Посестра

«Гей, на бога, що за дивне диво?

Не знайшов юнак з ким побрататись,

не знайшов між хлопців побратима,

не знайшов межи дівчат посестри,

а надибав… вілу білу в горах»

Леся Українка. «Віла-посестра»

1911-ий р.

Раніше

«Шановний Іване,

З превеликим жалем повідомляємо, що наданий Вами зразок не вдалося ідентифікувати через відсутність збігу у базі даних. З Вашого дозволу, ми можемо відправити екземпляр до ЛОПУ (Лабораторії Орнітології Півдня України) для подальшого дослідження або ж повернути його Вам. Власними силами нам вдалося виявити, що найближчу схожість зразок демонструє з Ornimegalonyx oteroi, також відомим як орнімегалонікс, нині вимерлим видом сов. Чекаємо на Вашу відповідь.

З повагою,

Ветеринарна клініка «Перелісник»

Тепер      

Ніч видалася неспокійною. Нестямно тріщали кулемети, здіймалася курява від переміщень важкої військової техніки. Час-від-часу вибухи озаряли пітьму вогняними загравами до самого неба. Але це коїлося десь вдалині, на кілометр, а то й два південніше. Натомість їм випала нагода перепочити.

Спершись на їхній БМП-У «Шквал», командир екіпажу переглядав щось у телефоні. Тонкі потріскані вуста цього немолодого чоловіка розчаровано кривилися.

Тим часом двоє його підлеглих палко сперечалися, бризкаючи слиною і мало не хапаючи одне одного за барки.

– Та зрозумій ти, що нам зараз сильна влада потрібна! – заявляв кремезний Петро, що незрозуміло як з його статурою зробився водієм «Шквалу». Він зняв каску і довгий чуб звисав з його голомозої голови, спадаючи на плече. – Не час теревенити, діяти треба! А вони знають, що робити і свої ідеали не зрадять. До останнього боротимуться! Бо час українському народу сказати своє слово. Люди ж бо за них!

– Вибори свідчать інше, – нагадав його опонент, основний стрілець Вахтанг, чиє носате смагляве обличчя блищало від поту. Петро знітився.

– То все політичні чвари, – буркнув він і, вже впевненіше, додав: – Підступи ворогів! Люди їх підтримують, бо вони висловлюють думку народу.

– Більшість українського народу це літні жінки, тоді як твоя улюблена партія майже повністю з чоловіків молодого та середнього віку складається, – пояснив грузин. – Ти справді вважаєш, що їхні думки співпадають? Статистику не обманеш, Петрику.

– Я відійду, Лукаш Степанович? – попросив запасний стрілець. Командир неохоче відірвався від телефону, ковзнув по хлопцю поглядом і кивнув:

– Звісно, Іване. Йди. Тільки зброю з собою візьми, мало що.

Юнак підвівся, закинув за спину автомат і розчинився у темряві. Дорогою він підхопив з землі добряче пошарпаний м’яч для регбі. Решта поглянули йому вслід.

– А знаєте, що я вам скажу, хлопчики? – раптом промовив Лукаш Степанович, коли солдат відійшов вже досить далеко. – Щоб ви там не патякали, та з нас чотирьох лише Іванко справжній патріот.

– Чому це? – щиро здивувався Петро.

– Бо він єдиний нічого не хоче від держави, – пояснив командир. – Себе послухайте: тільки й робите, що жалієтеся. Те вам не так, се вам не так. Та й я теж нічим не кращий, старий дурень. А цей хлопчина, скільки служимо разом, жодного разу не пожалівся. Й головне ж бачу, що йому все тут обридле, але тримається і не ниє. Якби більше таких як він було, давно б жили краще, ніж у Європі.

– Відколи це покірно гнути спину і тягнути лямку стало чеснотою? – гмикнув Вахтанг. – На одному терпінні прогресу не досягнеш.

– А з постійними претензіями війни не виграєш! – зло кинув чоловік. – Ось, бачив я інтерв’ю з одним, який погрожував зі зброєю проти своїх виступити. Це, по-вашому, патріот? Я довше вас живу, хлоп’ятка, і вмію відрізняти потреби від бажань. Перші мають задовольнятися, а другі нікого, крім вас, не обходять.

– А ви самі чому воювати пішли? – поцікавився водій.

– Щоб вас, дурнів, не вбили в перший же день, – невесело посміхнувся командир. – Поглянь на мою сивину, Петре. У мене родина, онучці нещодавно чотири рочки виповнилося. Я пам’ятаю, що трапляється, коли зникає країна і не хочу, щоб це пізнали вони.

Віддалившись на пристойну відстань, Іван навмання жбурнув м’яч у темряву і навіть не здивувався, отримавши його назад.

– Так і знав, що ти чекатимеш, – усміхнувся він. – Скучила за мною? Стривай, спершу я тебе погодую, бо знову забуду.

Він дістав з кишені невелику бляшанку тушонки, відкрив її і кинув. Почувся механічний скрегіт, що змусив хлопця скривитися, а потім йому під ноги впала понівечена жерстянка.

– Делікатність не твій сильний бік, – відзначив Іван, знову жбурляючи м’яча. – Що ти, до речі, їси тут, коли я тебе не підгодовую? З іншого боку, а що ти їла вдома, до зустрічі зі мною? Мабуть, мені краще цього не знати. В жінці має лишатися таємниця, як гадаєш?

Відповіддю йому був особливо сильно запушений м’яч, від поштовху якого юнак ледь втримався на ногах.

– Обережніше, – попрохав він. – Не всі з нас пекельною совою вродилися! Але знаєш я не проти, що ти сильніша, адже ми на одному боці. Ті хлопці, біля «Шквалу», теж зі мною на одному боці, але це дещо інше. Вони не знають мене і вважають мовчуном. Насправді не вони одні, навіть мама так і думала, але ж хіба це правда? З тобою я взагалі не замовкаю. Бо бодай одному з нас є що сказати іншому.

Іван підкрутив м’яч і запустив його вгору, цілячи надто високо, щоб людина могла впіймати. Але його подруга була ким завгодно, але точно не людиною і відбитий м’яч полетів йому прямо в обличчя.

– Я веду до того, що вони мені побратими, товариші, але не друзі, – зловивши м’яча, продовжив Іван. – А ти мій найкращий друг. Мені ні з ким не було так добре як з тобою. І я хотів спитати… ти вийдеш за мене? Ні, не звертай уваги. Це тупо. Я сам не розумію, що патякаю. Просто… пообіцяй, що ми повернемося додому разом. Більшого мені не потрібно.

– Ти що, сам з собою балакаєш? – пролунало раптом позаду. Здригнувшись, Іван обернувся і побачив остовпілого Петра. Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного, а потім водій пробурмотів: «Дивак!» і почалапав у кущі. Полегшено зітхнувши, Іван міцно стиснув золотий кулон зі своїм святим покровителем, Іоанном-Воїном, і підняв очі до неба, марно сподіваючись розгледіти серед зір крилатий силует.

– Отож, він мені й каже: «Вахтанге, якщо я застав тебе в ліжку своєї дочки, ти маєш стати мені зятем». А я йому на те: «А якби ти мене в ліжку дружини знайшов, ким би ми одне одному зробилися?»

Стрілець гучно розреготався, сполохавши чимало дрібної живності, що таїлася у високій сухій траві. Іван з ввічливості всміхнувся, зацьковано озираючись. БМП відстала від колони і, спинившись на ночівлю, командир відправив їх з Вахтангом у розвідку. Нічого підозрілого солдати не помітили, тож поверталися розслаблені, передчуваючи ситну вечерю. Але оскільки стрімко темніло і ковдру небес вже всіяли перші бліді цятки зір, Іван непокоївся. Він вірив, що їй вистачить клепки не видати себе, проте все одно побоювався. Хто знає, що трапиться, якщо хтось з побратимів помітить рух у темряві?

– Але насправді так поводитися, звісна річ, не варто, – продовжив Вахтанг, не помічаючи його нервовість. – Жінок поважати треба, бо кожна з них чиясь мати, сестра чи дружина. Як війна скінчиться, обов’язково одружуся. Знайду собі кралю, всім на заздрість, і народимо гарненьких діточок. До речі, в тебе дівчина є?

– В деякому сенсі, – неуважно відповів Іван. Щось нило у нього всередині, не даючи веселитися подібно товаришу. Погане передчуття? Раптом його осяяло, що хвилюється він зовсім не через неї.

– Френдзона? – припустив грузин. – Ти схожий на того, кого тримають у френдзоні. Це зовсім не так безнадійно, як прийнято вважати, головне вчасно вийти. Бодай дівчинка симпатична?

– Важко сказати, – чесно відповів Іван. Тривога пульсувала у нього в скронях, вистукуючи «SOS» крихітними молоточками. «Що зі мною діється? – розгублено подумав він, торкаючись Іоанна-Воїна у пошуках підтримки. – Чи не захворів бува?»

– Тобто «важко сказати»? – розгубився Вахтанг. – Зазвичай в таких випадках інше кажуть… О, а ось і наші!

Щойно вони вийшли до «Шквалу», як тривожне відчуття Івана завило сигнальною сиреною. Начебто, нічого незвичайного: Лукаш Степанович і Петро стоять перед броньовиком, очікуючи їхнього повернення. Якось надто близько і незугарно стоять. І ще чомусь в жодного з них немає зброї…

Доки його мозок осягнув це, з-за машини вигулькнув озброєний незнайомець у камуфляжі, а інший, в цивільному, скочив на броню. Вони з Вахтангом потягнулися до зброї, але черга по землі змусила їх завмерти.

– Стояти! Киньте автомати, інакше покладемо і вас, і ваших дружків! – пролунало звідкись ззаду.

– Пробачте, хлопці! Вони нас зненацька застали! – здоровань Петро ледь не плакав від образи. «Камуфляжний» вдарив його прикладом під ребра:

– Замовкни!

Знявши зброю і поклавши її на землю, Іван з Вахтангом очікували неминучого. Позаду тріщала стерня під ногами третього терориста, який наближався до них. Раптом Іван з несподіваною ясністю збагнув, що ВОНА тут.

Він не знав звідки це взяв, але міг заприсягнутися, що не побачив. Вона вміла ховатися. Очі хлопця шалено бігали, шукаючи шлях до порятунку. Її присутність все тільки ускладнювала, але можливо… можливо це була їхня остання надія.

Зважившись, Іван зробив крок вперед. Терорист на броні одразу взяв його на мушку.

– Жити набридло, вилупку? – глузливо поцікавився він. – То нам все одно всі ви не треба…

Договорити чоловік не встиг, бо несподівано перед ним безшумно промайнула темна тінь, а наступної миті він сповз з БМП, заливши її багрянцем.

– Що за хрінь? – мабуть, це мало прозвучати розлючено, але вийшло більше схоже на жалісний писк. «Вийшло!»  – подумав Іван, падаючи на землю і тягнучи за собою Вахтанга. Кулі просвистіли над їхніми головами. Схопивши автомат, юнак пересмикнув затвор, розвернувся і вистрілив навмання.  Третій терорист, якого він так і не встигнув розгледіти, повалився у траву.

«Камуфляжний» теж приєднався до своїх спільників у світі мертвих, дивлячись прямо перед собою округленими від жаху скляними очима. Витерши ніж об його хакі, Лукаш Степанович звелів:

– За зброю, швидко! Зайняти оборону, спина до спини!

Іван і оком не встиг змигнути, як його побратими вже стояли купою, тримаючи автомати наготові і цілячись у щось незриме. Нервовий Петро навіть кілька разів вистрілив, супроводжуючи кожну кулю добірною лайкою.

– А тобі що, особливе запрошення потрібне, Йване? – гримнув командир. Петро вистрілив ще раз.

– Не стріляйте! – вигукнув Іван, перш ніж збагнув, що говорить. – Вона своя!

– Ця почвара? – не повірив водій.

– Вона? – перепитав Вахтанг.

Натомість Лукаш Степанович опустив автомат, жестом звелів зробити те саме решті й, запаливши, видихнув дим просто в обличчя Івану. Хлопець помітив, що пальці командира тремтять, ледве тримаючи цигарку.

– Розповідай.

Коли Іван завершив розказувати, троє військових дивилися на нього, роззявивши роти від подиву. Першим отямився Вахтанг:

– То у вас сексу не було?

– Хворий збоченцю, це все, що тебе цікавить? – вибухнув Петро. – Це ж казна що! Такого просто бути не може.

Він намагався розлютитися, але Іван добре бачив, що насправді здоровань страшенно наляканий. Водій тремтів всім тілом і, не встоявши на хитких ногах, сів просто на землю.

– Я до того, що ти не можеш бути певен, що воно жіночої статі, еге ж? – по дурнуватій посмішці Вахтанга, посірілому обличчю і нездоровому блиску в очах було зрозуміло, що це така його неадекватна реакція на переляк.

– Може, вона з іншої планети? – Петро тримав у роті незапалену цигарку, водночас клацаючи запальничкою у витягнутій під прямим кутом руці. – Або чорнобильський мутант? Чи хтось з давньослов’янських богів?

– Не знаю, – зізнався Іван. – Мені мало що про неї відомо. Навіть як вона виглядає я не в курсі.

– А яка різниця? – Лукаш Степанович викинув недопалок і той крихітним метеором згаснув у мороці. – Я ось скажу: сьогодні вона нас врятувала й особисто мені більшого не треба. Якщо Іван їй довіряє, а ми довіряємо йому, то і в неї мусимо повірити, хіба ні? А прибульці, мутанти і всілякі мавки-нявки справи не стосуються.

– Але ж вона не людина, – зауважив водій. Командир співчутливо зиркнув на нього згори вниз.

– Це лише її додаткова чеснота, – заявив він. – Ти колись чув, щоб хтось, крім людей, зраджував та обманював? Отож-бо. А тепер годі ляси точити, відпочили й збираймося. Місце тут неспокійне, тож завантажуємося в Потерча і поїхали.

Потерчам вони лагідно кликали свій броньовик, аби відрізняти машину серед решти. Назву свою «Шквал» отримав тому що коли його партію освячували перед передачею солдатам, священнику несподівано зробилося зле і кілька БМП зосталися непохрещеними. Дехто сприйняв це за недобрий знак, але Лукаш Степанович вважав, що якщо забобонів не можна уникнути, їх треба обернути собі на користь.

Солдати швидко кинулися до машини, хоча Вахтанг та Петро постійно позирали вгору і лише всередині «Шквалу» полегшено зітхнули. Заревів двигун, важку БМП затрусило і невдовзі вона рушила ґрунтовкою, здіймаючи хмари куряви.

На ночівлю спинилися за чотири кілометри, коли Петро почав куняти за кермом. Розбили табір. Вирішили не вечеряти, розподілили чати і зобов’язали когось одного залишатися всередині «Шквалу». Відкритого звісно, аби не спаритися.

Першому чатувати випало Івану. Петро, якого перестало хилити в сон, щойно вони спинилися, склав йому компанію.

– Скажи, вона там? – запитав він Івана, невизначено вказавши у темряву. Юнак кивнув:

– Так. Я її не бачу, але вона має бути там. Вона завжди поряд, принаймні вночі.

– Моторошно, – зіщулився водій.

– Навпаки, – усміхнувся юнак. – Спокійно.

– Як скажеш, – крекнув здоровань і, охоплений цікавістю, несподівано спитав: – Слухай, а як її називати взагалі?

– Гадки не маю, – зізнався юнак. – Я раніше «гостя» кликав, але зараз це вже не актуально.

– Зовсім не актуально, – погодився Петро і, зморщив чоло, напружено міркуючи: – Слухай, ось ми четверо між собою бойові побратими, правильно?

– Правильно, – погодився Іван.

– А вона нас сьогодні врятувала, – вів далі водій. – Отже і вона наша… побратимка.

– Немає такого слова, – заперечив Іван.

– Тоді нехай буде Посестра, – заявив Петро. – Якщо є побратим, то має і посестра бути, хіба я не правий? Репрезентація, як любить казати Вахтанг.

– Ну ж бо, ще трішки! Тримайся, Потерча! – благав Лукаш Степанович, перекрикуючи рев двигуна та грім вибухів. Броньовик пірнав на зритій ритвинами дорозі, мов хлипкий рибальський човен у штормовому морі. Кермо виривалося з рук і Петру ледве вдавалося його утримувати, не те що вести важку машину. Кулі цокотіли об сталеву обшивку, немов град по даху. А потім раптовий спалах осліпив їх і світ навкруг закрутився.

Коли Іван отямився, то побачив небо. Чорне нічне небо, всіяне розсипом зір. «Надто пізно. Вона може накоїти дурниць», – злякано подумав хлопець і лише потім згадав про себе. Чомусь дуже пекло обличчя і світ бачився якимось інакшим. Вужчим, немов він підглядав у нього через шпарину. Торкнувшись лівого ока, юнак здригнувся і поглянув на пальці, побачивши на них щось темне й масне, більше схоже на дьоготь, ніж кров. Поряд хтось стогнав, здається, Петро. Нестерпно боліла кожна клітина тіла, але Іван змусив себе підвестися. В ту ж мить, мов нізвідки, вигулькнув Вахтанг.

 – Живий, друже? – по смаглявому обличчю грузина стікала цівка крові, але в цілому він виглядав досить жвавим. – Допоможи Петра витягнути.

Юнак кивнув. Вдвох вони підхопили водія під руки і потягнули, визволяючи з понівеченого броньовика. Потерча лежало на боку і відірваний вибухом дах здавався відкритою раною, яка вже не загоїться. Всередині зостався Лукаш Степанович, загиблий при падінні. Іванові вистачило одного погляду на його перекручене, немов пропущене крізь м’ясорубку, тіло, притиснуте зверху шматком броні, щоб збагнути, що командир не жилець.                     

Петру теж добряче дісталося. Нижче колін його стиснуті ноги перетворилися на суцільний кривавий фарш і, нічого не тямлячи в медицині, всі троє розуміли, що він на них більше не стоятиме. Найдивніше, що замість того, щоб волати від болю чи бодай шоку, водій лише тихо стогнав, повторюючи:

– Дякую вам, хлопці, дякую. Голосуйте за…

– Бісів фанатик! Навіть у такому стані агітує, – невесело розсміявся Вахтанг. Раптом за пагорбом замиготіли промені ліхтарів.

– Ешмак! – вилаявся грузин. – Хапаймо його й побігли! Попереджаю, Петрику, буде боляче.

Підхопивши Петра, вони потягнули його, ледь не біжучи. Водій стогнав і лаявся, але що йому зоставалося? Озирнувшись, Іван побачив, що за ними тягнеться кривавий слід.

– Який же ти в біса важкий! – вигукнув Вахтанг, знесилено падаючи у високу траву. Іван, який останні метри ледь тьопав, повалився поряд. Мокра від поту форма липнула до тіла, бронежилет, здавалося, важив цілу тонну, а серце гупало так, наче ладне було от-от вистрибнути з грудей. Трохи перепочивши, він насмілився підняти голову й озирнутися.

Попри всі їхні старання, їм не вдалося відірватися від переслідувачів. Промені ліхтариків ковзали травою дедалі ближче, вже можна було чітко розчути голоси з немісцевою вимовою. Світло з’явилося і з протилежного боку, куди вони бігли. Схоже, втікачів взяли у кільце.

– Покиньте мене, хлопці, й біжіть, – прошепотів Петро, не розплющуючи очей. Іван з Вахтангом перезирнулися, зрозумівши одне одного без слів.

Якщо грузин зоставить їх, у нього буде шанс врятуватися. Він травмувався найлегше і зуміє вийти з оточення та дістатися до своїх. Особливо, якщо побратими йому допоможуть і відволічуть на себе увагу.

– Потроху відповзай, – прошепотів Іван. – Коли будеш досить далеко, я влаштую шоу і їм буде не до тебе.

Нічого не відповівши, Вахтанг поповз. Іван рахував від ста у зворотному порядку, даючи йому можливість віддалитися. Та на «тридцяти семи» раптом почув автоматну чергу і відчайдушне:

– Спіймайте мене, мама дзаглі!

На мить він оглухнув від стрілянини. Насмілившись визирнути, побачив як Вахтанг смішно підстрибнув і повалився у високу траву. Після цього постріли стихнули.

Раптом все навкруг залило неживим білим світлом. Це вже був не ліхтар, а щось значно потужніше. Невже їхній екіпаж вартий таких турбот?

– Виходь! Виходь! – лунало звідусіль. Постріли скошували траву, зривали землю, раз куля промайнула зовсім поряд, ледь його не зачепивши. Та з цього Іван збагнув, що у них з Петром ще є шанс. Терористи стріляють навмання і, якщо сидіти тихо, то вони просто втомляться та підуть. А тоді вже поміркуємо як дістатися своїх.

Та ці радісні перспективи розбилися на друзки, щойно Іван збагнув одну просту річ: Посестра тут. Він знову відчув їй, як тоді, у засідці. Більше того, юнак не сумнівався, що вона так само знає де він. І не дасть його образити.

Цього разу ворогів забагато і ефект несподіванки та жах, що вона вселяє у людей, її не врятують. Тож якщо вона нападе, то її застрелять, як щойно Вахтанга. А вона нападе, якщо вирішить, що він у небезпеці. І якщо ці покидьки не вгомоняться найближчім часом, так неодмінно й трапиться.

Напруження зробилося таким нестерпним, що відчувалося у кістках. Повітря обпікало гортань, наче він намагався вдихнути отруйні випари. Іван стиснув золотого Іоанна-Воїна і поглянув на Петра. Водій лежав з заплющеними очима, чи то знепритомнівши, чи то сконавши.

– Пробач мене, Петре, – прошепотів юнак і рішуче підвівся.

– Не стріляйте, хлопці, я беззбройний, – запевняв він, осліплений направленим в обличчя світлом. Дурнувато всміхаючись, Іван сподівався, що його награна приязність обдурить Посестру і вбереже їй життя. Про те, що трапиться потім, він намагався не думати.

Караульний крокував подвір’ям, з насолодою вдихаючи свіже нічне повітря. Після пропахлої потом, брудом, цигарками, сечею та лайном неофіційної в’язниці воно смакувалося особливо приємно, наче вишукане вино. Вдалині вгадувалися обриси териконів, де він часто грався в дитинстві. Зараз діти туди вже не бігають. Вони ніде вже не бігають, особливо після того як школу обстріляли. На перше вересня, щоб їх! І як тільки так близько підібралися, бандерівці хрінові! Все ніяк не заспокоються, не зоставлять їх у спокої. Є своя влада, своя армія, навіть власна назва є, отже це окрема держава, не лізьте!

Хоча, звісно, той жах, що чиниться у їхніх казематах це не виправдовує. Та й немає там бандерівців, лише один і той дезертир. А загалом сидять свої, місцеві. Є кілька журналістів і політиків, але здебільшого пияки та боржники. Відпрацьовують завдані збитки, приносять користь молодій країні. Це правильно, звісна річ, проте він не настільки наївний, щоб не помічати, що в деяких охоронців зовсім гальма відсутні. І що позбиткуватися над кимось для них важливіше, ніж порядок на вулицях підтримувати. І що жінок зовсім не до тої роботи силують, яка описана в інструкціях. А іноді й не лише жінок…

«Отримаю премію і звільнюся», – вирішив він, відганяючи тривожні думки. А як притиснуть, то які до нього претензії? Він найнятий для охорони території, що відбувається на ній його не обходить. Нічого не чув, нічого не бачив, нічого нікому не скаже. Он, навіть поліцаїв, які німцям служили, якщо вони в серйозних злочинах не забруднилися, карали м’яко. І це при Сталіні!

Раптом караульний помітив якийсь згорток, ледь підсвічений світлом найближчого ліхтарного стовпа. Підійшовши, він побачив, що це мертва вівчарка з розпанаханим черевом. Опустившись на коліна, караульний торкнувся рукою її шерсті і долоня одразу змокріла від крові.

– Руся… – прошепотів чоловік, захлеснутий жалем, незрівняним з муками совісті за причетність до страждань десятків невинно ув’язнених. – Хто ж тебе так понівечив?

Чорна тінь впала на нього, зануривши у морок. Караульний ледь встиг підняти погляд, як впав на землю поряд з собакою. Кров хльостала з його розсіченого горла.

Іржаві металеві двері здригнулися від потужного удару, сполохавши в’язнів. Якби бідолашні могли, вони б скупчилися біля протилежної стіни, але в переповненому крихітному приміщенні людям й так доводилося лежати одне на одному, тож лише найближчі зуміли трохи відповзти. Наступний удар зірвав двері з петель, проте вони якимось дивом встояли. А потім нічого не сталося.

Минуло кілька тягучих хвилин, які переляканим бранцям видалися годинами. Секунди у камері відмірялися водою, що крапала зі старих труб, десь обпікаюче гаряча, в інших місцях по-криничному холодна, але однаково нестерпна для нещасливців, змушених спати під ними. Про більші проміжки часу сповіщали візити охоронців з їжею, розрахованою у кращому разі на половину ув’язнених, за яку доводилося розплачуватися походом на допит чи «роботу». Але нічого подібного раніше не траплялося.

Двадцяти дворічна Лариса, яка після трьох місяців у в’язниці виглядала щонайменше на сорок, зважилася першою. Вона підійшла до дверей і спробувала їх відсунути. Її ослаблим кволим рукам це спершу не вдалося, дівчина заточилася і на мить їй здалося, що двері от-от впадуть на неї і задавлять. Це була б дійсно безглузда загибель, гідна премії Дарвіна. Але тут на допомогу кинулися інші ув’язнені, підтримавши і її, і двері. Разом їм вдалося відсунути проклятий шмат металу, що перегороджував шлях до свободи.

Визирнувши в коридор, Лариса спершу поглянула наліво. Решту камер ніхто не відчиняв, хоча там теж були в’язні і їхня доля була нічим не кращою. Подекуди навіть гіршою. Про технічну комірку, перероблену у карцер для справжніх військовополонених, вона намагалася навіть не думати.

Злякані зойки і бідкання, вперемішку з нервовими істеричними смішками, змусили її обернутися. Праворуч весь коридор і кімнату охоронців над ним заливала кров, патьоками стікаючи зі стін і збираючись у калюжі на потрісканій бетонній підлозі. Де-не-де лежали незграбно вигнуті понівечені тіла, подекуди розірвані на шматки. Лариса впізнала охоронців і катів, та, хоча не могла радіти чужим смертям, розуміла ейфорію, які охопила деяких в’язнів. Від погляду на круглу, мов м’яч з вухами, голомозу голову найбільшого садиста, що нині валялася за крок від його тіла, навіть їй дещо полегшало. Це було неправильно, але справедливо, згідно того самого первісного поняття справедливості, закладеного в принцип «око за око». Він давно віджив своє, але коли люди дичавіють, то гуманізму важко до них достукатися.

Лариса не була настільки оптимістичною, щоб вірити, що їх врятували українські військові. Вони надто далеко від лінії фронту, до України звідси не дістатися. Радше за все це інше угруповання, такі ж покидьки, які щось не поділили з їхніми утримувачами. Що ж, теж непогано. Якщо ці «рятівники» здумають зобразити героїв, вона слухняно усміхатиметься і дякуватиме їм на камери мобільних та телевізійні. Що завгодно, аби тільки не повернутися у камеру підвальну. Але все одно щось не сходиться. Навіщо було влаштовувати таку бійню?

З охоронцями покінчили без жодного пострілу. Більше того, як зауважила значно пізніше п’ятдесятирічна фельдшер, що опинилася у підвалі, бо її синові не пощастило піти в армію якраз перед Революцією Гідності і потрапити у частину аж на Полтавщині: «Це й не ножами чи сокирами зробили. Тільки дикий звір так пошматувати міг. Не вовк, бо чітко кігті видно. Може, ведмідь…» Але звідки тут взятися ведмедеві і куди він, незримий для всіх, подівся? А головне питання: навіщо?

Та все ж один застрелений знайшовся. Біля самого виходу назовні, вбитий кулею, випущеною його ж товаришем. Лариса опустилася поряд з ним навколішки і зірвала зв’язку ключів з його поясу.

– Треба решту випустити, – пояснила вона, змушуючи себе востаннє повернутися назад, у остогидлу смердючу в’язницю. Дехто з колишніх бранців слідував за нею, інші просто відсувалися, а деякі навіть відштовхували, поспішаючи дременути якомога далі. Це змусило дівчину подумати, що вона б не хотіла опинитися в якійсь іншій камері.

Коли вони тікали (якщо це, звісна річ, можна назвати втечею, адже більшість ув’язнених ледь переставляли ноги, а декого навіть довелося нести), Лариса раптом спинилася. Вдалині, ледь підсвічену світлом найближчого ліхтаря вона помітила високу бочкувату постать. Надто високу, як їй потім згадалося. Невідомий просто стояв і пильно дивився на юрбу втікачів, а потім несподівано зник, безшумно розчинившись у темряві.

Мобільний задзеленчав, змусивши всіх чоловіків здригнутися. Низькорослий чеченець, бородатий настільки, що з волосся визирали тільки темні очі і горбатий ніс, вимкнув будильник і оголосив:

– Привал, джигіти! У мене молитва.

– Не варто, Усамо, – впівголоса попрохав командир. Хоча формально він керував загоном, чеченець був кадровим російським військовим і чхати хотів на вказівки вчорашнього шахтаря. – Місце ненадійне. Може, через годинку-півтори помолишся?

Усама раптом схопився за руків’я кинджалу, що заміняв йому армійський ніж, і посунув на чоловіка. Той незграбно позадкував, аж доки не наштовхнувся спиною на дерево.

– Ти вважаєш себе настільки важливим, що просиш Аллаха зачекати, гяуре? – запитав чеченець, дивлячись на нього знизу вгору. – Ні? Я так і думав. Запам’ятайте, джигіти: земне життя коротке, а потойбічне вічне, тож бійтеся не смерті, а того, що після неї. А ще ми випереджаємо графік, тому невеличка пауза нам якраз з руки. Відпочиньте поки.

Він рушив прямісінько в підлісок, проламуючись крізь кущі і лаючись, коли колючі гілки намагалися видряпати йому очі. Розгублені ополченці зосталися на стежці, звідусіль оточеній високими деревами і густими чагарниками, в зелені яких де-не-де вже проглядала жовтизна.

Віддалившись на пристойну відстань, Усама притулив автомат до дерева, зняв поклажу, по мобільному додатку визначив напрямок до Мекки (і після цього хтось ще заявлятиме, що іслам відстала релігія?) і розстелив саджжад. Опустившись на коліна, він повільно опустив обличчя у розкриті долоні й саме цієї миті здалеку почулися тріскотня пострілів, лайка та крики поранених. Але його це вже не турбувало. В цілому світі він зостався на самоті з Богом.

Завершивши молитву, Усама важко підвівся. Затерплі коліна нили і, почувши пересмикування затвору, чоловік ледь не впав. Обернувшись, чеченець побачив направлений на нього автомат і капітана Косача, що його тримав.

– Ой, я тебе прошу! – нітрохи не злякавшись, посміхнувся Усама. – Опусти іграшку, доки не поранився.

Поки підлеглі Косача перебирали амуніцію та розбиралися з полоненими, Усама старанно перераховував видані капітаном гроші.

– Так, стривай, а чому останні кілька сотень у євро? – невдоволено запитав чеченець. – Я так-то й не проти, грошики гарненькі, але ми на доляри домовлялися.

– Що видали, тим і плачу, – відрізав Косач, навіть не приховуючи злість. – У нас зараз нелегкі часи в країні, тож перебирати не доводиться.

– А коли вони легкими були? – глузливо гмикнув Усама. – Якщо на мене готівка знайшлася, то й щоб кризу подолати вистачить. Потрусіть решту своїх багатіїв, в них ще вдосталь золотих батонів зосталося.

– Не час зараз олігархів трусити, – відказав капітан. – Твоїх колег турнемо на батьківщину, своїх покидьків провчімо, а там й за решту проблем візьмемося. От що, ти мені зуби не заговорюй, а відпрацьовуй платню. Показуй, де там вільна ділянка.

Він відкрив інтерактивну мапу на планшеті і тицьнув чеченцеві. Бородань невдоволено скривився:

 – Ох вже ці високі технології! Нічогісінько не впізнаю. Збільш! Ще збільш. Шайтан! А тепер зменш. Оце вона. Відсіль, десь по відсіль. Але щоб ви там не готували, провертайте свою операцію швидше, бо в штабі не дурні сидять і діра в обороні вічно вас не чекатиме.

– В штабі республік чи російському? – поцікавився Косач. Усама здивовано зиркнув на нього:

– А тобі яка різниця, капітане? На війні ворог це кожен, хто хоче твоєї смерті, а інше розумніших людей турбота. Наше діло маленьке, а багато думатимеш тільки проблем собі наживеш.

– Цікава філософія, – гидливо скривився Косач. – Це вона тебе до зради довела?

– Якої зради, капітане? – награно здивувався чеченець. – Ти ж бо на росіянина більше від мене схожий! Я патріот своєї землі і раптом розпочнеться Третя Кавказька, то Україна першою нас підтримає. Якщо, звісно, європейські господарі проти не будуть.

 – Немає в неї господарів, Усамо, – спохмурнілий капітан рушив до своїх. – На відміну від тебе, якому золотий телець дорожчий Батьківщини. Бувай.

– Ще побачимось, капітане! – гукнув йому вслід чеченець. – З тобою приємно мати справу.

– Йди до біса!

З насолодою відсьорбнувши свіжозвареної кави, співробітник ДРУ поглянув на Усаму, що розслаблено розвалився навпроти. Чеченець широко усміхнувся йому, блиснувши з-під бороди міцними білими зубами.

– Прочитав твій рапорт, – розвідник постукав по пластиковій теці. – Справді все вдалося?

– Як по маслу пройшло, – самовдоволено підтвердив Усама. – Згодував бандерлогам вашу дезу чітко по інструкціям. Але не можу гарантувати, що вони проковтнуть наживку, не перевіривши.

– Нехай перевіряють скільки завгодно, – заспокоїв його ДРУшник, поправляючи окуляри. – Справу зроблено, решта нас з тобою не обходить. Скажи-но, а чому ти взагалі погоджуєшся на такі завдання? Це ж не лише небезпечна, а й невдячна робота. Один провал – і тебе навіки заклеймлять зрадником.

– Людська думка мене не хвилює, – відказав Усама. – Маєш знати, читав ж бо мою справу. А причина… мені нудно. Завжди було, скільки себе пам’ятаю. В аулі було нудно, рятували лише молитви і чвари з сусідами. В армії було нудно, та, на щастя, в ній тобі завжди знайдуть чим зайнятися. Навіть на війні нудно, щойно збагнеш, як все влаштовано. Біжиш, стріляєш, ховаєшся. Щойно я до чогось звикну, як воно мені одразу набридає.

– Що ж, тоді добре, що я підготував тобі нове завдання, зовсім не схоже на попереднє, – усміхнувся розвідник, дістаючи одну зі своїх тек, – Чув про неофіційні в’язниці місцевих? Так ось, останнім часом хтось взявся розоряти ці смарт-концтабори, – він розреготався власному жарту, що здався йому дуже дотепним. – В’язнів випускає на волю, охорону відправляє на той світ. З вельми пізнаваним почерком, маю зазначити! Нечисленні свідки нічого суттєвого розповісти не можуть і, схоже, не брешуть. А нещодавно ставки підвищили, напавши вже на справжню в’язницю. З тим же результатом. То як, візьмешся?

– Це ж місцеві розборки, максимум диверсанти, – скривився Усама, немов відкусивши лимона. – У вас мають бути люди для цього.

– Почекай з висновками, доки не побачиш знімки, – ДРУшник простягнув йому теку. – Не схоже це на диверсантів.

Чеченець швидко пробігся світлинами з понівеченими тілами, що немов змагалися між собою у жорстокості травм. Надовго зупинився на одному, де на шкірі мерця чітко виднілися сліди пазурів.

– А ось це вже цікаво, – посміхнувся він.

БІЛЬ.

Нестерпний, пронизуючий до самісінького єства душі БІЛЬ був єдиним, що він відчував останнім часом. Скільки це, «останнім часом»? Він не знав. В нього не було годинника. В нього взагалі не було нічого, крім БОЛЮ та темряви. ТЕМРЯВА. В ній було щось заспокійливе. З нею його пов’язували радісні спогади. В ній таїлася Посестра.

Почувши скрип дверей, Іван не побачив нічого, крім розмитої пістрявої плями, в якій ледь вгадувалася людська постать. Звуки, що видавав візитер, не одразу склалися в слова, вимовлені з сильним кавказьким акцентом:

– …і щойно фото побачив, то одразу про тебе згадав. Бо як ми тебе взяли, то ці шрамики примітив. Тоді ти не відповів, а я наполягати не став, але тепер ситуація змінилася. Ти вже стикався з ним і зостався живим, то скажи: що воно таке і чого хоче?

Якби в Івана вистачило сил, він би розсміявся. Натомість хлопець тільки закашлявся.

– Я нічого вам не розповім, – прошепотів він, сам дивуючись тому, наскільки слабким і тихим звучить його голос. – І тим більше не допомагатиму.

– О, тут ти помиляєшся, гяуре! Джигіти, заходьте, – звелів Усама. – Я сходжу пообідаю, а ви доти розважтися. Робіть з ним що завгодно, лише одна умова: пацан має жити. Якщо сконає, ви пожалкуєте, що взагалі на світ народилися. До зустрічі, Ваню!

Нічне чергування у в’язниці видалося спокійним. Караульний на вежі, звісно, сварив підвищені заходи безпеки, але понаднормові це завжди приємно. Позіхнувши, він махнув рукою колезі на сусідній вишці і отримав такий же знак у відповідь. Розвернувся, пройшовся «п’ятачком» і, обернувшись назад, обомлів. На сусідній вежі нікого не було.

«Я ж всього на кілька секунд відвернувся!» – злякано подумав він, потягнувшись до кнопки тривоги. Та перш ніж охоронець її торкнувся, смерть з небес настигнула і його.

Звісно, за кілька хвилин сирена вже відчайдушно завивала, радше збільшуючи паніку, ніж допомагаючи. Охоронці скупчилися на в’язничному подвір’ї, яке чомусь раніше здавалося їм крихітним, а нині нагадувало футбольний стадіон. Вони відчайдушно стріляли у небо, сподіваючись вразити щось незриме. Раптом згори на них впало тіло, змусивши й без того наляканих вертухаїв кинутися врозтіч. Хтось відчинив ворота і, покидавши зброю, нажахані охоронці стрімголов дременули, не розбираючи дороги. Дехто спинився лише на світанку.

Посестра увірвалася всередину. Вона виривала двері, пробивала стіни та йшла далі, не звертаючи уваги на переляканих в’язнів. «Не той. Знову не той». Але він має бути тут, вона це знає. Вона відчуває його.

Ті з охоронців, яким не пощастило опинитися всередині, або зберігали життя, склавши зброю, або гинули від її кігтів. Так тривало доки в черговій камері вона не впізнала блиск знайомого золотого кулона. І тоді пролунав постріл.

Усама завмер, тримаючи зброю наготові. Він не сумнівався, що влучив. Неможливо було промазати в таку здоровецьку почвару, що ледь вміщалася у дверній проймі. І він бачив як згаснули її жахливі палаючі очі. Але чому тоді не чутно звуку падіння? І чому тварюку взагалі не видно?

– Ти живе? – не спромігся нінащо розумніше чолов’яга. Наступної миті автомат вирвали у нього з рук. Накинутий на плече ремінь розірвався легко, мов нитка. Наступним з нього зірвали бронежилет і страшні пазурі вп’ялися йому в груди, безжально шматуючи беззахисне тіло. Істота віджбурнула його, пробивши чеченцем стіну і викинувши назовні.

– Це ти? – промовив слабкий, ледь чутний голос з нар. – Я знаю, що це ти. Прийшла, нарешті. Тепер не заперечуватимеш, що запала на мене?

  Палаючі жовто-зеленим вогнем очі Посестри бачили в темряві все до найменших дрібниць. Іван нагадував обтягнутий шкірою скелет, в якому невідомо як ще тліло життя. Замість очей в нього чорніли криваві очиці, ліва нога обривалася на рівні коліна. Неодноразово зламані пальці не змогли б втримати і пір’їну й досі кровили після недавнього допиту. Подекуди рани і садна загноїлися та нестерпно смерділи.

– Як бачиш, ти трохи забарилася, – змучено усміхнувся він. – Не вийде в нас дотримати обіцянки.

Щось холодне торкнулося його руки. Пробігшись знайомими обрисами, Іван впізнав свого святого покровителя, зірваного з шиї Усами.

– Дякую, – прошепотів він. – Ти все ж зрозуміла, як багато він для мене важить? Добре, що мама пішла до всього цього і не плакатиме за мною. А от ти, думаю, їй би сподобалася. Можна тебе наостанок торкнутися?

Юнак несміливо простягнув руку, все ще очікуючи, що вхопить порожнечу. Натомість його скалічені пальці занурилися у м’яке пухке пір’я.

– Приємно. Не знав, що ти така ніжна. Ми мов паралельні прямі у геометрії Лобачевського: перетнулися, хоча й не повинні були, – мовив він і раптом попрохав: – Забери мене додому. Ти ж розумієш?

Посестра нахилилася над ним і обережно взяла хлопця на руки.

Шкутильгаючи, закривавлений Усама брів до в’язниці, коли раптом почув:

– Ай! Обережно! Пусти! Пусти!

Почвара приземлилася неподалік, тримаючи ледь живого в’язня на руках. Чеченець потягнувся до пістолета і подумки вилаявся, намацавши порожню кобуру. Випав! А така вдала нагода!

– Вибач, це мій перший політ, – винувато промовив Іван. – Мабуть, і останній. Злітай, я готовий.

«Не втечете, пташечки!» – подумав Усама, кидаючись зі спини і з розмаху вганяючи Посестрі кинджал у загривок. Змахнувши могутніми крилами, істота злетіла, але чеченець міцно тримався, обхопивши її руками та ногами. За мить вони опинилися серед хмар, а потім клацнув могутній дзьоб і вниз полетіла відкушена кисть Усами.

– Тирд!

Оскаженілий чеченець спробував вкусити її, але лише наковтався пір’я. Посестра не могла скинути його, змушена утримувати Івана і тому почала стрімко знижуватися. Земля наближалася з неймовірною швидкістю і, коли до неї зоставалося менше десяти метрів, істота несподівано зробила пірует та пішла на підйом. Застигнутий зненацька, Усама не втримався і зірвався.

Він гепнувся з неба прямісінько посеред військового табору, ледь не втрапивши у багаття. Харкнув кров’ю, здається, на чиїсь берці і лише потім підняв очі. Його обступили похмурі озброєні чоловіки у камуфляжі, прикрашеному жовто-блакитними нашивками.

– Слава Україні! – вигукнув чеченець, дурнувато всміхаючись.

– Героям слава, – похмуро відгукнувся капітан Косач, хапаючи його за барки.

Посестра з Іваном приземлилися посеред лісу. Юнака дрібно трясло і дихання виривалося з його горла уривчасто та через силу, немов він вдавився. Рятівниця вклала його на м’яку траву і винувато завмерла.

– Не картай себе, – заспокоїв її юнак. – Ми вже в Україні. Я це відчуваю.

Істота нахилялася до нього дедалі ближче й ближче, аж доки її пір’я не торкнулися його шкіри. Тоді вона розкрила свої величезні крила, обгорнувши їх обох і сховавши від усього світу.

– Проведи мене до мами, – попрохав Іван і вдихнув востаннє. На його змореному обличчі застигла світла щаслива усмішка.

А потім крила розгорнулися і нестямний крик пронісся землею. Було в ньому щось від плачу, гіркого й тужливого, щось від грому, оглушливого і могутнього, й щось від лебединої пісні, прощальної та єдиної. Він зірвав листя з дерев, налякав лісових та польових звірів, побив шибки в хатах, змусив людей по обидва боки фронту стрепенутися і схопитися за зброю. Капітан Косач вражено поглянув на скаліченого чеченця, якого й досі тримав за барки.

– Ми ще не закінчили, кхахьп! – вигукнув Усама і відключився.

Сніг тихо порипував під підошвами, а в присмерку роїлися, виблискуючи, крихітні білі мухи. На жаль, за кілька кроків цю ідилічну зимову картину псували вкраплення червоного і понівечені мертві тіла. Єдиний вцілілий, помітивши загін озброєних чоловіків, одразу ж віджбурнув автомат і побіг до них.

– Я здаюся, хлопчики, здаюся! – бурмотів він. Кров патьоками стікала з трьох паралельних смуг, що навскоси перетинали його обличчя. – Я здаюся, я все розповім. Тільки заберіть мене туди, де воно не дістане.

Капітан Косач жестом звелів відвести бідолаху до табору. Поглянувши вгору, він раптом помітив стрімку крилату тінь, що промайнула у вихорі сніжинок. Чи може йому просто здалося?