Вільна

— Ти божевільна!

— Вільна я, вільна…

Леся Українка, «Лісова пісня»

Ляна збирала шкільний рюкзак, поспіхом кидаючи в нього складного ножа з викидним лезом, стару надірвану упаковку бинтів, залишки вати, які валялися в тумбочці кілька років без потреби. Сьогодні її будуть вбивати. Ну як будуть… Хай лишень спробують!

— Ляно, доню, ти готова? — почувся голос матері. — Ти до школи запізнишся!

Мамо… Твоя доня сьогодні додому вже не повернеться. Пробач.

Ковтаючи сльози, дівчина гукнула:

— Та біжу вже! Не діставай мене!

Катерина Василівна сумно всміхнулася.

— Виростила доню на свою голову… А без грубощів ніяк?

Ляна спробувала проскочити повз матір до виходу, ховаючи від неї обличчя.

— Ну пробач. У мене сьогодні контрольна з алгебри. Я нервую. Бувай!

Жінка хотіла похапцем обійняти дочку, але та вирвалася і вискочила у двері. Як вона виросла! Своє життя, свої секрети від матері… Катерина Василівна присіла на краєчок стільця і, дивлячись на вулицю за вікном, почала нервово похитуватись. Щось відбувалося з її дитиною, але що?.. Хто ж тобі розкаже, тупа курко? Ти ж всього лише «прєдок».

***

Стара школа потонула в зелені високих рипучих дерев, що своїми вітами здіймалися вище пошарпаного даху. Зграйки учнів заповнили шкільний двір. Хтось стрибав на скакалці, хтось грав у м’яча. Старші школярі пихтіли цигарками, ховаючись за трансформаторною будкою. Після першого дзвінка всі як один похапали свої речі і сунули до широких дерев’яних дверей з іржавим залізним кільцем замість ручки.

Коли двір спорожнів, з-за дерев крадькома вийшла Ляна і, просуваючись вздовж стіни та опускаючи голову під вікнами, рушила до входу на кухню. Ховаючись у клубах гарячої пари, прошмигнула повз електроплити, вийшла до їдальні, а звідти коридором – до роздягалень біля спортзалу.

 Не вмикаючи світла, минула вішалки з чиїмось одягом, ледь не впала, перечепившись через великий рюкзак на підлозі, зрештою присіла в кутку на підлогу і тихенько дістала з рюкзака ножа.

За пару хвилин двері до дівчачої роздягальні розчахнулися і на порозі з’явилися три дівчини: висока гладка Наталка у спортивному костюмі і з волоссям, вічно забраним у хвостик на потилиці; Аніша – середнього зросту, з чорним, як смоль, волоссям і такими ж очима; найменша з цих трьох – Світлана, худенька, майже пласка, з короткою стрижкою, схожа на дуже симпатичного хлопчика.

— Як гадаєш, прийде? — спитала Наталка, жуючи жуйку і стискаючи у правиці шипований кастет.

— А куди вона дінеться? — спльовуючи на підлогу,  відповіла Аніша.

— Шшшш… — Світлана  підняла палець, закликаючи до тиші. — Вона тут.

Ляна відчула, як її серце боляче билося в грудях. Здавалося, цей шалений стукіт лунає по всій школі.

Наталка ввімкнула світло і замкнула двері зсередини. Ляна рвучко піднялася, ховаючи ножа за спиною.

Світлана повільно зробила пару кроків уперед і зупинилася, зацікавлено роздивляючись жертву. Ляна була вищою за неї на голову, така ж худа, але більш жилава. І все ж таки Свєта примудрялася дивитися на неї згори вниз.

— Спортом займаєшся? — спокійно спитала заводила. — Багато бігаєш? Шкода, що тобі це не допоможе – тут навіть вікон немає. Тікати тобі нікуди.

Аніша стрімко наблизилася, стискаючи кулаки, але Свєта зупинила її рукою:

— Не поспішай. У нас цілих 40 хвилин. Ми встигнемо насолодитися процесом.

— Ненавиджу, — прошипіла чорнявка.

— За що? — вигукнула Ляна. Її нерви вже не витримували. — За що ти мене ненавидиш? Що я тобі зробила?

Наталка зареготала, а Світлана поблажливо посміхнулася:

— Все просто: ти – жертва. Ти не маєш права на життя. І зараз ми будемо вбивати тебе – повільно, з насолодою. Або ножичком, або лезом. Лезом сильніше болить.

Аніша нетерпляче кинулася на Ляну. Та лише встигла витягнути з-за спини ножа, але нападниця вибила його з рук, і він так і відлетів нерозкритим.

В Аніші між пальцями сяйнуло лезо. Ще мить – і воно ковзнуло по щоці Ляни, залишаючи тонкий кривавий слід. До жертви наблизилася Наталка і вдарила її спочатку кастетом у голову, а потім кулаком у живіт. Ляна задихнулася від болю, відлетіла до стіни і…

… впала на долівку бідної сільської хати. Вона побачила на собі розірвану сорочку і відчула, як по ногах юшить кров. Внизу живота все горіло. Просто над нею нависав здоровань, від якого тхнуло якимось огидним алкоголем і потом. Очі його намагалися сфокусуватися на жінці.

— Одарко… ходи сюди, не бійся… Ти тепер моя! Йди сюди, курво! — це п’яне одоробло підгрібало під себе брудними лапищами скалічене жіноче тіло.

Ляна дивилася на все це очима жінки, але все було наче в кіно. Несподівано для себе дівчина глянула вбік і побачила на підлозі велику чавунну пательню. Вона хотіла схопити її, але тіло не слухалося. Тоді дівчина зосередилася на пательні і всі думки сконцентрувала на правиці. Пальці поволі стиснулися і випрямилися. Працює! Ляна зібрала всі свої сили і примусила тіло дотягнутися до «зброї». Рука схопила важку пательню й опустила її на голову нападника. Чоловік завив і скотився на підлогу. Скориставшись цим моментом, дівчина підхопилася на ноги і, тримаючи пательню тремтячими руками, била п’яницю по голові до тих пір, поки той не припинив дихати.

Ляна-Одарка відкинула пательню й впала колінами…

… на мокру землю. Денне світло було якимсь тьмяним і сірим. Навколо чувся металевий дзвін, крики сотень голосів. Десь недалеко горіло багаття… Ні, не багаття. Горіли хати. Сморід і дим заважали дихати. Сильний поштовх у спину ледь не звалив дівчину обличчям у скривавлену багнюку.

— Вставай, Олексо, — прохрипіло над вухом. «Олексо»? Ляна глянула на свої руки і побачила безліч шрамів на грубій засмаглій шкірі. Груди прикривала вишиванка, вся в бурих плямах. — Рабів до раю не пускають! Бій ще триває!

Кремезний козарлюга з довгим оселедцем змахнув над головою Ляни рукою з пістолем. Пролунав постріл і просто перед її обличчя звалилося тіло якогось вузьколобого вояки з довгими чорними вусами та в хутряній шапці, з великою діркою між очей. Пальці Ляни-Олекси судорожно стиснулися і намацали в багні рукоять шаблі. З бойовим вигуком Олекса здійнявся на ноги й одним махом розрубав навпіл чергового нападника. Юнацьке тіло рухалося впевнено і неймовірна сила відчувалася в усіх м’язах. Краєм ока молодий козак помітив якийсь рух праворуч і зробив чіткий виважений випад у той бік. Ще один монгол востаннє ковтнув повітря і впав на українську землю.

Ухиляючись від ворожих ударів, Ляна-Олекса перекотилася у глибокий  рівчак і…

…від раптової тиші заклало вуха, лише цвіркуни щось нашіптували посеред нічного степу. Ляна роззирнулася: далеко позаду виднілися хати з темними, подекуди вибитими вікнами; у світлі самотнього ліхтаря майорів чужинський прапор з трьома смугами – чорною, синьою та червоною. Такі прапори дівчина бачила лише у новинах. Трохи ближче догори колесами стирчали двійко автівок, що вигоріли вщент. Смерділо паленою  гумою та шашликом. Поглянувши в інший бік, дівчина помітила дивний знак на гнилому дерев’яному стовпчику: на темному тлі череп з кістками. Напису в темряві прочитати годі було й сподіватися. Накотило хвилею відчуття небезпеки. В голові з’явилася думка: вперед, додому, до своїх! Ляна рушила – спочатку поповзла на карачках, повільно, а тоді поступово підіймаючись на повний зріст та набираючи швидкість, побігла. Серце несамовито калатало, ноги плуталися. Двічі ледь не впала, підвернула праву кісточку. Невідь звідки взялася тернова гілка – гострим шипом роздерла щоку до крові. Під ногою щось тихо клацнуло і гучний вибух підкинув Ляну в небо. Жахливий біль розлився в животі і глупа чорнота затулила світ.

***

У шкільній дівчачій роздягальні нерухомо застигли чотири фігури. Висока гладка дівчина з рукою, занесеною для чергового удару. Середнього зросту школярка ховала лезо в маленьку коробочку. Найменша з усіх присутніх стояла, схрестивши руки на грудях, і лукаво посміхалася.

В кутку на підлозі Ляна побачила себе. Дивно. Чому все це вона спостерігає зверху, з-під стелі? Вона що, померла? Дівчина зробила глибокий вдих і відчула, як повітря зайшло в легені. Отже, не все ще втрачено. Раптом перед очима заклубився туман і козак з веселою посмішкою підморгнув з минулого: «Рабів до раю не пускають!»

Потім обличчя мами, тільки якесь інакше… Мама тримає на руках немовля і здивовано та щасливо посміхається, а з очей течуть сльози… Немовля перетворюється на дитину, яка робить свої перші кроки від стільця до маминих рук, які підхоплюють у найважливіший момент… Новорічний ранок у дитячому садочку. Мама всю ніч провела з голкою в руках, намагаючись пошити з великих шматків марлі сякий-такий костюм Сніжинки. Потім так звану сукню слід було накрохмалити, дочекатися, поки висохне, і лише після того нашивати на неї великий колючий сріблястий «дощик». А вранці робити вигляд, що виспалася, і посміхатися донечці… І от уже мала школярка з великими білими бантами приймає від мами різнокольоровий букет і несе його першій вчительці… П’ятий клас. Тяжка хвороба, лікарняне ліжко, крапельниці – і мамине обличчя поряд, втомлене, змучене, але з посмішкою попри все.

І сьогоднішній ранок… Трясця, вона ж нічого не знає! Вона чекатиме на свою любу донечку зі школи, а та… валяється мокрою ганчіркою, не здатна дати відсіч якимсь жалюгідним падлюкам!

«Мені час додому! На мене мама чекає!» — подумала Ляна, міцно замружившись і ще раз глибоко вдихнувши. Розплющила очі вона вже на підлозі.

Схопившись на рівні, з розмаху врізала Наталі в щелепу так, що та відлетіла до протилежної стіни, ледь не збивши з ніг Світлану, і впала грубим мішком, втративши свідомість.

Наступної миті Аніша опинилася на колінах з вивернутою назад рукою, яку міцно тримала за зап’ясток Ляна. Аніша заскиглила від болю і почала благати відпустити її. Ляна натиснула трохи сильніше, і почувся хрускіт кісток. Аніша закричала щосили і завертілася як вуж на пательні.

Світлана кинулася було до виходу, але Ляна підставила їй ногу, і та простягнулася на підлозі.

Відпустивши Анішу, Ляна підійшла до Світлани – заводили всієї цієї компашки, – і присіла біля неї, розвернувши обличчям до себе. Перелякана Свєта, важко дихаючи, прохрипіла:

—   Ти божевільна!

Ляна взяла її за грудки й, підтягнувши до себе, тихо мовила:

— Я – вільна!