Недавня казка

Що за дивна сила слова!

Леся Українка

1.

Ромко спересердя видер аркуш із зошита, зіжмакав його і пожбурив у відерце для непотребу в протилежному кутку кімнати.

– Знову влучив! – буркнув сам собі.

Таки здібностей до баскетболу в нього більше, ніж до шкільних творів. А може, не лише в нього? Як можна написати твір на кілька сторінок про якийсь віршик, коли сама поетеса спромоглася всього на пів сторінки?

Ромко зітхнув і замислено втупився у неторкано білу сторінку. Чи то вона зблідла з переляку? Адже три її попередниці згинули ні за цапову душу, списані і нещадно покреслені.

Хлопець взяв ручку і вже націлився шкрябати новий початок, коли двері прочинилися і він побачив обличчя мами, звично підсвічене блакитнуватим сяйвом  смартфона.

– Ромцю, твоя вчителька написала, що ти маєш якийсь твір підготувати, – мовила вона, не відриваючи очей від ґаджета.

– Та я ж це й роблю!

– Угу, добре, – кивнула вона і недоречно посміхнулася – мабуть паралельно читала якийсь чат. – І пам’ятай: не напишеш твору, не буде ніяких ігор на телефоні та комп’ютері цілий тиждень.

– Але ж я стараюся!

– Шлях до успіху тернистий! – запевнила мама і вийшли з кімнати, щось швидко набираючи на ґаджеті.

Хлопець зітхнув. Легко їй казати, адже вона успішна бізнес-леді. Можливо, спробувати попросити допомоги? Щоправда, і то майже напевно, вони зішлються на роботу, дедлайни, проблеми… Навряд, щоб вийшло…

Ромко знайшов обох батьків на кухні. І, все ще вагаючись, озвучив своє прохання.

– Написати твір? – перепитала мама, дивлячись в екран телефона, що тримала в одній руці, а іншою перемішувала якийсь супердієтичний салатик.

– Ну, хоча би про що писати, а я вже далі сам, – запевнив син.

– Ніку, ти таке чув? – обурилася вона.

Але тато не чув. Він їв корисну рисову локшину і з відсутнім виглядом дивився на планшеті якийсь серіал. Його тил, себто вуха, надійно прикривали навушники. Лише легкий штурхан дружини повернув чоловіка до реальності.

– Га? Що? – глипнув він очима, наче рибина, яку вивудили з річки.

– Твій син хоче, щоб я все покинула і робила йому домашні завдання!

– Ромцю, ти ж уже не в першому класі. Мусиш все робити сам! – батько був категорично лаконічним, бо йому муляло бажання знов пірнути у віртуальність, де він – професійний айтішнік – почувався затишніше, аніж на рідній кухні.

– Я намагався, чесно! Уже пів зошита перевів,  – спробував виправдатися Ромко. – Мені треба тільки підказка, ідея – про що писати?

– Чи й не проблема – написати шкільний твір! – спалахнула мама. – От у мене проблема! На носі конференція з модних тенденцій у світі декоративної косметики, а я досі не можу придумати влучної назви для нового трендового відтінку. Що скажете?

Вона показала екран свого телефона і дві пари очей втупилися в нього.

– Жовтий?

– Ніку, в тебе фантазії, як у твоєї локшини! Я думала про «ілюзія сонця» або «золотий пісок», ну щось таке – привабливо-романтичне. Як вам?

– Е-е… Я б сказав, таке солодке, аж на язику в’язне, – відповів чоловік.

– Якщо такий розумний, може ти сину твір напишеш?

– Марі, я би з радістю, але в мене зараз іншим голова забита. Післязавтра у нас здача проєкту, а я досі не можу виловити в програмі той глюк, – відказав той, але помітив осудливий погляд дружини, і затнувся: – О!

– Що? – не зрозуміла вона.

– Я сказав про глюк і зрозумів, хто Ромку допоможе.

Обличчя мами осяяв миттєвий здогад:

 – Мій брат?!

– В яблучко! – підтвердив тато. – Ти згадувала, що він якраз приїхав зі своєї Михайлівки і поки що наче нічим не зайнятий.

– Так, але… ти впевнений, що нічого не станеться? – засумнівалася вона, надто добре знаючи сповнену несподіванок вдачу свого братика.

– Це ж просто шкільний твір! – запевнив чоловік і знову вдягнув навушники, показуючи, що проблема вичерпана.

Марі знехотя погодилася і знайшла в месенджері контакт брата, аби попросити про допомогу.

2.

Спершу дзвоник якось нерішуче дзвякнув і майже одразу затих, аж Ромку здалося, що йому причулося. Але коли звук пролунав удруге, його вже неможливо було не помітити. Бо він голосив без упину.

– Та йду вже. Йду! – загукала зі своєї кімнати мама, але дзвоник не вгавав.

– Кому там так не терпиться? – навіть вічно зайнятий тато виткнув носа з-за комп’ютера.

– Ще не здогадався? – пирхнула мама, провертаючи замок.

Замок і ручка суголосно клацнули, одначе двері прочинилися ледве на ширину долоні. Саме достатньо, аби Марі побачила свого брата, який щось намагався зробити.

– Та відпусти вже той дзвоник!!! – намагалася вона перекричати нестримну мелодію.

– Не можу! Кнопка залипла! – радісно повідомив прибулий.

– Дивно, ніколи ж не залипала, – здивувався тато.

– Дай я, – буркнула мама і спробувала штовхнути двері, але ті не піддалися. – Що за халепа?

– Не хвилюйся, це лише мій велосипед, – запевнив гість. – Уперся у стіну і двері. Зачини їх назад, а я його розверну, хоч у вас тут страшна тіснота.

Маневр удався і Марі змогла вийти, а потім якось відтиснути ненависну кнопку.

– Ну, ти як завжди, щось та й утнеш, Ґреґу!

– До чого ж тут я? Це все дзвоник, – знизав той плечима.

Грицько взяв велосипеда і заніс його до квартири. Вже хотів його поставити, коли озвався тато:

– Ні-ні! Я лиш сьогодні пилососив! Віднеси його на балкон.

– Як скажеш, Миколо, – погодився гість.

– Не Микола, а Нік, – поправила мама.

– Так, звичайно, Маріє.

– Я – Марі!

Але Грицько того вже не чув, бо зосередив усю увагу, аби пронести велосипед крізь кімнату і нічого не збити. Це йому вдалося, якщо не звертати увагу на торшер, який хитнувся, аж мало не впав, а також бильце бежевого крісла, об яке обтерлося одне з коліс. Марі лише зітхнула, але нічого не сказала. Тільки коли двоколісний монстр залишився на балконі, вона виявила гостинність:

– Може, чаю з тістечком?

– Це я залюбки, – посміхнувся гість.

Проте його радість скоро згасла, бо чай виявився з якоїсь ядучої трави, а тістечко страшенно органічне, зате без лактози, цукру й глютену. На додачу йому довелося вислухати коротку лекцію про здорове харчування і шкоду солодощів для фігури.

– Хочеш іще чогось смачненького? –  поцікавилася Марі, скептично подивляючи неоковирну постать брата. Це все нездорова їжа. От із її фігурою все було в порядку.

– Ні-ні, дякую! Я вже не голодний, – запевнив Грицько, силкуючись дожувати сірувату масу без смаку й запаху.

– От і чудово! Бо Ромцьо зачекався, -і Марі зі спокійною душею повернулася до свого чату.

– Добридень, дядьку! – зрадів хлопець, коли Грицько постав на порозі його кімнати.

– Привіт, племіннику! – відповів той. – Твоя мама казала, у тебе проблема  із твором?

– Так, узагалі глухий кут! – засумував Ромко.

– Коли не знаєш, що робити, звернися до класиків! – порадив Грицько і раптом завмер.

– Щось не так?

– Хвилинку! – буркнув дядько і позадкував з кімнати.

Ромко вийшов за ним і побачив, що той спершу почимчикував до балкону. А вже за мить прожогом кинувся до вхідних дверей і вискочив з квартири.

– Ромцю, що у вас там сталося? – здивувалася мама, яка теж помітила краєм ока ці дивні переміщення.

– Не знаю, ми навіть не починали, – здвигнув плечима Ромко.

– Я думаю, йому не сподобалося твоє частування, – гигикнувши, озвався тато, не підіймаючи голови з-за свого комп’ютера.

– Та що ти тямиш у корисній їжі! – обурилася Марі.

Вона підійшла до вхідних дверей, які Грицько лишив прочиненими, і висунулася з квартири.

– Ґреґу?

Але їй відповіла тільки лунка тиша порожнього коридору. Марі почекала ще хвильку і зачинила двері. Коли обернулася, на неї чекав запитальний погляд сина.

– Знаючи брата, можу сказати, що він згадав про невимкнену праску, – сказала вона. – Якщо він не спалив свою квартиру, то десь за годину повернеться.

Та тільки-но всі розійшлися по своїх кімнатах, як у двері щось забухкало.

– Ніку, глянь, що там! – гукнула мама.

– Та коли ж ви дасте мені попрацювати! – невдоволено забуркотів той, швиденько згорнувши вікно із серіалом, однак підвівся й підійшов до дверей.

Поглянув у вічко, а потім відчинив. На порозі стояв засапаний Грицько.

– Знову щось із дзвінком? – майже не здивувався Нік.

– Не знаю, я просто вирішив більше не натискати.

– Зрозуміло, – кивнув Нік, впускаючи гостя. – Куди ти так раптово зник?

– Ось! – він підняв руку і показав якусь товстеньку, замучену життям книгу. – Відібрав у бульдога.—Другою рукою він намагався зняти черевики, при цьому вдало змівши рукавом усе, що стояло на тумбочці при вході.

– Бульдога? – спантеличився господар.

– Є така порода собак, – пояснив Грицько, тепер зчепившись намертво із вішаком.

– Дожилися! Вже собаки книжки читають, – мовила Марі, відірвавшись зрештою від смартфона задля споглядання епічної боротьби брата, пальта й вішака.

– Та ні ж бо! – заперечив Грицько. – Коли ти сказала про твір, я одразу зрозумів, що без першоджерел не обійтися. Я віз її у велосумці. Але як діставав, то вона випадково випала з балкона. І уявіть: поки я бігав по цей томик, його запопав якийсь собацюра.

– Трапиться ж таке! – тільки й промовив Нік.

– Тримай, – Грицько, таки почепивши вдягачку на багатостраждальний елемент вмеблювання,  подав книгу племіннику.

– Дякую… – скривився той, торкнувшись обслиненої палітурки.

– Зараз все піде, як по маслу, – запевнив дядько й рушив до кімнати, полишивши в передпокої легкий хаос випадкового торнадо. Ромко розгорнув томик.

– Стривайте! Але ж це поезії Лесі Українки! – вигукнув він. – А мені ж треба писати про Ліну Костенко.

– Ґреґу! Ну, ти у своєму репертуарі! – засміялася Марі. – Сплутати Ліну Костенко і Лесю Українку! Навіть я знаю, чим вони відрізняються.

– Справді? – зацікавився Нік, який вже збирався піти до себе. – І чим же?

– Це ж очевидно! – авторитетно заявила  дружина. – Леся Українка є на гривнях, а Ліни Костенко немає!

– З нашими цінами скоро там і Ліна Костенко з’явиться, – зіронізував господар.

– Ну, сплутав, з ким не буває, – зітхнув Грицько. – Може, вчителька теж не помітить.

– Ти жартуєш? – вигукнула Марі.

Вона взяла в Ромка книгу, скривилася, дістала серветку і протерла палітурку. Потім навмання розкрила і зачитала:

Мов пожежа на небі горить,

Землю ж темнії тіні вкривають,

Ледве промінь прорветься на мить,

Знову хмари, мов дим, застилають.

– Це Ліна Костенко? – перепитала вона.

Ніхто не відповів, тільки Ромко заперечливо захитав головою. Тоді Марі прогорнула ще кілька аркушів і простягла сину:

– Або ось це, подивися.

Він поглянув на рядки і озвучив їх:

Од вікна до мене в хату

Червонясте світло впало, —

Чи то вуличнеє світло,

Чи то полиски пожежі?

– Марі, що за апокаліпсис? Дай я прочитаю, – мовив Нік, узяв книгу, розгорнув навмання й виголосив:

Як би я тепер хотiла

У мале човенце сiсти

I далеко на схiд сонця

Золотим шляхом поплисти!

– Добре, згоден, це зовсім не схоже на Ліну Костенко, – погодився Грицько. – Навіть сам не знаю, як я міг переплутати.

– Мабуть це не важче, ніж зі шкарпетками, – підморгнула Марі.

– Що – зі шкарпетками? – не зрозумів Грицько.

Замість відповіді вона показала поглядом на його ноги. Виявилося, що на лівій нозі в нього блакитна шкарпетка, а на правій – коричнева у жовту смужку.

– Шкарпетки! – злякано вигукнув Грицько.

– Не сумуй, можу позичити свої, – поплескав його по плечу Нік. – Вони однакові – всі чорні.

– Не в тому річ! – заперечив Грицько. – З тим, що їхні пари загубилися, я вже змирився. Але ж я прасував їх перед тим, як до вас приїхати…

– …і не вимкнув праску, – закінчила Марі.

Грицько судомно глитнув, хутко взувся і вибіг із квартири.

Коли двері зачинилися, запанувала тиша, яку порушив лише Нік:

– А для чого прасувати шкарпетки?

3.

Ромко страждав від мук творчості. Дядько зник, батьки знову втупилися у свої ґаджети, а він лишився сам на сам з ненаписаним твором.

У голові – жодної думки. І день наче корова язиком злизала – ніби щойно минула обідня пора, а вже за вікном почало сутеніти, аж хлопцеві довелося ввімкнути настільну лампу.

Ромко сів, натужився і, щойно зловив думку і рішуче стиснув ручку, як раптово гримнуло вікно, яке він лишав на провітрювання. Хлопець встав з-за столу і зачинив його. Принагідно подивився назовні й зрозумів, що то не вечір настає, а небо заступили темні хмари, між яких закривавилася пляма там, де мало бути сонце.

Насувалася буря. Ромко згадав про дядька. Якщо він не встигне добігти додому, то змокне до нитки.

І щойно він таке подумав, як у вхідні двері хтось почав бухкати.

– Ніку-у! – гукнула мама.

– Я зайнятий! – буркнув тато, дійсно заглиблений в роботу. – Нехай Ромко відчинить, це ж до нього.

Ромко підвівся, щойно у вікно почав тарабанити дощ. Хлопець підійшов до дверей і подумав, що це той рідкісний випадок, коли дядьку пощастило – якби ще кілька хвилин, його би добряче намочило.

Він відчинив двері, але посмішка застигла на його обличчі – в коридорі нікого не було.

– Дядьку? – запитав він і переступив поріг, аби подивитися за двері.

Коли двері зачинилися, мама саме переписувалася з лідерками – співдоповідачами майбутньої конференції. Але щось її збентежило. Якось надто тихо стало в квартирі.

– Ромцю? – спитала вона, не відриваючи погляду від екрану.

Проте ніхто не відповів.

– Що за дурна гра в мовчанку! – гукнула вона і таки встала.

Зазирнула до дитячої – там самотньо світила настільна лампа. Тоді зайшла до Ніка:

– А… де вони?

Та чоловік лише махнув рукою – саме щось натхненно писав у своїй програмі.

Марі зайшла ще й до кухні, де панували спокійні напівсутінки. Рясний дощ зробив шибки майже непрозорими, й дрібно-монотонно тарабанив по блясі підвіконня.

Лишилося тільки одне – Грицько з Ромком чомусь не зайшли до квартири. Марі попрямувала до вхідних дверей і взялася за ручку. Але одразу відскочила – та була мокра і холодна, наче її торкався той, хто щойно потрапив під дощ.

Мама витягла з кишені пакуночок з паперовими серветками і витерла мокрий метал. А тоді спробувала відчинити двері, але вони зовсім не піддалися!

– Знову він зі своїм велосипедом… – але одразу прикусила язика: велосипед-бо лишився на балконі!

Вона прожогом кинулися до чоловіка.

– Миколо! Двері заклинило! А там – Ромко і Грицько.— З переляку навіть забула про манірні іноземні назвиська, яких вперто вживала відтоді, як стала містянкою.

– Хай йому грець тому Грицьку! – буркнув Нік, відриваючись від комп’ютера.

Він спробував відчинити вхідні двері, але не вдалося. Тільки після того, як він з розгону штовхнув їх плечем, вони піддалися.

У коридорі стояв Ромко. Один.

– А де дядько? – здивувався тато.

– Його не було, – запевнив син. – Я вийшов подивитися, але двері зачинило протягом.

– А хто ж тоді стукав? – згадала мама.

– Бачу, твій братик  ще той жартівник, – мовив Нік і витягнув свій телефон. – Зараз ми його спитаємо.

Почулися довгі гудки, а потім десь із глибин квартири заграла музика. Ромко здригнувся, батьки перезирнулися. Тато пішов на звук і за кілька секунд повернувся з новиною:

– Він лишив телефон у велосумці на балконі.

– Так хто ж таки гупав? Усі ж чули? – не вгавала мама.

– Та дітлашня якась бавилася, – відмахнувся тато. – Зараз піду консьєржці хвоста накручу, щоб аби кого не пускала.

– Не ходи, – захвилювалася Марі.

У цей час блимнула і згасла лампочка в коридорі. Ромко прожогом заскочив до квартири.

– О, заодно про лампочку скажу, – мовив Нік, взуваючись.

– Ввімкни ліхтарик, – порадила мама.

– Та не переймайся, згоріла ж лише одна лапочка, а далі світло є. Піду по золотій доріжці, – посміхнувся тато на прощання.

Але маму його слова збентежили. Щось було не так. Вона дивилася, як віддаляється чоловік, аж поки не зникнув за поворотом, і лише потім зачинила двері.

Буря надворі не вщухала, аж здавалося, що вікна не витримають натиску крапель, які зі страшним шумом йшли в атаку. А ще стало темно, як уночі. Марі пробіглася по кімнатах і всюди ввімкнула світло.

Ромко принишк у себе за столом, а мама не знаходила місця. Здавалося, минула вічність, як пішов чоловік. Вона не витримала і спробувала зателефонувати йому, але почула холодне: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Їй здалося, що земля хитнулася під ногами, а в очах потьмяніло. Марі кліпнула і зробила кілька кроків, але видиво не зникало. Світло від чисельних лампочок ніби втратило всю свою силу і ледь жевріло. Натомість крізь вікна просочувалося похмуро-червоний відблиск грозових хмар.

– Ромцю, ти тут? – запитала вона, зазирнувши до дитячої.

– Так, мамо, – відповів син.

Вона вже хотіла заспокоїтися, коли на кухні впала ложка. Марі прислухалася і почула, наче хтось відчиняє холодильник, ставить тарілки, шкребе ополоником по каструлі.

Марі здалося, що її очі лізуть на лоба. Але, що гірше (а може краще), переляк на обличчі сина проступав не менший. Отже, не причулося. Хтось є на кухні.

– Ніку, ти повернувся? – невпевнено запитала Марі, про всяк випадок беручи до рук праску.

Проте ніхто не відповів. Вона ледве пересилила себе і зайшла до кухні. Люстра освітлювала незаймано порожній стіл і зачинений холодильник.

А потім світло згасло.

Марі не зчулася, як заскочила до дитячої і замкнула за собою двері.

– Що там, мамо? – запитав Ромко.

– Я не знаю, – розгублено відповіла вона і знову прислухалася.

Спершу вони почули лишень нашорошену їхньою тривогою тишу, потім десь у кімнаті Ніка скрипнув стілець, почали шурхотіти папери і здалося, наче хтось переставляє книжки на полиці.

Враз ізнов запала тиша. Оманлива. Бо вже за мить звук почувся зовсім поруч – ручка дверей почала поволі, аж надсадно-жалібно заскиглили всередині неї пружини, опускатися донизу. Марі міцніше стиснула праску і заворожено дивилася на двері.

Ручка крутнулася і повернулася в попередню позицію. Двері не відчинилися. Натомість щось почало шкребтися у вхідні двері. Мама набралася сміливості й узялася за ручку. Мокру і холодну. Здригнулася, витерла серветкою і повернула.

В освітленому передпокої нікого не було. Тільки спроквола прокручувалася ручка замка вхідних дверей.

– Годі з мене цього! – гаркнула Марі, відважно кинулася до них і замахнулася праскою, щойно вони прочинилися.

Нік лише дивом уникнув візиту до травмпункту – праска просвистіла в повітрі за міліметр від його вуха.

– Гай-гай! Що на тебе найшло? – отетеріло запитав він.

– Я думала, це не ти, – пробелькотіла Марі.

– Як це не я? Більше ж ні в кого немає ключів, – резонно зауважив чоловік, зачиняючи за собою.

– Воно так. Але те, що тоді стукало, тепер тут!

– Марі, заспокойся, це всього лише гроза, – мовив Нік і обійняв дружину.

– Мабуть, ти правий. Щось я вся на нервах, – схлипнула Марі, поклавши голову йому на плече.

– Не лише ти, – сказав він. – Увесь будинок якийсь схвильований. Консьєржка казала, що нікого чужого не впускала, але кілька сусідів також скаржилися на незрозумілі звуки. Скоріше б закінчилася ця негода.

Ромкові теж цього хотілося. Він подивився за вікно і зрадів, що злива припинилася. Тепер краєвид не затуляла біла стіна, тож можна було розгледіти і бульвар, і будинки за ним, і скверик внизу. Все поверталося до нормального стану. Але щось було не так.

– Тату, мамо, – не обертаючись, промовив Ромко.

Батьки підійшли і поглянули, куди показував син.

– Ну, і що не так? – не зрозумів Нік.

– Подивіться на пам’ятник!

– А, Леся Українка, – мовила мама. – Ти тепер нею мариш.

– Та ні ж бо! – заперечив син. – Погляньте, як вона стоїть.

І тільки тепер дорослі збагнули, що не так. Леся більше не стояла обличчям до бульвару. Її постать розвернулася прямісінько до їхнього будинку. Здавалося, наче її бронзові очі прозріли і дивляться прямісінько у вікна квартири.

Спалахнула блискавка, вдарив грім. І постамент спорожнів.

– Що за мара? – пробурмотів Нік.

– Тепер ти віриш? – переможно запитала Марі.

– Це просто оптична ілюзія через грозу, – намагався знайти наукове пояснення Нік.

І щойно він це сказав, як згасло світло. Спершу в дитячій, де вони були всі утрьох. Потім у темряву пірнув передпокій і решта квартири.

– Мабуть перевантаження на лінії – десь попала блискавка, – не здавався тато.

Коли ж знову почало гримати у вхідні двері, мама не витримала:

– У тебе і для цього буде логічне пояснення?

– Викликаємо поліцію! – відповів він і дістав свій смартфон: – От халепа: розрядився.

Марі хотіла витягти свій, але не знайшла. Смартфон, з яким вона ходила всюди, безслідно зник! І Ромків також.

А тим часом гупання не припинялося. Здавалося, удари були такої сили, що от-от мав би розвалитися будинок. А потім все стихло. А вже наступної миті двері рвучко розчахнулися і на порозі постала… Леся Українка.

Тобто не сама поетеса, а той пам’ятник, який зник з постаменту. Щоправда, він дещо зменшився (бо ж інакше не протиснувся би через двері), очі на бронзовім обличчі грізно палали малиновим вогнем, а сама витончено-струнка постать безшумно наближалася, начебто пливла в уповільненій зйомці.  Там, де вона летіла, здавалось, перестали діяти закони логіки й фізики і зчинився справжній шарварок: у ватяній тиші картини позривалися зі стін, повистрибували шухляди з шаф і з них повилітало все начиння, зависаючи в повітрі, книжки тріпотіли сторінками і вибудовувалися у химерні вежі, стільці попереверталися і робилося ще казна що, чого не можна було розгледіти через темінь, яку поборювало тільки химерне червонясте сяйво.

Нік, Марі й Ромко зіщулилися в один клубок і заворожено дивилися на двійко очей, що невблаганно наближалися. Аж раптом клацнув вимикач, все залило яскравим світлом, мара безслідно зникла, натомість на порозі постав мокрий як хлющ усміхнений Грицько:

– Ще вранішні промені сплять – досвітні огні вже горять! Чого в темряві сидите?

4.

– «…На Шулявці затопило підземний перехід… через потоки води заблокований Хрещатик… на під’їздах до Південного мосту семикілометрові затори…» – зачитала Марі стрічку новин. – От тобі й мале човенце, що пливе на схід золотим шляхом!!! І треба ж було прочитати саме ці вірші!

– Зачекай, – перебив її Нік. – Ти хочеш сказати, що це все сталося з вини Грицька?

– Ну, в певній мірі… – невпевнено почала вона.

– У нас була колективна галюцинація, а новини – просто наслідки негоди. І ці речі не пов’язані! – наполягав тато.

– І ту інформацію, яку Ромко знайшов в Інтернеті, ти теж не визнаєш? – поцікавилася мама.

– Яку? – перепитав тато.

– Ну, що є магічна книга, за якою полює злий дух! – натхненно почав син. – Він заважав Лесі Українці за життя, поки його силу не запечатали у книгу, яку помістили у сховок. Але хтось книгу дістав, дух вирвався на волю і тепер її шукає, аби остаточно звільнитися і заволодіти світом!

– Чи я вірю, що якась книжечка викликає нещастя і, якщо її не повернути, то настане кінець світу в масштабі одного міста, Армагеддон і Апокаліпсис? – саркастично перепитав Нік і відрізав: – Ні!

– Братику, розкажи ще раз, де ти взяв цей томик Лесі Українки, – попросила Марі.

– Ну, я їхав до вас, аж раптом бачу: якийсь букініст продає книжечки просто на вулиці. І я запитав, чи є у нього поезія Лесі Українки. А він так якось дуже сильно зрадів. Є, каже. Сам підхопився і подав мене ось це. Я питаю: скільки ж то коштує? А він такий: беріть задарма. От я і взяв, – повторив Грицько.

– Усе, з мене досить! Я не маю часу на ці дурниці. У мене проєкт горить! – резюмував Нік і пішов до себе.

– Може, Нік правий? – завагалася Марі. – Раптом це все просто збіг?

– Але ж в Інтернеті написано саме про цю книгу! – не вгавав Ромко.

– Досить суперечок! – озвався Грицько. – Я цю книгу привіз, мені її й повертати. Тільки навряд чи той дідок досі торгує, адже злива вперіщила добряча.

– Там було написано про сховок, – згадала мама. – Книгосховище? Може її треба завезти у бібліотеку імені Лесі Українки? – запропонувала вона, але, пошукавши адресу на смартфоні, засмутилася: – Хоча в нашому місті їх аж три – куди ж саме?

– Ні, бібліотека тут ні до чого. І діду повертати не потрібно, – заперечив Ромко. – Він зрадів, що її спекався. А в цій статті написано, що книгу треба помістити під вівтар Вознесенської церкви, де 1907 року Леся Українка вінчалася з Климентом Квіткою.

– Це що, аж на Волинь їхати? – жахнулася Марі.

– Ні, мамо! Тут сказано, що це на Деміївці. Ось і координати є.

– Чудово! То я поїхав! – підскочив одразу Грицько.

– І я хочу! – вигукнув Ромко.

– Ні, я тебе не відпущу, це надто небезпечно, – заперечила мама.

– Але ма-амо!

– Хіба що поїдемо всі разом, адже це недалеко, – запропонувала вона.

– Піду скажу Миколі, – підвівся Грицько і вийшов з кімнати.

Він зайшов до Ніка саме тоді, коли той дописував важливу частину програми. І в той момент, коли він збирався побачити, як вона працює, згас монітор.

– Пробач, я випадково шнур зачепив, – мовив Грицько, відчувши, що наступив ногою на щось пружнє.

Але коли він відпустив шнур від монітора, то зачепив інший, що вів до мишки, і та прудко, мов жива, зіскочила зі столу.

– Миколо, нам конче необхідно відвезти книжку на Деміївку.

– Якщо це допоможе мені нарешті спокійно попрацювати, я – згоден, – буркнув з-під столу той, намагаючись намацати мишу.

– То не гаймо часу! – Грицько енергійно змахнув рукою і Нік лише дивом упіймав настільну лампу.

Хлопці хутко зібралися і вже стояли біля порогу, чекаючи на маму.

– Ну, що ти там вовтузишся? – нервово перепитав тато, який хотів, аби це все пошвидше закінчилося.

– Тільки візьму лоточок з веганськими котлетками, – відповіла вона з кухні.

– Та ми ж лише туди і назад, хіба ні? – не вгавав Нік.

– А раптом таки кінець світу, а в нас і перекусити нічим, – сказала, як відрізала, Марі. – Грицьку, книга в тебе?

– Звісно, – той продемонстрував пухкенький томик.

– Дивно, вона ж наче була темно-синього кольору? – мовив Ромко.

– Ага, і там точно не було написано «Кобзар», – додав тато, глянувши на обкладинку.

– Звиняйте, мабуть поруч лежали, – Грицько швиденько забіг до дитячої і за мить повернувся з потрібною книжкою.

– Та істота також шукала цю книгу і не могла знайти, – поділився Ромко прочитаним в Інтернеті.

– Ну, годі цих містичних балачок. Поїхали, – роздратовано промовив Нік, випихаючи інших за двері.

Вони спустилися і сіли до машини, яку Нік скерував у напрямку Деміївки.

Коли приїхали на місце, виявилося, що ворота храму замкнені.

– Ми зробили все, що могли, їдьмо назад, – запропонував Нік.

– Хвилинку, – мовив Грицько. – А ось же хвіртка!

Четвірка зайшла на подвір’я і попрямувала до собору. Ромко насилу відчинив масивні двері. А коли товариство опинилося всередині, ті з гуркотом зачинилися. Марі намагалася їх штовхнути назад, але вони не піддавалися.

– Ні-іку, – жалібно затягла вона. – Схоже, ми у пастці!..

– Ой, та не вигадуйте! Це лише протяг, – відказав той і спробував відчинити двері, але це не вдалося.

У напівтемряві зали почали снуватися тіні. Вони ніби висотувалися довгими темними пасмами зі стін, перепліталися в повітрі загрозливими зміями, і поступово й неухильно наближалися. Ромцьо міг заприсягтися, що чує тихий, як повів вітру, шепіт.

– Це лише галюцинації, не зважайте, – мовив Нік і пішов уперед, але майже одразу його ніби штовхнула невидима рука й чоловіка з силою відкинуло назад. Усі налякано застигли.

– Вони хочуть забрати книгу! – здогадався Ромко. Тепер він розібрав, що шелестіли тіні: «Віддай… нашшше…»

– Невже нічого не можна вдіяти? – розпачливим шепотом вигукнула Марі.

– Згадав! – осяяло Ромка. – Пам’ятаєте, ми зачитували вірші з цієї книги і те потім збувалося? Треба просто прочитати щось підходяще!

Грицько розкрив книгу, погортав її і продекламував:

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскрить ся?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

– І що, зараз має з’явитися меч? – скептично зауважив Нік.

– Дивіться! – ледь не заволала мама, показуючи на стіну. Вязь церковнослов’янського напису на фресці із зображенням суворочолої святої раптом заіскрилася, виопуклилася – і з літер чітко проступили обриси блискучого меча.

Грицько простягнув руку й узяв осяйний клинок за руків’я. Меч піддатливо відділився від фрески. Він анітрохи не був схожий на галюцинацію: реальний важкий метал холодив правицю Грицька, який чомусь одразу відчув себе ледь не реінкарнацією короля Артура.

– Тепер хай зло начувається! – гримнув він і, розмахуючи зброєю, побіг уперед.

Тіні зникали перед ним, розсипаючись чорним попелом  від помахів меча. Грицько майже досягнув вівтаря, але раптом перечепився і впав. Меч з гуркотом покотився геть, а книга лише дивом лишилася в руці.

Грицько хотів підвестися, але остання мара, яку він не здолав, зблискуючи червоними очима, нависла над ним. З неї почало щось тягнутися у напрямку томика, а чоловік не міг навіть поворухнутися, аби захистити книгу.

А троє напарників стояли біля стіни і лише заворожено спостерігали за тим, що має статися.

– Мамо, де твої котлетки? – раптом запитав Ромко.

– Так, ти правий! Саме час заїсти стрес, – мовила вона, дістаючи надійно зав’язаний емальований лоток.

Але син узяв його і, не відкриваючи, натренованим рухом пожбурив прямісінько в пекельні очі. Примара верескнула і зникла. Грицько миттю відчув полегшення, підвівся і підніс книгу до вівтаря, де знайшов потрібну нішу. Напівтемінь враз зникла, двері розчинилися, а хмари надворі остаточно розвіялися. І пташечки защебетали радісно.

– Бачите? Я завжди казала, що здорова їжа все переможе! – тріумфально заявила Марі.

5.

Неквапом закінчувався день, а четверо переможців сиділи на кухні й ділилися враженнями від сьогоднішніх подій. Власне, більше гомоніли дорослі, а Ромко майже нудився. Знічев’я зиркнув за вікно і йому аж дух забило від краси – сонце котилося до обрію і забарвлювало у золотаві відтінки клуби пари, що здіймалися від нещодавньої зливи.

– Дивіться, який золотавий серпанок! – не стримався він.

– Ромцю, ти геній! – вигукнула мама. – Це ж саме про назву мого трендового продукта! – защебетала вона і занурилася у світ свого смартфона.

– Мінус один, – мовив Грицько. – Згадали тільки світло, і вже людина у віртуалі.

– «Тільки світло» – це ж назва музичного гурту, який записав цілий альбом на вірші Лесі Українки! Я саме нещодавно слухав, – згадав Ромко.

– Та це ж вирішення моєї проблеми! – просяяв Нік.

– Музика чи вірші? – перепитав Грицько.

– Не те, й не інше! – заперечив тато. – Хибна інтерпретація контексту запиту обробником подій клієнтського коду на інформаційному сховищі бази даних під час квадратичного пошуку з релятивістичним відхиленням сігма у чотирнадцятій. Оце воно!

Двоє пари очей глипали на третю (четверта була безнадійно занурена у смартфонне спілкування). Нік посміхнувся, сподіваючись побачити розуміння. Сподівання не справдилося, тож він лише махнув рукою і, як обпечений, побіг до свого комп’ютера.

– Ну, мабуть я піду, – зітхнув Грицько.

– Дядьку, лишіться ночувати, – заблагав Ромко.

– Лишитися?

– Ну, так, – мовив хлопець. – Адже вже майже ніч.

– Гаразд, – погодився той. – Там ще й калюж повно. Це ж я на своєму велосипеді по дорозі точно обляпаю якусь вантажівку. Чи вона мене.

– Ура! – зрадів Ромко. – Ходімо, я Вам диван розкладу.

– Що ж, спатиму сьогодні на дивані. А мій велосипед хай ночує на балконі.

– Дядьку! Та це ж вірш Ліни Костенко! – вигукнув Ромко.

– «Я спатиму сьогодні на дивані»? – запитав Грицько.

– Ні! «Велосипед ночує на балконі», – виправив його Ромко. – Тепер я знаю, про що писати твір!

І окрилений хлопець поспішив до себе у кімнату, аби не впустити хвилю натхнення.

Грицькові не лишалося нічого іншого, як самотужки розкласти диван. Спершу він потягнув не за те, і мало не зсунув половину меблів у кімнаті. На щастя, він вчасно виявив помилку і повернув усе на свої місця. А коли зробив усе правильно, то внизу, між складками запримітив щось коричневе з жовтим. Потягнув – а то його втрачена шкарпетка!

– О, це ж коли я тут востаннє спав! – вигукнув він, скидаючи блакитну і вдягаючи знайдену, достоту таку, як на іншій нозі.

Він посидів трохи, а потім підвівся. Зайшов до Ніка – той перебував десь у глибині свого програмного коду. Марі на кухні теж щось піднесено щебетала своїм невидимим співрозмовницям. Із задоволеного виразу її обличчя Грицько зрозумів, що вона знайшла, що шукала. Навіть Ромко сидів з ґаджетом у руці.

– Що, натхнення зрадило? – поцікавився Грицько.

– Ні, з ним все гаразд – я вже цілу сторінку написав.

– А чому ж ти засмучений?

– Та, – зітхнула хлопець, гортаючи щось на смартфоні. – Ми врятували світ, а про нас не написали у жодних ЗМІ!

– Не переймайся, у них буде ще шанс, – запевнив Грицько. – Той букініст віддав мені ще й другий том!