Люстерко

Поглянь у свічадо, — чий погляд зорить

з очей твоїх чорних та гострих в сю мить?

Леся Українка

          Пил здіймався від тупотіння маленьких ніжок по вузеньким стежкам. Серед зеленого фруктового саду лунали дитячі голоси та сміх. До вух солодкою піснею долинав щебет вівсянок. Свіжий вітерець пробивався через численні гілки і роздмухував аромат вишні, черешні та абрикосу. Хоча сонце й лоскотало шкіру приємним теплом, мені було однаково, бо якесь млосне тремтіння охопило все єство, хоч й вдягнена була не по-літньому: чорна сукня з товстої тканини майже до п’ят, а з-під пелени виглядали чоботи з темно-червоної шкіри. Хотіла подивитись на руки, бо сильно тремтіли, але дівочий, різкий голос відволік мене від занепокоєних роздумів. Позаду тріснула гілка, що змусила підігнути плечі й здригнутися. Доки я поверталася, обабіч мене шпарко пролетів спочатку хлопчик, а потім і дівчинка. «Оксанко, наздожени мене, а!» — весело прокричав і шмигонув між дерев юнак. Спритне дівча у білій сукенці, тримаючи в одній руці квіточки, невпинно наздоганяло малого бешкетника, не дивлячись на те, що було важкувато дихати. Русява мала зупинилась на відстані декількох метрів від мене і обернулася. Сонце сховалось за білосніжні хмари, а малахітова трава зашуміла. Дівчинка не моргаючи видивлялась щось в моїх очах, наче копирсалась у найпотаємніших куточках душі. Шия взялася сиротами, стало не по собі, проте через мить, я вже бачила як Оксана знову наздоганяла хлопця, що жартівливо дражнився. Потрусила головою й всім тілом, ніби намагалась скинути тих мурах, що викликали тремтіння. Сонечко виглянуло й усміхнулося, і химерний острах сам собою випарувався. Зірвавши стиглих вишень, виглядала з-за дерев куди поділися малі шибеники. Не покидало відчуття, що я колись вже була в цьому саду й так само пташки співали лагідних пісень.

          Дітвора лежала на галявині перед ставком. «Як же затишно тут. А повітря яке…» — заховавшись у тіні дерев, хрумала вишні, що так і вабили своєю стиглістю та ароматом. Той самий, солодко-кислий присмак дитинства. Від ставку до мене було доволі далеко, то мусила прислухатися до розмови на галявині. Бозна чому, легіт змінився на сіверко й небо затягнуло хмарами. «Міша… — підпершись на лікоть, Оксанка серйозно дивилася на Михайла, — Маю тобі щось сказати братику. Важливе». Дівчинка кожне слово промовила чітко й вагомо, що усмішка з лиця хлопчини зійшла, й він уважно дививсь у вдумливе лице сестри: «Що таке, Ксеню?» Вона мовчала й споглядала у похмуре небо: «Річ у тім, — навмисно взявши паузу й сівши навпочіпки напроти брата, — що… Ловиш ти!» Оксана засміялася й торкнувшись долонею Михася, різко підвелася й побігла навпростець. Це дійство викликало в мене усмішку, та й згадалося як дітворою бігали один за одним намагаючись бути швидшим та спритнішим ніж інші.

          З неба посипала мжичка й вогкий туман окутав садок із ставком. Чомусь внутрішній світ переплівся з тим, що відбувалося ззовні. Химерне відчуття не покидало голови. Позаду пролунав жіночій голос: «Дітки, нумо до хати!» Повз мене пролетіли дві невеличкі фігурки: одна в сірому вбранні, інша в білому. Від мряки по шиї побігли дрижаки, та я попрямувала у дім, щоб хоч якось відігрітися.

          Човгаючи по сирому листю, зловила себе на думці, що тіло ломить, наче застудилася, хоча й не так довго була під дощем. Хата була старенька, проте за нею пильно доглядали. Подекуди залатана стріха, стіни побілені, віконні рами пофарбовані у приємний, сіро-блакитний колір. Заглянувши у віконце, побачила як малеча всідається за стіл, на якому стоїть велика посудина з паруючими варениками. Рот рефлекторно наповнила слина й почула як знизу пролунав поклик-прохання. Посміхнулася й витерши чоботі о килимок перед дверима, зайшла до середини.

          «Як же смачно пахнуть вареники… як до бабусі у село приїхала», — я примружила очі й мене поглинули приємні спогади. Згадавши де знаходжуся, пригладила плаття та поглянула направо, де був стіл. На мене з подивом дивилися чотири пари очей. Жіночка у літах, приємно й щиро посміхнувшись сказала: «О, а ми на тебе як раз і чекали. Ну, заходь». Дід, поважний дядько з широкими, кущистими вусами, що певно були його гордістю, усміхнувся й відвів погляд від мене, направивши увагу до онуків. Несподівано зойкнув, різко протягнувши палець під реберце Михася, що той залився сміхом. Ксеня суворо подивилася на них, шикнувши на братика, ніби строга мати, й рукою поманила мене сісти за стіл. Вся тривога, що охопила тіло й розум, відсахнулася, ніби від вогню, коли до рота попрямував соковитий вареник з вишнею. Всі ми наче поринули у сон, в якому було приємно і затишно, й лиш бабця не стільки їла, скільки спостерігала за нами і милувалася тому, що ті ласощі нам до смаку.

«Діду, діду, давай пісень співати!» — Михайло хоч і з’їв стільки, що вуха тріщали, проте зоставався неймовірно жвавим. Ксеня закотила очі, ніби промовляючи: «Ну от, знов за своє». Сивий дідусь, по звичці примруживши очі, від яких борознами розходилися ніби маленькі річечки, й хитрувато посміхнувшись губами з-під вус, почухав носа великим пальцем, запитав: «Ну тіки ж ти зі мною, еге ж? Що співатимемо?» Проворні очі забігали по лицям близьких людей, потім зупинилися на мені: «Ну давай там де про річку, дівчину й козака!» Оксана поцмокала, але мигцем глянувши на діда, стверджувально хитнула головою, старий поглянув на бабцю, а та й усміхнулася йому та розпочала: «Там де Я-я-я-я-трань круто в’ється…» Дід підхопив пісню своїм глибоким, низьким голосом й дітвора також підключилася до магічного дійства.

Не можу сказати що сталося, але в той момент єство моє зосередилось до однієї пульсуючої крапельки. Як проникливо й виразно лилася пісня з вуст цих людей, так вона відбивалася від кожною стіночки душі й осяювала той простір, що так довго був без живого співу. Заплющивши очі намагалася спіймати кожен звук, що лунаючи слово за словом, призводив до того, що струмки сліз мимоволі текли по щокам. Проте, не сказати, що то було від журби. Ні, напроти, сльози якоїсь легкої радості, змішалися барвами з приємною, наче легіт, печалю й вимальовували неймовірний візерунок у моїй уяві. Доспівавши, на якусь мить усі попросту сиділи у тиші, ніби ніжились на Сонці, але світилом в той час була пісня. Приємне тепло розтіклося по всьому тілу і жодне слово не було важливим у цей момент.

Прийшовши до себе, побачила, що поодаль, дід разом із малим ремонтують черевики. Старий сидів на дзиґлику, що йому було вже бозна скільки літ, бо скрипів наче ранений птах, втім був нещодавно пофарбований. В одній руці тримав шило, а в іншій чобіт, від якого трохи відстала підошва. Неймовірний хист був у триманні уваги, бо такий рухливий хлопець сидів напроти й уважно слідкував за кожним словом і настановами діда. Оксанку було чутно з іншої кімнати, щось тихесенько щебетала наче вранішня пташка. Біля мене на стільчику сиділа бабця й уважно розглядала лице. Коли я подивилася в карі очі, що досі не втратили свій цвіт, вона приємно усміхнулася.

— Вибачте, але я навіть не встигла запитати вас про…

Жіночка поклала руку мені на коліно і заплющивши очі махнула головою із боку в бік, потім пошепки сказала, що рада, що я прийшла до них, і вставши зі стільця, рукою покликала мене слідувати за нею.

          Ми підійшли до кімнатки Оксани й обережно, з-за стіни виглядали на неї. Дівчинка сиділа за столом і щось собі вимальовувала, прикусивши губу й наспівуючи дитячу пісеньку. «Ото дивлюся на неї й так приємно стає на душі…» — розчулившись, бабуся піднесла хусточку до очей. Її голос трошки здригнувся, але через мить вона усміхнено продовжила: «Знаєш, до вподоби мені, що у дітей зара можливостей більше. Ото зранку як прокинеться, то мчить брати книжку чи Лесі, чи Франка, вірші нам з дідом читає. На душі приємно стає, що зростає покоління, котрому освіта буде доступна. Най їм Бог помагає…» Вона подивилась на мене й якесь дивне відчуття охопило всередині. Бабця піднесла руку до лиця й стиснувши губи похитала головою: «Вибач мені… Не про те, не про те я тобі говорю, але дякую, що прийшла. Ми тобі з дідом завжди раді».

          Не розуміючи що відбувається, я на мить остовпіла, поки бабуся пройшла повз мене до світлиці, де сидів дід із Михасем. Оговтавшись, я пройшла по коридору, гукаючи бабцю, а завернувши до вітальні не побачила геть нікого. Посеред кімнати стояли одинокі подряпані стільчики, на обідньому столі не було запашних вареників, лиш у кутку стояла пуста каструля й тарілки. Повіяло сирістю й свіжим вітром. Я почала гукати Михайла, вибігла на двір, ступаючи босими ногами на сире, пожовкле листя. На дворі стояла пізня осінь. Серце закалатало ще дужче й було ладно вилетіти з грудей, а до горла підкотив неприємний шарик розміром зі сливку, що не давав ковтнути. Всередині похололо і я забігла назад до хати. Здавалося, що починаю божеволіти, а сивий вітерець що задував крізь відчинене вікно залишав на душі присмак жалю. У скронях пульсувало так, ніби молотком стукало по залізу й кожен удар, здавалося, призводив до запаморочення. Хитаючись із боку в бік, я підтюпцем дійшла до кімнати Оксани – пусто. На столі лежали старі малюнки й книжки. Доплелася до столу й поглянула на сторінку, що була відкрита: «Поглянь у свічадо, чий погляд зорить…», ледь розібрала я у тьмяному світлі й подивилась на стіну, що на ній висіло не примітне овальне дзеркальце. Тремтячи і стиснувши кулачки я підійшла і поглянула на себе…

          Оклик Тараса ніби витягнув мене із глибокої річки на сушу. Я мить дивилася пустими очами на себе в люстерко, що висіло на стіні. Зачесане назад темне волосся, округле підборіддя й очі, в яких збиралися сльози.

— Нарешті знайшов тебе, люба. Всюди шукав те, вже боявся що ти щезла.

— Тарасе, я бачила Михайла, бабцю й діда, садок і хату…

— Люба… Вибач, я все розумію, але нам треба все тут владнати та їхати додому. Це життя, мила моя, це життя…

Дівчина нічого не розуміючи витріщилась на свого чоловіка. Не вірить їй. Але ж очі бачили і все було як на правду. Тарас вийшов з кімнати, а Оксана вгамовуючи тремтіння подивилась спочатку на свої руки, а потім у дзеркало. На хвильку їй здалося, що бачить бабусине обличчя з темними, гарними очима. Дівчина потрусила головою й подивилася ще раз. Відвівши погляд від свічада, Ксеня наново оглянула кімнату в яку приїздила на літо. Стіни пофарбовані в приємний небесний колір, невеличке, завжди заправлене ліжко, й письмовий столик, за котрим Оксана проводила багато часу, то читаючи казочки, то малюючи пейзажі. Кому розповіси – не повірять, проте вона явно відчувала пульсацію ще живої сили, що наповняла це місце. Заплющивши очі й видохнувши, дівчина впевненим кроком попрямувала на вихід із кімнати. Якби вона повернулася й споглянула у дзеркальце, то знову побачила б карі очі, що з вдячністю дивились на неї.