22 Листопада, 2026

Медальйон

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО

-1-

У невеликій кімнаті, на дверях якої тьмяно світив зелений напис «Ситуаційна», перед десятком моніторів сиділи дві жінки в сірих комбінезонах та чоловік, у руках якого був планшет.

— Великі боги, майоре, капітане, ви тільки подивіться, що вони там творять! Це ж була передова електростанція, стилізована під живий— застогнала одна із жінок. На її юному обличчі з тонкими рисами та гострим носом була така мука, що чоловік відвернувся та вдав, ніби дивиться на монітор.

А там розгорталася пекельна картина: велика колона гусеничної техніки, яка вся тонула в чорному димі, повільно рухалася у напрямку поля із дерев з чорним, жовтим та темно-зеленим листям. Техніка час від часу валила величезні лінії електропередач, які йшли від лісу в  напрямку міста, що проглядалось вдалині. Ось мовби по команді, кілька броньованих машин почали відхилятися від колони у різні боки, а з кулеметних турелей на їхніх дахах один за одним стали виднітися спалахи. Одне за одним дерева вкривалися тріщинами, дірками та розліталися на друзки. Раптом екран заблимав, а за мить на синьому фоні з’явилося повідомлення: «Немає сигналу».

— Все, ще вважаєте, Якобсоне, що все йде за вашим планом? — мало не прогарчала друга жінка, на формі якої було три ромби. Вона повільно піднялася й підійшла майже впритул до нього. ЇЇ кулаки стиснутились— Відповідайте, капітане! І де ж ваш хвалений агент, який мав би зупинити рух третьої бронепанцирної дивізії генерала фон Зундеріана? Чи як ви обіцяли всім – в перспективі взагалі добитися миру? Капітане, я чекаю! Ви хоч розумієте, що це трибунал — пустити їх за вашим планом? І що ми маємо? Капітане…

Той важко видихнув й зітхнув. У руці капітана мовби магічним чином з’явився невеликий сірий круглий амулет з трьома зеленими рисками посередині.  Підвів очі на ще один екран, який заблимав, а тоді погас слідом за першим. Якобсон перевів погляд із темного екрана на майора. Повільно піднявся, відсалютував й повільно промовив, намагаючись, аби на його мовби висіченому із граніту обличчі не було видно жодної емоції:

— При всій моїй повазі, командуюча Вест, але ви впевнені, що якби ми пішли вашим планом, то був би успіх? І кому як не вам знати, що все завжди може бути із затримкою, чи піти не за планом?

Майор мало не задихнулася від злості. Чорні очі стали іще темнішими, рот скривився в потворній гримасі, а кулаки стиснулися та самі потяглися до поясу, на якому висіла блискуча кобура. Капітан навіть не думав відступати — навпаки, став майже впритул до майорки й додав:

— Навіть якщо все піде не по плану, то за десять миль їх чекає лінія оборони, в якій вони застрягнуть надовго….

—Ну так, навіщо нам було зупиняти їх біля кордону. Давайте пропустимо до столиці провінції, майже впритул, згідно із вашим геніальним планом… Ми хоча б зупинили цих неоварварів на кордоні, якби не слухали шпигів, капітане! — майорка зробила крок назад і, люто грюкнувши дверима, вийшла геть із ситуаційної.

Якобсон повернувся до другої жінки й, намагаючись говорити спокійно, хоч його руки дрижали, а голос один раз зірвався, запитав її:

— А ви що скажете, лейтенанте? Суто між нами?

Та повільно підвела очі. Важко видихнула й, покусуючи губи, промовила:

— Якобсоне, ти ж розумієш, що…

— Це ти зараз кажеш як моя подруга чи як аналітик Петрі?

Петрі похитала головою:

— Якобсоне, чортів ти ідіот. Не можна довіряти тій стороні, навіть якщо ти там провів кілька років. Ти ж розумієш, що…

— Петрі, контррозвідка сказала, що все чисто, та видала санкцію на операцію, — Якобсон підійшов до ще одного екрана, на якому колона танків повільно виїжджала до перехрестя. Подивився на мапу й пробурмотів: — Так, третій завод із переробки органічних відходів. Чорти його зна, але… може, й вигорить…

Петрі кахикнула.

— Молись усім богам, чи в кого там віриш, — лейтенантка підійшла до капітана та стала біля нього й провела пальцем по екрану, який від того заблимав, і тільки коли вона відвела палець, зображення прийшло в норму, — аби твій контакт зміг виконати обіцяне, бо майор не подивиться, що ти працював над цим планом роками.

Якобсон щось пробурмотів під ніс, важко опустився на крісло та переключився на інше зображення, на якому два десятки броньовиків, усі в диму, рвалися за тонку лінію окопів. Пробурмотів собі під ніс:

— Урсо… — в його голосі була мука. — Невже ж ти збрехала, що в тебе є спосіб, який затримає армію Дормштадту…

-2-

Три роки до того. Республіка Ной Дормштадт, провінція Зессен.

Парком, який стояв у самому центрі міста, йшло двоє. Чоловік у коротких франтовських чоботах, класичних чорних штанях та чорній шкіряній куртці мав на голові капелюх борсаліно синього кольору. На обличчі чоловіка, із грубими рисами обличчя та масивним підборіддям, було легке роздратування. Він щось тихо говорив, махаючи руками та час від часу кидаючи короткі погляди на свою супутницю.

Білява дівчина у шкіряній куртці, на якій була нашивка «Дормштадтська політехніка», махнула рукою в рукавичці, й її годинник блимнув на сонці. Вона повернулася і, посміхаючись, легко подула чоловікові в обличчя. Він закашлявся, але тут же весело розсміявся:

— Урсуло, це підступно…

Дівчина легко махнула рукою. Хотіла було щось сказати, але тут же замовкла, коли у небі пролетів масивний біплан, ревучи, як якийсь доісторичний монстр.

— Бляха, і як ви все терпите той противний дизель… ай! — зашипів чоловік, отримавши копняка в коліно.

— Егілю, не забувайся: саме Новий Дормштадт — столиця дизеля на всій планеті, — вся веселість миттю пропала з її голосу. Урсула на мить зробила дуже серйозне обличчя, виставила щелепу вперед, а голос її став поскрипувати: — Саме дизель зробив нас тими, ким ми є…

Тоді розреготалась та пирхнула:

— Таке життя: варто комусь почати говорити за інше, як ті ретрогради…

Тут же змовкла, бо уже Егіль наступив їй на чобіт й люто прошипів:

— Урсо, ти у своєму розумі? — обережно подивився по сторонах, але крім кількох парочок, які гуляли парком, та далеких силуетів хмарочосів, з яких виривався дим від дизельних генераторів, що живили всі системи, нічого не було видно. Тоді схопив її за руку й потягнув до центру парку, у якому було невеличке озеро. Стиха кинув, дивлячись на пару чорних лебедів, що велично та неспішно плили по водній гладі: — Думай, що говориш. Я заступник аташе Ольсторга, а ти студентка та майбутня інженерка армії Дормштадту. Не боїшся, що тебе СБ за такі слова відправить у в’язницю?

Дівчина важко зітхнула, а тоді промовила із сумною посмішкою:

— Егілю, Еггу… — обняла його, притулившись усім тілом. — Ти такий нецікавий став. Обережний. Невже й тебе за мене допитували?

Той хотів було змовчати, але в очах дівчини була така цікавість, що тільки важко видихнув і, порившись у кишені, дістав булочку. Подав її Урсулі, яка, відщипуючи невеликі шматки, почала кидати їх лебедям.

— Урсо, Урсо… — у голосі Егіля звучав легкий сум. — А поїхали зі мною… Навіщо тобі дихати цими вихлопними газами у своїй лабі? Я б домовився, аби тебе взяли в нас, на стажування…

Тут же знову отримав кулаком по ребрах. Дівчина показала на свій значок студентки й промовила:

— Навіть якби мене випустили, я б не знайшла свого місця у вас.

— Чому ж це?

— Ці всі ваші технології — все воно дике для мене. Нехай наш дизель ричить та харкає, але в ньому є щось живе. От скажи мені, що красивого в сонячній панелі, яка чорна, мов ніч? Чи вітряки, якими ваші зрили всі гори?

Егіль почухав вухо. Зітхнув:

— Урсо, але ж так не може бути вічно, що ми такі, а ви такі…

Дівчина кинула останній шматок булочки лебедям, тоді піднесла голову до неба, по якому летіло кілька дирижаблів. Зітхнула. Провела рукою по своїй шиї й зняла з неї круглий медальйон із трьома рисками. Простягла його Егілю:

— Знаєш, Еггу, якщо всі звідси поїдуть, то вони й так залишаться в своєму варварстві, — у голосі дівчини звучав легкий сум. — Я тут лишусь, як би ти не просив. Але це… — постукала по рисках, — тобі буде як знак, що я завжди з тобою. Еггу, кому, як не нам, студентам, змінювати світ?

Егіль відскочив від неї, тихо вилаявся собі під ніс. Перевів погляд на місто, тоді знову на дівчину:

— Урсо, які зміни? Та ваші ідіоти швидше війну почнуть, аніж…

Знову змовк, коли йому легко подули в обличчя. Урсула сумно посміхнулась:

— Давай не будемо про сумне, давай погуляємо, поки тебе іще не перевели в якусь іншу країну. Якобсоне, не все виходить, як ти хочеш…

Той тільки щось собі буркнув під ніс й спробував було розвернутися та піти, але Урсула його догнала й почала лоскотати. За мить в парку прозвучав гучний хоч і трохи сумний сміх…

-3-

Оперативний штаб групи військ «Центр».

— Урсо, а ви боялись, — високий офіцер із погонами генерала подивився на молоду вчену, яка стояла мов стовп у його кабінеті. На обличчі, яке нагадувало лиса, цвіла весела посмішка. — Як думаєте, наукова раднице, чи зможуть вони щось протиставити нашій міці?

Урсула відпила чаю із термоса й задумливо покусала губу:

— Генерале фон Зундеріан…

— Ганс, мила фройлян, просто Ганс, — на обличчі генерала була мрійлива посмішка. — Але бачте, ви дарма заперечували: ці ольсторгці взагалі не дають спротиву…

Рипнули двері, і в кабінеті показалося кілька солдатів у чорній формі, із орлами на лацканах шинелей. Їхні шкіряні плащі порипували від кожного руху, а холодні очі дивилися сторожко у кожен закуток. Фон Зундеріан махнув рукою, коли очі солдатів зачепилися за дівчину, мовляв, вона зі мною.

— Генерале, — пролунав мелодійний голос, і в кабінет зайшла жінка років сорока. Білява, короткострижена, із чорною пов’язкою на обличчі та в такій же чорній формі, але значно дорожчого крою, вона здавалася давньою валькірією, яка спустилася на землю. — Скільки разів вам було сказано не водити у штаб сторонніх?

— При всій повазі, — генерал стояв по стійці смирно, — кайзерко Вільгельміно, але це одна з моїх наукових радниць…

На обличчі жінки з’явилося легке презирство:

— Іще недавно ця ваша радниця… — Урсула втягнула голову в шию, — ходила на мітинги проти війни, і що? — Вона повернулась до дівчини: — І як ваші ольсторгці? Розбіглись? Саме через таких, як ви, фройлян, ми втратили рік. Ваш батечко, дарма, що найкращий науковець Дормштадту, в політиці він бовдур! І ліз  куди не треба стільки часу,аж дивно бачити вас тут…

Генерал жестом махнув Урсулі, аби вона йшла геть. Вже зачиняючи двері, до її вух долетіло:

— Все йде по плану три, навіть із випередженням на день…

Урсула пройшла по коридору на вулицю. Підвела погляд до неба, що було чорне від літаків та дирижаблів. Тоді подивилась на місто. Воддер — колись передовий форпост республіки Ольстор, який упав у перші години війни, — уже повільно повертався до життя. Навіть звідси, із палацу губернатора, було видно, як містом їздять машини, і хоч більшість із них були військові, та все одно здавалось, що місто не звертало уваги на війну та натовпи солдатів, які великими колонами марширували від вокзалу до машин, що розвозили їх на фронти.

Дівчина важко присіла на пусту бочку з-під палива та зітхнула. Рукою, яка тряслась, дістала невелику паличку з-за пазухи. Сумно подивилась на неї, тоді на штаб, до якого приїхало кілька машин. Мовчки, одними губами, рахувала прибулих: канцлер, сім міністрів, іще кілька чиновників. Аж ось почулись важкі кроки: це йшов, гримлячи орденами, начштабу — старий Вольтке. Генерал не звернув на неї увагу й, повільно спираючись на палицю, зайшов у приміщення.

— Вибач, Егілю, — сумно кинула собі під ніс дівчина. — Ти був правий, і, напевно, дарма я не поїхала із тобою, але минулого не повернеш.

З цими словами вона підвелась і повільно відправилась до непримітного льоху. Майже дійшла, як почався крик вартового:

— Стій! Хто йде?

Дівчина додала швидкості, й уже не вдаючи, що просто йде мимо кулею побігла до дверей.

Тим часом вартовий кричав:

— Стріляти буду! Порушники біля складу три!

Над її головою засвистіли кулі, одна врізалась у руку, але свою роботу Урсула зробила. Встигла піднести паличку-детонатор до великої залізної кулі, яка стояла в центрі кімнати.

Остання думка була ясною, мов постріл, що врізався в неї:

Дарма генерал показав їй зброю, якою будуть підривати форт біля столиці Ольстора, і нехай пробачить її Егіль, але дійсно — іншого виходу вона не мала, якщо хотіла змінити світ…

 Фінал
Сорок років по тому
Старий чоловік повільно підійшов до великого крислатого каштана, який ріс на старій дорозі. Помилувався пишною кроною, втягнув тонкий аромат білого цвіту. Повільно опустився на коліна й важко зітхнув. На його посіченій шрамами та зморшками щоці прокотилася сльоза.

Рукою, яка тряслася, дістав з-за пазухи медальйон із трьома рисками, важко зітхнув і погладив дерево так, наче воно було живе.
Він стояв так, не звертаючи ні на кого увагу, тільки губи беззвучно рухались. Мимо пропливали хмари, гуділи бджоли, які летіли на сусідні плантації яблунь, та груш, оминаючи вітряки. Час від часу дорогою проїжджали рейсові автобуси, чи просто окремі машини.

— Архонте, — за його спиною мовби привид з’явилося двоє. Біляві хлопець та дівчина у строгій сірій формі, у начищених чоботях, стояли й намагалися не дивитись на сльози. — Час їхати…

Чоловік, важко крекчучи, підвівся. Вдав, що не помітив руку, яку йому простягнув хлопець, і тихо промовив:

— Прощай, Урсуло… Я все б віддав, аби ми разом змінили Дормштад… — тоді повернувся до супроводжуючих, і в його очах блимнула сталь. — Анрі, — хлопець підскочив, — іще раз перевір список справ. Лунн, — дівчина легко кивнула, — промова написана?

Отримав кивок. Обернувся до каштана й сховав медальйон. Тоді впевнено пішов до невеликої темної машини із чорними армійськими номерами, сів на заднє сидіння і гучно промовив:

— Рушаймо, Дормштад чекає. День пам’яті як не як …

 

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО