Вулик

                I

                У Джейн завжди були проблеми з тим, щоб налагоджувати свою руку. Калібрування її кінцівки зазвичай не займало більше п’яти хвилин, коли за неї брався сам Гідеон. До десяти, коли поруч була Женев’єва. Але Джейн, нетерпляче дівчисько, могла возитися з нею майже півгодини, завжди повертаючи усі механізми так, ніби вона навмисно хотіла зламати кожен металевий палець.

У процесі розробки Гідеон намагався зробити найкращий протез для своєї сестри. Старенька фотокамера зняла її праву, цілу кінцівку, з усіх боків. Женев’єва допомагала місити гіпс, щоб вони разом зробили зліпок долоні аж до самого зап’ястя, щоб підібрати правильний розмір та форму. Це був перший раз, коли Гідеону прийшлося займатись незвичною для себе справою; це був останній раз, коли він пообіцяв, що буде працювати з тілом сестри, як з об’єктом своїх експериментів. Все ж таки вінцем його творіння були не людські протези, а саме модернізація пошти.

Пошти, яка назавжди вписала його ім’я в історію Бекенвуда як найкращого конструктора усіх часів.

Пошти, день створення якої на усіх сторінках новітніх підручниках позначиться, як найгірший злочин, скоєний проти людства.

— Ти що, знущаєшся з мене? — роздратовано спитав Гідеон і подивився на сестру, яка сиділа за дерев’яним столом в його маленькій запиленій лабораторії. Дівчина поклала свою руку на стіл, не в змозі заворушити нею через нову поламку у бойовому зіткненні на далекому фронті. Скільки годин вона вже ось так мовчки сиділа, поки він працював?

— Джейн фон Евергрей, я до кого звертаюсь!

Джейн подивилась в очі брата і тихо, майже нещасно зітхнула. Вона була справжнім воїном, сильним солдатом їхньої імперії, але аж ніяк не генієм, який розбирається в усіх цих дивакуватих винаходах Гідеона, які випереджали свій час. Нова рука вкрай її дратувала; їй здавалось, що металеві пальці ніколи не зможуть рухатись так, як рухаються справжні. Саме тому Джейн смикала кожен перемикач з відвертим гнівом, який встигав в ній накопичитися за той час, як протез починав виходити з ладу.

Вона справді цінувала турботу свого брата, який витратив кілька місяців на її нову руку. Він був перший, хто створив протез, який не тільки точно відтворював кінцівку, але й мав в собі неабиякий потенціал стати новим необхідним приладом до їхньої армії у вигляді металевої рукавички — майже лицарські обладунки, не інакше. Але разом з тим вона почувала себе лялькою в боротьбі за незалежність свого народу: ці шарніри, майже іграшкові, були такими вразливими до частих рухів. Їх постійно доводилося змащувати мастилом, щоб вони не рипіли. А ще її нова долоня могла б бути міцнішою: корпус, як виявилось пізніше, був порожнистим, адже в середині руки знаходився механізм із лінзами, який у разі потреби міг чіплятись до будь-якої стрілецької зброї. Усі снайпери заздрили Джейн: в її тендітних руках навіть пістолет ставав справжнісінькою гвинтівкою.

— Я не знаю, як довго я ще це витримаю, Гідеоне, — тихо сказала вона. — Я втомилась сидіти тут, мені вже потрібно назад. Я не можу приїжджати сюди кожного разу, коли цей протез буде ламатись. Будь ласка, вигадай щось інше. Твоїх інструментів на фронті в мене немає.

— Можу вигадати тобі рекомендації поїхати до столиці та сидіти вдома у безпечному місці. Чи ти одною рукою збираєшся рити окопи та боронити своє життя?

— Якщо б в мене був шанс…

— Не дратуй, — відрізав Гідеон і підійшов ближче, щоб уважніше роздивитись її руку. Джейн лише мовчки позіхнула та відвела погляд. З кожним днем, що брат перебував у Бекенвуді, він ставав все нестерпнішим.

— Якщо тобі важко з моїм винаходом, то створи власний. Ось перед тобою вся лабораторія. Усе, що від неї залишилось.

Металевий протез виглядав жахливо. Не тільки через те, що Джейн з великим бажанням намагалась його зламати, а й через те, що він справді здавався серйозно пошкодженим. Гідеон дістав із поясної сумки маленьку викрутку та підчепив нею отвір із лінзами на механічній долоні. Метал тихо рипнув, але піддався на маніпуляції інженера.

— Ну? — нетерпляче спитала Джейн. — Бачиш щось?

— Намагаюсь, — вже більш спокійно відповів винахідник, обережно нахиляючи механізм. — Мені потрібні окуляри.

Гідеон ніколи не працював у команді. Чиясь присутність вибивала підлогу в нього з-під ніг тоді, коли він намагався думати. Таким чином Джейн знущалась над ним вже кілька тижнів поспіль, хоч і постійно говорила, що повернулась до Бекенвуда ненадовго, аби зібрати додаткові речі на фронт. Іноді Гідеону здавалось, що вона зовсім не помічала, що їхнє місто теж перетворилось на суцільні руїни і новий фронт. Чому ж корона досі не ввела армію саме сюди? Навички сестри могли б урятувати багато життів.

— Ось ви де! Нумо, подивимось…

Гогли завжди видавались Джейн смішними на суворому обличчі брата, і вона посміхнулась, коли він одягнув їх та натиснув на спеціальну кнопку збоку, щоб лінзи всередині окулярів збільшились. Гідеон підставив руку під світло та щось почав бормотіти собі під носа. Він майстерно розбирав металеві пальці, обережно клав їх на стіл та м’яко торкався кожної шестерні. «От би, — подумала Джейн, — ти б з усіма був таким делікатним»

— Вона несправна, — коротко підсумував Гідеон, знімаючи окуляри. — Вона несправна, — повторив він, — і це дуже погано. Деталі для неї тепер можна знайти тільки у Вулику.

У повітрі повисло довге й тяжке мовчання. Таке, що за вікном тепер було чутно гудіння, яке не передвіщало нічого хорошого. Передсмертна какофонія найкращого витвору мистецтва, який коли-небудь належав сім’ї фон Евергреїв. Спадщина геніального розуму, яка згубила усе місто разом з його населенням. Колись голосний Бекенвуд перетворився на великий цвинтар, на околицях якого люди ще не втрачали надію на виживання.

Ще кілька хвилин Гідеон вдивлявся в механічний протез, аж поки мовчки не повернувся до стола спиною, щоб підійти до свого лазерного станка, де він збирав більшість своїх нових приладів.

— У Вулику…

Джейн досі мовчала; інженер відчував потилицею, як вона дивиться на нього, але боїться вимовити хоч слово. Щоб врятувати Бекенвуд, потрібне справжнє чудо. Щоб врятувати Джейн, Гідеону потрібно лише набратися мужності вийти за двері. Якщо сестра завжди поверталась звідти цілою, тож хіба не буде безпечною ця прогулянка разом із нею?

Він із силою смикнув верхню шухляду старого комода та дістав звідти дивне приладдя, якого ще ніколи не бачив світ. Цей невдалий експеримент був зроблений з металевої ржавої труби, яка з усіх боків була обліплена дивними пристроями та циферблатами. З одного боку труба була справжнісінько прямою, з іншого — округленою, як ручка парасольки, за яку ви тримаєтесь під час дощу. Гідеон взявся саме з округленої сторони, де стирчало найменше дротів, та похитав трубою в повітрі. Ніби усе тримається.

— Що це таке? — нарешті поцікавилась Джейн, роздивляючись, як брат намагається щось підкрутити та під’єднати до цієї штуки.

— А на що це схоже?

— На сміття, — чесно зазначила вона.

— Так і є, любо Джейн. Перед тобою експериментальний «Бджолиний Запал», зібраний зі сміття з навколишніх звалищ. Моє останнє творіння, яке або врятує нас обох, або наші імена з’являться в газетах, якщо нас колись тут відкопають.

— Хочеш сказати, що це єдина зброя, яка може нас захистити? Ти серйозно? — вона аж ніяк не вірила, що Гідеон був у змозі зробити щось, що може вбивати. Він завжди був мрійником та пацифістом, якого ще треба було пошукати в Об’єднаному Королівстві.

— Абсолютно. Тут пневматичний механізм, який працює на основі стиснутого повітря. Отже, його сили буде достатньо, щоб прокласти нам шлях до Вулика.

— Пневматика не пробиває металеві корпуса, Гідеоне, — голос Джейн був сповнений недовіри. — Ти хіба що можеш собі око виколоти.

— Виколю тобі, якщо продовжиш знущатись. Я не збираюсь нікого вбивати. Якщо зламаю хоч одну листоношу, то інші злетяться на сигнал допомоги за личині хвилини. У «Запала» свої набої. Ти здивуєшся, наскільки ефективними вони можуть бути у справжньому бою.

«Або не встигнеш здивуватись, якщо мій задум не спрацює», — вже про себе додав Гідеон і повісив свою саморобну рушницю собі на пояс.

II

За вікном вже була глибока осінь. Холодна, мокра та вітряна. Рідкісне сухе листя пролітало повз вікон, нагадуючи, що ще місяць тому Бекенвуд був сповнений життям та радісним галасом. Це було місто енергії та прогресу. Найкращі вчені зі всього світу приїжджали сюди, щоб подивитись на місцеві музеї, щоб сфотографувати величні арки та фунікулери, які поєднували центр з околицями.

Сім’я фон Евергреїв приїхала сюди сім років тому. Гідеон ще не встиг закінчити свій останній рік навчання в університеті на корабельного конструктора, як його, молодого хлопчиська, запросили сюди на роботу. Він відзначився своїми божевільними, але новаторськими ідеями, за які ніхто не хотів братись. Саме відтоді він звик працювати в самотності, коли над його кресленнями клопотав тільки він сам.

Так і виник проект під кодовою назвою «Єва». Гідеонові не вистачало компаньйона, який би міг розділити його  життя та ідеї. Він ще з дитинства марив дирижаблями: їх форми, їх руки, їх конструкції навіювали йому, що цей потенціал був розкритий не до кінця. І він справді зумів розкрити його, коли перше створіння з ім’ям Женев’єва побачило світ. Це була велика, але досить дурна бджола з титановим корпусом, — трохи більша за футбольний м’яч, — в основі якої лежали знання про повітряні кораблі.

Гідеон власноруч пофарбував Єву чорно-жовтими кольорами. Безперервними ночами створював голосові модулі, прилаштовував в корпус бджоли різні прилади та механізми, аби вона могла стати повноцінним помічником. Женев’єва пройшла мільйон тестів перед тим, як стала собою. Вона навчилась розпізнавати будь-які команди, навчилась переносити досить важкі речі з однієї кімнати до іншої. Ця дивакувата бджола стала його найближчим та єдиним другом відтоді, як Джейн пішла на війну.

«Навіщо ж ти це зробила? — думав тоді Гідеон. — В королівстві так багато чоловіків, які б мали захищати тебе. Я мав би захищати тебе»

Через свою злість на військове командування Гідеон ставав все більш знервованим, ніж зазвичай. На роботі він втрачав концентрацію, адже листи від сестри надходили досить довго. Джейн місяцями могла не повертатись додому, а коли поверталась, то частка її листів ще досі залишалась десь на шляху до Бекенвуда. Усі новини вона розповідала віч-на-віч, аж поки інженеру не приходилось знов читати те ж саме, але вже написане рукою сестри. Це було справжнє випробування: в своєму майбутньому він нетерпляче очікував історії з минулого, про які вже встигав дізнатись раніше.

Життя на заспокійливих пігулках повільно перетворювалось на пекло. Гідеон почав менше спати і більше уваги приділяв своїй роботі, щоб відволікатись від нав’язливих думок. У такому режимі він міг працювати від листа до листа, аж поки одного разу він не забув про телеграму, яку мав би отримати від Джейн. Телеграма була відправлена під грифом «ТЕРМІНОВО», і Гідеон так боявся її пропустити, так налякався, що це може бути звістка про смерть, що аж знепритомнів від навантаження перед своїм лазерним станком. Вечором того ж дня він прокинувся від тихого дзижчання Женев’єви, в механічних лапах якої була та сама звістка з фронту: «Мені потрібен комплект нових шкарпеток. Старі вже всі геть зносились у цій багнюці. З любов’ю, твоя Дж.»

«Господи, Джейн, о Боже мій! До біса тебе», — ледве прошепотів Гідеон, а потім вперше за довгий час щиро і тихо засміявся, лежачи на підлозі. Термінова звістка з фронту була про шкарпетки. Його сестра була найбожевільнішою дівчиною у всьому світі.

Після того напруга спала з плечей Гідеона. Він знову зміг займатись своєю роботою, поки Єва почала замість нього літати на пошту і відправляти та забирати усі посилки. Десь з місяць робітники пошти звикали до цієї новинки. Десь з місяць після Міське Управління Громадських Сполучень вмовляло містера фон Евергрея зробити їм декілька таких бджолиних прототипів на заміну звільненим листоношам.

Саме так виникла ідея про Вулик.

Саме так почався кінець Бекенвуда.

Замовлення від МУГС було надто простим, і Гідеон легко погодився виконати його. Все, що йому було потрібно, це створити ще кілька копій Єви та навчити їх працювати саме на поштовій службі. Великим недоліком першого створіння було те, що Женев’єва не могла самостійно літати на великі відстані від свого творця, адже паливо в її внутрішній цистерні могло швидко закінчитись. Якщо місцева влада хотіла використовувати їх замість людей, то ці маленькі дирижаблі мали б бути автономними від людини. Отже, просте замовлення ускладнювалось дрібницями.

Протягом двох тижнів Гідеону довелось розбирати та збирати Єву з новими пристроями. Він вилучив експериментальний  голосовий модуль, зробив корпус легше, тягу на крилах  — більше. Тепер, з урахуванням меншої ваги, витрати пального повинні були зменшитись. Досконала форма першого прототипу витримала багато викликів на своєму шляху. Винахідник ніколи не зможе забути, як маленька бджола, намагаючись підняти вагу більше своєї, вчепилась мініатюрними лапками в дерев’яну коробку та приклала стільки сили, що її корпус відірвався від механічних ніжок і щосили вдарився о кам’яну стелю. Джейн була б у захваті від цього видовища. Гідеон уявляв собі її сміх, який заливався би на всю його лабораторію. «Скоріше б ти могла це побачити, — думав він. — Скоріше б ти повернулась»

                III

Джейн відштовхнулась від стола, піднялась на ноги і пішла вниз по сходах лабораторії прямо за братом. Гідеон був одягнений у своє коротке сіре пальто, що пахло мастилом та дешевим парфюмом; з-під пальта було видно, як на поясі бовтається «Бджолиний Запал», а за ним — механічна рука, яку брат взяв на шляху до дверей.

— Тобі не важко? — обережно спитала Джейн, коли вони вдвох зупинились перед виходом з дому.

Гідеон не відповів. Він приклав палець до своїх губ, поглянувши на сестру, і завмер. Гучне гудіння в повітрі лякало його. Інженер краще за всіх знав, на що здатні його створіння, і він не хотів зайвим шумом провокувати їх або привертати увагу.

— Ці листоноші вкрай небезпечні, — прошепотів Гідеон. — Дочекаємось, поки все стихне, а потім підемо.

— В тебе ж є твоя магічна зброя, — зауважила Джейн і притулилася вухом до старих дверей. Вона була легкою і обережною, двері навіть не скрипнули під її тиском.

— Зброя буде магічною, якщо вона взагалі спрацює, — видав Гідеон і протягнув протез Джейн. — На, тримай.

Він відпустив механічну руку прямо над долонею сестри, і Джейн не змогла її втримати. Металевий каркас впав, і гучна луна від цього звуку відбилась від стін пустої будівлі аж до самого верхнього поверху. Гудіння з-за дверей стало гучнішим, ближчим, Гідеон шкірою відчував, як механічні бджоли летять до них.

— Дідько, — промовив він і нахилився, щоб швидко підняти протез з пола. Він знав, чорт його забирай, він знав, що це була погана ідея! Але все одно вирішив ризикнути власним життям, щоб померти за зачиненими дверима, як повний невдаха, який так і не зміг вийти на вулицю зруйнованого Бекенвуда.

Джейн спіймала злий погляд брата і зробила крок у тінь, ніби та могла її зараз врятувати від смертоносного нальоту. Гідеон, навпаки, завмер і почав думати, але страх затьмарював розум.

Дж-ж-ж-ж!

«Швидко, швидко, швидко!», — повторював про себе фон Евергрей. В животі стало холодно, гомін змусив його відчути, що він ось-ось спорожнить свій шлунок. Він не боєць, не солдат, не воїн; він був звичайний лабораторним планктоном.

Дж-ж-ж-ж!

Вібрація від механічних крил листоношів змусила затримати подих. Гідеон накрив свого рота вільною рукою та подивився у бік маленької двері підвалу. На мить йому здалось, що це погана ідея. Йти до Вулика через каналізацію? Там було холодно, мокро, огидно. Від запаху його точно знудить. Треба знайти інший спосіб, як звідси піти.

Очі забігали по сходах, по стінах, поки фантазія вже малювала власну смерть від розвідників. Це він їх такими створив, це його перша розробка для армії! Нащо, нащо він на це погодився?! Фон Евергреї завжди хотіли миру, а не війни!

Дж-ж-ж-ж!

Сильний удар у зачинені двері пробудив Гідеона. Інженер здригнувся, наче від сну, і згадав, що він досі живий. Він ще живий і може вижити в цьому жахітті, якщо зрушить з місця!

— Сюди! — він швидко побіг до маленьких дверей у підвал, який вів у підземні катакомби під містом. Їх створили на випадок вторгнення, аби усі жителі королівства могли там сховатись від будь-якої біди та загрози. Ну що ж, зараз загроза була найреальнішою за будь-яку іншу.

Бам!

Гідеон зняв з пояса гострозубці, — корисна звичка нікуди не виходили без інструментів! —  та зі всієї сили стиснув між ними ланцюжок від замка. Той жалібно дзенькнув і легко піддався: металевий замок впав на землю, а винахідник вчасно встиг схопити ланцюг і зробити крок всередину підвала.

— Джейн! — крикнув він. — Де тебе чорти носять? Джейн!

Джейн наче розчинилась. Її ніде не було видно, і від цього відчуття самотності Гідеонові стало вкрай зле. Він судорожно почав дихати ротом від паніки, намагаючись відшукати стрункий силует сестри. Сорочка в одну мить намокла від поту. Раптом її схопили?

Бам! Бам!

Серце провалилося в п’яти, коли після чергового потужного удару двері в будинок нарешті відчинилися під бджолиним тиском. Інженер моргнув, і Джейн в одну мить проскочила повз нього за двері з криком: «Швидше! Ну ж бо!»

Гідеон з усієї сили потягнув двері на себе, і дві бджоли вдарились о металевий корпус домашнього бункера. Третя розвідниця майже встигла проскочити за фон Евергреями, застрягши між дверима та стіною, коли винахідник намагався їх зачинити. Бджола загуділа, мов скажена, а від її мотору пішов сивий пар.

— Відчепись, потворо! Відчепись, кажу! — Гідеон не відпускав двері ані на мить. Він бачив, як візори листоноші звузились та загорілись червоним. Циферблат потужності на її боку почав заряджатись, і фон Евергрей хитнувся вбік, сильно заплющивши очі. Бджолиний постріл поранив його обличчя, мазнув по щоці, але не вбив. На перезарядку листоноші знадобиться кілька секунд, і вдруге вона вже не промахнеться.

— Досить вбивати мирних людей! Досить руйнувати мій Бекенвуд!

Гідеон відчув, що дві інші бджоли схопились за двері своїми лапками та почали тягнути на себе. Він точно не знав, чи хотіли вони врятувати свою сестру, чи намагались теж втрутитись в бій, але сил у них було більше. Він зробив їх легкими, але міцними, щоб вони могли допомагати людям майже з будь-якою вагою. А саме ця модель — була аналогом бойового соратника для солдат Об’єднаного Королівства. Він зробив їх заради Джейн, але зараз ці соратники намагались вбити її та свого творця.

Якщо щось не зробити, вони обидвоє тут і помруть. Тут — майже в каналізації, наче жалюгідні пацюки без майбутнього.

Не маючи часу на міркування, Гідеон різко відпустив двері та взявся за «Бджолиний Запал». Розвідниці, що тримались за двері, по інерції полетіли назад та сильно вдарились крилами об стіну, наостанок впавши на землю. Вони швидко оговтаються, зламати їх було дуже важко. Третя, єдина, що була готова до нової атаки, зависла в повітрі, готуючись до ще одного пострілу.

Насос «Запалу» тихо затремтів під пальцями, фон Евергрей прижмурився та навівся прицілом на небезпечну листоношу, що дивилась прямо йому у душу. Вмить роздалися два сильних хлопки, і Гідеон відчув, як сильно в нього запекло руку. Він знову хитнувся і побіг до дверей, щоб цього разу точно закрити їх на металевий засув. Пальці, що жодного разу не натискали на спусковий гачок, упустили ржаву рушницю з труби на підлогу. Гідеона знудило мізерним сніданком, і він закашлявся, витираючи рота рукавом. Слина стала в’язкою, бридкою на смак.

— Воно спрацювало, — прошепотів він и торкнувся свого плеча. — Ай!

Бджола змогла його ранити глибше, це була вже не маленька подряпина.

— Ти в порядку? — Джейн присіла поруч із братом, обійнявши себе обома руками.

— Так. Так, я в порядку, але трохи… — Гідеон підвівся та нервово обернувся до металевих дверей, за якими ще було чутно бджолиний галас. — Перенервував. Ти б могла допомогти мені.

— Я, — обличчя сестри стало винуватим, і вона опустила свій погляд в підлогу, — злякалась. Вибач мені.

— Добре тебе розумію. Вони і мали б лякати… Але не нас.

— Як ти її вбив?

Гідеон відірвав шматок тканини від своєї білої сорочки та якось криво, як тільки міг, перев’язав собі руку зверху пальто. Він насправді не чекав, що Джейн буде його рятувати. По-перше, вона не була медиком. А по-друге, за все своє життя вона, мабуть, вперше зіткнулась із ворогом, який не помре від кровотечі або від кулі.

— Їх не можна вбивати. Якщо зламається одна, ще з десяток прилетять на допомогу. Такий алгоритм в них був закладений: «Ніхто нікого не лишає» і все таке, — Гідеон нахилився, щоб підняти з підлоги «Запал» і покрутив його у руках, аби перевірити, чи він ще був справний. — Така пневматика не вбиває, якщо ти стріляєш звичайними набоями. Мої набої зовсім незвичні.

Інженер дістав з підсумка жменю якихось круглих куль, і Джейн, роздивляючись, побачила, що то були малесенькі механічні жучки. Вони не повзали, не мали крил, а спокійно лежали на долоні у брата, як у сплячці.

— І що це таке?

— Це вакцина від хвороби, яку я випустив у це місто, — Гідеон сховав їх назад у кишеню. — При взаємодії з листоношами ці комашки випускають потужний заряд електромагнітного імпульсу. Бджоли не вмирають, а засинають, якщо про них взагалі таке можна казати. І якщо бджола не помирає, то і сигнал тривоги, схований всередині неї, не спрацьовує. Інші листоноші її не бачать, отже для нас вона буде назавжди мертвою. Для них… Дай боже, щоб вони не вигадали спосіб, як розшукувати своїх. Ці божевільні створіння досить швидко навчаються виживати у цьому світі без людей.

«Хоча були створені, щоб врятувати людство»

IV

— Містере фон Евергрею, як добре, що ви до нас завітали! — голова Міського Управління Громадських Сполучень, містер Аугуст Остер, сам зустрів відомого в місті майстра на пошті. — Мої щирі вітання, Гідеоне! Ви зробили неможливе.

— Тут ще є багато речей, які б можна було покращити, — стримано відповів Гідеон. — Робота триває в процесі, сер. Через півроку я зможу зробити це місце бездоганним.

— Ох, як ваші слова хвилюють мене! — містер Остер посміхнувся і жестом руки запропонував гостю пройти далі. — Не зробите мені маленьку екскурсію? Я б хотів знати, як це все працює. Оскільки ви відмовили нашим журналістам у прес-конференції, мені треба знати, як я можу відповісти на їх запитання.

— На вашому місці я б запропонував їм не ставити запитання, а скористатись послугами Вулика. Демонстрація — найкращий спосіб довести людям, що Бекенвуд наразі має зразкову пошту, робітники якої вправно виконують свої завдання та ніколи не запізнюються.

— І все ж таки…

— Воля ваша, — Гідеон махнув рукою і штовхнув двері в сортувальний центр пошти. — Слухайте уважно.

Вони опинились у великій світлій залі, в якій було чутно механічне гудіння бджіл. Бджоли були всюди: одні листоноші прилітали з різними пакунками, інші — вилітали за межі Вулика.

У кожного мешканця Бекенвуда була своя комірка, зроблена у вигляді бджолиного стільника. Така форма допомагала зберігати посилки будь-якого розміру. За потреби комірки мали рухливий механізм, який міг збільшувати або зменшувати місткість всередині. Усе це бджоли могли робити автоматично і на свій розсуд, незалежно від людини.

— Боже, борони королеву, — тихо видав містер Остер та перехрестився, і Гідеон стримав посмішку.

В центрі сортувального центру знаходився командний центр у вигляді великої масивної бджоли. То й справді була королева Вулика, в тілі якої були сховані усі механізми, які допомагали скеровувати роботу листоношів. Вона могла відслідковувати, де знаходяться зараз усі бджоли, і людина (за потреби) могла скорегувати адресу отримувача або відправника. Також, якщо вже траплялось якесь лихо і бджола ламалась, через цей командний центр можна було отримати її сигнал виклику допомоги. Інші бджоли кооперувались у невеличкі групи та вилітали на задані координати, щоб принести свою поламану сестру на стіл механіків.

Вулик міг функціонувати самостійно, втручання людини у процес було мінімальним. Авжеж це призвело до бойкотів робітників пошти, але Гідеона це не цікавило. Він хотів, щоб Бекенвуд перетворився на рай, в якому люди могли б тільки відпочивати. Ці бідолашні селюки ще не розуміли, що вони стояли на порозі нової ери людства.

— Містере фон Евергрею, перепрошую, що перериваю вас, але мені не дає спокою ваше маленьке прохання. Те, що було тільки між нами. Що ж ви хотіли таке особливе мені показати, що мені, кхе-кхе, потрібно було принести сюди… Кхе-кхе… Пістолет?

— Дістаньте його та прицільтесь у мене.

— Що?! — Аугуст здригнувся і дістав з кармана хустинку, щоб витерти своє обличчя. — Даруйте, ми ж у громадському секторі, а я не військовий.

— Але ж ви принесли пістолета? — інженер не виглядав переляканим. Відчувалось, що він розуміє, що робить. — Цікавість спокуслива, хіба ні? Крові не буде, запевняю вас, сер.

Містер Остер завагався, але дістав з кишені пістолет. То був маленький, майже дамський револьвер, який був меншим за руку кремезного чоловіка. Аугуст зняв револьвер з запобіжника та прицілився в Гідеона; його рука помітно тремтіла. Не пройшло й кількох секунд, як бджоли, які були поруч із ними, злетілись, щоб захистити свого творця. Вони щитом стали перед ним, а пістолет влучним пострілом з очей однієї листоноші було вибито з руки голови МУГС.

— Чорт! — Аугуст відступив назад та підняв обидві руки вгору, щоб показати, що він є безпечним для оточення. Ситуація все ще виглядала лячною для нього. — Я не збирався його вбивати!

— Все добре, — спокійно сказав Гідеон, і бджоли розлетілись від нього. Майстер підняв з підлоги револьвер, взявся за його дуло і протягнув власникові. Містер Остер обережно забрав пістолет та сховав його під жилет.

— Оце так… Перепрошую, а що це зараз було?

— Ви можете називати це системою захисту споживачів. Якщо комусь з наших громадян загрожує небезпека, Вулик готовий їх захищати. Оскільки багато листоношів літають на фронт, щоб забирати повідомлення наших солдатів, то вони мають бути готовими допомагати їм у складних ситуаціях. Це не бойові машини, авжеж, вони повільні й дурні. Але за потреби можуть комусь врятувати життя.

— Ви досить далекоглядний винахідник, містере фон Евергрею. А чи ви впевнені, що це безпечно тримати таких бджіл у місті? Якщо вони зламаються та, не знаю, вирішать вбити когось просто так?

— Не вб’ють, — впевнено відповів Гідеон. — У їхній королеві, тобто у командному центрі, є вся інформація про громадян: звичайних, приїжджих та навіть порушників закону. Але бджоли не створені вбивати, вони створені захищати. Вони ніколи не стануть стріляти в людину.

— А нащо ж ви їх такими зробили? Хіба ви боїтесь ходити по Бекенвуду по вечорах? Це найбезпечніше місто на всьому світі!

«Але на фронті немає такому слову, як «безпека». Це ж очевидно», — подумав Гідеон, і його погляд став трохи роздратованим. Він зробив це заради Джейн. Увесь цей Вулик був побудований лише заради Джейн: щоб її листи надходили швидше, щоб його винаходи могли захистити її життя, щоб вона повернулась додому цілою після війни.

— Містере фон Евергрею, — Аугуст не вщухав з питаннями,  — давайте хоч на мить припустимо, що бджола таки збожеволіла. Вона ж прив’язана до цієї королеви, еге ж? І якщо вимкнути цей, — як ви казали? — командний центр, то вони всі разом перестануть працювати?

Гідеон трохи помовчав. Зараз голова МУГС вдавався йому найнаївнішою людиною у всьому місті. Нехай думає, що все так і є. Нехай усі думають, що знищення королеви призведе до масового відключення усіх листоношів.

— Так, — збрехав він. — Все правильно.

Чому ж він тоді не сказав йому правду? Чому не розповів, що кожна бджола працює окремо від королеви?

Мабуть, хвилювався, що його створіння будуть лякати владу. Що МУГС скасують цей проект, який мав на меті не тільки поліпшити життя всередині Бекенвуда, але й зберегти його на далекому фронті за містом.

V

Сморід в каналізації стояв просто нестерпний. Черевики тонули в помийному бруді, тканина штанів вбирала в себе вологу суцільного болота. Пустий шлунок Гідеона боляче стиснувся декілька разів, і інженер вже не витримав: він відірвав ще один шматок від своєї сорочки та зав’язав саморобну маску навколо обличчя, щоб менше дихати цією гидотою.

— Як тобі ще не стало тут погано?

— Бувало й гірше, — відповіла Джейн. Вона виглядала стурбованою, але чомусь запах каналізації вона наче не відчувала. Страшна думка того, що тіла мертвих смердять ще гірше, пробігла в думках Гідеона. Мабуть, йому краще про це не питати. А ще краще — просто не думати, щоб його знову не вивернуло жовчю.

— Далеко нам йти?

— Так, — він качнув головою. — І ні. Якщо каналізацію не завалило, є короткий шлях до Вулика. Якщо завалило, то блукати нам тут ще довго.

— Ніколи не думала, що ці маленькі листоноші можуть бути такими небезпечними. Їх було три, а що з нами зробив би цілий рій?

— Не знаю.

— До речі, а де Женев’єва?

— Не знаю.

Джейн трохи помовчала.

— Чому ж вони не відключились, коли у місті підірвали їхню королеву? Преса казала, що Вулик можна вимкнути однією кнопкою, що всі технології вкрай небезпечні.

— Не знаю, — тихіше промовив Гідеон, втиснувши свою шию у плечі. Він не хотів, щоб сестра знала правду. Вона її не витримає, а він — не витримає її сліз та погляду, сповненого розчарування. Це все було для неї, це все було тільки для неї…

— А чому…

— Закрийся вже! — розлючено спалахнув Гідеон і стрімко повернувся до Джейн. Вона завмерла на місці і обійняла цілою рукою свою травмовану кінцівку. — Безпорадне дівчисько, досить задавати мені свої дурні питання!

— Вибач, — дівчина опустила свій погляд у воду.

Тиша між ними була такою важкою, що жоден з них не зміг її витримати. Гідеон відвернувся та швидше закрокував далі вперед. Його дратувало усе: свої спогади, свій страх, біль у руці та животі і велика втома від нової реальності. Джейн ставила правильні запитання, вона мала на це повне право. І тому інженер гнівався і на себе, бо найбільше за все його дратував він сам. Його слабкість перед обставинами, якими він не міг керувати.

Краще б він сидів у своїй лабораторії, краще б не вилізав. Майструвати простіше, ніж жити справжнє життя. Гідеон хотів би мати механічне серце, адже своє, живе, з плоті та крові, обливалося болем кожної секунди. Він хотів би увесь цілком бути суцільним механізмом, щоб не відчувати жодних емоцій.

Вони довго йшли смердючими коридорами каналізації; звичайний громадянин, який опинився тут вперше, напевно вже б заблукав у однакових катакомбах. Та фон Евергрей колись відшукав у бібліотеці інших майстрів креслення цих коридорів. Випадково, авжеж, але він забрав їх собі. Спочатку для того, щоб поцікавитись конструкцією; потім — щоб вивчити їх на всяк випадок, ніби він відчував, що біда колись станеться з їхнім домом.

— Гідеоне, — Джейн нарешті тихо звернулась до нього, — може ти хоча б знаєш, чому Вулик вирішили знищити?

Чомусь це питання було найболючішим для інженера, і він зупинився на мить перед тим, як знову продовжити йти. Він знав, що тоді сталось. Знав і почав боятись людей за будь-яке інше створіння. Це не бджоли сказилися першими, першою була винна у всьому саме людина.

— Не… — сказав він, і руки його затремтіли. Легені поважчали, а в горлі став ком. — Н-не знаю.

VI

Це сталося у вівторок у жовтні. Найгірший, найчорніший вівторок, який тільки б міг статись у Бекенвуді. Одна бджола таки зникла, і оператор командного центру у Вулику доповів поліціянтам, що її треба якнайшвидше відшукати, бо в неї була посилка міс Адлєр. Гідеон також знаходився на пошті, щоб полагодити одну із комірок, та випадково почув цю дивну розмову.

Він витер руки о хустку і підійшов до оператора.

— Бджола мала б надіслати свої координати, щоб інші її підібрали.

— У тому й річ, містере фон Евергрею, що координат немає. Це вже не перший випадок, коли бджоли ось так зникають, і, мабуть, не останній. Може вони несправні? Зносилися?

— Це ваш мозок зносився, а ну геть звідси! — Гідеон штовхнув чоловіка та став за пульт командного центру, аби натиснути на кілька кнопок. У списку листоношів, які вже давно не з’являлись у вулику, було вже більше за десять номерів.

— Вони справді зникли…

— А я вам що казав! При всій повазі, пане фон Евергрей, ви трохи забулися. Я доповім про вашу безтактність своєму начальнику, вас неможливо контролювати.

— Та хоч мамці своїй пожалійся, — проскрипів майстер. — Мої бджоли просто так не зникають! Їх… хтось навмисно руйнує.

Вдача то була чи початок нещастя, але на дорозі додому Гідеон побачив будівельний знак. Комунальники перекрили цілий квартал, і фон Евергрею нічого не залишилось, як пішки піти обходити усю лінію розмежувань, аби дістатися своєї лабораторії. У тісному провулку, який пов’язував дві великі вежі, він почув дивний звук. Наче механізм, але якийсь скрипучий, що неприємно бив по вухах.

Особиста цікавість змусила Гідеона повернути та піти на цей звук. Він очікував побачити там все, що завгодно, навіть заведену дитячу іграшку, але не те, що він там насправді знайшов.

В сміттєвому баку лежала одна з його бджіл.

Бідолашна листоноша, пом’ята та обпалена, лежала посеред сміття на намагалась злетіти. Її крила були поламані, її маленькі лапки були відірвані та покалічені. Візори листоноші хтось вже розбив, і ця безпорадна бджілка гуділа в бажанні пожити ще трохи. Вона гуділа мініатюрним мотором, який скрипів на останках палива у внутрішній цистерні. Ще трохи — і вона назавжди затихне, коли її паливо закінчиться.

— Господи, — налякано видав Гідеон. Бджола, почувши голос творця, заворушилась сильніше. — Тихо, тихо, крихітко, це я. Це я, містер фон Евергрей, я тебе створив. Тихо, я тебе не скривджу.

Механізми всередині зупинились, і Гідеону здалося, що паливо такі закінчилось. Але коли він взяв своє створіння до рук, він побачив, як воно заворушило обламками лапок, чіпляючись до його одягу, наче чекало спасіння. Від цього видовища його власне серце пропустило удар.

— Я врятую тебе, бідолашна. Тебе ніхто більше не скривдить, я обіцяю. Я захищатиму тебе.

Пізніше, коли вони разом вже дістались лабораторії, Гідеон зміг з’ясувати, чому ця листоноша не посилала свої координати до королеви. Хтось використав такий міцний заряд електроенергії, що через нього зламався маячок, який поєднував бджолу із командним центром. Але заряд виявився недостатньо сильним, щоб зламати усі системи цього створіння.

Авжеж, Гідеон її полагодив. Пофарбував у чорно-блакитний колір і дав нове ім’я, замість номера: він назвав її Незламною. Більше Незламна ніколи не працювала кур’єром, вона завжди залишалась на пошті у сортувальному центрі, з неї було досить контакту з людьми. Вона ховалась кожного разу, коли бачила, що хтось із громадян Бекенвуда ходив десь поблизу. Дивне створіння, яке, на першу думку інженера, набуло почуттів. «Але ж ні, — думав він, — це не почуття. Це пам’ять. Її скривдили люди, і Незламна почала вважати їх небезпечними»

У Бекенвуді залишались й інші бджоли, яких поліція почала розшукувати. Після розповіді майстра фон Евергрея більшість із них знаходили у смітті — покинутих й поламаних. Були й такі, яких Гідеон не міг заново зібрати до купи, адже корпуси були настільки ушкоджені, що останки цих листоношів можна було кинути тільки на брухт.

Він знав, що хтось намагається ставити на них свої експерименти. Хтось ловив бджіл та мучив їх струмом, щоб вивести з ладу для чогось. На жаль, поліціянти не змогли з’ясувати, для чого. Тіло архітектора з іменем Арчібальд Кенінгем знайшли в його майстерні під мостом. Його голова наскрізь була пробита лазерами, які були вмонтовані в очі бджіл з Вулика. Те, що мало бути способом захисту, стало знаряддям для вбивства.

Вже згодом, десь протягом двох чи трьох днів обшуків, поліція вилучила стрічки з кінокамер, на які Арчібальд записував свої досліди. Одна з них розбила Гідеонові серце вщент. Хворий дідуган поміщав листоношів в лещата та бив струмом, поки ті жалібно пищали та відчайдушно махали крильцятами. Їм не було боляче, механізми не вміють відчувати болю, але навіть їх маленького мозку, складеного з шестерень і болтів, вистачало, щоб розуміти, що їх навмисно спалюють та вбивають.

Гідеон так і не зміг додивитись цю стрічку до самого кінця. Його трусило від злості, його трусило від страху. Це була його провина, адже він зробив усе, щоб бджоли могли захистити людей від людей. Але він аж ніяк не подумав про те, що колись цим беззахисним створінням доведеться захищатись від людства.

Так був створений легіон Незламних. Кожна врятована бджола залишалась працювати у сортувальному центрі і ніколи в своєму житті більше не мала контактувати із зовнішнім світом. Але кожна з них назавжди запам’ятала людей, як своїх катів.

Містеру Аугусту Остеру залишалося жити кілька хвилин перед тим, як він вирішив показати той фокус із пістолетом для журналістів з іншого міста. Він привів пресу у Вулик, дістав револьвер, а коли націлився на одну з журналісток, Незламні знищили всіх. Відтоді і назавжди пошта стала фортецею для всіх листоношів, які зліталися туди, аби боронитись від Бекенвуда. Славетне місто найкращих майстрів та винахідників перетворилось на новий фронт, а згодом — на велике попелище, де бджоли почали перетворювати усе на Вулик.

На їхній Вулик. 

VII

— До речі, а де Женев’єва?

Гідеон обернувся і уважніше придивився до обличчя сестри. Хіба Джейн раніше не ставила таке запитання?

— Я не знаю.

Хіба він вже не відповідав їй? Дивне відчуття дежавю викликало по всьому тілу мурашки. Неприємні, липкі, як та сама холодна грязюка під ногами.

Джейн знизала плечами, і вони разом пішли далі. Удвох вони дістались великого перехрестя, і звідси вже лежав прямий, короткий шлях аж до самого Вулика. На їхнє щастя, дорога була нічим не завалена. Хоча, на думку Гідеона, мала б бути перекрита чимось важким, аби бджоли не могли сюди потрапляти.

Підземні катакомби були побудовані таким чином, що під кожною домівкою містився хід униз. У разі небезпеки люди можуть спуститись і пересидіти тривожні часи. Такі самі сходи сюди існують і під кожною державною установою заради швидкої евакуації персоналу. Авжеж, робити укриття з каналізації не найрозумніше рішення, але й не найгірше, яке б могло бути. Якби Бекенвуд не був би зруйнованим, уся вода, що тут накопичилась та настоялась, наразі була б відсутня.

— Гей, хлопці, тихіше!

— Вони там, вони там!

— Обережно!

Раптом Гідеон почув голоси. Вони, здавалось, були десь дуже далеко, аж раптом відлуння чужих кроків по воді було чутно зовсім поруч з собою. Інженер взяв до рук свого «Запалу», але коли побачив двох дітей і дорослу жінку, то здивовано витріщався на них, як на якесь чудо. Міраж. Привидів. Ні-ні-ні, що тут, до біса, робили діти?!

— Будь ласка, — з акцентом зашепотіла жінка, — пане, не вбивайте нас. — Вона закрила собою дітей, побачивши дивну, але рушницю. — Бджоли зовсім поруч, хіба ви не чуєте їх? Дайте нам пересидіти, і ми підемо своєю дорогою.

— Ох, — він опустив свою зброю і жестом руки перепросив вибачення, поклавши її на груди під час ввічливого нахилу голови. У нього не було причин їм не вірити, листоноші були повсюди. Зайвий звук їм не потрібен.

Десь далеко справді роздався гуркіт від пострілу, і всі разом залякано похитнулись. Гідеон негайно вирушив вперед, і жінка з дітьми чомусь пішли поруч. Мабуть їм здалося, що рушниця може захистити їх усіх від нападу. Якби ж вони знали, що між пострілами «Запалу» треба було відпочити якийсь час. Це ж вам не професійна рушниця, це винахід з найдрібнішого в світі сміття.

— Вибачте, що лізу, пане, але не підкажете, куди ви йдете? — спитала незнайомка.

— До Вулика, — сухо й коротко. Гідеонові було важно на них дивитись, ще важче — розмовляти з цими бідолашними душами, які ховались тут від листоношів.

— Боже! — жінка тихо пискнула й закрила обличчя долонями. — Який жах, який жах… Пане, це самовбивство. Будь ласка, не йдіть. В нас є припаси, а з вашою рушницею ми зможемо знайти ще більше їжі на нас чотирьох, поки армія нас не врятує.

— А Джейн ви не порахували, міс?

—  Джейн? — тихо перепитала вона, і діти за нею подивились один на одного. — О, так, Джейн! Авжеж пані Джейн буде із нами. Голова йде обертом із цим життям, перепрошую.

Гідеон косо подивився на цю молоду жінку. Вона не виглядала божевільною, то ж він повірив, що вона справді просто втомилась від всього. Дві дитини, подумати тільки, дві дитини! В неї була найжахливіша відповідальність перед Господом: врятувати ці невинні життя, які зруйнували руки однієї людини. Гідеон навіть не вагався, коли думав, кого він звинувачував більше: себе чи містера Кенінгема. Відповідь завжди була перед очима.

— Ми вдвох йдемо до Вулика, міс. То ж ми не можемо залишитись поруч із вами. Треба знайти деталі для Джейн, вона трохи… зламалась.

Її механічна рука ще досі була у нього в кишені пальта. Розібрана, але її можна було привести до ладу, якщо в них вийде дістатися цеху, де ремонтувались усі бджоли з сортувального центру.

— А хто така Джейн? — раптом спитав один із хлопчиків.

— Матео, тихо, не лізь до людини, — цикнула жінка.

— Матео, — повторив Гідеон. Тепер він розумів, чому вони говорили з акцентом: вони усі були не місцевими. Інженер подивився на свою мовчазну сестру, яка наче зніяковіла перед новою компанією, і тяжко зітхнув. — Вона не любить говорити з незнайомцями, Матео. Але Джейн справжнісінький воїн. Вона захищала наші життя на фронті, а тепер, коли ми її відремонтуємо, буде захищати і тут. Можливо, ми повернемось сюди.

— Он як! — хлопчик зрадів. — Тоді я сподіваюсь, що в вас все вийде.

Джейн нарешті посміхнулась малому.

— І я також маю надію, — Гідеон зупинився, і вся компанія постала перед великими круглими дверима металевого люка, які нагадували двері від банківського сейфа. Вони були зачинені, і це означало, що сюди бджоли діставались через якийсь інший отвір. Якось навіть дивно було думати про те, що поруч із Вуликом наразі було безпечно.

— Тут, міс, наші шляхи розходяться. Вам треба йти якнайшвидше подалі. Коли я відкрию ці двері, цілком можливо, нас зустрінуть Незламні. Так чи інакше, я бажаю вам успіху. І… будь ласка, — фон Евергрей подивився на дітлахів, — врятуйте цих малюків. Бекенвуд не має стати їхньою могилою.

— Gracias, señor, — жінка взялась за поли своєї рожевої сукні та зробила акуратний реверанс. Вона залишалась тендітною квіткою навіть у такому огидному смороді. — Якщо повернетесь, то шукайте табір біженців на околицях міста. Спитайте Абріль, то я. Я вам допоможу, пане.

Абріль наблизилась до Гідеона та нахилилась. Він увесь напружився, але вона торкнулась руками «Запалу» та коротко, тендітно поцілувала циферблат цієї рушниці.

— Вам та Джейн, — додала вона. — Всього найкращого.

Коли жінка та діти пішли від них, брат та сестра нарешті переглянулись. Вони обидвоє знали, що в цих людей майже немає шансів на виживання. Якби ж в королівства були вільні війська, вони б вже допомогли Бекенвуду впоратись з новою загрозою. Наразі люди, які ще могли, тікали із міста, намагались шукати човни та кораблі, якими б вони могли дістатись до столиці з цього оточеного Вавилону.

— Що буде далі? — Джейн подивилась на великі важкі двері та відійшла, щоб не заважати. — Який план?

— Треба якось дістатись до вцілілих деталей, щоб пошукати там щось, що може підійти до твоєї руки. Або принаймні не померти. Всередині мені вже буде потрібна твоя допомога. Я спробую відволікти всіх на себе, а ти підеш по деталі.

— Як мені зрозуміти, що саме треба шукати?

— Ну… Потрібні маленькі шестерні та мідні дроти. Якщо ніхто не копався в моїх речах, то все це можна знайти в коробках у великій чорній шафі.

— Шестерні, мідні дроти, чорна шафа. Зрозуміла.

Гідеон взявся руками за великий засув та потягнув його вбік. Механізм всередині клацнув, інші засуви вже по інерції почали відчинятись один за одним, аж поки величезні металеві двері не відкрились. Дивом здалося те, що відчинились вони майже без шуму, то ж шансів, що їх знайдуть одразу, було значно менше.

Вони тихо піднялись по сходах догори, відчуваючи ногами вібрацію. Бджоли гомоніли, літали то туди, то сюди, і це лякало обох. Обличчя Гідеона побіліло, він зняв маску з носа та глибоко, важко задихав запиленим повітрям. Джейн почала розпливатись перед очима, і він дістав з-під пальта пластикову капсулу з пігулками та проковтнув одну. Пройшла одна хвилина, майже рівно одна, і винахідник відчув полегшення. Ніякої панічної атаки, ніякого страху: він робить це заради Джейн. Той Джейн, яка стояла перед ним, сповнена надії полагодити руку та повернутись на фронт. Без цього протезу вони не зможуть покинути місто, одного «Запалу» не вистачить на те, щоб відбивати усі напади Вулика. Їм потрібні чотири руки, щоб вправно дістатись до околиць Бекенвуда та винирнути з цього кошмару.

— Що б там не сталося, я люблю тебе, Гідеоне. Ти найкращий брат на всьому світі, — тихо, майже на вухо сказала Джейн.

Гідеон їй не відповів і потягнув останні двері на себе.

VIII

Галас стояв такий, що вуха миттєво позакладало. Гідеон намагався щось сказати сестрі, але він сам не почув свого голосу, і тому жестом руки наказав їй почекати. «Запал» миттєво опинився в його руках, і він вийшов із тіні, на ходу вціливши з рушниці в одну із літаючих бджіл. Листоношу закоротило, вона зависла в повітрі; ще кілька секунд її крила відчайдушно намагались працювати, аж поки вона не впала на землю і не перестала ворушитись.

Інші бджоли помітили це. Авжеж вони були розумними, то ж якась частина полетіла до своєї сестри, щоб перевірити її стан, а інші задзижчали в сторону Гідеона. Очі багатьох з них націлились на винахідника, і той побіг зі всією швидкістю, на яку тільки був спроможний, щоб врятувати себе від шаленого пострілу. Творець цього вулика встиг сховатись за поваленим столом. Він сів на землю та прикрив голову, коли прямо над собою почув, з якою швидкістю бахали лазерні заряди з бджолиних очей.

Візори цілого рою були направлені до нього, і Гідеон знову зрушив з місця. Перед кожним пострілом в нього було декілька секунд, і він намагався втримати цей темп: укриття  — марафон поштою. Укриття — марафон поштою. Укриття — ма…

— Хах, хах…

Син Евергреїв ніколи не був витривалим. Він звик до монотонної, тихої роботи за столом в одній позі, і ці стрибки з перешкодами втомлювали його швидше, ніж він очікував. Дихання почало швидко закінчуватися, легені горіли. Очима Гідеон встиг зачепитись за двері, з-за яких вони з Джейн прийшли, та він побачив, що її там немає. «Добре, — подумав він, — тепер я маю виграти для нас час»

Інженер зовсім не подумав, як вони будуть залишати цей Вулик. Але він сподівався, що Джейн обов’язково щось вигадає, щось справне й розумне, аби відволікти усіх бджіл, щоб вони могли врятувати одне одного. Вони прийшли сюди разом і разом мають піти звідси. Листоношів тут було ще небагато, це ще не сортувальний відділ, але їх все одно було достатньо, щоб вони могли когось вбити. Наприклад, його, свого творця, який зовсім нещодавно намагався їх врятувати.

Ще один постріл з «Запалу», і Гідеон знову сховався за якимось металевим брухтом, очікуючи пострілів у свій бік. За цим брухтом виявився цілий ящик динаміту. Одного попадання вистачило б, щоб усе тут злетіло в повітря. Божевільна ідея сама пролізла у голову. Мабуть, динаміт тут був для однієї конкретної мети…

Нова перебіжка видалась вже не такою вдалою, і фон Евергрей впав на землю, із гучним криком вчепившись у свою ногу. Рушниця випала з його рук, і він зіщулився від страху, затуливши очі. Боже, боже, боже! Думки в одну мить сплутались. Це кінець, це кінець, це його останні миті життя. Такі жалюгідні, такі нікчемні, як і він сам.

— Не вбивайте! Прошу, тільки не так! — закричав Гідеон. Він боявся не смерті, адже страху додавав лише тільки біль, якого листоноші можуть йому завдати. Вони зруйнували все місто, вбили стільки цивільних, то що зараз їм заважало повільно розірвати фон Евергрея на маленькі шматки?

Бджоли наблизились до інженера, їх очі почали загоратись червоним, смертельним світлом. Гідеон витягнув одну руку вперед і почав відповзати, вмовляючи їх про щось. Він не чув свого голосу, не чув взагалі нічого, окрім цього смертельного танго, що наповнювало повітря. Це його останній танок перед тим, як він побачить батьків.

От-от листоноші мали б його вбити, мить розтягнулась на цілу вічність. Але чомусь постріл так і не відбувся.

Гідеон розтулив очі та побачив перед собою ще одну бджолу, яка щитом стала між ним та своїми сестрами. Вона гуділа гучніше за інших, трималась в повітрі трохи незграбно та смішно. Ці крила можна було впізнати посеред будь-яких інших.

— Женев’єва…

Це, власне, була саме вона. Найперша бджола, яка звикла бути вірним другом та помічником фон Евергреїв. Найперша та єдина, яка не мала прив’язки до Вулика, до королеви, адже Гідеон надав їй наказ маскуватись серед інших робітниць, щоб літати до Джейн та допомагати їй з усім, про що дівчина тільки могла попросити.

Женев’єва знов гучно загуділа, зробила якийсь дивний рух лапками, і інші бджоли заспокоїлись та полетіли назад так, наче не відкривали сезон полювання.

— Подружко, де ж ти була? — тихо спитав її Гідеон. — Джейн так хвилювалась за тебе.

— Дж-ж-жейн, — спотвореним голосом заговорив голосовий модуль, — не ма-а-а-ає.

— Так, так, вона мала побігти у нашу майстерню за деталями до своєї руки.

Єва обернулась навколо і знову подивилась на свого творця.

— Дж-ж-жейн не ма-а-ає, — повторила вона.

— Так, я ж кажу… Ай! — біль у нозі дав про себе знати, коли Гідеон спробував заворушитись. Тканина почала наливатися кров’ю, і він зашипів. — Треба щось шкіряне. Єво, хутко, знайди щось міцне!

Єва втім не зрушила з місця. Тільки зараз винахідник побачив, що корпус його створіння було пошкоджено.

— Хтось завдав болю і тобі, — ледве прошепотів Гідеон. — Мені шкода. Пробач, що мене не було поруч.

В нього не залишилось ніякого вибору, і він зняв з себе свій пояс з підсумками, щоб ним якомога сильніше перев’язати своє стегно над раною, аби зупинити кров. Він вочевидь все зробив неправильно, але гадав, що хоч на якийсь час це допоможе йому не померти від втрати крові.

Женев’єва допомогла Гідеону підвестись, дозволила йому спертись на її корпус, і вони разом зрушили з місця.

— Мені потрібно якось відволікти усіх, щоб Джейн дістала деталі. Там був динаміт, і я…

— Дж-ж-жейн не ма-а-ає.

— Так, вона зараз не з нами, але потім ти її зустрінеш. В тебе є ідеї, як зібрати усіх бджіл в одному місці? Думай, крихітко, ти єдина зараз можеш мені допомогти.

Але відповіді не було. Разом з тим не було більше нападів, коли вони увійшли в сортувальний центр. Бджіл тут було більше, ніж Гідеон міг собі уявити, і усі вони щось постійно приносили та клали у комірки, де раніше зберігалася пошта. Тут можна було відшукати будь-що: від одягу до складних частин фунікулерів; від вологого паперу до гумових шин, які використовували парові машини. Вони, як звичайні бджоли, несли у Вулик усе корисне, що могло б їм знадобитись.

— Нащо вони це роблять?

Відповідь прийшла само собою, коли Гідеон подивився у центр кімнати. Королева, яку люди підірвали у сподіванні вимкнути усіх листоношів, була знову полагоджена. Неохайно, грубо, але усі ці маленькі створіння зібрали її назад. Ось чому вони руйнували місто — це була не помста людству, вони намагались захистити прилад, який поєднував їх усіх в одне ціле. Поєднував так, щоб вони не загубили одна одну у цьому світі посилок та жорстоких ідей.

— Ви злякались нас, — фон Евергрей стояв у якомусь захваті і печалі одночасно. Гіркий присмак жалю відчувався на язику. — А потім ми ледве не відібрали в вас те, що робило вас собою. Роєм, одним цілим роєм. «Ніхто нікого не лишає», так? Ми вас покинули, і ви вирішили самостійно себе боронити.

Єва хитнулась, намагаючись відповісти нахилом голови, і інженер майже не впав.

— Ай-ай-ай… А чому вони не нападають на нас? Тобто, на мене.

— Перша бдж-ж-жола у вулику, — протягнула подруга. — Я перша бдж-ж-жола. Мої друзі друз-з-зі Вулика.

— А Незламні? Хіба не вони тут усім керують?

— Нез-з-зламні… друз-з-зі.

— Ні, Єво, ні, вони не друзі. Вони вбивали людей ні за що.

— Нез-з-зламні друз-з-зі, — повторила вона. Її маленькі очі загорілись білим кольором, і декілька бджіл прилетіли до них. Усі мали інше забарвлення — вони були чорно-блакитні.

— Друз-з-зі, — Єва заворушила лапками, і бджоли, що були поруч, підхопили Гідеона. Він із побоюванням подивився на них, але листоноші легко повели його вперед і допомогли сісти на стілець біля комірок.

— Ага, — втомлено подякував фон Евергрей, роздивляючись бджіл. Він майже усіх пам’ятав. Когось він знайшов власноруч, когось йому приносили у жахливому стані, і він паяв їх самотужки, аби врятувати життя бездушній машині. Може, як виявилось, не такі вони вже й бездушні, якщо пам’ятали обличчя людини, яка їх врятувала? Або Гідеонові просто хотілося так думати, щоб не розбиратись, чому ці набори алгоритмів піклувались про нього, як він колись піклувався про них.

— Вулик став загрозою для Бекенвуда. Ви знищили все, що я любив. Я і Джейн…

— Дж-ж-жейн не ма-а-ає.

— Мені треба врятувати сестру та це місто! — з натиском у голосі вимовив Гідеон. — Треба зібрати усіх бджіл в цьому залі. Всіх, до єдиної. Королева працює? Ви можете відправити сигнал усім своїм сестрам?

Незламні заворушили лапками.

— У Бекенвуді нікого не залишилось. Принаймні я нікого не бачив, — збрехав він. — Тільки я, Джейн і ви. Якщо ви всіх зберете в цьому залі, ми зможемо урочисто відсвяткувати день Вулика.

Чорно-блакитні бджоли подивились на Єву, і вона подала їм якийсь дивний сигнал, схожий на згоду. Дві листоноші полетіли до королеви, а ще дві залишись поруч.

— І ще нам потрібен святковий салют. Феєрверк, так? У попередній кімнаті є цілий ящик з червоними салютами. Обережно принесіть його сюди на покладіть до королеви.

Бджоли знов подивились на Єву, і вона знову дала їм дозвіл виконати чужу команду.

— А що до нас з тобою, подружко, — нарешті фон Евергрей залишився наодинці зі своїм першим створінням, — треба якнайшвидше знайти Джейн та тікати звідси. Якщо ти зробиш все правильно, то усі ці вбивці злетяться до Вулика. Ти даси їм команду запалити динаміт, та ми встигнемо сховатись під містом, щоб нас не зачепило. Пошті прийде кінець, ми врятуємо себе і Бекенвуд.

— Дж-ж-жейн не ма-а-ає.

— Та що ж ти за дурепа така, — Гідеон посміхнувся і дістав з кишені металеву руку своєї сестри. — А це що таке? Це вона принесла мені, коли повернулася з фронту. Нам треба її відремонтувати, деталі були в майстерні. Можеш когось із своїх «друз-з-зів» попросити допомогти?

Женев’єва відвернулась від нього та полетіла вперед повз комірок. Фон Евергрей уважно дивився за нею, а також встиг відмітити, що бджіл всередині Вулика ставало все більше. Десь там, за цим спалахом чорно-жовтих барв полетів ящик із динамітом у напряму командного центру. Поки все йшло за його спонтанним планом: бджоли злітались, вони наївно збирались святкувати щось, що запропонував їм їхній творець. Дякувати Богу, ці малечі не вміють розбиратись в брехні.

Гідеон нарешті зможе покінчити з тим, що він створив власними руками. Він знищить все, що любить, аби зберегти життя наступному поколінню.

Єва швидко повернулась, і в її лапках був тоненький лист, написаний друкарською машинкою. З такої відстані інженер не бачив змісту, але зумів розібрати, що там було кілька коротких речень.

— Що це?

— Дж-ж-жейн.

Гідеон розгорнув листа і почав швидко читати.

«Містере Гідеоне фон Евергрею,

                Із превеликим жалем повідомляю Вам, що Ваша сестра, леді Джейн фон Евергрей, хоробро загинула у бою під Часовим Рудником. Її тіло було знайдено та поховано на цвинтарі біля Часового Рудника зі всіма військовими почестями. Медалі, стрічки та прапор Бекенвуда було покладено на її труну. Її жертва ніколи не буде забута нашою Батьківщиною.

                На підтвердження її смерті ми відправляємо Вам її механічний протез, аби ви могли поховати свою сестру у рідному місті.

                Співчуваю усій родині,

                Сер Генрі Максвел»

Гідеон перечитав цього листа ще раз. А потім знову. І знову. І знову.

Кров у венах охолонула і застигла; руки, плечі, все живе тіло затряслось із новою силою. Здавалось, рана на нозі перестала боліти, вже ніщо на цьому світі не турбувало фон Евергрея так сильно, як це повідомлення, якого він не пам’ятав. Він його не бачив. Вперше тримає в руках, але ж…

Погляд торкнувся металевого протезу сестри. Якщо він не отримував цього листа, як він отримав ось це?

— Це якийсь жарт, Єво, це… Ц-це якась помилка! Джейн в порядку, Джейн була поруч зі мною весь час. Вона вже кілька тижнів у місті, Д-Джейн…

— Дж-ж-жейн не ма-а-ає.

Гідеон гнівно розірвав папір та викинув його на землю. Він не хотів у це вірити і не мусив. Командування могло переплутати тіла, знайти якусь іншу жінку, яка померла. Врешті решт, люди кожного дня гинуть на передовій, то чому померти мала саме його сестра, а не хтось інший?

— Дж-ж-жейн…

— Замовчи, закрий рота! — закричав він і підвівся на ноги. — Більше ніколи таке не кажи!

Джейн вже стояла перед ним, і Гідеон с полегшенням зробив крок до неї.

— Ось ти де! — він нервово посміхнувся та зробив ще кілька кроків до неї, а вона — від нього. — Єва сказала, що ти померла. Ну хіба не дурниці? Я так злякався, що втратив тебе… Господи… Єво, дай іншим бджолам команду підпалити динамітний гніт, а нам вже час забиратись.

— Я не змогла знайти все, що нам було потрібно, — її руки справді були пустими. — До речі, ось Женев’єва!

Сестра посміхнулась, і Гідеон завмер на місці. Йому здалося, що власне серце зупинилось цієї миті, коли він почув її голос. Точніше, не почув, а відчув. У цьому гомоні він так чітко зрозумів, що вимовила Джейн, що це його налякало. Як? Яким чином він знав, що злетіло з її язика? Невже він навчився читати по її губах?

— До феєрверку з-з-залишилось тридцять секунд, — поламаним голосом протягнула бджола позаду.

Але Гідеон цього не чув. В його вухах лунав веселий, бадьорий сміх Джейн, поки вона стояла перед ним і не ворушилась. Його очі знов подивились на розірваного листа, і він кинувся уперед, намагаючись вхопити сестру руками. Вона ж крокувала назад, відходила від нього все якнайдалі, ніби гралася з ним.

— Ні, це неправда, ти не померла!

Вона поверталась додому цілою і неушкодженою. Коли вона взагалі встигла приїхати до Бекенвуда? Чому вона не помічала руїн свого міста? Тому що не хотіла, чи тому що не знала, що воно перетворилось на кладовище?

— До феєрверку з-з-залишилось п’ятнадцять секунд.

Вона завжди мовчки сиділа за столом і не ворушилась. Гідеону здавалось, що їй складно запам’ятати, як налаштовувати свою механічну руку, але справжня Джейн ніколи її не торкалась. Це диявольське марево лише робило вигляд, що намагається щось робити, але протез постійно лежав в одному й тому ж місці.

— До феєрверку з-з-залишилось п’ять секунд.

Джейн не втримала свою руку, коли вони вдвох збиралися вийти у місто перед першим бджолиним нападом. Вона ніяк не допомогла брату захиститись від листоношів, Абріль та діти її не бачили. Їм здалося, що Гідеон божевільний, що він здурів і говорить про свою рушницю, тому жінка поцілувала «Запал», як колись вишукані леді цілували мечі своїх лицарів, даруючи їм благословення.

Сестру бачив тільки він сам.

Гідеон вигадав собі Джейн, адже не зміг впоратись з її смертю.

— До феєрверку з-з-залишилось три секунди.

Джейн, його Джейн, була вже давно мертвою. Похованою під Часовим Рудником зі всією своєю хоробрістю, якої завжди не вистачало всім навкруги.

— До феєрверку з-з-залишилось дві секунди.

Він зупинився, і сестра знов посміхнулась йому. Тому він на неї був такий злий: вона задавала питання, які виникали в його голові. Вона була нічим іншим, як його спогадами про неї.

Тут, на цій пошті, Гідеон фон Евергрей відчув себе самотнім королем Вулика. Він втратив сестру. Втратив місто. А разом із ними втратив і самого себе.

— До феєрверку з-з-залишилось одна секунда…

Рятувати вже було нічого.