин. Вранці Шелівет збиралася провести весь день в теплицях, та нервове збудження та тривога, що вона пропустить прихід майстра, не давали їй піти. Вона стояла біля дзеркала, поправляючи волосся і мугикаючи пісеньку, яку тріскотіло їй радіо. Сорочка дещо прим’ялася. Вона розгладила складку відточеним рухом. 

Декілька років назад дівчина би поспіхом придумувала плани втечі чи готувалась би знову — вкотре! — вимагати пояснень, та сьогодні Шелівет лише востаннє крутнулася, вишукуючи непомічені плями від землі чи дірки на тканині. Що би сказала вона тодішня собі теперішній? Мабуть, багато поганого, так? 

Це не має значення, не має значення, не має значення.

Шелівет гнівно подивилася на своє відображення, ніби те її персонально образило. Ну що ж таке, а? Тільки вона отримала чудовий день, як миттю спробувала його зруйнувати сама! Такі думки не підходили до такого дня.

Дівчина роздратовано перекрутила ручку радіо з грайливої мелодії на наступну частоту в спробі відволіктися. Замість свінгу кімнату заполонив приємний голос ведучого, що розказував новини. Ільгарія з великим успіхом продовжувала офенсиву на північному фронті, Нертшейн оголосив про вступ у війну на стороні Кастелії (ай-яй-яй, яка несподіванка!), прем’єр-міністра Ливії було вбито, коли натовп повстанців штурмував Срібну Залу Радницької палати. Її рідна Арвія оговтувалася від наслідків власної війни, але яка радість, що наш улюблений залізний барон Джудо Карогілас відкрив ще один завод і створив додаткові робочі місця в цей буремний час! А ось, до речі, і він, готовий взяти участь у невеличкому інтерв’ю для нашого каналу “Радіо 360”…

Шелівет поспіхом крутнула ручку ще раз, не готова слухати голос власного батька в цей все ще чудовий день. Стрілка на шкалі переїхала на поділку 530. Радіо почало шипіти якусь детективну історію, в яку дівчина і поринула, механічними рухами проводячи гребінцем по волоссю. 

Коли і таємниці, і терпіння Шелівет вже вичерпувалися, почувся стук. Ноги самі понесли її до вхідних дверей. Коли злегка тремтяча рука відстукала у відповідь, вони повільно відчинилися. На порозі стояв юнак.

 

2.Він

 

 Харнет начепив на обличчя свою найширшу усмішку і постукав.

Позаду нього вилися сходи, що поясом обвивали відведену під теплиці центральну трубу; із зовнішньої сторони їх підпирали стіни вежі, помережані сотнями трубок системи поливу. З деяких крапала зібрана дощова вода прямо у грядки. Теплиці були поділені на поверхи. Вони буяли кущами, квітами й величним спокоєм.

Вся ця конструкція була залита купеллю сонячного світла, побитою на жовтогарячі, фіолетові та сині скалки величними вітражами на стелі й стінах. Вологе повітря осідало під вагою запахів зелені вперемішку з землею і легким мідним присмаком у роті. Нижній поверх теплиці, через який хлопець поспіхом пробирався, був зарослий мохом.

Харнет стиснув щелепу в марних стараннях приглушити нерви. Не допомогло. У шелесті зілля він то і діло чув вигуки державної варти й металічний гавкіт робособів. Око раз-у-раз вихоплювало переслідувачів у сонячних зайчиках. Шкіряна сумка неприємно відтягувала руку, нагадуючи про те, що в нього забрали і що ще можуть забрати. Страх так затьмарив його розум, що він не одразу помітив, як двері відчинилися.

Чи, може, він їх відчинив? Він не міг пригадати.

На порозі стояла дівчина.

Харнет скуто кивнув в знак привітання. На більше розуму в нього просто не вистачило. Він знав, що за людина ховалася в Смарагдовій вежі — всі знали — та чомусь він не очікував побачити живу людину з плоті та крові, не легенду і не образ, який поливали брудом. Він швидко окинув її поглядом.

Кругле обличчя, довгі світлі вії, постава худенька й рівна, наче сталевий стрижень. Вся ніби зіткана зі світлого шовку, та усміхається з таким живим рум’янцем на щоках, що і самому хочеться розсміятися… тільки от очі бляклі, ніби у мертвої риби. Харнет аж сіпнувся, побачивши ті очі.

Дівчина просяяла у відповідь.

Хлопця запросили всередину і провели до даху, засипаючи питаннями. Харнет розгубився під таким натиском, та слухняно відповідав на них, притримуючись легенди. Як поживає Дарек унизу? Як зазвичай, старий продовжує бурчати на весь білий світ. А як у тебе справи? Непогано, як на майстра. Роботи вистачає, після війни все місто тільки на таких, як він, і тримається. Ну, на них і шахтарях. Як життя у місті? Та подейкують, що Голова Союзу Робітників Нижнього Ярусу готувався пустити в розробку небачену досі енергетичну машину для праці в шахтах, та от не зміг — його знайшли мертвим. Тільки вчора урочисто відкрили новий завод пана Карогікласа, дай йому бог здоров’я. А що люди? Та плавають, хто як може: хто на заводи, хто на бурові вишки, хто, як він, в ремонт іде.

Слова лилися рівним потоком, і скоро Харнет відключився від розмови. Він думав, що далі робити. Вони були на найвищій точці Верхнього Ярусу. Звідсіля не можна було ні почути держварту, ні оцінити загальний рівень переполоху — навколо лише шумів вітер, що, ніби граючись, регулярно хапав слова прямо з рота та відносив їх аж до гір.

У вітротурбіні, як виявилося, просто протерся провід. Його треба було замінити. Весь процес мав зайняти декілька хвилин, що Харнета рішуче не влаштовувало. Він навмисне відгвинчував робочі частини, щоб “подивитися”, затуляв спиною сцену поломки і всіляко тягнув час, балакаючи з панною Карогіклас.

На його щастя, дівчина аж світилася бажанням поговорити. Запал виплескувався з неї нескінченним словесним потоком, хворобливим рум’янцем, рвучкими рухами. Вона була бомбою, готовою вибухнути; кулькою, яку злегка стиснеш — і лусне, розбризкуючи накопичене під шкірою збудження.

Це… бентежило. Попри очікування, вона взагалі не виглядала як слабка розбалувана донька залізного барона — радше як бранка.

Харнетові не подобалося, що він бачив. Він міг з легкістю повірити у те, що Джудо Карогіклас замкнув свою дитину в неприступній вежі. Він навіть міг відчувати огиду та злість з цього приводу. Тільки от з минулого вечора це перестало бути його боротьбою. Харнет програв. Віднині справи родини Карогіклас — а отже і цієї наївної дівчини — його не стосувалися. Тож тепер залишалося лише…

— Ти ж не майстер, так?

Спочатку хлопець подумав, що вітер зіграв з ним злий жарт, забираючи якісь слова з питання, ніби пазлинки з великої картинки. Але.

— Так хто ти? — перепитала дівчина, слова чіткі та ясні у свіжому повітрі.

Можливо, від попереднього зауваження про наївність варто було відректись.

 

3.Вона

 

Довго чекала принцеса визволення. І от, одного чудового дня, коли королівство ще спало, знайшов вежу прекрасний принц. Хитрощами підманув він зачарованих злою відьмою лицарів, що охороняли вхід до вежі, і зайшов усередину. І побачив він у ній принцесу. Сказав принц: “Я тебе врятую!”, і витягнув він меча, щоб здолати відьму…

 

Юнак — його імені Шелівет все ще не знала — відкривав і закривав рота, ніби риба на березі. Його бронзові кучері скуйовдив вітер, а лице видовжилося так комічно, що дівчина стримувалася, аби не засміятися. Не хотілося, щоби він ще більше розгубився. Але бог знає, як важко це давалося…

— Хочеш чаю? — натомість приязно спитала вона. Не чекаючи відповіді, Шелівет розвернулася назад, до рідної теплоти мансарди. Вона ні на мить не сумнівалася, що юнак послідує за нею. А навіть якщо і ні… ну, нехай задовольняється перебуванням під рвучким вітром. Іншого шляху вниз, ніж як через її покої, не було.

Він з’явився, коли чашечка вже парувала на столі.

Шелівет просканувала його поглядом. Юнак, схоже, встиг трохи зібрати думки докупи, але брехун із нього був, відверто кажучи, ніякий.

Вона вирішила, що виявить милосердя і зірве пластир без танців довкола. Дівчина брала участь у завеликій кількості лицедійства, щоби не відчувати певну неприязнь до будь-яких вистав. Особливо настільки погано зіграних.

— Перш ніж ми почнемо цю гру, вислухай мене і подумай, чи варто взагалі в неї грати, — сказала Шелівет, дивлячись, як юнак із підозрою нюхає свій чай. — До мене приходять лише три людини, і я їх всіх знаю: Дарек, Лілі та Жакін. Ти не новенький, бо по-перше, тоді б мене повідомив про це Дарек, а по-друге, батько не назначив би сюди хлопця мого віку. У нього легка паранойя на цьому ґрунті. Ти пів години розбирав вітротурбіну, яку можна було би поладнати за п’ять хвилин — і вона все ще зламана! В твоїй сумці немає базового комплекту майстра, тільки викрутка, протигаз, гаєчний ключ і чорт-зна скільки креслень. Так що вибачай, якщо я не вірю в те, що за всі ці роки саме сьогодні отак раптово з’явився новий майстер з доступом до технологій, яких немає в місті. Дозволь мені спитати ще раз: що то за креслення, і що ти робиш у моєму… домі? — на останньому слові Шелівет трохи затнулася, та юнак цього навіть не помітив. Він утупився в дальню стіну з таким зосередженням, ніби шукав на ній карточки з заготовленим текстом, який йому конче треба було прочитати. На жаль для нього, на шпалерах були лише вицвілі геометризми.

Проходили секунди. Юнак не озивався. Коли Шелівет вже відкрила рота, щоби поквапити його, нервову тишу розбило на друзки дзеленчання телефона. Хлопець видимо сіпнувся і враз здерев’янів. Шелівет вигнула брову, дивлячись, як він дивиться на вхід, не рухаючи жодним м’язом. Ніби причарований до місця, прикутий невидимими шурупами. Робособ, у якого закінчилося паливо.

Телефон заволав ще раз, і дівчина попливла до нього, намагаючись виглядати якнайстатечніше. Вона давно тренувалася гарно ходити — нудьга з’їдала живцем — але ще ніколи не хизувалася перед публікою. Як шкода… Очі юнака, що невідривно слідкували за нею, бачили перед собою лише готового опустити сокиру ката. 

 Шелівет зняла слухавку. У вухо зразу схвильовано зашипіли:

— Панно Карогіклас, ви в порядку? 

Дівчина злегка зморщилася від невдоволення, та швидко розгладила обличчя в маску абсолютного спокою. Вона зустріла погляд юнака та легко відказала:

— Так, звісно, а що? 

Вона дозволила блаженній усмішці просочитися у свій голос. 

— Хтось може… Дарека… — забелькотів голос. Шелівет терпляче чекала: Лілі погано відповідала на стресові ситуації та зовсім не вміла дотримуватися маячні, яку їй прописував казати устав. Це була одна з причин, чому вона подобалася дівчині. — Нічого не сталося, не переживайте. Ви одна?

Іноді, правда, її треба було трохи дотиснути.

— Що з Дареком? — запитала Шелівет, додаючи в голос трохи наївної тривоги. Лілі їй повірить. В цей образ повірили всі.

Якби ж то й вона могла. Як легко би тоді жилося.

— Нічого-нічого, — поспішно забелькотіла Лілі, — він просто заснув на робочому місці, а ви сьогодні натискали кнопку. То що трапилося? 

— Та може вітротурбіні вітер її механічну голову продув — загорілася попереджувальна, але оце півгодини назад зникла. — безтурботно мовила Шелівет. Вона перевела погляд зі зляканих очей юнака на ліхтарце, що продовжувало грайливо блимати червоним, ніби насміхаючись над її словами. — Коли мені очікувати на візит майстра?

— Через пару годин, панно.

— Тоді я на вас чекаю!..

— Панно…

— Бувайте, Лілі! — проспівала Шелівет і поклала трубку, ігноруючи шиплячі оклики нервової жінки.

Якщо цей самозванець створив так багато проблем, як Шелівет на це сподівалась, тоді зараз у вежі не мало бути достатньо людей, щоби миттєво піти і перевіряти головну мешканку. Особливо у разі, якщо вона підтвердила по телефону, що все добре. Хоч зараз жага зекономити зіграла з батьком злий жарт.

Усмішка миттєво випарувалася з вуст Шелівет, як тільки слухавка торкнулася металевих тримачів. Дівчина вже іншим — оцінювальним — поглядом обвела юнака. 

— Що ти зробив з Дареком? — запитала вона. Її голос був позбавлений погрози, недовіри чи будь-якої іншої емоції. Він був білим папером, стіною, склянкою води — безбарвною масою, пустою у своїй прозорості. Формою без наповнення. 

Юнак вийшов зі ступору, піднімаючи руки та махаючи, ніби захищаючись від ще не кинутих звинувачень. 

— Все добре, чесно-чесно, я нікому не шкодив! Дарек дійсно заснув! Він допоміг мені сюди пробратися. Щоб його ні в чому не звинуватили, він випив снодійного. 

— Так.. — протягнула Шелівет. Це не звучало брехнею. Вже добре. Прогрес. — А чому ти сюди забрався?

Легка подоба колишньої приязної усмішки повернулась на лице Шелівет у знак миру. Юнак, здається, їй не повірив. Тільки глянув на неї вовком. 

Що ж, він не такий дурний, як здається.

— Це був єдиний шлях відступу. Я застряг у кварталах Верхнього Ярусу, оточений посиленою держвартою. Не міг втекти з району.

Що ж, це пояснювало деякі моменти. Переважна більшість нижньоярусних навіть не вважала вежу за місце, куди в принципі можна потрапити, але робособаки кусали боляче, а держварта не знала пощади. Хтось достатньо відчайдушний міг побачити у вежі рятунок. Чи хоча би відстрочку від неминучого.

— Слухай, я дійсно не знав, що ти тут замкнена, — вирішив врешті заговорити юнак, — тож прошу, прошу, не видавай мене.

Невелика частина Шелівет була обурена його благаннями. Він що, тільки що пропустив останні двадцять хвилин свого життя? Не бачив, як вона його покривала?

День був чудовий, тому дівчина безжалісно задушила своє обурення.

— Я не буду вам заважати, прекрасний принце, — закотила очі вона, — а може навіть і допоможу. Але для цього, будь ласка… По-перше, розкажи мені, як ти зчинив аж такий ажіотаж, а, по-друге, пий бісів чай.

Юнак поспішно зробив ковток з остигаючого горнятка.

Можливо, вона недостатньо ретельно позбавлялася роздратування.

— Мене звати Харнет, — повільно почав він, повісивши маківку. — Голову СОРОНЯРу, пана Гангса, знайшли вбитим сьогодні вночі. Він ще з часів війни працював над Машиною, яка би могла використовувати вітер та сонце на шахтах у промислових масштабах.

Я інженер, був одним з трьох людей, що працювали над цією машиною. Але, бач, твоєму дорогому батечкові не сподобалося, що ми спробували розламати його залізний кулак.

Пана Гангса вбито, прототип машини зруйновано, майстерня згоріла в загадковій пожежі — і все за один день. Звісно ж, всі висловлюють обережні співчуття. Як прикро, жахливий нещасний випадок, справжня бісова трагедія! — практично виплюнув останні слова Харнет. Сонце кинуло промінь на його стверділі риси, запалюючи всіма відтінками жовтогарячого лють, що до цього ховалася за стривоженим обличчям. На мить він став схожим на вилиту з бронзи статую, увічнену в праведному гніві. Та юнак зробив декілька глибоких вдихів — і мить минула. Заспокоївшись, він продовжив:

— Залишилися тільки ці креслення та я. Нам немає тут місця, тож оце тікаємо. Може у Ливію, може деінде. В Ольхерті он проживають декілька інженерів, з якими я навчався. Можливо, вони мене приймуть. 

Він замовк. Обоє поринули в роздуми. Очі Харнета, що так яскраво виблискували бурштиновим гнівом хвилину назад, знову потухли, а спина згорбилася під вагою недосипу і розчарувань. Гей, типова для Нижнього Ярусу суміш.

На мить Шелівет дозволила собі помріяти про те, як склалось би її життя, якщо б Харнет та загадковий пан Гангс втілили плани в реальність. Шахтарям не потрібно було би гарувати по дванадцять годин на день чи помирати, не бачачи сонця тижнями. Нижній Ярус отримував би більше, ніж дві години електрики на добу. Можливо, вони б змогли комбінувати дизель і енергію такої машини. Повернути життя в місто…

Шелівет би мала шанс вирватися з вежі.

Вона могла його покинути. Просто так. Піти до телефону, подзвонити вниз — чи просто витурити його за межі кімнати й залишити наодинці з держвартою.

Думка про те, що ще одна людина могла застрягнути в цьому покинутому всіма богами місці, викликала гіркий присмак у роті. Та і хіба дівчина вже не зробила вибір, коли вирішила не розказувати Лілі про самозванця? 

В голову непроханою ластівкою залетів спогад про те, як вона сама намагалася сконструювати достатньо потужну вітротурбіну. З ними повернулися й думки, що точно не пасували до цього дня. Можливо, перед тим як намагатися проштовхнути новий патент у маси, варто було подумати. Побачити, що батько полюбив свою імперію. Полюбив більше, ніж власне дитя. Хто знає, може вона б тоді не оселилася у вежі на все своє життя.

Що ж, хоч один з них матиме шанс на втечу.

— Я допоможу тобі, — сказала Шелівет. М’язи обличчя автоматично склалися в привітну усмішку, і раптом її губи, зуби, щоки та скроні боліли від цієї вимученої дружелюбності. Але Шелівет давно навчилася не звертати на біль уваги. Темне слизьке відчуття в серці, що раптово підняло голову, було здавлене та розірване на тисячу шматочків. Не сьогодні, не сьогодні, не сьогодні…

 

 

— Ти зможеш звідси вибратись, — повторила Шелівет.

 

4. Він

 

Поки дівчина пояснювала йому план, малюючи замітки на вирваній з нотатника сторінці, Харнет встиг знайти декілька серйозних прогалин у плані. Шелівет їх не помітила. Вона повністю зосередилася на поясненні подальших кроків: слова вибризкували з неї порожнім і безрадісним потоком, схованим за спокійно-піднесеним тоном. Це нагадувало ехо падаючої монетки в криниці: дзвінкий звук, огорнутий щільною пусткою. 

Юнак чекав зручної нагоди, аби перервати її монолог. Як він намертво вивчив за останню годину, недооцінювати її було не варто. Він не міг ризикнути і роздратувати її — його єдиний шанс на порятунок.

Врешті-решт Харнет зміг вклинитися в безперервний струмок ідей:

— Слухай, це все добре, але як я пройду повз охоронців комплексу? Коли я залазив сюди, довелося розірвати паркан і пролізти крізь дірку. Але вже пройшло декілька годин. Вони мали її знайти. 

Шелівет замислено втупилася в нотатник. 

— Ти міг би пройти через чадний вхід. Там невеликий лабіринт, та я можу накреслити приблизний шлях… Я його частково пам’ятаю.

— “Частково”?

— Вже давно в ньому не була.

Харнет зітхнув. І знову оце “ти”. “Ти пройдеш”, “ти виберешся”, “ти зможеш”… Ніби вона взагалі не роздивлялася можливості піти з ним. Ця безнадія його вбивала.

Там, на Нижньому Ярусі, безнадія була константою життя і, за збігом обставин, його найлютішим ворогом. Поміж замурзаних облич та задубівших душ здавалося, ніби шпилі Верхнього Ярусу сміялися над ними, виблискуючи яскравіше сонця. Та як би Харнет це не ненавидів, для деяких це сяйво було сповненим кисню ковтком у морі сірої печалі: щаслива і недоступна, мрія про шпилі була паливом для простої шахтарської душі у час, коли потік дизелю відключали. Як і блискучі вранішні сновидіння, шпилі мали бути чистими і залитими по вінця надією в майбутнє.

Можливо, Шелівет була лише доказом того, як глибоко проникала гниль у вени міста: навіть неприступні мохові стіни Смарагдової вежі, як виявилося, не могли її зупинити.

Що ж, спробувати варто було.

— Слухай, цей етап буде значно простішим, якщо ти покажеш мені особисто. Не хочеш вибратися разом зі мною?

Дівчина подивилась на нього так, ніби він ляпнув якусь дурницю. 

— Звісно ні, — відсміялась вона, махаючи руками. Вона виглядала як клоун на сцені, що з останніх сил намагається смішити людей. Знаючи, що його матір півгодини назад збила машина.

— Чому? — вирішив натиснути Харнет. Це було нерозумним рішенням. Але злість на це дурне безсилля кричала на нього, вимагаючи підійти і гарненько струснути Шелівет за плечі. Одне коротке стесане “чому” було найкращим компромісом, на який він спромігся.

— Мене знайдуть і повернуть, — здвигнула плечима Шелівет. — Заберуть ще більше. Вони мене завжди знаходять. Раніше я могла розгулювати по всьому комплексу, зараз залишилися лише теплиці. Не хочу їх втрачати.

— Але ти казала, що в мене є шанс вибратися звідси. 

Дівчина стверджувально кивнула і послала йому погляд людини, яка абсолютно не розуміє, що вона такого сказала. 

— То чому тебе мають спіймати, а мене — ні? 

— Бо мене завжди знаходять, — повторила вона, ніби заїжджена платівка. 

Харнет повільно і неухильно починав закипати. В нього закінчувалося терпіння, закінчувався час, закінчувалася енергія. Він вже другий день тікав без сну і перепочинку, а зараз стояв і витрачав час на те, щоби переконати людину, що у них є шанс втекти. Людину, що мала би схопитися за таку нагоду обома руками! Людину, котра хотіла втекти, але чомусь катувала сама себе, відмовляючись.

Харнет вирішив спробувати востаннє. Якщо ні, він дістане від неї план і піде. 

— Слухай, зараз перед тобою найбільш розшукувана людина міста — і в неї на руках безцінні креслення. Думаєш, твій батечко ще може кинути в цю погоню щось таке, чого він досі не спробував? Це може бути твоя остання нагода побувати на вулиці. Навіть якщо тебе зрештою зловлять. То чи не хотіла б ти подивитися, наскільки далеко зможеш добігти? 

— Але… — почала Шелівет з такою тугою в тіні вічно живого голосу, що Харнет мав прикусити язика, аби не ляпнути чогось не того. Замість цього він глибоко вдихнув, не дозволяючи собі усвідомити, що зараз скаже, і продовжив:

— Вийди зі мною до чадного входу, і я обіцяю, що розкажу тобі таємний вхід, яким ти зможеш вийти до вежі. У разі, якщо нас піймають, у тебе буде ще один шанс утекти. Чи просто погуляти.

Це була безсоромна брехня. Мало того, вона була жахливо непродуманою, ледве трималася докупи і служила наочним прикладом того, чому брехати не варто.

Це була соломинка потопаючого.

— Звідки ти знаєш про ходи в моїй вежі? — резонно запитала його Шелівет, але вона виглядала більш остовпілою, ніж скептичною. Всі Харнетові думки вивітрилися з його голови крім однієї: зараз він мав виглядати якнайвпевненіше.

— Дарек сказав. Запасний хід на випадок аварії.

Дівчина втупилася в нього. Він втупився на неї у відповідь, випромінюючи впевненість, якої не відчував.

Вона відкрила рота, та з нього не вирвалося жодного звуку. Щасливий птах у серці Харнета залопотів крилами, сповіщаючи про перемогу. 

— Тоді побігли, — лише і сказав він. 

 

Збиралися вони швидко. У Шелівет накопичилося багато пожитків, але в дорожню сумку пішли лише декілька необхідних речей. Інших дівчина старалась не торкатися. Грошей було не густо: лише те, що встиг з собою прихопити Харнет утікаючи.

Наступною проблемою було те, що в неї не було маски. 

— Я зможу і так, — казала вона з янгольською усмішкою, і юнак не повірив їй ні на хвилю.

Вони зробили маску з однієї з рубашок, які Шелівет проігнорувала, і просочили його водою перед тим, як натягнути їй на обличчя. Це не рятувало від густого смогу. Це було краще, ніж нічого.

Коли все було готове, вони перекусили телефонний провід і спустилися вниз крізь поверхи пишного цвітіння. Коли Харнет заліз сюди декілька годин назад, страх міцно тримав його в своїх лещатах. Тоді він не помітив усієї цієї краси. Але тепер, із кожним кроком, сповненим упевненості — якої він усе ще не відчував! — він намагався дихати на повні груди. Харнет хотів увібрати в себе зелень цього місця. Відчути її під шкірою. Забрати часточку для моменту, коли його здушать сірі стіни. Він роками мріяв поїхати до гір та зайти у справжній ліс. Такого шансу йому так і не випало. Зараз Харнет радів, що побачив хоч це. Якщо його схоплять, він би хотів померти з оцим спогадом перед очима: мох, запах землі й сонячні зайчики, що бігають поміж листям.

Поза межами комплексу ще одного такого місця не існувало на жодному Ярусі. 

За цими стінами існували лише бруд, сталь та похмурий камінь. 

Можливо, Шелівет була права у своїй рішучості не покидати вежу…

Харнет кивнув дівчині й відступив у тінь покритих яскраво-червоними квіточками дерев.

Вона ж взяла якусь склянку зі світлою рідиною. Почала обприскувати листя приземкуватої рослинки поряд. У тому ряді росли низькі широкі кущі, повні тяжких блискучих листків.

Дещо вагаючись, Харнет зірвав одну квіточку і поклав у кишеню. Трохи подумав. Заховався ще глибше.

Час плив жахливо повільно й нестерпно швидко водночас.

Юнак відчував дивну суміш знудження та паніки. 

Він бажав і щоб це нескінченне очікування якнайшвидше закінчилося, і щоб воно не закінчувалось ніколи. Харнет знав: як тільки через ці двері хтось увійде, почнеться відлік. Відлік, котрий завершиться тільки у двох випадках. Або коли їх затримають… або коли вони ступлять за межі міських стін. Харнет не знав, що його лякало більше.

Коли двері таки відчинилися, пропускаючи сивоволосу втомлену Лілі, юнак уже встиг довести себе мало не до панічного стану. Несподівано це допомогло йому відволіктися. Увага, що розпорошувалася серед сотень гудючих бджіл-думок, зосередилася на чіткій і ясній цілі. Внутрішній голос, що вже котру годину шепотів: “А що, якщо?..” — затих.

Харнет спостерігав, як погляд Лілі стривожено торкався кожного куточка вежі. Він затримав дихання. Погляд ковзнув по деревах і полетів далі. Не помітила. 

Юнак тихо видихнув.

До Лілі збоку підступила Шелівет, і увага жінки миттєво переключилася на дівчину.

Та лагідно привіталася, і вони обійнялися. Радісний голос юнки бринів на всю вежу, гублячись серед капання води, шелесту листя й далекого щебетання птахів на даху. Але Харнет не зміг стримати гримасу, почувши цей тон. Він був настільки очевидно фальшивим, що юнак навіть замислився, чи Лілі не підігравала Шелівет увесь цей час.

Обоє пішли нагору. Дівчина задавала тисячі питань. Жінка явно губилася, та була налаштована бути приязною. Коли вона відповідала, у нотках голосу боролися жаль до дитини і співчуття до бранки. 

Врешті-решт стук дверей поставив крапку на ехові їхніх голосів.

Харнет застиг, вслуховуючись в ледве чутні звуки. Пройшла, як йому здавалося, вічність. Нічого не відбувалося. Темна думка, що Шелівет йому збрехала, проскочила його головою. Смужка світла у прочинених дверях манила його дедалі сильніше з кожною хвилиною. Щось торкнулося його шиї, і юнак сіпнувся, перш ніж усвідомити, що то була просто крапля поту, яка скотилася за комір. Головою він знав, що то просто нерви і вологе повітря, але шалено бухкаюче серце відмовлялося відпустити хвилю жаху.

Раптом почулося різке гуп, і Харнета покликав все такий же радісний дівочий голос.

Такими темпами його серце точно не витримає.

Ця дівчина могла подивитися йому в очі та сказати, що він помре, з такою ж життєрадісністю, з якою радіоведучі оголошували погоду на завтра. Попри мурашки на шкірі, Харнетові плечі трохи розслабилися — напруга, якої він досі навіть не помічав, почала відступати.

Щоб не роздумувати, куди його привели життєві вибори, юнак взяв сумку в руки та поспішив до виходу. 

Як тільки вони ступили крок назовні, Шелівет відчутно напружилася. 

Харнет помітив її враз скуту поставу краєм ока, але продовжив рухатися. Зараз у них не було часу на сентименти.

Ззовні світ наче сміявся з казковості вежі. Комплекс складався із сірих бетонних плит, бляклої облупленої фарби й голих ламп, що випромінювали втому та гулку самотність. Дві пари чобіт глухо відлунювали в порожніх коридорах, тож час від часу їм доводилося зупинятися й дослухатися до тиші довкола: чи не йде хто?

Направо, наліво, далі по коридору, вниз сходами — і вони опинилися перед нішею у стіні. У ній стояв письмовий стіл, на якому хаотично лежала купка паперів і стара гасова лампа. (Харнет думав, що хто-хто, а от сноби на Верхньому ярусі не хотіли б користуватися такими. Видно, він помилявся.) Металевий стілець з потертою подушкою на сідалі стояв віддалік. Мовчазна дерев’яна коробка телефону похмуро чатувала на стіні, наче сторож на варті.

Юнак згадав співчутливе обличчя Дарека і його благальні настанови. Він щиро сподівався, що Дарек вийде з цього може не неушкодженим, та хоча б живим. 

Вони прокралися всією будівлею аж до непримітної стіни, біля якої знаходилось невеличка комірка. Декілька разів вони зупинялися, чекаючи, поки робітники комплексу зайдуть у кімнату чи повернуть за ріг. Серце Харнета стукотіло так, ніби мало на меті зарядити енергією всю вежу, і хлопець міг поклястися, що Шеліветове робило так само. 

Чим далі вони відходили, тим виразніше на її обличчі проступала невпевність. 

Тільки б вона не здалася в останню секунду… 

Шелівет відкрила дверці чогось, що для стороннього ока виглядало просто панелькою електроживлення. Всередині несподівано була прикріплена ще одна панелька з цифрами. Дівчина наклацала правильний код. 

Двері комірки плавно відчинилися.

Харнет на секунду застиг, дивлячись на отвір для ключа, якого вони не використовували. 

— Це так, для краси… — помітивши його здивування прошепотіла Шелівет. Вона вже не сміялась, але і не трусилася від страху. Як на залякану самітницю, вона трималась дуже добре. 

Вони прослизнули всередину і зачинили двері за ними. Хід дихнув їм в обличчя пилом і застоєм. Через декілька секунд в коридорах попереду заблимало світло, і Харнет помітив, що Шелівет перемкнула важіль по її ліву руку. 

Ось він і був у всій своїй красі. 

Чадний вхід. 

 

5. Вона

 

Та відьма зла була, і наслала вона тисячу страшних почвар на принца. І бився принц три дні і три ночі, щоби здолати всіх почвар — і подолав! Після бою прийшов принц до відьми, і сказав він їй: “Відьма, зла і жахлива, ти наслала на мене тисячу страшних почвар, та три дні і три ночі я бився з ними, щоб здолати — і подолав! Тепер твоя черга!”. І відітнув він їй голову. Повернувся принц із принцесою до королівства, і зажили вони довго і щасливо…

 

Шелівет боялася, що її знудить від страху. Кожної миті вона очікувала, що з-за рогу на них вискочить якийсь охоронець, закричить: “Вони тут!” — і все закінчиться. Але ніхто нізвідки не вистрибував, коридори залишалися сповненими тишею, а вони з кожним кроком ступали далі у невідоме.

Прохід, який вона пам’ятала, виявився правильним, тож чадний вони пробігли досить швидко. Тільки в одному моменті Шелівет на секунду стривожилася: коли вони пробігали повз велику настінну карту комплексу. Вони зупинилися подивитися на неї, і Харнет поруч різко напружився. Серце дівчини, що і так працювало в посиленому режимі, застугоніло ще швидше. Пройшло декілька секунд, як вона нарешті зрозуміла, чому юнак так зреагував. 

— Я не ображаюся на тебе через брехню, — мовила Шелівет. Очі Харнета розширилися.

— Ти знала?..

— Я спроектувала цю вежу. Якби там були ще якісь ходи, я би знала. Брехун з тебе дійсно ніякий, але я ціную твої добрі наміри.

Харнет тихо видихнув, і дівчина поспішила суворо додати:

— Вперше і востаннє, — побачивши запитальний погляд, вона вирішила пояснити: — Що там брехня, що там брехня… Раз так, тоді вже можна вірити у те, що волієш сам.

Обличчя юнака просяяло, і Шелівет проказала благання до вітру та сонця, що не зробила величезну помилку. 

Чадний хід вів за межі комплексу. Насправді то була система коридорів, що поєднувала адміністративну будівлю, склади й вежу, але зазвичай лише дорогу з вежі до маленької кабінки прямісінько за парканом називали чадною. Навіщо він там був, Шелівет досі не знала. “Безпека — понад усе,” — поважно сказали їй будівельники, і відправили її далі бігати комплексом.

У кабінці, звідки вони вийшли, хтось був. Шелівет застигла, почувши звуки шарудіння. Вони з Харнетом перезирнулися. Той знизав плечима і виставив руку в попереджувальному знаку. 

Їм не пощастило. 

Цей хтось — найімовірніше, якийсь охоронець — почав відчиняти двері в хід. Перед тим, як мозок Шелівет зміг заволати в паніці, Харнет вилетів поперед неї і повалив охоронця на землю. Той здивовано охнув і заборсався під юнаком, намагаючись скинути його з себе. 

У клаптику кімнати, який було видно з-за дверей, Шелівет побачила важкий мідний чайник, і рішення прийшло миттєво. 

Вона обступила лежачих і кинулася до нього. Метал був теплим і відтягував руку — це все, що зареєструвала Шелівет перед тим, як розвернутися і опустити чайник на голову охоронцеві. Почувся гулкий короткий звук, його очі закотилися, і чоловік, що декілька секунд назад з усією силою боровся за свободу, застиг. 

Шелівет схлипнула.

Вона дуже, дуже, дуже сподівалася, що не вбила цього чоловіка. 

Харнет, віддихуючись, піднявся на ноги. По його підборіддю текла цівка крові з розбитої губи, а щока горіла червоним: в майбутньому там наллється величезний синець. 

— Ідем, — охриплим голосом сказав він, опустивши погляд. Можливо, це мало її заспокоїти — він теж мабуть ніколи нікому не завдавав таких травм — але замість цього відчула лише журбу. Місто знаходило все нові та нові способи брати від них, навіть коли, здавалося, брати вже не було чого. 

Невинність, чисті руки, незаплямована совість — всі ці жертви були лише питанням часу.

Шелівет натягнула маску, ніби та могла захистити її від того, що вона накоїла. 

Вони вибігли з кабінки та полинули в одну з сотень вуличок-мостів Верхнього Ярусу, гублячись у вічно живому місті.

Навколо статечно походжали крамарі, підприємці та молоді панянки в строгих сукнях. На обличчях багатьох виднілися тканинні півмаски, розшиті та розмальовані: більше прикраса, аніж функція. Все було незвично сірим і брудним, незважаючи на яскраві Арвійські прапори та вітрини з безліччю різнокольорових тканин. Навколо стояли невеличкі горщики з квітами, але це не рятувало ситуацію. Все було таким… бляклим порівняно з її вежею.

Шелівет вийшла вперед, а Харнет відступив на крок, тримаючись її орбіти трохи ззаду. І от, в потік людей на вулиці влилося вже не двоє втікачів, а пані та її помічник.

Вони намагалися йти спокійним кроком. На поворотах Шелівет або йшла, або чекала на Харнета, якщо не пам’ятала дорогу. Повз них іноді проходили патрульні держварти. Робособи, складені з гострих кутів й уламків металу, стояли поруч з такими патрульними на перехрестях. Тільки одна з тварюк була заведена. Шелівет пробрали дрижаки.

Як добре, що ці штуки забирають багато палива.

Під час їхнього маршруту до сходів на Нижній Ярус вони пройшли через будмайданчик. Мішанина трубок та шарів стін була дивно знайомою, і Шелівет стиснула зуби, коли зрозуміла, що то було. Вона змусила себе не дивитися і просто пройти повз.

Шановний татко продав її проектування іншим снобам, аби ті побудували більше “смарагдових веж”. Приватні теплиці, чи оранжереї, чи ліси — і на вулицю можна було взагалі не виходити. А Нижній Ярус нехай там б’ється між собою за паливо, за яке вони і помирають. 

Сходи на Нижній Ярус були довшими, ніж сходи з низу до верхівки її вежі. Вони були вузькі, побиті і малолюдні — крім Шелівет та Харнета, ними піднімалося всього двоє людей.

Дівчина пішла першою. Вона була вбрана у вже трохи пошарпаний строгий костюм, тож могла би зійти за одиницю з десяти тисяч простих людей, що змогли пробитися кудись в цьому житті. За нею через декілька хвилин мав вийти Харнет, правда, все ще без протигазу. Держварта, що охороняла сходи, була би зацікавлена в тому, щоби перевірити його особистість. 

Відчуваючи, ніби на ній сфокусована увага всього світу, Шелівет ступила перший крок на сходи.

Чим нижче вона спускалася, тим важче ставало дихати. Шелівет намагалася не кашляти, та бруд осідав на волоссі, костюмі та в легенях, змушуючи плечі труситися у спробах стишити кашель. З обох сторін поза перилами нічого не було крім височіючих стін будинків Верхнього Ярусу, що линули догори посеред пустки. Далеко внизу рухалася безлика темна маса людей. Бруд під ногами найвеличніших.

Рано чи пізно їхня удача мала добігти кінця. Весь цей час Шелівет запихувала цю думку подалі від себе. Вона мала знати, що її знову зловлять.

— Чи не покажете мені свої документи? — ввічливо звернувся до неї охоронець внизу сходів. Він був молодим і приязним, і який же це був жаль, що саме це обличчя мало покласти край її свободі і напевне життю. Думка про повернення в маленьку кімнату викликала хвилю безнадії. На його поясі висів протигаз.

Шелівет задерев’яніла. Замість думок мозок окупувала дзвінка тиша. Вона слабко усміхнулася та тремким голосом мовила:

— Звісно, давайте відійдемо вбік.

Вона тягнула час, як могла: влаштувала сцену з пошуку паспорта, нишпорила по кишенях, вибачалася. Усмішка охоронця танула з кожною хвилиною. Шелівет не потрібно було вдавати нервозність: вона ледве стримувала сльози відчаю та прикушувала губу, щоби та не тремтіла.

Врешті-решт його рука потягнулася до перемикача на робособі.

Харнет, здавалося, з’явився нізвідки. Він штовхнув охоронця зі спини і зірвав з пояса протигаз. Його долоня схопила руку Шелівет, і вони помчали в темну людську ріку. Іншою рукою на льоту Харнет тицьнув їй в долоню протигаз. 

Дівчина вивільнила руку, на ходу натягнула його на себе та схопилася за Харнета знову. Якщо вона тут загубиться, то не вийде.

Людська річка вирувала не згірше від звичайної, кидаючи Шелівет з вулиці на вулицю. Сірі площі, сірі вбрання, сіре небо крутилися і змазувалися, зливаючись в одне ціле сіре життя. Десь позаду вив свисток, гавкали робособи, чулися крики, але долоню незмінно гріла чужа рука, що відносила її все далі й далі від переслідувачів.

Потік виплюнув їх на маленьку гавань. Харнет протягнув її до маленького кораблика, на якому вицвівшою фарбою було написано “Чайка”. Судно плавно покачувалося на хвильках, безтурботний острівець у буремному штормі. Сліпуча надія посеред пітьми, що обійняла місто. 

В кораблику Харнета привітав сивочолий дідусь. Він міцно обійняв юнака, і вони застигли. Шелівет залишилася стояти осторонь, все ще тримаючи руку хлопця і не знаючи, куди себе подіти. На секунду з віддаленого гулу натовпу почулися крики — держварта лютувала, та ця лють була лише часткою того, як мав лютитися батечко. Якщо, звісно, він взагалі помітив. 

Цікаво, Лілі вже визволили з вежі?..

Шелівет отямилася, коли Харнет відпустив її руку і представив її дідусеві, Полярісові. Зірка, що вказує шлях морякам. Можливо, він і їм вкаже шлях. 

Як виявилося, дідусь був третім винахідником в їхній компанії. Він працював напівофіційно, тому про його участь в проекті мало хто знав. Поляріс був людиною, що попередила Харнета про небезпеку. Він говорив багато і енергійно, готуючись до від’їзду.

Зараз Шелівет сиділа в каюті, туплячи в стіну. Втома осіла непідйомною вагою на плечах. На душі, на контрасті, було незвично легко. Нові тривоги та страхи лише починали вити своє гніздо в думках, як пташки навесні.

— Це був жахливий день, — раптом озвався Харнет. Шелівет здригнулася. Вона й забула, що він був поряд. 

Дівчина перевела погляд на нього і декілька секунд мовчки сиділа, пусто втупившись в юнака. 

Раптом її розібрало на сміх. Регіт виходив з неї надщербленими хвилями, різкими й несподіваними. Нестримними. Дикими. Шелівет сміялася, аж поки не зрозуміла, що плаче. Сльози стікали по щоках, змиваючи біль, тугу та нескінченну самотність останніх років. 

— Ти… правий… — прорюмсала вона, — день таки… жахливий…

І цей, і вчорашній, і позавчорашній, і всі дні до того були жахливими. Але може сьогоднішній був тро-о-ошечки менш жахливим.

Можливо, їй не варто було дивуватися, коли Харнет простягнув їй руку. В ній лежала червона квіточка. 

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО