Моя подруга Квітка

Розбитий шлях, старезний ліс,

озер блакитне перевесло…

Ніхто не бачив Ваших сліз

ніде й ніколи. Правда, Лесю?

Сміятись крізь пекучий біль,

летіти – хоч крило підбите,

плести вінки чужих весіль

і просто жити… Жити? Жити!

Вгорнутися в картатий плед,

торкнутись клавіш фортеп’яно:

поет без муки – не поет,

а в цьому світі всім погано…

Гіркуща доля, мов полин,

свої вистукує хвилини.

Ти пригорни її, Волинь…

Ти посміхнись їй, Україно…

Вогні досвітні вже горять,

віщують бій, віщують волю,

а люди сплять собі і сплять…

Ну, що їм до чужого болю,

до тих печалей, що несе

в душі своїй тендітна жінка?

…Перейде все, здолає все,

вона ж бо – Леся Українка.

1.

Зустріч в парку

2021 рік, Сурамі

Нарешті мені вдалося вибратися на вулицю.

Зізнаюся чесно, мій чоловік останнім часом просто нестерпний! Його в Україні дратує все – від запилюженої трави до брудних вікон у маршрутних таксі. Про різницю між Європою та Україною він може розмовляти годинами. Ясна річ, це легко робити, коли в тебе повний бак бензину, ти їдеш рівненькою дорогою в напрямку Яремче… Та як тільки авто влітає в першу яму на повороті, хтось невидимий попускає ручник його терпіння і на мене виливається потік нової «цінної інформації». Я вже звикла.

Та сьогодні він просто дістав. Скільки можна вже терпіти? Може то так повний місяць на мене вплинув? Хоч я його люблю. Так.

Цьогоріч ми вирішили поїхати на літній відпочинок до Грузії. Довго вибирали, та зі всесвітнім карантином, який ось уже замахнувся на друге літо, особливо не розженешся. Зазвичай, Ярко сам визначає локацію, та тепер взяла ініціативу на себе – хотілося побувати в мальовничій країні із духом свободи. Отже, ми в горах Грузії!

Відколи почався карантин, стільки відбулося змін! Багато моїх знайомих втратили роботу, знайшли нову. Навіть дізналися, хто насправді друг, а хто так, тільки звався. Як зараз пам’ятаю день 13 березня 2020 року, коли ми з подругами сиділи в затишній кав’ярні, а потім мені передзвонив Ярчик. Сказав, щоб я забігла в якийсь магазини, бо начебто від завтра все буде закрито. Тоді ще ніхто не розумів, що й до чого.

Я саме бігла до стоянки, де вранці залишила машину, як по дорозі стріла знайомого професора-інфекціоніста. Спитала, що він думає про це все.

– Ми стоїмо на порозі змін. Головне зараз – міцний сон і здорове харчування, – стурбовано посміхнувся та поспішив у справах.

– Ну і ну… – розчаровано подумалось тоді. – Хоч би якісь вітаміни, а то прямо як в часи до антибіотика, коли хворим прописували тільки сон і вОди. Та все ж, він, певно, правий.

Нашого доходу з Ярком вистачало би і на відпочинок, і на вітаміни. Щоб ефективно працювати, треба вміти «переключитися» на нічогонероблення. Можна було б «нічого не поробити» й у нашому будинку.

Скільки разів я мріяла про затишні вечори, де тільки ми з чоловіком, величезна затишна кімната і романтична вечеря з видом на небо. Та, якби ми залишилися в Україні, то до нас би обов’язково завітав хтось із родичів, потім знову згадки про роботу. А так – «а ми на морі»!

Я люблю свою країну, хай там як! Ми вільні робити вибір, куди кинути сміття, що одягнути і яким тоном говорити. Але так… ми раби ситуацій.

От я, наприклад, мрію про дитину! Я вже просто втомилася жити «тільки для нас обох» і витримувати оте постійне Яркове «дитина – це величезний обов’язок». Уже хочу спробувати, який то обов’язок, бо наразі, здається, що мій чоловік сам добре влаштувався, і я його просто бавлю.

Ці думки так мене захопили, що я в задумі опустилась на найближчу лавку, що трапилася в затіненій парковій алейці.

– Можна біля вас присісти? – до дійсності мене повернув мелодійний тихий голос.

Жінка, років тридцяти п’яти, яка проходила повз, приязно усміхнулася. Вразили її очі. Пронизливо сині, як найчистіший кришталь, зазирнули на саме дно мого невдоволення і виловили там дещицю доброти.

– Так, сідайте, будь ласка.

Панна, інакше не можу її назвати, була такою елегантною і опустилася на лаву так плавно, ніби була виткана з місячних променів. Тендітна, з блідою шкірою. Правда, на щоках мала яскравий рум’янець.

Може, від спеки?

До речі, і схожа на мене чимось – так само недбало закрутила волосся в жіночну дульку на маківці. То тільки Ярко, думаю, не любить цю зачіску. Я ж вважаю її інтелігентною та зручною.

Зібралась було дістати телефона, щоб занотувати кілька думок для Інстаграма, та полишила цю ідею. Чомусь захотілося відчути літо, вдихнути кожну молекулу гірського повітря. З віком почала цінувати тишу. Кажуть, коли в домі діти, тиша ще більше прибуває в ціні!

– Ви теж приїхали сюди на відпочинок? – я першою порушила мовчанку.

Мені здалося, що моє питання було звичайним. Адже ми приїхали ось тільки вчора. Тож цікаво було би дізнатися, що тут цікавого і куди піти смачно поїсти.

– Ні. На лікування.

Жінка відповіла таким тоном, ніби я перед цим бомбардувала її незручними запитаннями на прес-конференції з приводу підвищення тарифів на житло.

Я зауважила, що вона болісно підтягнула нижню губу і навколо її рота проявилися дрібненькі зморшки. Кисетні зморшки, відзначила про себе. Недавно я пройшла курс по фейсбілдингу і мені дуже хотілося випробувати свої навички на новій людині, та щось стримало.

Їй, таки, мабуть за сорок…

Тяжко сказати. Щось турбує дуже сильно, раз в цей сонячний день так хмуриться…

Минуло ще хвилин п’ятнадцять. Про себе скажу, що я ніколи не марную час – бо мовчати і нічого не робити це саме воно. Та сьогодні захотілося побути на самоті зі своїми думками.

– Мене звати Лариса, даруйте, трохи запаморочилося в голові, – жінка пронизала мене

тяжким поглядом, який за мить прояснів. Про лікування я кажу, коли підупадає

настрій. Рідко даю йому права керувати собою. Тож насправді ми тут з чоловіком, він – по роботі.

Мені відлягло від серця. Отже, не я була причиною її реакції.

– А я Юля. Знаєте, ось сиджу і думаю, чому в Україні не може бути так чисто? А ще люди йдуть такі довкола спокійні, усміхнені… А в нас?!

– Вони бояться. – Лариса поклала праву руку з тендітними пальцями на свою плетену сумку і неспішно розправила бантик тонкої жовтої стрічки, пришитий до неї.

– Чого бояться?.. – не зрозуміла її.

– Бояться говорити українською. Бояться вимагати вчитися українською.

– Це так… Але знаєте, все змінюється. Ось нещодавно людей сколихнула звістка про те, як школяр з випускного класу… Як він відстояв право на свій голос! Може ви чули цю історію?

– Ні, розкажіть, – жінка уважно подивилася на мене.

– Не пам’ятаю точно міста, десь на сході, прийшли військові агітувати вступати до їхнього училища. Та й почали зі слів: «Єслі ви нє протів, ми будєм по русски». А той хлопчина сказав, що він проти. І так всім підряд гостям. Врешті, мало до бійки не дійшло, навіть до директора ходили, але багато хто хлопчика підтримав.

– Ця історія захоплює! Росте герой. – Лариса чи не вперше за час нашої зустрічі усміхнулася і я подумала, яка ж вона світла жінка.

– Кажуть, грузини теж такі свободолюбні!

– Так, це правда. – Ми оселилися в будиночку тут недалеко. Хазяйка привітна дуже жінка. Розповіла трохи про своє життя.

– І як побут тут у них?

– Вони дуже гостинні, а я вже не перший рік приїжджаю сюди. Лікарі рекомендують мені теплий сухий клімат – він цього біль не такий різкий, та й не загострюється восени чи навесні.

– А вода як? Тепла? – я подумки вже йшла вздовж берега босоніж.

– Вода мене зачаровує… І вона така різна – тут, наче прозоре мариво, кришталево чиста і свіжа, що аж забиває подих від захвату. У Єгипті, приміром, теж прекрасна, але там – вона – як частина далекої картини, іншого світу. Люди, які моляться Аллаху, надають особливого настрою і природі навколо себе. Чи навпаки. Пустелі їхні мовчазні, а зелень – воском лита, – на цих словах кутики губ в жінки ледь припіднялись, і я не змогла зрозуміти, чи вона усміхнулась згадкам чи задумалась, мріючи про Єгипет.

– Мені здалося, що ви цитуєте вірша, – сказала перше, що спало мені на думку.

– Я пишу їх.

Познайомитися з поетесою ніби й нічого незвичайного, та це вже була історія на кілька вечорів, однозначно.

Ми обоє знову замовкли.

– Я теж колись писала вірші, – чомусь захотілося розповісти їй, та це здалося такою банальщиною, що я не доказала думку.

– Що вас надихає?

– Що було нещасливе кохання. Дуже нещасливе, – мені раптом стало так тоскно, що ногою пройшла судома.

Певно, я скривилася від несподіваного болю, бо Лариса торкнулася моєї руки.

–       У мене є таблетки, якщо напад такий нестерпний. Я вже звикла до постійного дискофорту.

– Вже минає, дякую.

– В житті нічого не буває помилкою, Юліє. Всі люди, що приходять в наше життя – чогось навчають, роблять сильнішими. Проявляють слабкості. Правда, є люди, які так ніколи й не навчаться бути сильними. Мені довелося теж пережити щось схоже.

– Що маєте на увазі? Вважаєте себе слабкою? Чомусь ви мені здаєтеся дуже

вмотивованою, сильною.

–       Моя сила виросла з нелюдської немочі. І так, це правда, що вірші виринають після потрясінь. Вони нас надихають. А вже коли звикаєш їх писати… З чим би порівняти? – Лариса стиснула пальці лівої руки.

Тільки тут я зауважила, що кисть була деформована і якось неприродно скручена. Розглядати було незручно, та колись я бачила схожого чоловіка – тоді думала, може, травма? І як то воно, готувати їсти, наприклад, одною рукою? Одягатися – одною рукою? Застебнути манюсінькі ґудзички?..

Нова знайома зрозуміла мій подив, хоч я була певна, що не показала його.

– Тоді цінуєш те, що є. Адже, якби в мене була неробочою права рука – я б освоїла письмо лівою. Бог завжди дає стільки, скільки ми можемо осягнути. Я ж хочу зробити все можливе й розказати людям.

– Що саме розказати? – піддалася я на її питання.

Лариса моментами говорила якось дивно, а коли мій погляд зустрічався з її, то в голові трохи паморочилося.

Це збивало з пантелику, та вона не була схожою на гіптотизерку, аби скористатися моїми грошима, наприклад. Я не могла втямити, в чому річ.

– Це треба побачити на власні очі. Ходімо зі мною.

Я ще й не зрозуміла, чи так вже мені це треба побачити, та підвелася услід за Ларисою. Тої миті вона здалась мені якоюсь вищою, на її обличчі знову з’явилася усмішка.

Легкий вітер відізвався із пишних крон густим щебетом невидимих птахів. Я все дивилася на неї, а її обличчя світліло, поціловане полуденним теплом. Очі ж, напроти, ставали все темніші.

Мені здалося, що я пливу в тому погляді – впевненому, сяючому, гордому.

А потім я захлинулася тишею. Довкола не було нікого. Тільки високі сосни гойдалися, ніби стурбовані лікарі наді мною. Я лежала у високій траві. Зненацька вловила чоловічий оклик: «Знайшлася!».

Останнє, що відчула, як тендітна бабка змахнула крильми над моїм носом і вмить зникла. Далі мене поглинула темрява.

2.

Тривожна звістка

Червень 1883 р., с. Колодяжне

Старезний ліс підступав до самого порогу подвір’я – так любила казати мама Олена. Щоранку з того часу, як вони з сім’єю переїхали сюди – чорноволоса красуня визирала у вікно й ловила подих дерев. Почувалася майже першолюдиною в оточенні таких велетів щодня – і коли сікла капусту на борщ, що його так любить Петро, і коли просіювала борошно, бо ж Лариса замаювала пекти кекс.

Та сьогодні, у ці вранішні години ніхто із сім’ї Косачів не помічав краси природи довкруж. Ненька заламувала пальці від страху. Стискала їх так, що аж біліли сухожилки під тонкою шкірою.

Хвилини тягнулися безконечно – жінка тривожно визирала у вікно в надії, що з’являться знайомі постаті. Чоловік з сином Мишком та кількома односельчанами вже хвилин сорок, як вийшов на пошуки Лариси.

Сьогодні ліс не був другом.

Маківками темних сосен він насуплено ловив низькі хмари – збирався налякати людей дощем. Та й туман сьогодні вранці не сходив. Хоч би знайшли дитину до того, як стихія розійдеться на повну. Страшно було й думати, як згуба почувається одна в такий час!

Олена вже ледь стримувала сльози – кляла себе за те, що стільки часу приділяла творчості й дозволяла дітям годинами бігати луками та лісами.

Сьогодні пропала Зеєчка.

Погляд жінки впав на відкритий кухонний зошит.

Кілька років тому вона прикріпила там вирізку з газети. Особливий вид темнозернової кукурузки, «Zeya yaponica», яка вимагала виняткового догляду та мала радувати господарів смачними плодами. Діти знову попросили насіяти тої смакоти, тож планувала зробити замовлення. Жодного качана не лишилося з минулого року, така смачна була. І хоч усі в родині обожнювали солодку кукурудзу, та саме за Ларисою закріпилося таке лагідне ймення «Зея». Дівчинка була така ж пухнастоволоса і срібнокоса, як оті леліяні качанчики кукурудзи, з верхівок яких визирає пучечок густої сріблястої волоті.

– І куди ж ти моє дитя запропастилося? – Олена беззвучно плакала.

Не могла знайти собі місця в просторій кухні. Похапцем накинула вовняну хустку на плечі – за вікном було видко, як розхвилювалися дерева. Вітер сильнішав.

Вибігла на подвір’я.

Коли би хто спитав Олену, скільки часу минуло отак в чеканні, то не знайшла би відповіді. Мовчки кричала до Бога, щоб вернув кровинку, яку вона так тяжко народжувала. Яку її чоловік повернув з того світу – коли та річною від гарячки втратила свідомість.

З марева спогадів її вирвав дзвінкий оклик із глибини дому – то прокинулася маленька Оксанка. Зболена жінка кинулася до молодшої донечки.

***

Тільки місяць, як сім’я Косачів переїхала в село – тато Петро змушений був змінити місце робити. Дякувати Богу, мали достатньо коштів, щоб не орендувати тісний куток, а викупити цілий рай родючих угідь. Заклали фундамент, вибудували дім, а природа і сад довкола зробили свою справу. Ще й люди допомогли.То вже тепер, у червні, було видно, що це місце, наповнене любов’ю та силою. І дітям після міського життя така зміна приносила неймовірне задоволення!

Перші дні по приїзді з навчання в Києві виявили нові, несподівані ознаки. Вони тішили і водночас лякали Олену Косач. Найбільше ж дивувалася Ларисі. Мишко, зрозуміло, хлопчик, він і має бути самостійним, лідером. А от Лариса…

Не такою уявлялась матері дівчинка цього віку. Хоча десь краєм свідомості відчувала гордість за неї – росла непокірною, як і вона. На все мала власну думку. Складала про світ якесь занадто доросле на її вік враження. Ніби хтось кількасотлітній оселився в маленькому тендітному тільці й озивався до світу її ніжним голосом.

Лариса ніби й тиха, безпорадна на перший погляд. Та рідні й друзі завжди відчували її самостійність. І категоричність.

Проте, думала Олена, одна справа дівочі секрети з подружками, а зовсім інша – безпека дитини. Скоро юнки. Добре, що Петро має на неї сильний вплив.

Лариса ж навіть не уявляла, як її мама хвилювалась. Дівчинці здавалося природнім шукати пояснення всього, що відбувається довкола. Коли вона вже когось любила, то до сліз, коли хотіла щось дізнатися – не було сили, яка б могла її спинити. Лариса уміла безконечно довго вишивати, могла годинами награвати на піаніно мелодії, і так само нескінченно гратися з дітьми на дворі. Всьому, що вона робила, віддавала себе до кінця.

Того ясного червневого ранку, коли Лариса вийшла з братом-погодком Мишком із дому, сонце тільки-тільки вигулькнуло над цямриною кринички в їхньому саду. Діти нашвидкоруч поснідали та й побігли, взявшись за руки, до нових пригод, що їх чекали в лісі.

Майже до подвір’я з одного боку підступав густий шпилястий ліс. Батьки більше припрошували малих, щоб йшли бавитись до листового – там стільки сонця! Але Мишолосію, як лагідно називали в родині цих нерозлийводу-друзів, манила напівтемрява соснового бору.

– Доганяй! – радісно крикнула Лариса дванадцятирічному братові і щодуху помчала вузенькою стежинкою в своє волинське королівство.

Голос срібною ниткою відбився від дерев, але слід дівчинки зник. Тільки де-не-де між теракотовими стовбурами можна було вловити, як метляла біла плямка її просторої сорочки. Михайлик щодуху біг. Як тільки сестрі вдається його заговорити, а потім відволікти на якусь нісенітницю?! І ось знову він пасе задніх.

Від швидкого тривалого бігу паморочилося в голові, та хлопчик не хотів здаватися.

– Зейка! Де ти? Ау-у-у! – піт градинками котився по скроні.

Заховалася, хитрюща лисиця.

– Ну що ж, далеко зайти не могла, – міркував Мишко, стишивши шалений біг.

Він і не зауважив, що сьогодні так далеко забіг.

Довкола панувала магічна краса – сонячне проміння вже не пробивалося крізь густу крону високих сосен. Їхні лапаті гілки десь там у верховітті трималися одна за одну.

Здається, що білки й птахи можуть там лежати в шезлонгах, прямо як тато, коли по обіді читає газету в садку.

Мишко беззвучно ступав по м’яких купинах, припорошених місцями рудуватими голками. В повітрі витав солодкий запах свіжості – ялицева живиця була чудовим засобом, коли боліло горло. Та он, навіть на сусідньому дереві знову проступили «сльози».

Михайлик підійшов, підколупнув краплину, поклав на кінчик язика. Характерний присмак додав йому бадьорості та гарного настрою, аж він на хвилю забув, що втратив напрямок, в якому могла побігти сестра.

Та ось же стежка!

Мишко побачив сліди. Пішов знову.

Метрів за сто на кущі вгледів Ларисину блакитну стрічку.

– Лариса? Ти де? Вихо-одь! – хлопчик сторожко озирнувся.

Бажання гри вже давно зменшилося і геть зникло, коли він побачив ще одну стрічку біля дупла великого дерева.

– Ау… Сестричко, годі вже! Виходь! Я знаю, що ти там!

Довкруж німа тиша.

Мишкові стало моторошно. І хоч під ногами діловито сновигали чорні мурашки, а десь тав в гущавині бавилися білки, та хлопчик відчув себе зайвим у цьому королівстві природи. Тут не було місця людині. Він відчув, що вже перетнув заборонену межу. Тож чи варто було заглядати в дупло – вагався.

– Ларисо? – більше спитав, аніж покликав брат, все ж зрушишвши з місця.

Потім згадав, що він же старший брат. Треба було взяти себе в руки.

Стоячи на віддалі від розщілини в дереві, хлопчик одною рукою затис чималу суху галузку. Це йому здалось абсолютно природнім і зробив це інстинктивно. З думкою про найгірше зазирнув до отвору в дереві.

Тиша перестала дихати.

Мишко вдивлявся в глибину дерева. Його очі ще не встигли як слід звикнути до темряви, як на дні щось стрепенулося і гортанно хуркнуло. Натягнуті дитячі нерви не витримали і зазвичай сміливий хлопчак, зрозумівши, що там сестри немає точно, щодуху кинувся стежкою назад.

Він мчав так швидко, що навіть не усвідомлював, чи біжить в потрібному напрямку. Та вже за якихось хвилин п’ятнадцять знесилений осів на дерев’яний ослінчик біля воріт і з останніх сил покликав батька. Недільного ранку уся сім’я збиралася на просторій веранді і чаювала.

3.

Лісова пісня

Лариса обожнювала їхні з Мишком вилазки до лісу. Що могло бути захопливіше, романтичніше? Якщо вона поки не побувала в благословенній Греції, то нехай Греція велично засяє у всій красі перед нею. У мріях. Цей безкрайній ліс – наче глибоке й живе море, повне таємничих істот із своїми життєвими історіями.

Сьогодні прокинулась із першими променями сонця. Воно простягнуло золоті нитки крізь плетиво черешні за вікном. У щоденнику ще звечора дівчинка зазначила – дослідити північну стежку їхніх соснових угідь – може, врешті поталанить здибати блакитне озерце!

Кілька днів тому з мамою ходили по молоко до села. Ненароком почула від старенької бабусі, що навколо лісового озерця є галявина. Там живуть духи лісу. Дорогою додому спитала:

– Мамо, ти чула, що казала ця бабуся?! То ж вона теж, як і дядько Лев, певно, бачила

лісове Царство! Хочу, хочу його швидше знайти!

Ненька, зазвичай охоча до такої теми, цього разу сказала, що далеко в ліс забігати не слід – хтозна, чого понавигадує старша людина. Мешканці лісу цілком можуть бути і ведмедями, і вовками, а з ними й дорослому небезпечно зустрічатися.

– Але ж ти сама розповідала мені! Тоді, в селі, як ми гостювали в дядька Лева. Що й

Мавка є, і русалки, і люду лісового чимало! – Лариса не вірила своїм вухам.

– То так, там, в Жаборицях і справді є. А тут – треба спершу з татом чи зі мною піти,

подивитися. Щоб не заблукати, бува, – трохи зм’якшилася Олена, побачивши темну тінь в погляді доньки.

– А я ж так хочу їх побачити, мамо! – Лариса легенько висмикнула свою руку з

неньчиної.

У голові ж міцно засіла думка: «Не хочу, а мушу і край!».

– Побачиш, рідна, обов’язково. Тільки уважно слухай світ довкола.

Олена Петрівна таки взяла доньку знову за руку і неспішно попрошкувала в напрямку їхньої садиби. Сонце вже припікало як слід, а червень сипав бісиками з зелених очей.

Кілька років тому вони гостювали в дядька Лева Скулинського, в Жаборицях. Обслідувала з мамою та сестрою Олею всі доступні території й була зачарована таємничим озером в урочищі. І всі то ті історії, почуті біля вогнища від гостинного родича їхньої покоївки, всі вони захлиснули з новою силою Ларису, коли прибула з братом Мишком з Києва в Колодяжне.

Тут кожен поворот вуличок, кожен метр землі дихав казкою, спогади ожили з новою силою. Ще й та бабця на ринку обмовилася. Так і сказала: «Ох, і красива ж у вас донечка, пані Олено. Як та Мавка, що живе в нашому лісі».

Ларисі тоді відняло дар мови. Не за красу загордилась. А тим, що пересвідчилася у правді давно почутих слів. Отже, світ довкола – не один! І вони існують разом! Це ж треба все перевірити! Треба! Хто, як не вона зуміє почути голос природи!

Від цих думок у Лариси аж паморочилося в голові. Почувала на собі неймовірну відповідальність, щоб нічого не впустити! Ідея про казковий світ, який, можливо, існує не лише в уяві казкарів, заполонила думки.

Сама б вона до лісу не подалась, мабуть. Та Мишко, старший брат, завжди підтримує її задумки!

Хто б подумав, що кожне дерево – має свою душу. Кожен кущ, та що там – листочок – може думати. І відчувати, як до нього відносяться інші живі істоти.

Напоєна азартом і ранковим сонцем, Лариса ступила за поріг батьківського обійстя. Дух перегонів заволодів нею з новою силою, тож стрімголов помчала в обійми лісу.

– Доганяй, Мишко! – весело крикнула братові і помчала наввипередки з власними думками.

Коли біжиш сухим лісом, а довкола вранішньо, тепло – втрачаєш відчуття

часу. І заблукати не страшно. Під ногами тихо похруськували соснові галузки, м’яка земля, вкрита зелено-брунатним килимом, робила кроки легкими і безшумними.

Запах ранку переповнював чуття – дівчинка зовсім забула, що сьогодні знову боліла нога. Лікар казав, що то прояви ревматизму – на зміну погоди. А бач? І не болить уже!

Спинилась, аж коли вибігла на простору галявину. Тут вони з Мишком іще ніколи не були. Роззирнулася уважніше в пошуках сховку. Як-не-як, чого б вона так швидко бігла сюди.

Уся галявина була вкрита травою з тонкими стеблами – ковилою. Вона росла кущиками, ніби хто спеціально так її посадив. Між стеблами було багато бузкових дзвіночків – як же вони прикрашали це місце! Воно незгірше за озеро, яке діти напланували знайти.

Довкруж стояли сторожі-сосни, де-не-де по краю галявини росли густі чагарники. Зараз вони не лякали, бо були всипані святковим рожевим цвітом. Аж тут погляд Лариси впав на дерево з широчезним стовбуром. І як вона зразу його не помітила? А в ньому – о чудо – чимале дупло!

– Це саме те, що треба! – Лариса хутко підбігла, по дорозі виймаючи з товстої коси

стрічки.

Одну недбало накинула на кущ неподалік, а другу – поклала всередину дупла. Чималий кінчик блакитної стрічки виставила напоказ. Хай Мишко думає, що вона в дуплі. Ото буде сміху, як вона його налякає! Підійде ззаду, поки він зазиратиме в дупло!

– Лариса! Ти де? Ау? – почулося вже зовсім близько.

Не можна було гаяти ні секунди, тож дівчинка мишкою шусьнула в прохід мід двома

найближчими кущами, та й притихла, затамувавши подих.

Навколо чагарники утворили справжній коридор – тільки для дуже невисокої людини. Прохід був короткий, можна було пролізти вперед. І таки це треба було зробити, якщо вона вирішила налякати брата.

Кілька метрів уперед, як на виході побачила кольорову бульбашку. Крупну таку, з голівку капусти. Що за чудасія?

Лариса швиденько вигулькнула з-під гілки куща і завмерла від захвату. Навколо неї в повітрі витали сотні, може й тисячі бульбашок різних кольорів та розмірів. Це було таке захопливе видовище, та ще й неочікуване в лісі, що Лариса навіть не почула, як стиха окликав її Мишко. З галявини по той бік кущів.

Бульбашки довкола танцювали свій танок. То летіли зліва направо, наче нечутний вітер скеровував їхній рій, то від Лариси кудись вперед. Вони линули й танули в гущавині довкола, і не можна було зрозуміти, звідки беруться. Видиво було таке вражаюче, що Лариса стояла і широко усміхалася. Ось же воно – перше лісове чудо, яке так хотіла побачити!

Підкорилася внутрішньому поклику й рушила вперед, в бульбашковий вир. Від краси на секунду заплющила очі – не вірила їм, а коли відкрила знову – здивувалась і зраділа ще більше. Стояла на березі Озера.

Так і мало бути. Це її казка. Її мрія, яка ожила!

Високо вгорі дзвінко закувала зозуля.

– То я! То я, Озерце, прийшла до тебе назустріч! Як же шкода, що Мишка не взяла, та

розповім йому про тебе! Ми ще прийдемо сюди, – привідкривши злегка рот, дівчинка повільно ступала, ніби Русалонька, яка вийшла із моря назустріч до принца.

Довкола Озера росли густі зарості верболозу, а при березі сім’я диких качок щипала

ряску. Кругом панував спокій.

Лариса присіла біля самого краю води, на сухий золотистий пісок. Занурила ноги по кісточки в прозору воду. Тілом розлилися дивовижна сила й благодать. На очах у Лариси злегка припухлий суглоб правої ноги набув нормального вигляду, почервоніння зникло. Їй привиділося, як біль перетворився на дрібненьких рибок-голок, що стрімко попливли кудись на глибину…

– Ти бачила? Вода чарівна в нас тут… Люди не заходять в цю гущавину, а ти змогла

пройти, – зовсім поруч почувся дзвінкий голос.

Лариса здригнулася від несподіванки.

– Пробач, не хотіла тебе лякати.

На Ларису зеленавими очима дивилася дівчинка її віку. Мала таку ж, як і вона, густу косу. Тільки ж зелену. На голові був віночок із дрібних білих лілей.

Лариса з подивом та захопленням роздивлялася незнайомку. Білосніжна сукня із тонкого полотна мерехтіла-мінилась сріблистими відблисками – точно так на дні прозорого Озера вигравало сонце химерними візерунками.

– То ти і є Мавка? – Лариса зачудовано прошепотіла.

– Ні, мене звати Аселя, а ти хто?

– Я Лариса! Ми недавно з сім’єю переїхали сюди, в Колодяжне!

– Колодяжне? – ровесниця з цікавістю теж розглядала гостю.

– Це село! Там живе багато людей, як і у місті.

– А чим ви там займаєтесь? – Аселя подала Ларисі руку, допомогла підвестися.

– Як то чим?.. Ми з братом відпочиваємо, бавимось з друзями в різні ігри,

допомагаємо батькам город садити…

– А нащо ж його садити, як він сам виросте? Ось, дивись же! – лісова дівчинка

торкнулася вербового віття.

Враз з довгих густих стрічок повистрибували нові сріблясті бруньки. Вони на очах перетворювалися на туго скручені бутони молодих листочків і ще за мить гомоніли один до одного вже по-дорослому.

– Ох, краса! Але ж це чари… а в нас таки треба садити, – весело розсміялася Лариса. –

А хто тут ще живе? Що це за місце?

– Це наш світ – неозорий Праліс, який є частиною Великого Світу. Він

продовжується вниз, у підземелля Мороку і шириться вгору, в простір Мрій. Тут є багато всього цікавого, тільки бачити його можуть лише одиниці з твого світу.

– А я зможу ще? – Лариса не могла стримати захоплення, хотіла залишитися тут

надовго.

– Так! Тільки, відчуваю, щось тебе тривожить. І ти через це не можеш відчути

повноту життя. Щоб бачити щастя, треба відпускати біль. Щоб відчути диво, треба мати спокій.

– Ой… У мене багато болю, то правда… Той ревматизм мучить, коли погода має бути

дощовою. Хотіла би я позбутися хвороби назавжди!

– Бачиш… ти ж змогла мимоволі попрощатися зі своїм болем сьогодні, тож і побачила мене! Тобі не здалося це – біль перетворився на озерних рибок. А якби ти повністю повірила у свої сили, то зустріла б і Лісовика, і русалок – моїх сестер та інших жителів лісу.

Лариса замріяно подивилася на погідне плесо Озера. Уявила, як розступаються вербові віти на протилежному березі, пропускаючи тендітні постаті дорослих мавок. Внутрішнім зором  розглядала обриси поважного Лісовика, так схожого на дядька Лева. У його сизих очах бачила схвалення і подумки простягала руку для привітання.

Хто ще з її рідних міг би побачити це диво? Чому саме її удостоєно честі стати гостею таємного царства? Хто взагалі це вирішує?..

– Аселя… Ти справді гадаєш, що я зможу?

На зеленому килимі свіжої трави, що на ньому стояли дівчатка, несподівано з’явилася

іржава пляма. Вона дуже швидко поширилася і за якісь лічені хвилини таких «підпалин» довкола Лариси й Аселі стало багато.

– Що відбувається?!

– Тобі час іти! Ти пробула тут надто довго! На жаль! Швидше, швидше біжи геть, бо

більше ніколи не зустрінемося! – Аселя стурбовано обійняла Ларису, на очах в обох забриніли сльози.

– Я не хочу! Чому?.. – Лариса задихалась від жаху, що омріяний світ руйнується.

– Не бійся, Ларисо, – тільки зараз дівчата побачили високу струнку постать жінки у

довгому чорному плащі.

Обличчя її не було видно через тінь від просторого каптура. Аселя міцно стиснула долоню Лариси і, вклонившись гості, відпустила правицю своєї знайомої.

– Наш Праліс у безпеці.

– А що ж це за плями, які нищать зелень? – не йняла віри Лариса.

– Вони видимі тільки для тебе, – пояснила жінка.

Аселя ствердно кивнула головою і тоді ж в думках Лариси почулося: «Це наша Птаха-

душа».

– Тобі час повертатися до рідних, – повторила Птаха.

– Я би хотіла сюди повернутися колись…

– Ти смілива дівчина! Ти повірила у свою мрію і пізнала її суть, бо відчувала те, що

багатьом недоступно. Ти проживаєш радість повністю, кожною клітиною свого тіла. Але продовжити пізнання потаємного можна не лише через щастя. Цього недостатньо. Треба відчути сильний душевний чи тілесний біль. Інакше не можна.

Дівчатка притихли і трохи заспокоїлися, а Птаха продовжила:

– Ти можеш залишитися тут назавжди, але лише душею. Тож коли повернешся до

батьків, там все перестанеш розуміти. І тебе ніхто не збагне. Там ти станеш прото красивою мовчазною лялькою, а тут житимеш повноцінним життям.

– Хіба можу я завдати такого горя батькам?.. – замислено прошепотіла Лариса.

– Та зв’язок зберегти можна! – прочитала в її очах німе запитання Птаха, – тобі слід

пройти крізь біль. Така вже доля.

Жінка в чорному наблизилася до Лариси, по-материнському поцілувала її в чоло.

Тіло Лариси сповнилося блаженством, і вона заплющила очі. В пам’яті коловоротом

плила висока соковита трава довкола Озера, змінювалась квітучим садом довкола батькової хати.

– Обирай, Ларисо! Тут ти ніколи не згадаєш, що таке горе чи біль. Щодень будеш проводити, співаючи пісні зі своїми друзями. Або забудеш все, що бачила, і одужаєш. Більше ніколи не згадаєш про Озеро, про Аселю і Праліс… Третій шлях – твій біль буде рости разом з твоїм духом. Але з ним ростиме і зв’язок з усіма світами! Ти зможеш легко уявляти минуле величних країн, які вже поглинули вода чи пісок. Зумієш говорити і до прийдешніх поколінь крізь віки.

– Як? Як я це зможу зробити? – Лариса дивилася на Птаху широко розплющеними

очима.

– Зараз тобі не дано це зрозуміти. Просто обери Шлях.

Небо розкроїла блискавка. Довкола запала темрява, і все живе змовкло. З чагарів позаду Птахи спалахнули зловісні погляди химер.

Лариса відступила назад. Прошепотіла:

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Затим схрестила руки на грудях і голосніше вже заспівала:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Аселя підбігла до неї і міцно обійняла. Обоє плакали, відчували, як наповнюються щастям. І болем. Тисячі гострих голок вп’ялися білокосій дівчині в ноги, в руки. Тіло заніміло. Аселя бережно поклала обм’якле тіло посестри на споришевий килим і продовжила співати її пісню.

            Високі сосни в мовчанні гойдалися над цією трійцею.

Лариса втомлено обвела поглядом обличчя, схилені над нею. Свідомість полишила її.

4.

Дорогоцінна знахідка

Петро з сином вибігли на галявину, де Мишко розминувся з Ларисою. Ще здалеку, на протилежному її краю, вони побачили на землі дівчинку. Кинулися до неї. За якусь мить до них приєдналося й кілька селян.

– Знайшлась! Найшлася доня!

Петро притиснув до себе бездиханне тендітне тільце, сльози градом котилися по щоках. Навіть не зауважив, що Лариса, наче покривалом, була вся всипана рожевим цвітом, який негода натрусила на неї.

– Михайле! Біжи до матері, кажи, що є Зея! Хай кличе лікаря!

Поки ніс додому доньку, не відчував ні втоми, ні часу. Головне, що знайшлася.

У будинку було гамірно – гріли воду, покоївка вкотре перевіряла, чи збита подушка, а

на подвір’ї стурбовано міряв кроки лікар Мерінг – добрий знайомий сім’ї.

Коли врешті Ларису поклали в кімнаті, він наказав усім вийти, щоб в тишині обстежити її.

Через двадцять хвилин двері Ларисиної кімнати відчинилися, родина затамувала подих. Хотілося розпитати, та чекали, що скаже лікар.

– Мені треба ще часу, – насуплено мовив він, – випадок складний і дивний. Що

Лариса робила вчора, на тижні? Чи скаржилась на щось?

Ніхто з родичів не міг пригадати особливостей. Усе як завжди.

– Мене зараз турбує її пульс – дуже слабкий, але ж швидкий – сто двадцять ударів за

хвилину. І зіниці неприродно широкі. Коли людина без свідомості, чи спить, вони зазвичай вузькі. До свідомості не приходила, та кілька разів когось кликала – чи то Аселю якусь, чи птаху. Не можу розібрати.

– Немає, лікарю, в неї таких друзів, – втрутився Михайлик.

– Я підозрюю отруєння. Але чим? Михайле, мама розповіла, що ви бігли до лісу, може

куштували щось там з цікавості? – лікар дивився уважно на хлопчика.

– Ні… Нічого такого не було… Я загубив її на галявині, думав, що сховалась у дуплі, бо там була її стрічка. А тепер розумію, що певно, вона хотіла пожартувати. Та ні в кущах, ні за деревом її не було. І ягід жодних немає ще!

– Кущі кажеш?

– Лікарю, тепер і я пригадую, – втрутився Петро, – коли я підіймав її з

долівки, то вона вся була всипана рожевими квітами, схожими на дзвоники!

– Схоже на беладонну, тільки вона дає такі ознаки. Але чому вона мала бути всипана тими квітами? Невже негода так їх пообтрушувала?

– Та й не схоже це на неї, – додав Мишко, – Лариса ніколи не зривала багато квітів, тим більше просто так.

– Усе це дивно, – задумливо проказав лікар, – ви, пані Олено, поки сідайте біля

Лариси і слідкуйте за диханням. Якщо буде зменшуватися частота – відразу ж дайте знати. А я поки пошлю когось з рецептом, щоб напоготові мати прозерин. Чого-чого, а отруєння я не чекав.

Ближче до вечора стан Лариси стабілізувався, дівчинка навіть на короткий час

прийшла до тями:

– Мамо, тату, ви навіть не уявляєте, де я була! Я бачила Мавку! – вона хотіла

припіднятися, та Олена стримала порив, заспокоїла.

Згодом дівчинка заснула та спала до ранку наступного дня.

Лікар Мерінг у картці Лариси Косач записав: «Отруєння хімічною речовиною,

припустимо рослинного походження. При огляді 12.03.1983 р. – без свідомості, марення, збудження, тахікардія – 120 уд/с.

При повторному огляді вранці 13.06.1983 р. пацієнтка притомна, ослаблена. Скаржиться на сильний біль лівої руки.

Рекомендовано: спокій, дієта, об’ємне пиття. Уражену руку тримати в соляному розчині 4 р. на д. протягом 10 днів».

За місяць у Лариси Косач лікар Борткевич у Гадячі вперше поставив діагноз “Туберкульоз кістокˮ. Він порекомендував хірургічне лікування, оскільки «ніякі мазі та ванни, уживані доти, не можуть допомогти».

11 жовтня того ж року завідувач кафедри госпітальної хірургії Київського університету Св. Володимира, професор Олександр Христофорович Рінек уперше прооперував їй ліву руку, видалив кістки, уражені патологічним процесом.

Такими були перші сходинки, які почала долати Лариса Косач – Квітка Ломикамінь – на шляху до становлення своєї незнищенної духовної Величі. Її міцність і харизма, талант та сміливість стали живим прикладом боротьби тендітної жінки за право бачити красу світу. Бачити і розкривати його своїм нащадкам.

Епілог

Київ, 1981 р.

Ранкове літо, короноване Сонцем, м’яко ступало бруківкою київської вулички. Потім підскоком побігло до порогу невисокої старої будівлі, піднялося жовтою стіною до верхнього поверху. Зробило її золотою. Врешті просочилося крізь вікно до майстерні Художника. І… зачудовано спинилося біля мольберта.

– Подобається? – спитав Художник, втомлено потерши скроню жилавою рукою. – Не

спав кілька ночей, хотів закінчити до літа…

Сонячні промені затанцювали по поверхні картини, виціловуючи українське село,

в’юнку річку та оживляючи намальоване сонце.

– Так… Це «Золота ніч». Я б хотів, щоб і ти її побачила, моя Музо… Хай побачить її і

весь світ і знає, що Вкраїни світло – живе там, де його вогонь підтримують нащадки.

Сивочолий Художник присів на край стільця, замислено торкнувся картини,

усміхнувся. Помолодів очима.

Прислухався до тихих кроків.

Сумнівів не було – за стіною, в сусідню квартиру, знову прийшла Гостя.

Іван Марчук знав: душа Лесі Українки, яка колись мешкала в цьому домі, не раз

являється сюди, поцінувати його мистецтво.

Споріднені енергії.

Споріднені долі.

Споріднені серця.

25 травня 2021 р.