29 Травня, 2021

Вогник у степу

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну – привітай

Леся Українка

– Лягай!

Я загаявся і холодна рука грубо штовхнула у шию, змушуючи виконати наказ. Не став сперечатися з інерцією і простягнувся долілиць. За мить опісля дошка позаду бійниці бризнула щепою. Кілька скалок сухо стукнули по броніку.

Ще за мить обпекло розумінням – куля! Саме там, де щойно була моя голова! А звуку то і не почув. Снайпер! Дідько б ухопив тих, хто прибрав контрснайперські групи!

Заборсався на долівці, намагаючись перевернутися. Врешті вдалося. Витер спітніле чоло, шумно втягнув повітря.

Рятівника я раніше не бачив, або не впізнав на перше око. Арафатка з темними тактичними окулярами ховає лице. Голова покрита пісочною банданою. Статура – середня, таких тільки в нас із десяток пригадується одразу. Однострій звичний, без знаків розрізнення. Навіть без шеврону чи хоча б «морал-патчу», тільки невеличкий прапорець, нестатутно, на кишені побіля серця. Дивно, що без броніка чи хоча б розгрузки. І зброї не помітно.

– Дякую! – видихнув і сів на підлозі.

Незнайомець кивнув і приклав палець до арафатки. Рукавичок теж не було, шкіра на руках одразу впала в око. Бліда, ніби прозора навіть.

Дивний боєць. «Може не наш?» – майнула думка. Утім, ворог би не рятував. Чи рятував би? Щоб увійти в довіру і завербувати? Колись читав, що міжнародними домовленостями заборонено воювати в однострої супротивника, але коли ж якісь угоди спиняли іхтамнєтів чи їх господарів?

Поки міркував, незнайомець рушив до виходу. Граційно, ніби наш батальйонний кіт Бісмарк. І так само нечутно – тепер не дивно, що я не почув, як він наблизився.

– Чекай! – гукнув у спину, проте він не спинився.

Я схопився на рівні й шугонув навздогін. За дверима бліндажу вкляк – незнайомець зник, ніби розчинився у повітрі. Я ошелешено роззирнувся, трусонув головою. Ну не могло ж примаритися, врешті. Я ж не аватар якийсь, їй-бо. Але ж ні – навіть відбитків берців на траві не видно. Дивина!

Повернувся до бліндажу, зиркнув у бійницю – певно ж, двічі одну кулю не зловиш. Моя ондечки, в балці засіла, тож минеться. Сподіваюся, принаймні.

Трясця, аж он рятівник! Звивається, немов полоз, зливається із травою та землею, заворожує рухами. Їй-бо з ССО боєць, не інакше. Нас у піхоті такому не вчили. Мабуть, живим взяти хоче. Дістався «зеленки», на коліно звівся. Ніби з повітря лук дістав, неквапом, зі знанням справи наклав стрілу. Присягаюся, не мав він при собі ніякої зброї! Трясця, та що ж воно коїться?! Аж запаморочилося в голові. Ніби крізь туман бачив, як боєць спускає тятиву, як стріла зривається з пальців і вгвинчується проміж стовбурами і кущами. Як злітають десь з-за листя червоні бризки.

Ноги стали ватяними, не витримали і я провалився у темряву.

***

– Гей, солдате! Ти мене чуєш?

Голос линув десь здалеку, з-за темної запони.

– Агов! Боєць! Годі розлежуватися!

Запона потроху танула, крізь неї пробилися слабкі проблиски. За ними – кольорові плями. Спочатку кружляли хоровод, згодом втихомирилися і склалися в сяку-таку розмиту картину. Здається, обличчя.

– Га? – простогнав я.

– Очуняв? – скоріше, це була констатація, аніж питання.

В очах ще трохи прояснилося і стало зрозуміло, що обличчя належить Лівсі.

– Нарешті! Ох і наробив ти шороху, – всміхнувся лікар.

– Що зі мною?

– Головне – живий! – Лівсі витягнув люльку і кисет. – Не заперечуєш?

– А мені можна?

– Нікому не можна! – відрізав лікар. Подав цигарку з пачки на тумбочці і підніс запальничку:

– Валяй.

Я смачно затягнувся. Свідомість розвиднілася настільки, що відчув у собі сили сісти. Виявилося – на ліжку. Як з’ясувалося за мить – у лазареті.

– То що трапилося? – скривився я.

– Ти отримав легку контузію. Примудрився ж – за три дні до відпустки.

Лівсі шарпнув борідку і випустив кільце диму.

– То чого ж ґвалт здійняли, коли контузія легка?

– Не пам’ятаєш?

– Нажаль.

– Дивно. Утім, добре. Якимось дивом ти ухилився від пострілу снайпера. Дотично шолом черконуло і куля пішла у брус. Тебе і знайшли на підлозі в бліндажі, бо ж рація мовчала. Непритомним.

Лівсі почухав блідий рубець, що розітнув щоку – мітка від осколкового, коли побратима з поля бою виносив два роки тому. Лікар продовжив:

– Почали нести – ти отямився. Марив. Про бійця розповідав, що тебе врятував, а потім з луком до «зеленки» поліз.

Щось стрепенулося у спогадах. Дріботіння щепи по броніку, крижана рука на шиї, червоні бризки понад листям, дзенькіт тятиви.

– А снайпер що?

– Мінус. Засікли ми його та й накрили. Певно, у пеклі вже ілічу в ніженьки вклонився та з кривавим йосею поручкався.

Лівсі злісно сплюнув і перевів тему:

– Я з комбатом домовився, відлежуйся у мене. А у відпустку – за розкладом.

В лазареті лишатися зовсім не кортіло. Та й конче необхідно переконатися, що я не з’їхав з глузду.

– Та зайве то, доку. Я краще до хлопців, у «казарму».

– Впевнений? Власне, стан організму задовільний, тож тримати силоміць – не стану. Вирішуй сам.

– Дякую, Андрюхо, але піду. Власна койка – вона завжди тепліша.

– Як знаєш. Коли що, звертайся.

– Домовилися.

Підвівся, дослухався до відчуттів. Запаморочення і слабкість минулися остаточно, ноги тримали міцно. Певна кволість відчувалася, проте то, скоріше, від довгого лежання.

– Слухай, а я в тебе давно?

– День, вважай, пробайдикував, – Лівсі розплився у посмішці.

– Ага, – я простягнув руку. – Бувай.

– Щасти.

Ми обмінялися рукостисканням і я почвалав до виходу.

***

Від чергування комбат звільнив, тож я пів дня знічев’я вештався довкола штабу, облаштованого у старенькій школі, намагаючись зайняти себе бодай чим. Зазирнув до кухні, потеревенив з бійцями. Стягнув сосиску і погодував Бісмарка. Навдивовижу, кіт майже не відходив від мене, переслідував мовчазною тінню.

– Ну й чого ти за мною ходиш? Сосисок більше не буде.

– Няв! – Бісмарк завихляв хвостом і потерся об берць.

– Так би одразу і сказав, – я почухав потилицю.

Рушив до позицій. Ноги самі постійно завертали туди, але свідомістю розумів, що не варто. Та опиратися цьому покликові вже не було сил.

Призахідне сонце висіло ще високо, однак за якусь годину й воно вирушить спочивати. І почнеться чергова «ніч всеохоплюючої тиші». Якщо пощастить – ніхто не загине, чи ж нікого не поранять. Нажаль, таке трапляється рідко.

У бліндажі чергував Мауглі – смаглявий хлопчина двадцяти років. Позивний отримав не лише за колір шкіри, а й через кривий шийний ніж, що й направду нагадував вовче ікло.

– Здоровенькі були, – привітався я.

– Та й здоровіших бачили, – віджартувався боєць.

– Спокійно?

– Поки так. Та сам же знаєш, Павле, не час іще.

– По всякому бува. В мене он – серед білого дня…

Мауглі помовчав.

– То ти тому прийшов? На сховок сходити хочеш?

– Ага, – не став заперечувати я, – хочу. Ніби тягне щось.

– Ти поки у Лівсі відлежувався – наші ходили. Мін  немає. Але… Воно тобі треба?

– Чесно – не певен.

– Няв! – долинуло ззаду.

– Бісмарк стверджує, що треба, – ввернув я.

Мауглі реготнув.

– Не знаю, можливо на твоєму місці і я б хотів. Іди, я на посту ще дві години. Повернися, допоки не змінюся.

– Дякую.

***

– Бісмарку! Мене що, у рибній юшці вимили? Забирайся!

Кіт не відреагував, знай кружляв безшумно по торішньому листю і час-од-часу терся об берць.

Сховок снайпера знайшовся швидко – солдатські ноги лишили ледь помітну стежину й трава ще не встигла остаточно її приховати.

Нарізане гілляччя на сховку подекуди червонилося бурим – кров уже скипілася і узялася кіркою. У траві відшукалася єдина гільза. Моя. Вкинув до кишені, навіть не знаю, навіщо. Мабуть, як талісман.

Обійшов і обдивився місце з усіх боків, намагаючись відшукати бодай яке підтвердження, що тут дійсно пролітала стріла, а я геть не божевільний. Або, хоча б, блаженний, та не зовсім. Звісно, жодних слідів не відшукалося.

«Так, то й так», – вирішив урешті та й зібрався вертати. Обернувся і вкляк.

Він стояв спиною до мене, вдивлявся у лише йому відомі виднокраї. Повернутий був точно до сонця, що вже скочувалося за горизонт. У присмерку майже зливався із стовбуром дерева, до якого прихилився.

Радісно нявкнув Бісмарк і вчкурив до незнайомця. Впав у ноги і заходився лащитися. Муркотів, як ніколи.

Незнайомець навіть не ворухнувся. Я отямився і поволі рушив до нього. Врешті, коли врятував, то не завдасть шкоди. Спинився поруч. Я мовчав. Він теж. І лише муркотіння Бісмарка та шепіт листя угорі порушували тишу.

– Красиво, – врешті мовив я.

Незнайомець здригнувся, ніби тільки-но мене помітив. Проте погляду від сонця не одвів. Багряний диск висів низько, уже нижче флагштоку, на якому гордовито тріпотів жовто-блакитний прапор.

– Україна, – зронив він.

Слово упало важко. Голос незнайомця виявився холодним, як його рука на шиї, і якимось відстороненим, з повністю відсутніми інтонаціями. Мертвий голос.

– Тут теж Україна, – я розгубився і бовкнув перше-ліпше, що спало на думку.

– Не. Така, – він ніби дрова рубав словами. Цюк-цюк. – Брудна. Замащена. Пихою. Невіглаством. Ницістю. Зайдами.

– Хто ти? – прошепотів я.

– Не. Знаю.

Ворухнувся. Обернувся. Арафатка приховувала нижню частину обличчя, тактичні окуляри насунуті на лоба, на піщаного кольору бандану.

Пройняло морозом, вдарили дрижаки. З відкритого нині обличчя на мене дивилися три провалля. Два – очниці і третій, кульовий, просто між надбрівних дуг. Відхлані клубочилися чорнотою.

– Тр-ря-с-с-с-ця! – вистукав зубами. Ніколи не вірив у потойбічне, хоч байок про усілякі дива тут гуляє чимало. Намацав на поясі руків’я ножа і відступився на крок.

Бісмарк з-під ніг засичав і заскочив на стовбур. Хутро кота стало сторчма, очі виблискували.

Я розтиснув пальці і Бісмарк заспокоївся.

– Я. Свій.

– Не певен.

Звісно, безглуздо хапатися за ніж, коли перед тобою… Гм… Щось надприродне, незвичне й незбагненне.

– Чому ти мене врятував?

– Не. Знаю. Треба. Мабуть. Треба.

– Кому?

Боєць намалював рукою широке півколо. Певно, це могло означати «Україні». Або «землі». Або взагалі щось інше, про що не маю жодного уявлення.

– Ти. Борониш. Тримаєш. Зайд. Там. Добре, – він навмання тицьнув рукою за спину.

«Не настільки там гарно, як ти уявляєш, – подумалося мені. – Люд там дивний, втомлений війною. Продавлює сідницями м’які дивани, крісла й ліжка і втомлюється. Ми, щодня під обстрілами – ні, а вони… Ет… Не всі звісно, вистачає й тих, хто розуміє». Звісно, вголос цього казати не варто.

– Нас тут багато.

– Я. Намагаюся. Кожному. Не. Завжди. Встигаю.

Дивна розмова, дивна ситуація. Мабуть таки трішечки мій дах посунувся.

– Дякую, що врятував. Знаєш… – я замовк, очікуючи, що він назветься. Однак, паузи він, схоже, не зрозумів.

– Я – Павло, – назвався сам. Може, він так зрозуміє.

– Не. Пам’ятаю. Здається. Лукаш.

– Коли здається, то так і буде. Лукаше, мушу йти. Ніч скоро – стрілятимуть.

– Зажди. Прохання. Телефон.

Гм… витягнув мобілку з кишені, простягнув. Лукаш потягнувся до ґаджету, однак в останню мить відсмикнув руку.

– Не. Можу.

– Чому? – щиро здивувався я.

– Залізо.

Сказав так, ніби це все пояснювало. Я пошкріб потилицю.

– І що залізо?

– Мертвий. Від. Нього.

Отакої. Звісно, чув багато байок про різне потойбіччя, але щоб мрець, чи дух, чи хто він насправді – і не міг торкатися того, що призвело до смерті – точно вперше.

– Лісова. Майя. Звати. Знайди.

Гм… Добре. Мережа тут ловила так собі, утім завантажити фейсбук сигнал дозволив. Забив у пошук. Відшукалося одразу декілька дівчат. Підніс дисплей Лукашу.

– Ось вона!

Здалося, чи у голосі майнули емоції? Ні, не привиділося. Обличчя Лукаша ніби підсвітилося, провалля зіниць на мить осяяло гало.

Глянув на фото. Файна дівчина. Волошкові очі ніби променилися теплом, русяве волосся розсипалося по плечах. Нижче не видно, фото – портретне. Хоча упевнений, там все більше, ніж гаразд. На обкладинці профілю вона ж із хлопцем. Зиркнув на нього, на Лукаша, знову на світлину. Схоже, він.

– Передай. Їй. Якщо. Зможеш.

Лукаш запустив руку під однострій, покопирсався, витягнув щось і простягнув мені. Розтиснув кулак. На мою долоню впав перстень, майстерно вирізьблений із дерева.

– Відпускаю. Скажи. Нехай. Живе.

– А якщо не знайду?

– Не. Знаю. Спробуй.

– Постараюся. Але нічого не обіцяю.

Він простягнув руку. Я потиснув – долоня виявилася такою самою холодною, як і тоді, вперше.

Рушив до своїх. Пришвидшив крок – сонце вже ледь визирало з-за обрію, а підставляти Мауглі зовсім не хотілося.

Поруч зі мною трусив Бісмарк.

***

– Ви тільки не вважайте мене божевільним, добре?

– Не знаю, все залежить від того, що ви хочете сказати.

Ми сиділи за столиком у темряві «Копальні кави», лампа на стіні кидала химерні тіні на стільницю.

Навпроти Майї виблискував білою піною капучино. Я замовив каву з ромом – усе ж таки дуже нервував перед розмовою.

– То чому ви дуже хотіли зустрітися? Власне, я погодилася тільки через фото персня, надто він схожий на… – дівчина затнулася.

– Розумієте, тут така справа… Я розмовляв із ним.

Обличчя Майї побіліло, затим узялося плямами. Волошкові очі метнули блискавки. Здалося, зараз же спопелять мене на місці. А потім небо розколеться і доб’є страшною карою. Губи дівчини тремтіли. Врешті, вона дещо опанувала себе.

– Ви дійсно вважаєте це кумедним?

– Ні, звісно ж ні, вибачте. Я ж кажу – ви можете вважати мене божевільним, однак,  я дійсно бачив Лукаша. І спілкувався з ним. Він мені життя врятував.

– Ви таки блаженний. Чи контужений, що зараз не так вже й важливо. Я йду, не хочу слухати більше цієї маячні!

– Чекайте! – я скочив на ноги, – секундочку.

Похапцем вихопив перстень з кишені, обережно поклав на стіл. Майя простягнула тремтячу руку. Невпевнено торкнулася. Спочатку кінчиком нігтя. Відсмикнула. За мить – посміливішала. Провела пальцем по ребру, обережно взяла. Покрутила.

Я сів, мовчки спостерігав і сьорбав вже вистиглу каву.

– Де? Коли? – врешті порушила вона мовчанку.

– Тиждень тому. Там.

«Там» Майя чудово зрозуміла, уточнювати не стала.

– Я не знаю, як так може бути. Перстень направду Лукашевий. Однак… Однак він… – дівчина схлипнула, на очі навернулися сльози.

– Так. Співчуваю.

– Дякую.

Помовчали. Дівчина весь час пестила пальцями перстень, боялася навіть випустити з рук, ніби це був найдорожчий скарб. Врешті я не витримав і порушив мовчанку:

– Розкажіть, що трапилося.

– Навіщо це вам?

– Хочу зрозуміти. І, можливо, допомогти. Лукашу.

– То слухайте, – якось злостиво відказала Майя.

***

Тук-тук, тук-тук.

Відпустка минула блискавично, не встиг і роззирнутися. Кілька днів у батьків, відпочинок із друзями, зустріч із Майєю – ото й усе. Та ж чи треба більше?

Поїзд мчав на схід, розмірений перестук коліс намагався заколисати, проте йому не вдавалося. З голови не йшла історія Майї. Надто все переплелося і зав’язалося у тугий вузол.

Рід Лукаша походив з Франківщини. Прапрадід займався різьбярством і тримав невеличку крамницю у Яремче. З приходом «червоного терору» під загрозою експропріації мусив згорнути діяльність. Молодий прадід Лукаша перейняв захоплення батька і переїхав до Львову, де продовжив займатися ремеслом аж до сорок сьомого року. А тоді не витримав радянських знущань з України і вступив до лав УПА, де й загинув у одному з численних боїв з НКВС. Дід Лукаша досі мешкає у Львові, на прохання онука прихистив Майю, сприйняв майже за рідну. Звісно, роки вже не ті, різьбити припинив давно, але любов до роботи по дереву передав Лукашеві. Стосунки у них були чудові, онук часто гостював у діда, незважаючи на те, що батьки давно переїхали до Горлівки, бо ж батько обрав роботу шахтарем, замість родової професії. Спокусився на обіцяні дурні гроші і гайнув на Донбас.

Коли Схід запалав, Лукаш найперше вивіз Майю на підконтрольні території і направив до діда. Батьки виїжджати відмовилися навідріз, хоч як він не переконував їх – однаково стали на протилежний бік. Лукаш довго страждав, але врешті вступив до тогочасного добробату «Дніпропетровськ».

В останню розмову із Майєю казав, що кохає її більше за життя і кохатиме вічно. І обов’язково захистить, а після перемоги вони неодмінно поберуться. А потім дівчині повідомили, що Лукаш зник без вісти. Однак вона не вірила і все одно чекала дива. Аж допоки я не написав.

Звісно, любов – то страшна сила. Та ніколи б не подумав, що й бува настільки злою – понад три роки тримати Лукаша в посмерті. Може й на краще, що з нареченою ми так і не стали подружжям і мені нема кому присягатися у вічному коханні.

А допоки стукотять колеса, мені потрібно вигадати, як врятувати Лукаша.

***

– О, з поверненням! – Лівсі пихкав люлькою на ґанку. – Як відпустка?

– Відпустила, – широко всміхнувся я і теж закурив.

– Жартівник, – буркнув лікар. – На здоров’я скаржишся?

– Аж ніяк.

– Чудово. Як там? – Лівсі невизначено змахнув люлькою.

– Та я й не помітив особливо. Ніколи було – батькам допомагав переважно. Здають вони потроху, – збрехав і подумки лайнувся – страшно брехні не люблю. Уголос додав:

– А тут що нового?

– Стріляють, – стенув плечима Лівсі.

– Теж мені новина. Усі живі-здорові?

– Живі – так, здорові… Мауглі з легким, комбат – з осколковим.

– Кепсько. Сильно зачепило?

– Та нічого серйозного. Хлопці – кремінь! За тиждень на танці побіжать. Комбат, мабуть, ні, а от Мауглі – цей може. Його дружина не тримає.

– То добре.

– От Бісмарка шкода, – сумно простягнув Лівсі.

– А з ним що? Невже?.. – я не доказав, різко втиснув недопалок у попільничку.

Кота було направду шкода. Згадалося, як той лащився і постійно плутався під ногами.

– Хтозна. Зник. Ти поїхав, а наступного дня і він щез.

– Шкода.

– Угу.

– Слухай, Лівсі, а ти часом не знаєш, звідки він у нас взагалі?

– Ні. Бісмарк тут довше мене. Подейкували, що його господар – місцевий. Наш. Молодий хлопчина був. Загинув. Ото кіт на позиціях і лишився.

– А як хлопця звали, не чув?

– Нажаль.

– Добре. Знаєш, піду, провідаю наших. До них можна?

– Так, звичайно. Йди.

***

Гілляччя шуміло над головою. Надвечір здійнявся вітер, приніс важкі хмари. Здавалося, от-от проллється небо першою літньою зливою.

Навіщо я взагалі це роблю? Зовсім не факт, що Лукаш з’явиться знову. Він же просив тільки передати, аж ніяк не звітувати потім. Та й чи варто щось робити взагалі? Так чи інак він існує, допомагає, рятує, як от мене. Може, лишити все, як є? І забути про ціну? Але її забути неможливо.

Позаду хруснула гілка. На мить вкляк і одразу ж рвучко обернувся, вихоплюючи ножа.

– Няв!

– Бісмарку! Бісове ти поріддя, налякав! – я присів навпочіпки і потріпав кота проміж вухами. – Ми його обшукалися, а він до господаря втік. Так?

Той замуркотів і потерся об ногу.

Я підвівся і зустрівся поглядом з бездонними очницями.

– Привіт, Лукаше!

– Вітаю. Друже.

Ми міцно потисли руки.

– Я її бачив. Передав.

– І. Що. Вона?

– Пам’ятає і любить. Передала й тобі дещо. Я віддам. Але хочу спершу дещо попросити. Згоден?

Якусь мить він мовчав, певно, вагався. Врешті відповів:

– Згоден.

– Скажи, ти пам’ятаєш місце, де… загинув?

– Так.

– Це далеко?

– Не. Дуже.

– Можеш провести?

Лукаш знову змовк, цього разу тиша запала надовго.

– Зможу. Обережно. Вороги.

Я полегшено зітхнув. До останнього сумнівався, чи погодиться.

– Так, я розумію.

– Йди. Позаду. Бісмарк. Проведе.

Лукаш здійняв руку, поводив нею, ніби намацуючи щось у повітрі. Врешті пальці стиснулися і ось він уже тримав лук. І кілька стріл.

Я ошелешено кліпнув. Виходить, не привиділося тоді.

– Звідки це? Де ти його ховаєш?

– Нава. Дає. Дозволяє. Ховати. Вона. Наша.

– Ясно, – простягнув я, насправді нічого не розуміючи. Утім, думатиму потім, зараз треба діяти. Уголос додав:

– Чому саме лук?

– Метал. Не. Можу. Дерево. Так.

Трясця! Який же я йолоп! Різьбярство – родова справа, він же із деревом майже споріднений. Десь на містичному рівні.

Ледь не ляснув себе по лобі – і як я раніше не здогадався!

– Ходімо.

Лукаш рушив уперед, Бісмарк за ним. Я – позаду. Ішов і міркував.

Може таки не варто? Він місцевий, знає кожен метр. Які тільки можливості відкриваються – збір розвідданих, диверсії, багато іншого. А скільки життів можна зберегти.

Інша шалька терезів чомусь переважувала. Ми йшли, а я досі не міг обрати,  як вчинити. Трясця, чому мені випало вирішувати? Я не хочу, проте мушу. Краще б снайпер поцілив і позбавив цього тягаря.

Роздуми захопили настільки, що вирвали з плину часу. Оговтався тільки від слів Лукаша.

– Прийшли.

Роззирнувся. Нашого прапору не побачив. Навкруги глупа ніч, така, що й зірок не видно. Темрява – навіть на місцині не зорієнтуєшся. Власне, де ж ми? «Зеленка» лишилася метрів зо п’ять позаду, попереду простягнувся степ. Десь удалині вгадувався набряк терикону. Десь від нього торохтіли постріли. Почалася чергова «ніч всеохоплюючої тиші».

– Тут? – дурнувато уточнив я.

– Прямо. Під. Ногами.

– Добре.

Я скинув наплічник і витягнув лопатку, устромив у землю. Копалося важко, земля ніби пручалася, заважала. Бісмарк підбіг і заходився допомагати у міру своїх котячих сил. Звісно, поміч із нього така собі, але все одно на душі трохи тепліше.

В землі майнув перший білий відблиск і ми, не змовляючись, запрацювали ще енергійніше.

«Це, – сказала тоді Майя і витягла із сумочки кулон-серце на ланцюжку, – символ наших заручин. Я сама просила вирізати їх».

Голос Лукаша повернув до реальності:

– Квапся. Чужа. Сила. Суне. Нава. Слабшає. Не. Зможу. Довго.

Кісток вже зібралося чимало, однак череп усе ще переховувався у землі.

«Це не бездушні метали, відлиті на фабриках, а наша жива любов… Лукаш звільняє мене від обітниці, бо ж я не зможу її виконати. А я мушу відпустити його, інакше… так і не знайде спокою проміж світами. Та цього замало».

– Є! – ледь не скрикнув я, відкопавши череп.

Трусонув. Всередині глухо стукнуло. Потрусив і куля випала крізь очницю. Чорна од часу і випитої крові. Бісмарк зашипів.

– Тихше, – прошепотів йому і потягнувся до наплічника.

Дістав серце, звівся на рівні.

– Тримай.

Кулон упав Лукашу на долоню. Рука затремтіла, здавалося, він ледь утримує її в такому положенні. Ніби цей тягар – заважкий для нього.

 Я знову узяв наплічник, витягнув пляшку бензину. Щедро полив кістки.

– Навіщо, – питання вгадувалося за контекстом. Інтонація в голосі так і не з’явилася.

– Бо твоя ціна – завелика.

– Я. Можу. Вбивати. Зайд.

– Можеш, і дуже добре можеш. Однак, ми мусимо перемогти самі. Любов – то незламна сила. Ти пожертвував їй душу. Майя відпускає тебе.

Я запалив сірник кинув його на кістки. Спалахнуло полум’я. Не надто переймався, що його можуть побачити. Та й не до того зараз. Іхтамнєти заповзято луплять по наших позиціях і навряд звернуть увагу на самотній вогник у степу.

– Любов – то незламна сила. Ти пожертвував їй тіло. Батьківщина відпускає тебе. Іди і знайди спокій. Присягаюся – ми переможемо. У спину підпирають усі ті, хто боронив країну століттями, їх незламний дух стоїть за кожним із нас. З такою підтримкою ми не можемо програти.

Лукаш підійшов до вогню. На витягнутій руці тримав ланцюжок, кулон звисав і злегка погойдувався, ніби гіпнотизуючи. Завмер. Рука тремтіла.

Я мовчав. Мій вибір зроблено, тепер – його черга. Той, що землю боронить давно заслужив спокій. Чи захоче Лукаш узяти його?

Він захотів. Розтиснув кулак і кулон шубовснув у вогонь. Язики полум’я злетіли, бризнули іскри. Лукаш відступився і потягнувся у Наву. У руках вигулькнула сопілка. Старе дерево почорніло, на ньому заграли химерні відблиски.

– Прадідова. Ще.

Лукаш стягнув арафатку і підніс сопілку до вуст. Над степом полинула тужлива мелодія, в унісон їй занявчав Бісмарк.

Постать Лукаша прозоріла на очах, аж допоки не розчинилася у нічному степу. Мелодія урвалася і сопілка впала у траву.

Обережно підняв і поклав до наплічника.

Спочивай з миром, Лукаше. Ми тут – щоб захистити те, що боронив ти. Я не вмію грати на сопілці. Але однієї мелодії навчуся. І обов’язково зіграю її. В іншому місці й, напевніше, біля значно вищого багаття на мощеній бруківкою площі.

– То що, Бісмарку, гайда додому?

– Няв!

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця