Ніч Комети

Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!

Буяла тепла липнева ніч. Пахло скошеним сіном і сосновою смолою. Десь неподалік, у заростях ожинника, співав цвіркун. Міріади високих зірок горіли над сонним лісом, ледь торкаючись верхівок гір. Карпати спали.

Позаду, в селі, озвався собака. Раз-по-раз скрипіли високі смереки. Легкий вітерець поцупив у Черемоша трохи прохолоди й приніс сюди, розтріпавши легким крилом неслухняне волосся дівчини. Вона завжди стягувала його в тугий пучок на потилиці, або сплітала в косу, але сьогодні вирішила дати трохи волі. Все одно ніхто не побачить.

Хатинка, яку вони винайняли, стояла трохи оддалік від села і тулилася до лісу, немов сиротина. Тут було тихо, хіба що лісове птаство та гомін гірської ріки порушували тишу. Вони зумисне обрали це місце. Хотілося спокою. Щоб відпочити не лише тілом, але й душею. Тут особливо добре думалося. Вдень дівчина ховалася у затінку старого дуба і писала. Вночі виходила на узлісся, щоб помилуватися зорями. Одного разу вони навіть ходили до річки. Вода була надто холодною, тому вона лишень вмила лице і руки. А от він не втримався і скупався. Дівчина не переставала милуватися його здоровим молодим тілом. Ну хіба може вона занапастити його життя своїм, наскрізь хворим і таким недовгим? Хіба може приректи на неминучу втрату? Він і так до нестями кохає її. А вона… Для неї він – лише друг, на плече якого можна обіпертися.

Сьогодні вперше зайшла розмова про Олю. Він мовчав всю довгу дорогу сюди, хоча дівчина знала, – це дуже його непокоїть. Його мовчання було гіршим за ті слова, які говорив зопалу. Ще тоді, у Чернівцях, коли вона розповіла про свій план, про маленький шанс на диво, яке може зцілити її від хвороби, думала, що хлопець протестуватиме проти такої абсурдної ідеї. Та він мовчав. Мовчки зібрався в дорогу. Мовчки пройшов весь шлях аж до пункту призначення. Та сьогодні, у цю визначну для неї ніч, завагався.

– Лесю, ти певна? Це ж, можливо, лише легенда, одна із багатьох, що гуляють цими горами.

–  Легенда не легенда, а перевірити варто. Зрештою, се єдина надія для мене, – стиха мовила дівчина, вдивляючись в темінь. Там, за сторічними деревами, ховалася стежка, яка вела на вершину гори. Що там її чекало, вона достеменно не знала.

– Ти робиш це ради неї? – опустивши погляд, майже пошепки промовив хлопець. В його голосі бринів ледь вловимий розпач. – Чому тоді ти взяла мене з собою, а не її?

Леся, яка готова була зробити крок на стежину, спинилася і повернулася до нього. В напівтемряві важко було розгледіти вираз її обличчя, але в очах спалахнув такий затятий вогник, що здалося, ніби перед нею зараз лежав вибір між життям та смертю. Але Климент твердо вирішив вияснити, що насправді думає ця міцна, наче криця, дівчина, образ якої, чи не навіки, зайняв все його серце.

– Я роблю це, щоб жити, щоб вільно дихати на повні груди і насолоджуватися кожним подихом, кожним порухом, – шепотіла дівчина так тихо, але виразно, наче карбувала кожне слово. –  Щоб миті мого життя не минали в очікуванні смерти. Роблю це, щоб кохати вільно, не боячись занапастити чиєсь життя. Ти правий, я не хтіла, би їй боліло за мене, так само, як і не хочу причиняти страждання тобі.

Позаду, в кущах, щось зашелестіло, наче хтось стояв неподалік і підслуховував. Та дівчина не зважала. Їй необхідно було дістатися вершини, а до півночі залишалося зовсім мало часу. Якщо вірити тому, що їй повідав дядько Михайло, саме в цю ніч на Лисій горі можна буде зустріти Духа Всього Сущого і загадати бажання. Малоймовірно, але дівчина хотіла перевірити, наперед знаючи, що в кожній легенді є доля правди. Тому, ні миті більше не вагаючись, ступила на стежку, яка, за словами місцевого гуцула, який приносив їм харчі, вела на самісіньку вершину.

– Знаю, ти не віриш в таке, але ся річ мене дуже займає і не знайду я спокою, допоки не побачу на власні очі. Тому, якщо не хочеш, не йди за мною. Я все як слід зважила. Мені однаково втрачати нічого, – кинула вона через плече остовпілому від її відвертості хлопцю.

По цих словах Леся повільно, але впевнено, не озираючись, попрямувала в темінь. Стежка була вузькою й ледь помітною. Дерева росли густо, та світло місяця, яке заливало галявину, на якій вони стояли ще кілька хвилин тому, проникало і сюди, так, наче і не було перешкод на його шляху. Це була одна з тих ночей, про яку кажуть «хоч голки збирай».

Десь далеко в лісі шумів струмок. Пахло мохом, прілим листям і ще чимось таким незбагненно солодким, квітковим, терпким, наче ягідний лікер, яким Оля недавно її частувала. Леся тоді ще подумала, що нічого солодшого і ароматнішого в житті не куштувала. Мабуть, саме тієї миті й наважилася на таку нелегку мандрівку горами. І цей запах супроводжував її всю дорогу сюди. Вперше чітко відчула його над ранок тієї злощасної ночі в приході, коли від болю хотілося кричати. Вдруге, тільки-но вони виїхали фіакром із Криворівні. Вловлювала на переправі і як гуляла неподалік села. А коли їхали Луковецькою полониною, той аромат здався їй таким чітким і реальним, що вона мимоволі постійно озиралася.

Випробування справді було непростим для слабкого здоров’я дівчини. Вигадавши для всіх чудову причину, мовляв, хоче відпочити в Буркуті, свіжим гірським повітрям подихати, оздоровитися, Леся розробила план. Вона повинна була пройти весь той шлях від Криворівні до курорту Буркута, зібравши якомога більше інформації і не викликаючи підозр у рідних. Мати б точно не зрозуміла такого її запалу до пошуків якихось містичних духів у чарівну ніч. Та після стількох років мук і марного лікування, після стількох недоспаних ночей через нестерпний біль, дівчина ладна була увірувати у що завгодно.

Єдиний, кому відкрила справжню причину поїздки, був Квітка. Йому Леся не могла брехати. Та й супутник їй був потрібен, а Кльоня підходив для цього чи не найкраще. Після смерті Сергія, він став єдиним другом для неї. І хоч вона знала про його почуття, на щось більше, ніж дружба, була просто не готовою.

Спершу в Криворівні вони розшукали старого майстра по дереву, який, колись давно розповів її дядькові Михайлу історію про справжні дива, що стаються раз на кількасот років у ніч, яку місцеві називають «Ніч Комети». Що воно насправді таке, старий різьбяр не знає, бо за свої дев’яносто три так і не бачив на власні очі оте небесне світило, але часу, як гласить легенда, у них зосталося не так уже й багато. Всього кілька днів, щоб дістатися до села, яке розташувалося біля підніжжя тієї самої Лисої гори, на вершину якої, до півночі, з двадцять третього на двадцять четверте липня, повинна була вибратися дівчина, якщо справді хотіла побачити диво.

І от вона тут. Ноги самі несли її невідомими стежками. Йшла, не помічаючи нічого довкола. І та висота, яку, як думала, їй не подолати самотужки, здалася під силою твердої рішучості і незламної віри у те, що чекає там, вкінці цього нелегкого шляху.

Згадалися їй раптом історії про духів лісу, які колись, ще малій дівчинці, розповідав дядько Лев. «А що, коли і тут стрінеться мені яка мара?» – подумалося їй.

Леся все йшла, іноді спиняючись, аби перевести подих. Ноги потопали в крихкому розм’яклому ґрунті. Спідниця раз-за-разом зачіпалася за ожинник і подекуди, судячи зі звуку, порвалася. Та Леся на це не зважала. Від чистого повітря і стрімкого підйому паморочилося в голові. Але відчуття, що нарешті вона взяла справу в свої руки, надавало сил йти далі.

На мить їй здалося, що позаду хтось йде. «Невже Кльоня таки наздогнав?», – подумала дівчина і зупинилася. Прихилившись спиною до смерекового стовбура, вона перевела подих і прислухалася – на стежці не було нікого. Не чутно і кроків. У лісі, де найменший хруск гілочки роздавався луною, пройти безшумно було просто неможливо.

Переконавшись, що за нею ніхто не йде, Леся рушила далі. Та вже за кілька кроків зупинилася. Серце пропустило удар і дрібне тремтіння прокотилося тілом. Від відчуття, що за тобою хтось спостерігає, поколювало в потилиці. Спочатку дівчина інтуїтивно відчула чиюсь присутність і стала поглядом нишпорити навколо в пошуках того, хто скрадався позаду. На мить, лише на коротку мить їй стало страшно від розуміння, що вона не сама посеред цього лісу. І це точно був не Квітка. Він не став би ховатися й лякати її.

Але потім страх невідь-куди дівся, щез, як туман від вранішнього сонця. Леся набрала повні груди повітря і вигукнула так сильно, щоб навіть в селі її почули.

–Е-ГЕ-ГЕЕЕЙ!

– Не старайся так. Тут Луна бродить. Крику твого і так ніхто не почує. Черемош про це подбає, – враз почувся лагідний чоловічий голос. І лунав він наче звідусіль одразу. Дівчина ніяк не могла визначитися з напрямком, тому розглядалася на всі боки в пошуках власника того голосу.

– Хто ти? Покажися!

– Не лякайся. Я не заподію тобі шкоди.

З-за дерева ліворуч показалася фігура в білому і стала напрочуд швидко і безшумно наближатися. Лесі враз перехопило подих. Здалося на мить, що то справді якась примара.

Але то була не примара, а лише хлопець, звичайний сільський парубок з дещо довгим кучерявим волоссям, з незграбно-довгими руками і пломенистою грайливою усмішкою на вродливому лиці, яку важко було не помітити навіть у напівтемряві. Одягнений в білу, вільну сорочку з дрібною вишивкою на грудях і короткуваті штани, він здавався звичайним хлопцем, який бозна-чого вештається лісом вночі. Але ж вона, Леся, теж тут бродить в пізню пору і, мабуть, в його очах, має не менш дивний вигляд.

– Хто ти? – Нарешті спромоглася запитати дівчина, не припиняючи з цікавістю розглядати прибулого.

– Мене дідо Лукашем зве. А ти зви як хочеш. Звісно, якщо ім’я моє взнаєш, то я і тобі служити буду.

– Служити?

– Мене за тобою дідо послав, – проігнорував її питання парубок. –  Щоб ти з путі не збилася і сюди дійшла. То я тримався оддалі досі, а тепер уже нема чого далі ховатися. Маю тебе сим плаєм до вершини вивести, щоб бува Блуд не вхопив.

Його слова неабияк здивували Лесю, але поки вона міркувала, про що ж запитати спочатку, хлопець мовчки пройшов повз, залишаючи після себе тонкий шлейф незбагненного, але знайомого запаху. Враз отой солодкий квітковий аромат став чітким до запаморочення і вдарив в голову, немов міцне вино. Дівчина похитнулася, втративши рівновагу, але Лукаш спритно обхопив її за талію, не давши впасти.

Здалося, ніч проясніла. Навколо все стихло, наче перед світанком, та Леся знала, що до сходу ще далеко. На мить, втонувши в погляді хлопця, вона забула про все на світі. Раптом захотілося назавжди залишитися у цих горах, в цьому лісі, в його обіймах. Його аромат зводив з розуму і плутав думки.

Та зненацька все припинилося. Туман в голові розсіявся. В пам’яті зринуло лагідне обличчя Олі і стурбований невпевнений погляд Квітки, який десь там, внизу, чекає на неї. А може не чекає, може кинувся вслід, але не може відшукати ту стежину, якою вона пішла.

Леся стрепенулася, відганяючи від себе облуду. Погляд прояснів і дівчина нарешті помітила, що Лукаш більше не обіймає її. Хлопець стояв за кілька кроків і винувато тупився в землю. Леся все ще не до кінця розуміла, що трапилося, але здогад холодом закрадався у свідомість.

– Вибач! – нарешті промовив хлопець. – Я не зумисне. Така вже є натура, що важко її в шорах тримати.

– Хто ти є? Ти ж не…

– Не людина, – закінчив замість неї Лукаш. – Дух я лісовий. Але ти мене не бійся. Я не з тих… ну, знаєш, що дівчат плутають і на стежку криву зводять.

– Можна подумати, якби і був такий, то правду б сказав. Не довіряю я отаким.

– І багато нас, отаких, ти знаєш? – реготнув парубок і недбало обіперся на стовбур дерева, передбачаючи довгу розмову.

Він давно спостерігав за Лесею і розумів, що натура вона вперта. Та й взагалі, щиро дивувався силі волі і мужності, якими вона була наділена. Не кожна здорова людина на таке зважиться, як вона, будучи в страшній хворобі. Він не раз бачив її страждання. В приході отця Волянського в Лесі стався приступ болю. Вона не спала всю ніч. Стиснувши зуби і скрутивши в кулаках простирадло, дівчина тамувала стогін, щоб бува не потривожити свого супутника. Тоді Лукаш стояв під вікном, і, чи не вперше в житті, всім серцем прагнув допомогти людині. Та єдине, на що він був спроможний, це наслати на неї забуття, щоб хоч на деякий час відволікти від страждань. Переконавшись, що всі міцно сплять, він прокрався в кімнату до дівчини. Вона дивилася на нього очима повними болю і ще чогось такого, не знайомого йому, того, що люди називають жагою до життя.

Тоді Леся прийняла хлопця за марення, але тепер він стояв перед нею, не перестаючи посміхатися і тупитися в неї бездонним поглядом темно-зелених очей. Дівчина не могла бачити їх, але чомусь була певна, що вони саме такої барви, як трави після дощу.

– Що ж, часу не так уже й багато. Будеш гаяти його тут на вагання, не дійдеш до вершини вчасно.

– Гадаєш, варто пускатися в дорогу з малознайомою…? – затнулася на пів слові дівчина, не знаючи, як правильно назвати свого нового супутника.

– Ти хотіла сказати «істотою»? Ну ж бо, не соромся. Я образ таїть не буду. Ніде правди діти – я ж, все таки, не людина.

Чи не вперше в житті Леся не знайшлася, що відповісти. Зрештою, його присутність хоч і лякає, та все ж підтверджує існування того надзвичайного, на пошуки якого вона й вирушила. А звідси і до дива недалеко.

– Ну гаразд, давай так: що тобі потрібно для того, щоб ми краще роззнайомилися і ти перестала мене остерігатися? – Із запалом спитав Лукаш. – Коли вчасно до вершини тебе не приведу, дідо гніватиметься. Знаєш, як довго він на тебе чекав?

– Чекав на мене? – не стримала здивування дівчина. – Хіба він знав, що я прийду?

– Дідо все знає. Він і з духами земними говорить і з богами небесними.

– Ти мене вкрай залякати вирішив?

– А хіба ти мене боїшся?

Знову оця його грайлива, майже дитяча усмішка з’явилася на губах і веселі іскорки запроменіли в погляді. Леся відчула, що справді більше не боїться. Впевненість і рішучість знову повернулися і вона вже готова була йти далі, та Лукаш спинив її.

– Зачекай хвилю. Я друзів погукаю. Щось надто темно у цьому лісі для людини. Ще перечепишся за коріння і впадеш. Не гоже таким паннам на землі валятися.

Він на мить заплющив очі. Легкий вітерець торкнувся чола і знову все затихло. Леся озиралася навкруги, очікуючи появи ще якихось лісових духів і страховиськ, розповіді про яких одразу зринули в пам’яті, але те, що вона побачила, перевершило всі сподівання. Обабіч стежки, спочатку один, потім два, три, десять, – загорілися крихітні вогники. Вони спалахували і миготіли, рухалися поміж кущів і дерев, кидаючи їм під ноги тьмяне жовтувате світло. Вже за якусь мить сотні світляків запалали, мерехтливим сяйвом освітлюючи путь на вершину. Стежка перетворилася на золотисту ниточку, що зміїлася в темряві і здіймалася догори.

Мимоволі Леся усміхнулася, із захватом дивлячись на неймовірну казку, в яку перетворився світ навколо неї.

Якийсь час вони йшли мовчки. Леся роззиралася навсібіч, досі вражена красою і казковістю лісу. Лукаш йшов попереду, тримаючись на відстані, і тільки постійно озирався, перевіряючи, чи дівчина не збилася зі шляху. Раз чи двічі вона таки перечепилася і хлопець хотів було допомогти, та спинився на півдорозі. Вона чудово давала собі раду і без нього. Слабке здоров’я компенсувалося сильною волею. Лукаш за все своє доволі довге існування ще не зустрічав таких людей.

– Скажи, – раптом почала розмову дівчина, – а скільки тобі літ?

– Ти що, думки мої читаєш? – зупинившись, промовив той і усміхнувся своєю загадковою усмішкою і перш ніж Леся знайшлася що відповісти, додав: – ми вже близько до вершини. Хочеш відпочити?

– Ти не відповів, а мені просто цікаво. Я вперше знайомлюся з такими як ти.

– Знаєш, як на перший раз, ти дуже смілива. Зазвичай люди кидаються навтьоки з криками.

– Жартуєш? Ти ж не страшний зовсім, – хмикнула Леся і ще уважніше придивилася до нового знайомого. «Вродливе обличчя, чарівна усмішка, дві руки, дві ноги… З вигляду звичайний парубок. Може трохи надміру миловидний. І ще цей його погляд притягує, немов магніт».

– Це твоя особливість, панно, дивитися на світ серцем. От і бачиш не оболонку земну, а душу, не те, що людям догідно, а те, що колись Творець дав.

– Хочеш сказати, що маєш інший вигляд, аніж сей, що переді мною? А багато вас тут таких? А що ти їси? – Не вгавала Леся. Їй раптом і справді закортіло дізнатися якомога більше про цих фантастичних істот.

Та Лукаша такий допит, здавалося, пригнічував. Він опустив погляд і скрушно похитав головою:

– Не варто тобі влазити в цей світ. Це – ще та трясовина. Зайдеш раз – не випустить повіки. Єдине скажу, – нас таких багато. Ми різні і ми повсюди. Ми існуємо тому, що люди у нас вірять. Але дідо каже, що настане час, коли люди про нас забудуть. Що тоді буде з нами, вгадати важко. Та пам’ятай єдине, панно, не всі ми добрі. Тому краще подалі од нас триматися.

Він ступив кілька кроків і опинився зовсім поруч з дівчиною – так близько, що вона відчувала його подих на щоці і холод від  його тіла, наче він щойно випірнув із крижаних вод Черемоша, а ще – отой запаморочливий солодкий запах, від якого одразу туманилося в голові. І як би не опиралася Леся, не могла дати відсіч незрозумілим бажанням, що накочувалися на неї і підкорювали свідомість.

– Ти ж це відчуваєш, чи не так? – раптово відступивши від сп’янілої дівчини, мовив Лукаш. – Мій запах – це все те, що ти так любиш, це приманка для людей. Він дурманить, змушує забувати про все, породжує бажання залишитися тут зі мною. Для кожного є свій, особливий аромат, залежно від того, що найбільш до вподоби. Відчуття безпеки поруч зі мною – примарне навіювання, щоб приспати увагу. Я – все ще небезпечна істота за своєю природою. Інстинктам вкрай важко опиратися.

– Але ж ти казав…

– Ходімо! –  Не дав договорити Лукаш. –  Дідо вже зачекався.

Хлопець повернувся і попрямував далі. Його відвертість дуже ошелешила Лесю. Вона ще трохи постояла, дивлячись йому вслід і приводячи думки до ладу. «Він же добрий. Сам сказав, що зла не заподіє. Чи може то дідо йому так наказав. Хто ж той дідо такий?» – думала дівчина, повільно ступаючи по стежині. Вона раптом помітила, що світляки згасли і стежку знову оповив морок.

Не встигла Леся і кількох кроків ступити, як зрозуміла, що ліс закінчився, а вона стоїть на самій вершині гори. Навкруги, куди не глянь, дрімають гори, немов велети, що прилягли, натомлені, після важкого дня. Лукаш стояв поруч, вдивляючись у вись, наче шукав там щось давно загублене. Вгорі над ними розкинувся океан зірок. Ген-ген, до самого горизонту мерехтіло дрібними вогнями небесне склепіння. На мить Лесі здалося, що та безодня може їх поглинути і дівчина перетвориться на одну із тих сяючих вічних іскорок.

– Так і буде колись. – Пролунало десь збоку.

Леся рвучко оглянулася і побачила зовсім поруч із собою старого сивого діда, борода якого сягала йому до пояса. Дівчина так захопилася видивом нічного неба, що зовсім не помітила, коли він підійшов. «Може він теж дух якийсь», – подумала вона.

– Та ні, ну що ти. Я звичайна людина з плоті і крові. Як і ти,  – з доброю усмішкою на старечих вустах мовив дідуган.

– Ви думки читаєте, що вам наперед відомо, про що я думаю? – Нарешті спромоглася щось промовити вголос дівчина.

В цю мить їй не було лячно. Навпаки, душу огорнув такий спокій, що, здавалося, всі біди відступили від неї і тепер й надалі все буде гаразд. Дідусь знову усміхнувся, наче справді знав, про що вона думає, а потім неквапно перевів погляд на Лукаша, що стояв поруч.

– Ти гарно прислужився мені, хлопче. Та є в мене ще одне прохання. Тут її суджений заблукав в ліску біля гори. Чи не сестра твоя менша йому голову морочить? Наверни його на шлях істинний і простеж, щоб бува знову з нього не збився. Людина він вперта, назад не поверне, то ж не проси навіть. Хоч і не велено йому сюди підійматися, та він і так все вже для себе вирішив.

Сказавши це, старий загадково глянув на здивовану Лесю маленькими жучками-очицями з-під кудлатих сивих брів:

– Ну то що, Ларисо Петрівно, а ти готова зробити свій вибір?

– Якщо вже прийшла, – зібравши всю волю в кулак, мовила дівчина, – то готова. Та й відступати мені нікуди.

– Знаю-знаю, – скрушно похитав головою дід.

– То ви…

– Мольфар я. Багато чого знаю, багато чого чув. Але думки я не читаю, як ти ото кажеш. То ж не книга якась. Просто місце тут таке, що людська душа, всі її помисли і сокровенні бажання як на долоні. Варто тільки проявити трішки уваги і зосередженості.

– Отже, ця гора і справді якась магічна?

– Ай справді, – усміхнувся самими лише очима, дід. – Але тилько в певний час і зовсім ненадовго. А ти, виджу, знаєш про то.

– Мені дядько Михайло, коли ще малою була, казку на ніч розповідав про се місце і про чудасію всяку.

– Хм, – на мить замислився старий. – Слухати казку – то одне, а от увірувати в неї – зовсім інше. Ти, може й не до кінця, але віриш в це. Інакше не була би ту, всупереч всьому.

– Може й не зовсім вірила, допоки не зустріла Лукаша, якого ви мені в провідники послали. Він не залишив сумнівів.

Дідо якось чи то сумно, чи то з жалем усміхнувся.

– Збитошний той хлопчина. Але душа його добра. Виріс би у файного легеня, якби не доленька гірка. Ти ще його сестру не бачила. Красива, як квіточка, тендітна, але з характером. Близнята вони були. От і тепер вкупці держаться.

– То вони людьми колись були? – здивовано спитала Леся.

– Дітьми вони були – шістнадцять літ тилько. Коли монголи на їхнє село напали, то вони бігли, щоб вогінь запалити й інших попередити про лихо. Ті нелюди зловили їх під горою і в Черемоші втопили. От і стали обоє духами лісовими від того, що спокою не могли віднайти. Жаль і злість їхні душі терзала за смерть таку несправедливу. Дівча нявкою зробилося, а хлопець – перелесником. Але Лукаш добріший до людей, а от Янка – на дух не переносить. Як стрінеться їй який подорожній, то так виводить горами, що тому й світ не милий.

– А ви, діду, звідки те знаєте? Лукаш розказав?

– Не пам’ятають вони тої лихої години. То й на краще. А мені мій наставник повідав, а йому – його наставник. Мудрість і знання мольфара – то надбання  поколінь.

Леся так заслухалася історіями старого, що зовсім забула, для чого прийшла сюди. Та раптом небо спалахнуло яскравим світлом. Здалося на мить, що то вогненний птах спускається з Небесного саду. Дівчина підвела погляд угору. Поміж зір, звідти, куди заходить сонце на спочинок, летіла вогняна куля, залишаючи по собі довгий слід на нічному небосхилі. Вона невпинно наближалася і, здавалося, ось-ось вріжеться в гору, на якій вони стояли.

– Не бійся, дочко. Зосередься на тому, по що прийшла. Відкинь сумніви, та пам’ятай, що кожне диво має свою ціну. Зваж, чи не зависока вона для тебе, – мовив старий мольфар, якраз тоді, коли під самими ногами Лесі завирувало джерело. Та замість води у ньому було світло. Воно бурлило і здіймалося вгору блідими пломенистими хвилями, а в ньому тонула дівчина. Ще мить, і її постать зникла в тому світлі.

***

Трохи постоявши і подумки прокрутивши ще раз слова дівчини, Климент кинувся до лісу.

– Ось вона, ця стежка, – шепотів він, щоб заспокоїти себе. – Вона не могла далеко відійти. Зараз наздожену.

Йому було трохи моторошно. Не покидало відчуття, що за ним хтось спостерігає. «І звідки в цієї дівчини стільки хоробрості?» – подумав він і перечепившись за корінь, гепнувся на землю. В боці нестерпно запекло. Гострий осколок деревини, протнувши сорочку, вп’явся в лівий бік, трохи нижче ребра. «Добре, що не глибоко» – подумав хлопець і стиснувши зуби, ривком витягнув скалку. Біль був сильний, але стерпний. Климент звівся на ноги і оглянувся. Навколо ні душі. Добре, хоч ніч місячна і видно куди йти, навіть у лісі. Він, тепер уже дивлячись під ноги, попрямував стежкою далі.

Неподалеку, метрів за двадцять від себе, він помітив постать, що повільно рухалася стежкою.

– Лесю! – погукав він. – Зачекай на мене!

Постать зупинилася, та тільки-но він ступив крок – рушила далі, не чекаючи. «Невже образилася?» – подумав Климент і надав ходу. Та як би швидко він не йшов, наздогнати не міг. Він чув, як шелестить поділ її довгої спідниці, торкаючись торішнього листя, відчував тонкий аромат парфумів, які привіз для неї із Праги, але відстань між ними залишалася незмінною. Якби Климент не думав про сказані Лесею на узліссі слова, якби не переймався тим, що у дівчини на серці і як йому бути далі, то, мабуть, помітив би, що стежка, якою він мав би йти вгору, різко повернула ліворуч. Якби у нього у вухах досі не дзвенів голос коханої, то він би почув шум нестримної річки, який ставав все гучнішим і ближчим. Натомість він тільки те й бачив, що постать коханої попереду і був готовий йти за нею на край землі.

– Стій! – пролунало раптом над самісіньким Климентовим вухом.

Хлопець стрепенувся і спинився, мов вкопаний. Звуки навколишнього світу повернулися до нього, як і здатність бачити реальність. Йому перехопило подих від усвідомлення того, що він стоїть на краю обриву, а внизу вирує ріка. Попереду, посеред тої ріки, на вологому, вилизаному водою камені стоїть дівчина. Але то не його Леся. Тепер він бачить різницю. Дівча зовсім юне, тендітне і дрібне, невисокого зросту, з довгим темним як ніч волоссям і великими такими ж темними очима, в яких стрибали лукаві іскорки, наче сяйво місяця, що відбивалося від води і миготіло тисячами зірочок.

Між нею і Климентом була прірва, на дні якої вирував Черемош. Якби хлопець ступив ще крок, міг потонути. Але хтось міцно тримав його за плече, зупинивши на шляху до загибелі.

– Ти перейшла межу, Янко! Дідо буде гніватися! – пролунав знову той самий голос. Дівча реготнуло і шубовснуло в бистрі води ріки.

Климент нарешті спромігся ступити крок назад. Ноги підкосилися від втоми та напруження і він присів на один із валунів, якими був всипаний берег. Квітка глянув на свого рятівника. Перед ним стояв зовсім юний хлопець, з вигляду не набагато старший за дівчину на камені. Климент бачив, як той скрушно похитав головою, дивлячись туди, де щойно стояла мавка. Він зрозумів, що вона таке, тільки-но прийшов до тями.

– Хто ти? – запивав він, трохи перевівши подих.

– А хіба за спасіння уже не дякують? – жартома відповів молодик і, не чекаючи відповіді, попрямував у гущавину. – То ти йдеш, чи тут стовбичитимеш? – пролунало десь з-за кущів.

Климент не горів бажанням йти невідь куди з невідь ким, але, врахувавши той факт, що незнайомець йому щойно життя врятував, повільно підвівся і вже за мить наздогнав його.

– Дякую! – Промовив Климент, порівнявшись з хлопцем. – Ти не подумай, я справді вдячний, просто не щодня натикаєшся на мавок. От я і був трохи ошелешений.

У відповідь парубок лише кивнув.

– Мене Лукашем звати. Не бійся, я проведу тебе до Лесі. Вона вже на вершині.

– Справді? – не вірив такому щастю Климент. – Тоді я вдвоє вдячний.

– Не варто, я не з власної волі помагаю. Як ти втямив, що вона – мавка?

Слова Лукаша трохи ошелешили Климента і нагнали страху, але він не подав виду.

– Я багато чув про мавок зі старих пісень. А ще, коли бував у тутешніх селах, старші люди повідали про духів всяких, що ліси карпатські населяють.

– Он воно що. То ти тямущий. Не всі люди у те вірять, навіть коли чують, – стиха мовив Лукаш і надав ходу.

До вершини залишилося може з тридцять кроків. Климент поглянув вгору якраз тоді, як небесне світило пролітало над ними, осяваючи все довкола. Здавалося, комета от-от зачепить хвостом верхівки дерев і запалить їх. Але вона була далеко. Так само недосяжна і байдуже-холодна, наче їй не було діла до маленьких земних створінь, які з трепетом у серці проводжали її поглядами.

– Все завершилося, – мовив Лукаш буденним і байдужим тоном, наче таке для нього звична річ і він бачить щось подібне далеко не вперше.

– Що закінчилося? Що ти маєш на увазі? А Леся? Де Леся?!

Климент кинувся бігти. Він уже бачив просвіт між деревами і мерехтіння світла, що відбивалося на стовбурах столітніх смерек. Мить, і він вибіг на вершину, зупинившись так само різко, як тоді спинилася Леся, замилувана краєвидом. Та він не бачив ні чарівних гір, ні міріад зірок над головою, а тільки її. Його кохана сиділа на валуні біля багаття і про щось тихо перемовлялася з бородатим сивим дідуганом, який по-старечому обіперся на довгу палицю і вдивлявся в полум’я. Вона одразу помітила Його і підвелася назустріч. Він затиснув її в обіймах, наче хотів захистити від усього світу.

– Чому ти пішла без мене? Я ж за тобою у вогонь і воду.

– До речі, про воду… – втрутився раптом Лукаш. – Певно, діду, варто вам з Янкою побесідувати. Вона мало не остудила цього гарячого легіня у водах Черемоша. Чи то нудно їй, чи пару собі шукає? Хто зна… – лукаво усміхнувся перелесник і, підморгнувши Климентові, щез у гущавині лісу.

– Скажи сестрі, що сей легінь уже посватаний! – гукнула навздогін Леся і знову пригорнулася до хлопця, наче після довгої нестерпної розлуки.

– Пора і мені на спочинок. Натомив я старечі ноги, поки сюди добирався, – застогнав мольфар і, спираючись на свій посох, споквола попрямував до лісу. – А ви тут не баріться та спускайтеся. Щоб до світанку вдома були. Сим плаєм ідіть, то не зблудите.

Сказавши це, старий стукнув своїм посохом і щез. А там, куди він показував, знову з’явилися світляки обабіч стежки, що мала привести Лесю і Климента додому.

Якийсь час вони йшли мовчки, тримаючись за руки. Леся час від часу усміхалася, згадуючи останні події. А от Климента гризла цікавість, та він не наважувався щось спитати першим. Така зміна в поведінці коханої тішила і дивувала водночас.

Небо на сході загорілося пурпуром. Зорі вгорі, одна за одною, згасали, передвіщаючи світанок. Десь далеко в селі заспівав півень. Нарешті дерева порідшали і вони вийшли на галявину, з якої, ще кілька годин тому й почалася їхня фантастична мандрівка.

Климент враз спинився, все ще не випускаючи руку Лесі зі своєї. Дівчина теж зупинилася і уважно глянула на нього так, наче бачила вперше і водночас так, наче більше ні на кого ніколи не дивилася.

– Ти хочеш знати, чи віднайшла я те диво, яке шукала? – Усміхаючись, спитала вона.

Климент лише мовчки кивнув. Він дуже хвилювався і боявся, що зараз голос своїм тремтінням видасть його.

– По правді кажучи, те диво не вартує тої ціни, яку за нього просять.

– Що ти таке кажеш? Твоє життя вартує цілого світу. Я б своє віддав, щоб тільки ти жила.

– А я живу і буду вічно жити! – з захватом промовила Леся.  – У мене є те, що вартує тисячі життів і я це ні на що не проміняю.

Дівчина підійшла майже впритул і прошепотіла:

– Я та, що на світ дивиться серцем. В серці народжуються мої слова, міцні, як криця і вічні, як зорі. В серці живе моє кохання і всі ті дорогі мені люди, яких я буду завше пам’ятати і в серцях котрих я житиму вічно. Без цього я буду не я і життя таке мені не потрібне.

Климент дивився на Лесю широко розплющеними від подиву очима. Та мало по малу до нього почала доходити вся суть її слів. Він зрозумів, яку ціну мала сплатити дівчина за своє зцілення і розумів, чому вона цього не зробила. Та це було неважливо. І хай їй відведено зовсім мало часу, він кожну мить буде поруч і перетворить роки у вічність, а життя –  у сповнену дивами казку. І тоді, його кохання буде безсмертною зорею, найяскравішою на небосхилі.

***

Перші промені ранкового сонця торкнулися вершечків гір, запроменіли, заіскрилися в щедрих росах. Мавка і перелесник, заховавшись за гілля молодої ялини, спостерігали за двома закоханими, які обіймалися на узліссі.

– Бачиш, Янко, ти мало не припустилася страшної помилки.

– Що мені з їх кохання, братику? Хіба є зиск від них для такої як я? – заздрісно зиркала в бік людей мавка.

– Завдяки їм і ти станеш безсмертною. А я, можливо, перестану бути таким страшним в уяві людей. Набридли їхні нажахані очі і крики, від яких у вухах дзвенить.

Мавка лукаво усміхнулася і чкурнула в гущавину. Лукаш ще довго стояв і дивився, як Леся з Климентом повільно віддалялися і невдовзі зовсім зникли з виду. Він не любив людей. Надто болючими були спогади. Добре, що Янка цього не пам’ятала. Але ці двоє, яких зустрів тут, були не такими, як решта. Все змінилося. Інші часи настали. Час змін, про який постійно торочить дідо, вже близько. Ніч Комети стала його початком.