За власним бажанням

На вулиці залунали перші вибухи новорічних салютів – бахкали байдужі до війни. Марина у своїй напівтемній квартирі розмірковувала над нечулістю людською. І сумувала з келихом шампанського у руці. Відмовивши друзям-рідним, які запрошували її на святкування, самотньо сиділа над тортиком, прикрашеним маленьким тигренятком. І мріяла про великого Тигра.

Ох і ах – її колега Ілько народився 24 роки тому. Марину тягло до молодшого за неї хлопця магнітом. Фліртувати не наважувалася. Що люди скажуть? Та й після невдалого шлюбу обпектися об чужу відмову… Сама думка викликала неприємні спазми у животі. А хотілося метеликів. Звісно, барвисті комахи пурхали там, де треба, коли мимохіть уявляла свої руки на його…

Тут її мрії зазвичай обривалися. Та, споглядаючи ігристі бульбашки у келиху, запрагла раптом їхнього здійснення.

— Скільки можна?! Хіба не заслужила свята? Хочу так, як хочу! Нині час здійснення мрій!

Марина вимкнула світло, запалила наготовані свічки, заплющила очі, обхопила себе руками й наче у релігійному екстазі забурмотіла:

— Прийди до мене … прийди до мене … ти хочеш бути зі мною… ти зараз мрієш про мої поцілунки…. Ти жадаєш мене…

Люди відкорковували пляшки із шампанським, а Марина пристрасно бурмотіла відчайдуший інтуїтивний заклик.

Звук дверного дзвінка перелякав дівчину, перервавши її імпровізований ритуал. Вона аж похилилася на стінку. Потім, намагаючись приборкати шалене гупотіння серця, навшпиньки прокралася до дверей, глянула у вічко. Відсахнулася – на порозі тупцював Ілько в самій сорочці та легких штанях. Навіть через спотворене скло Марина бачила здивування на його обличчі, наче він сам не знав, чого прийшов.

О, Марина би розібралася з метою його відвідин! Стерла б те здивування, натомість розмістила би задоволення й екстаз! Але очі зомбі злякали її.

Зусиллям волі Марина відліпила себе від вічка, задула свічки, відчайдушно ігноруючи трелі дзвінка. Зашепотіла люто:

—  Не приходь до мене поза своєю волею! Не приходь до мене поза своєю волею!

Дзвінок припинив лунати, почулися кроки, що віддалялися. Від сусідів долинуло бомкання телегодинника. Марина, шкодуючи себе, заплакала.

Першого ж постноворічного робочого дня Марина нерішуче підійшла до Ілька з якимось незначущим проханням. Хлопець у своїй манері флегматично виконав його. Та слово за слово – і от уже в його очах загорівся вогник цікавості. З’ясувалося, у них багато спільного! А як згоди не доходили, то шукали її, запально схрещуючи мечі своїх аргументів.

На Різдво Ілько подзвонив у Маринині двері. Дівчина глянула у вічко: стояв з букетом білих ромашок і радісно усміхався.