Фарбовані пуделі або Шеллі, яка хотіла бути вовкодавом

“Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі”
Пролог          
Релтіг, релтіг, релтіг, релтіг…  З усіх сторін на Шеллі дивилися його лисі обличчя з чорними дредами. Оголошення про продаж рожевих кедів для фараонових собак та рекламні постери туристичних агентств ховалися під величезними плакатами з політичними новинами. 

–  Бійка на міжнародному зборищі! – кричав малий бобтейл, розмахуючи газетою.

–  Очікується нова імперія! – верещала дівчинка-курцхаар з журналом «світ як на лапі».   

– Фарбовані пуделі групуються навколо Релтіга! – горлав сусідський ротвейлер Ференц.

Шеллі уявляла, що буде на форумі. Центральна площа містечка Південна Псівка завжди була заліплена афішами, рекламою та іншим, а тепер, коли надійшли справжні сенсаційні новини…

Шеллі, власне, йшла на форум. Її малі сестра та брат учора знову гралися в «наших та пуделів», а щоб виглядати як «наші та пуделі», сестричка натягнула старий акваланг з музейної колекції, а братик пофарбував себе в павича. Тож тепер Шеллі треба купити засіб від алергії та шампунь, щоб знов зробити братика палевим.

Відчиняючи ворота форуму, Шеллі уявляла собі натовп збуджених громадян, жебраків, волаючих щоб їм «подали на хрестик» і поліцейських, що марно намагалися припинити цей балаган. Але побачивши, що там насправді діялося, вона ледь не обомліла. Якщо б сам бургомістр Південної Псівки зчепився з якимсь неслухняним собакою, вона не була б так здивована. Але на форумі не було… Нічого. Ні, звісно щасливі парочки й далі прогулювалися міністерським парком, а жебраки й далі сиділи вздовж лівої стіни мерії. Але сенсаційних повідомлень, бігбордів Національної Армії і закликів приєднуватися до оборонців країни не було.  Натомість висіли обережні рожеві плакати з повідомленнями про те, що міністр охорони чіхуа-хуа пішов у відставку, а на його місце заступив «інший політичний діяч».  Так сталося, що всі чудово знали, хто тепер міністр охорони чіхуа-хуа.

Релтіг.

Розділ 1  

Шеллі мила посуд, коли вдалині щось загуркотіло. Вона подумала про грім і продовжила терти тріснуту тарілку рушником. Але гуркотіння наближалося і якщо б Шеллі мала сказати, на що воно більше за все схоже, вона б сказала, що на торохкотіння трактора. Вона визирнула з вікна. Спершу нічого не було видно, але коли Шеллі придивилася уважніше, побачила, що прозорість повітря якась штучна, а одна хмара не рухається з місця. Новий винахід фарбованих пуделів. А ще через хвилину раптово спалахнули всі ліхтарі міста. З динаміків на центральній вежі щось лунало, але Шеллі не звертала уваги.

– Ден! Луїза! Сюди! – її молодші братик та сестричка майже одразу підбігли.

– Що там таке, Шеллі? – запитав братик.

– Пуделі? А можна нам також битися? – запитала сестричка

– Ні, дурненькі. Ви ще малі. І взагалі пішли, бо вони зараз нас всіх переб’ють просто з повітря.

Шеллі майже за комір витягнула Дена і Луїзу з кімнати, схопила рушницю і вибігла разом з братом та сестрою назовні будинку. Сказавши «біжіть за мною», вона понеслася вперед, збиваючи наляканих перехожих. Заважала завіса з їдкого диму, але думати про зір чи нюх зараз не було б обачно. Шеллі старалася стелитися по землі, щоб дихати хоч більш менш нормальним повітрям. Але диму ставало все більше. Вона вже бігла так, як бігла, щоб лише вирватися з цього пекла… Раптом все закінчилося.  Диму не стало, але й землі під ногами – теж. Маючи нарешті змогу розплющити очі, Шеллі обережно підняла вії. Вона летіла в якусь річку. Інстинкт спрацював миттєво – вона в паніці витягнула лапи і якимсь дивним чином зачепилася за великий камінь в скелі. Раптом вона побачила, що зверху  летять Ден і Луїза. Знов страх. А тоді одна мить, все затягнулося білою плівкою, потім вона розсіялася і Шеллі побачила, що Луїза стоїть біля неї і відсапується. Шеллі подивилася нагору. Оце так мало вони пролетіли? Скеля була висотою всього в десяток метрів. То може, Ден не розбився? Несподівано знизу пролунало:

– Гей, народ, стрибайте сюди! Тут круто!

Це був Ден.

– Як думаєш, – тихо спитала Луїза. – Там справді безпечно?

– Не знаю. Але що нам ще залишається робити, окрім стрибати?

І Шеллі перша стрибнула в річку. Спочатку вона побачила лише водорості. Тоді вона розгледіла рибку, тоді ще одну рибку а потім зрозуміла, що річка так і кишить цими рибками. Шеллі всміхнулася й засміялася (ну, наскільки це можна зробити під водою). А тоді виринула і сказала:

– Ну, в тебе тут і справді океанарій. Добре, давай вибиратися звідси.

Вони вибралися з річки на сушу. Це була вузенька повільна протока. Правим берегом була скеля, а зліва починався ліс. Саме туди й вилізла Шеллі з братом та сестрою.

– І куди тепер? – спитала Луїза.

– Ви – в Північну Псівку.  Я – в Ексерчітус.

– Але чому? – хором захлипали Луїза і Ден.

– Бо я, на відміну від вас, повнолітня, і мене вже приймуть в армію.

Ден і Луїза перезирнулися. Тоді брат сказав:

– Слухай, Шеллі, я розумію, що ти вже налаштувалася, але тобі всього півтора роки. Ти ще цуценя. Тобі не можна на війну.

– Я? Цуценя? Та ви що…

–  А ще, – безжально продовжував Ден. – в армію приймають тільки вовкодавів, вівчарок окрім коргі, ротвейлерів…

– Боксерів, стафів, доберманів, всіх «булів» і болонок.

– Що??? – вигукнула Шеллі. – Болонок? Та це ж малі собаки, які взагалі воювати не можуть!

– Ти не знала? А, я й забула, що ти не читаєш газет. Так от, недавно для болонок придумали  спеціальний пристрій. Це така прозора куля з вивірчиним колесом. Болонка в ньому бігає і стріляє спеціальними голочками. Уявляєш?

– Фантазуєш… – пробурмотіла Шеллі, але вже не так впевнено.

– Неправда! А ти мені ніколи не віриш!

– Ти пам’ятаєш хоч раз, коли я тобі не повірила?

– Так!

– І коли ж?

– Щойно!

– Ну добре, вірю. Але коли я приїду в Ексерчітус і виявиться, що такого немає…

Розділ 2 

Ексерчітус був незвичайним містом. Це був військовий центр – там стояли казарми, офіцерська вежа і величезні сховища зі зброєю. Мирних жителів там майже не було – хіба що родичі військових. До таких і  подалася Шеллі, коли віддала бабусі Дена й Луїзу. 

Зустріли Шеллі Мері і Джон приязно. Трохи провагавшись, вона розповіла їм справжню мету приходу. Вони спочатку були вражені.

– Ти… Ти не розумієш! Не можна тобі в армію! Не… Ну… Це просто безглуздя, недарма хтось пише закони. Вони можуть мати сенс, ти не думала?

– Цей – дарма!

– Ні!

– Ну якщо не хочете, то я мабуть не буду вас обтяжувати своєю присутністю… – пробурмотіла під ніс Шеллі і пішла до дверей.

– Стій! – вона різко розвернулася. – мабуть все ж таки допоможемо тобі.

– Ви погоджуєтеся?

– Так. Це безглуздя, але… ну добре, давай снідати.

На сніданок були чудові млинці з ананасами та куркою. Шеллі, Джон і Мері схрумали їх усіх, залишивши порожню тарілку з дрібними крихтами. «Для птахів», сказала Мері і винесла їх у двір. Поки вона сипала пташкам крихти, Джон запитав:

– А як ти плануєш в армію? Стривай, ти ж лабрадор… – Джон запустив голову в величезну книжкову шафу, повну пилюки, і, чхаючи, плюхнувся на стілець. – Ось. Книга. Знайшов.

На темно-зеленій обкладинці було золотими фігурними буквами виведено:

ВІЙСЬКОВИЙ ПОСІБНИК – ЗВАННЯ І ПОРОДИ ВІД А ДО Я.

– Так… Л… Лабрабдудль… Ось, лабрадор ретривер!

– Чудово. І ким я можу бути?

– Е… Ось тут. Шифрувальником повідомлень, – теж мені військовий, форкнула Шеллі. – Медиком, бойовим медиком і шукачем.

– І все???

– Все… – розгублено пробурмотів Джон. – Тут більш нічого немає.

– Маразм якийсь… Ну добре. Все одно план є. В вас знайдеться балончик сріблястої фарби?

Наступного дня до казарми підійшов вовкодав. Він був малий, як на вовкодава, але в армії не було особливих тестів на розмір. Вовкодав – і добре. Хай собі воює. Тому малого вовкодава Анну ніхто навіть не зупиняв. Просто дивилися трохи здивовано – і все. Тому Анна без перешкод дісталася каси реєстрації. Відлюдькуватий пес незрозумілої породи відсутнім голосом сказав:

–  Ім’я.

–  Анна.

– Прізвище.

– Кареніна. – бовкнула Шеллі перше, що прийшло в голову. Неграмотний пес записав прізвище в журнал.

– Вік.

– Півтора роки.

–  Досвід.

– Ніякий…

– Ясно, цивільний. Проходь за інструктажем в кімнату з номером двісті двадцять три. Ти тепер в двісті двадцять третьому… Ну як воно там називається. Неважливо. Тобі ще скажуть.

–  Дякую! – сказала Шеллі. Пес не відреагував.

Шеллі побігла до ліфта і натиснула «200» – бо там були тільки сотні. Однак, коли ліфт зупинився, вона побачила номери кімнат 1, 2, 3 і так далі. Дивно – подумала Шеллі, але побігла вздовж дверей. Сто п’ятнадцять, сто шістнадцять… О, сходи. І вздовж них – також двері. Сто сімнадцять, сто вісімнадцять… Але сходи були дивними. Щойно Шеллі стала на них, вони пішли назад. І до того ж швидко. Шеллі бігла, бігла, вибиваючись із сил, поки нарешті не впала нагорі. Тоді вона попленталася далі. Двісті один, двісті два… Ось і двісті двадцять три. Шеллі слабко потягнула за ручку двері. Вони відчинилися. В кімнаті сиділи ще декілька собак – переважно вовкодави і вівчарки. Найсуворіший вовкодав у воєнній формі, прикрашеній, мабуть, сотнею нашивок, замість привітатися уважно подивився на Шеллі, чогось чекаючи. Вона невпевнено віддала честь. Вовкодав теж віддав честь і сказав:

– Ім’я. – ой, ні.

– Анна.

– Прізвище.

– Ка… Тобто Бульорківна.

– Чого вагаєшся?

–  Та псевдонім в мене Катеринівна, от я й плутаюся вічно. – на ходу вигадувала Шеллі.

Вовкодав пирхнув, але не став заперечувати.

– Нехай. Значить так, Анна Бульорківна, цивільний, вовкодав. Місто проживання.

– Е… Південна Псівка.

– Чого вагаєшся?

– Ну, її ж зруйновано.

– Ясно. Ти про це. Тоді одразу Ексерчітус. Вік.

– Півтора роки.

– Ага. Зрозуміло. Тоді… Шикуйсь! – раптово крикнув він. Собаки зі страху витягнулися в струну на місці. – Шикуйсь!!! – ще голосніше раптом загорлав він. Собаки перезирнулися і стали в шеренгу.

– А тепер… Вибираємо зброю!

Декілька вівчарок на цьому тяжко задихали. Шеллі не було страшно – вона цікавилася зброєю і тепер, коли можна вибрати, не збиралася упускати шанс ще щось дізнатися.

Вовкодав провів їх до дверей. На них номера не було – тільки напис, «ЗБРОЯ І ОБЛАДУНКИ». Коли вовкодав відчинив двері, у Шеллі аж запаморочилося в голові від такої кількості мечів, булав, щитів та іншого. Тут також були бумеранги, ножі, диски, списи, луки зі стрілами і… А це що за штукенція? На прозорій кулі з колесом всередині була наліпка:

ДЛЯ БОЛОНОК. НЕ ЧІПАТИ. СМЕРТЕЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНО

Для болонок… Отже, Ден і Луїза не вигадували.

– А що це? – запитала Шеллі у вовкодава, показуючи на кулю. Пояснення Дена не надто її влаштовувало.

– Вибери зброю, потім будеш задавати питання. Чотири предмети – в лапах, два – на собі.

– Як це? У мене ж і є чотири лапи.

– Вам крила видадуть, дурна. Все, досить. Іди за зброєю.

– Крила???

– Іди за зброєю!

Шеллі вибрала для себе щит для задніх лап, легкий лицарський кинджал, метальний диск з системою повернення (для того, щоб зловити, в комплекті йшли спеціальні супер тверді рукавиці) і лук зі стрілами з лазером та електрошокером всередині. Це було винайдено спеціально від машин та інших механізмів, а та штука, яка підірвала Південну Псівку, таки дуже вразила Шеллі.  На пояс вона повісила «сокиру Тора», яка теж вміла метати електричні заряди, а замість важких обладунків знайшла для себе паперово-резинову форму, що не проводить електрику.

– Гей, давайте сюди! – раптово гукнув вовкодав.

Коли всі прибігли, він побачив доволі дивну компанію. Велика східноєвропейська вівчарка приповзла на спині, вертячись, як черв’як, бо у всіх чотирьох лапах тримала по страшнуватого вигляду мачете, а на животі в неї лежали ще два.

– Про запас. – пояснила вона, тим часом, як інші просто падали з реготу.

Вовкодав (не інструктор) прийшов, гримаючи важкими лицарськими обладунками. Окрім шолома з рогами його голову захищали ще й величезні піхви в увесь ріст, з яких він марно намагався витягнути такий самий гігантський дворучний меч. Ще одна вівчарка прикотилася, жонглюючи одразу чотирма шаблями, а лазерний спис стояв на носі. До того ж, вівчарка випадково увімкнула його і тепер він повільно пропалював дірку в залізній стелі. Вовкодав-інструктор з невдоволеним бурчанням вимкнув лазер, втомлено потягнувся і потрусив язиком, змахуючи краплинки поту.

Розділ 3 

– Гей, як тебе звуть? – гукнув веселий бультер’єр в білосніжній формі. «Капітанська» – підказала якась чорна вівчарка, що проходила повз і побачила, як Шеллі витріщається на «білу ворону».

–  Ше… Анна!

– Яке гарне ім’я, «Шеанна»! А мене звуть Адам! – представився бультер’єр. – А ось цю панночку звуть Кеті!

– Я Кеті Еркіделлі. Бельгійська вівчарка.  – сказала чорна вівчарка, що розповіла Шеллі про капітанську форму.

– А можна мене звати просто Анною?

– Чому? – здивувався Адам.

– Е… Я просто вважаю, що довгі імена призводять до відчуження собак від реальності і розвитку хвороби Альцгеймера. Також це стимулює гостру нехватку вітаміна D і С, що може призвести до рахіту або цинги. А ще довгі імена наносять глибокі психологічні травми, про це можна прочитати в «філософії психології від Дональда Емптікара».

Вражений несподіваними патологічними знаннями Шеллі, Адам не став заперечувати. Лише сказав:

– Кеті теж дуже гарний медик! Вам буде, я думаю, цікаво порозмовляти. Ну знаєте, я десь читав, що розмова двох ерудитів призводить до позитивного впливу гормонів кісткового мозку на дезоксирибонуклеїнову кислоту. – останні два слова він сказав скоромовкою і чомусь аж засвітився від щастя. Шеллі озирнулася на Кеті. Вона миттю стала серйозною медичною воячкою, але крізь шляхетний і праведний вираз очей мерехтіли вогники капосної бунтарки.

Коли Адам кудись відвернувся, Шеллі підбігла до Кеті і спитала:

– Що в вас там сталося з капітаном?

–  А, це… Мені колись дуже не хотілося йти на одну військову операцію. Тому я вигадала казочку, що смертельно хвора на жахливу заразу і якщо мене зараз не відіслати подалі, всі  будуть заражені. А «на пам’ять» сказала, що вилікувати мене можна тільки настоєм з дезоксирибонуклеїнової кислоти. Після цієї операції я повернулася, і сказала, що знайшовся заморський лікар, який знає як цю хворобу лікувати і тепер я здорова. Не певна, що він повірив – але слово «дезоксирибонуклеїнова кислота» вивчив.

Раптом Адам гукнув:

– Анно, тобі там дещо привезли!

Що їй можуть привезти?

– Йду! – відповіла вона, махнула Кеті хвостом на прощання і побігла до Адама. Він стояв біля фургончика. Поруч стояли ще два собаки в воєнній формі. Вони тримали пакет з написом «обережно, крихке».

– Що це? – поцікавилася Шеллі.

– Крила. Тобі. На розмір підібрали, малий вовкодаве.

– Ого! Крила! А як…

Але доказати Шеллі не встигла. Пакет хтось розрізав і показалася складна конструкція. Шеллі запитально подивилася на капітана. Він кивнув головою і сказав:

– Надівай!

Шеллі влізла в крила. Щойно вона сіла на правильне місце, ремінь пристебнув її сам і загорілася зеленим кнопка з написом «НАТИСНУТИ». Шеллі обережно натиснула кнопку. Мотор повільно загув. На цей раз зеленим спалахнула півсфера з ручкою. Засвітилася стрілка, що вказувала від ручки на півсферу. Треба їх торкнути? Шеллі так і зробила. Нічого не сталося. Але раптом червоне коло оточило регулятор чогось і спалахнуло слово:

ШВИДКІСТЬ

Ага, отже вона була на нульовій швидкості. Шеллі, не відлучаючи ручки від півсфери стала повільно рухати бігунець. І крила потягнули її вверх. Управління виявилося доволі легким – тільки треба було постійно слідкувати за ручкою щоб не врізатися в якесь дерево. Коли Шеллі приземлилася, всі так і хотіли розпитати її про політ. Але Шеллі сказала, що дуже голодна і розповість за супом. Усі погодилися, а особливо товстий Адам.

Розділ 4               

Нарешті. Це ж треба було так довго чекати. Сидіти собі в наметах і чекати, поки не стане обов’язково. Вони врешті решт вирушають на пуделів. Повітрям, тобто на крилах. Виявилося, що крила можна поставити на автомат і справді тримати всю зброю. Але поки до пуделів було далеко, Шеллі склала її на спеціальну поличку, звідки в разі небезпеки її можна було швидко взяти. Більшу частину дороги вона балакала з Кеті. Чорна бельгійська вівчарка дуже цікавилася тим, як виглядала Південна Псівка і той прилад, який її зруйнував. Вона казала, що дала б йому лазерно-електризованим списом. Це було щось новеньке. Шеллі попросила показати його і Кеті зняла з пояса дивну пластикову палицю з держаком, обмотаним резиновою стрічкою.

– На, потримай! – сказала Кеті і дала палицю Шеллі. Вона взяла її… і ледь не вронила. Палиця була дуже важкою.

– Там всередині вода. – пояснила Кеті. – Бо вона добре проводить електрику. Трохи ближче до ручки ця електрика генерується… Не скажу як, бо не знаю… і вистрілює з дірочки на кінці. А лазер ось, маленька кнопочка.

– Класно! – визнала Шеллі.

Решту часу вони летіли й обговорювали лазерно-електризований спис і інші винаходи. Аж поки сирени не загули, що нас знайшов радар пуделів.

Який піднявся шум! Всі кричали, перебивали одне одного – словом, Шеллі уявляла собі армію  більш дисциплінованою. А вона виявилася найбільш схожа на шкільний клас. Всі подоставали зброю, Кеті і Шеллі одночасно виставили своє «електричне» обладнання – спис і лук зі стрілами. Кинджали теж загрозливо блиснули кровостоками. Вдалині показалися пуделі.

В західному небі вони були лише силуетами, та ще й доволі далеко. Але вони швидко наближалися. Неприродні контури собак з мечами і гострими пропелерами. Адам не зупиняв команду, а навпаки – гнав її все скоріше. Декілька собак виставили напоготові довжелезні списи. Пуделі були все ближче. Шеллі натягнула стрілу на тятиву і стала чекати. Раптом вона побачила, як чиясь лапа в рядах пуделів робить теж саме… Реакція була миттєвою – Шеллі відпустила стрілу. В той самий момент, як вона звільнилася від тятиви, з наконечника вирвався електричний заряд. Але він попрямував не в ряди пуделів. Натомість страшна блискавка врізалася в іншу блискавку – від стріли пуделя – і простір між арміями заповнився гарячим жахливим світлом, з якого вилітали маленькі блискавки. Деякі крила просто не витримали такого навантаження і лопнули. Їх хазяї випустили парашути, що чіплялися за дерева. Нарешті блискавка згасла і пуделі, ревучи від страху та злості, ринулися в бій.

Вигідніше за все було різати крила – тоді пес, падаючи, міг збити інших. До Шеллі майже одразу підлетів якийсь пудель. Він виглядав страшно. На боках були вистрижені та намальовані блакитним крила, а спина була стилізована під різнокольорове хвостове пір’я павичів. Голу морду нафарбували в червоний колір, а єдиний жмут хутра на лисому хвості – в рожево-помаранчевий. Сфери шерсті на лапах були зелено-блакитного кольору. Пес підняв свій меч і замахнувся… Шеллі ще ніколи не фехтувала. Вона підняла свій кинджал і спробувала відбити удар суперника. Але той несподівано увів свій меч в сторону і зброя Шеллі лише розітнула повітря, та ще й собаці довелося перевернутися догори дригом, щоб кинджал не вдарив її саму. Але саме це і врятувало її. Меч пуделя просвистів над самим вухом Шеллі – там, де раніше був бік. Важкий меч зі значно більшою силою полетів до господаря, але пудель був міцніший за Шеллі і зупинив його. Меч знову зібрався обрушитися на собаку, і вона, запанікувавши, звернулася в клубочок. І знову удало. Бо до задньої лапи був прикріплений щит і важкий дворучний меч супротивника вдарився в нього. Полем бою рознісся тяжкий гул, а пудель не втримав свою зброю, вона зірвалася з петель, які прикріпляли її до лапи і понеслася по полю. Пудель в паніці завмер, шукаючи будь яку зброю на тілі, але нічого не було окрім щита. Він спробував ударити Шеллі ним, але з цього мало що вийшло – вона, не вмикаючи електрику, відбила його удар сокирою. Щит полетів вниз услід за мечем. Шеллі наставила на беззбройного супротивника сокиру Тора… Але майже одразу опустила. Пудель витріщився на неї, як динозавр на курку. А Шеллі несподівано для себе прошепотіла:

– Біжи! Біжи поки можеш!

Пудель, користуючись зручним моментом, справді дременув геть, а Шеллі зчепилася з ще одним – блакитно-жовто-салатним –  нападником. На цей раз вона мусила захищатися, тому сокира постійно стріляла зарядами. Але то був дивний пудель. Всі електричні заряди відбивалися від нього і йшли в крила, де щезали. А крила були теж незвичайні – вони були гнучкими і махали, мов справжні. Власне, в армії Шеллі були собаки зі справжніми крилами. Але ці явно штучні – бо після кількох невдалих спроб зі списом Шеллі вирішила спробувати метальний диск. І коли пудель вдало вивернувся, диск порізав поверхню крила, тоді іншу сторону і повернувся к Шеллі. Пудель почав було втрачати управління, але ненадовго. Дірку в крилах затягнуло якоюсь дивною перламутровою рідиною, вона застигла і крила знов стали нормальними. Шеллі була вражена і налякана. Він що, безсмертний? І чому він дістався не звиклим до боїв Кеті чи Адаму, або комусь ще? Чому їй, Шеллі з Південної Псівки, яка прикидається вовкодавом? Тоді Шеллі не витримала. Вона, автоматично махаючи кинджалом навколо себе, роззирнулася і побачила неподалік Кеті. Вона зчепилася з рожевим пуделем і було явно видно, що фехтують професіонали, а не дівчинка з провінціального містечка. Клинки так і вдаряли одне в одне, і, здавалося, навіть грали народну пісеньку про «побачив, побачив прекрасну дівчину, побачив, побачив, я хаскі Галину». Шеллі крикнула Кеті, бачачи, що нічого окрім меча на щита в неї до бою не йде:

– Кеті! Кеті, дай мені списа!

І Кеті дала. Вона одним елегантним рухом вивернулася від меча супротивника і кинула спис в сторону Шеллі. Собака зловила його, але Кеті була дуже сильна і спис навіть з Шеллі, яка трималася за палку, не зупинявся. Шеллі крутилася, бігла назад – але в повітрі не працювали ті прийоми, які могли спрацювати на землі. Спис невмолимо ніс її до супротивника – того самого непереможного пуделя. Шеллі з останніх зусиль натиснула кнопку лазера… Але то був не лазер. Вона переплутала кнопки. Спис вистрілив таким могутнім зарядом, що крила Шеллі потріскалися й впали вниз. Вона залишилася висіти на списі, який теж мав скоро упасти. Шеллі заплющила очі, гадаючи, що зараз впаде вниз… Але не падала. Коли вона все ж таки підняла вії, то побачила дивну картину. Зі списа Кеті вибиваються цілі блискавки струму, а пудель намагається тримати їх такими самими, які посилає в сторону Шеллі. Це все було схоже на битву двох Зевсів – справжні блискавки кожну секунду осявали сутінкове небо. Це було як в фантастичних фільмах – супротивники, що метають одне в одного страшні заряди світла та гибелі. Саме на цьому взаємному струмі і тримався спис. Що буде, якщо хтось із них переможе – Шеллі не уявляла. Точніше уявляла – вона полетить донизу – але як цьому запобігти? Раптом Шеллі побачила, що якийсь незнайомий бульдог направляє стрілу на її суперника…

– Ні! – заволала Шеллі. Якщо впаде її суперник, впаде й вона. Хіба що… – Стріляй в списа!

І він вистрілив. Стріла попала точно в дерев’яну частину списа пуделя і вибила його з лап.  Шеллі почала падати, але спіймала спис супротивника і знову з’єднала блискавки. Вони якимсь чином продовжували тримати її над землею. Тепер Шеллі почувалася непереможною. Коли хтось підлітав до  неї, вона на роз’єднувала струмінь і запалювала крила, а тоді суперник, волаючи про допомогу, скидав їх і падав униз. Іноді їх ловили інші пуделі, але в більшості випадків вони просто чіплялися за гілки густих дерев і залишалися висіти там – попечені, подряпані та безпорадні. А Шеллі, бачачи, що ніхто вже не бажає до неї підлітати, стала розважатися з блискавками – то зблизить списи, щоб аж шар утворився, то  одночасно з блискавкою лазер включить – тоді блискавка на мить стає фіолетовою або червоною. Та раптом все скінчилося.

Шеллі не знала, як зрозуміла, що битва закінчилася. Вона стала повільно спускатися на землю. Це було трохи складно, бо крил не було, а лазери для найменшого руйнівного ефекту можна було розривати хіба на кілька секунд. Але врешті решт Шеллі торкнулася лапами землі і з полегшенням вимкнула обидва списи. Відчуття було таке, ніби щойно завершився землетрус. Собачка роззирнулася. Це був дивний краєвид. Вони стояли на галявині біля лісу. Спереду простирався степ без єдиного дерева. А позаду, в лісі, лежала купа ранених пуделів та наших. Туди вже потрусили медики, по дорозі зриваючи якісь трави. Але ці медики не були схожі на лабрадорів, золотистих ретриверів чи чесапік-беїв (а саме вони зазвичай виконують цю роль). Не були вони й пітбулями, бульдогами… Страшенно втомлена Шеллі лежала посеред галявини, набитої пуделями. Як? Вони програли? Треба бігти! Куди? Кеті! Адам! Думки ураганом проносилися в неї в голові. Це були просто розкидані страхи, обурення, розчарування, протести. Шеллі більше не хотіла залишатися в армії. Але й піти не могла. Вже пізно. Вона тихо, під прикриттям кущів, поповзла до найближчих крил. Вона дуже здивувалася, зрозумівши, що це її крила. Вони, звісно, були подряпані, потріскані і взагалі в не дуже доброму стані, але розробники такого приладу явно постаралися, щоб коли крила вдарялися об землю, вони були мінімально пошкоджені. Ремінь не порвався і Шеллі одягла крила на себе. До речі, – подумала вона. – А чому пуделі нічого не бачать? Так, справді, а чому? Шеллі повільно повернула голову лицем до пуделів. Всі вони дивилися в одну сторону. Туди, де чорна малінуа вела за собою на мотузці чотирьох полонених.

Шеллі нарешті могла дозволити собі розслабитися. Політ відпочинку не давав, бо крила вічно влаштовували сюрпризи – то проваляться метрів так на шість, то забуксують і – хоч лапами дригати можна – з місця не рухаються, то ривками рухаються вперед – аж качає зі сторони в сторону. Але зараз можна було відпочити. Вона знаходилася біля табору полонених з «непудельської» сторони. Тут було тихо і похмуро. Ліс закінчувався і починалося болото. І взагалі, було якось неприродно темно. Щоправда, таке враження могло виникати, бо зараз ніч. Але Шеллі вже було все одно, хай лиш тільки дадуть їй відпочити і – якщо пощастить – поїсти. Собачка знайшла недоїдені рештки вечері на землі і з’їла їх усіх. Це була не найсмачніша їжа, на тарілках лежали лише горіхи та якась засохла риба, але живіт задоволено забурчав і це було ознакою того, що можна лягати спати.

Розділ 5 

Коли Шеллі прокинулася в невеличкому кублі під коренями дерев, було вже за південь. Хтось радісно тормошив її. Шеллі невдоволено відкрила одне око і сон як вітром здуло. Сонячним, бо звичайний надто повільний. Над Шеллі стояла чорна малінуа Кеті.

– Ура! Ти прокинулася! А я вже, певно півгодини трушу тебе.

– Ну привіт! Я прокинулася. А їжа в тебе є?

– Та повно! Йди сюди. Тільки запам’ятай – тепер тебе звуть Елла, тобі два роки і ти, – суворо зі смішинкою в голосі сказала Кеті. – ніякий не вовкодав, а лабрадор ретривер. Тому змий всю цю фарбу, я уявляю, як вона тебе замучила.

– А як ти здогадалася?

– Дуже легко. По-перше, ти занадто мала.

– Я знаю. Але ніхто більше не здогадався.

– Я теж. Але це було для мене приводом перевірити. Я знайшла старезну книгу про породи – бо зараз таких ніхто не видає, всі і так знають всіх – і подивилася ознаки вовкодава. І тобі підходила лише одна – шерсть. Вона і справді жорстка і сіро-срібляста. А тоді… Морда в тебе справді витягнута як в вовкодава, але не загострена. Живіт надто великий… Ні, він нормальний для лабрадорів, бо в них інша будова тіла… Розмір – ну на півтора роки це мало, але в принципі нормально. Але в тебе надто довгі вуха, пухнастий короткий хвіст… Словом, всі ці ознаки підходять для лабрадора.

– Ну добре, ясно. Але тепер вже не має значення. А ти хто? Ну, тепер?

– Я і є чорна бельгійська вівчарка. Мене звуть Марія.

– Чудово. Елла і Марія. Ну пішли снідати.

Сніданок у Кеті був значно смачніший, ніж залишки їжі полонених, як пояснила новоспечена Марія.  Вони навіть їли справжню яловичину – а про це Шеллі, відколи покинула Ексерчітус, могла забути. Раптом вона дещо згадала.

–        Кеті, я хочу дещо спитати.

–        Питай.

– Чи був серед тих полонених, яких ти вела, величенький звично стрижений пудель з жовтими, синіми та такими… кислотно-салатовими плямами?

– Був! І що?

– Що ви зробили з його крилами?

–  Нічого! А що? Віддали якомусь вояку. Хоча що це я, не якомусь. Це перший лабрадор ретривер в армії… Ні, перші два. Їх разом прийняли. Молоді ще, сильні, вперлися от їх і пустили.

– Ого! Класно! – Шеллі і справді подобалася новина. Розділення в армії на породи їй,   навпаки, не подобалося.

– Гей, доїсте – приходьте, треба рознести оце пуделям. – гукнув якийсь хаскі і з відразою показав на величезну корзину черствих булок та пляшок води. – По хлібині й пляшці кожному! А, ще забув… Там поруч коробка з вареними яйцями. Візьміть ще й її.

– Знаєш, що? – тихо сказала Шеллі. – Давай намастимо ці булки маслом, а воду скип’ятимо і вкинемо якусь ромашку?

–        Навіщо? – здивувалася Кеті.

– Мені просто шкода цих пуделів. Більшість з них, скоріше за все, просто військові і мають виконувати те, що їм кажуть. Вони ж не винні в тому, що в нас війна. Її почали не вони.

– А хто ж? Не ми, це точно.

– Ні. Не ми, не пуделі і не чіхуа-хуа. Релтіг.

– Добре. Переконала.

Кеті і Шеллі намастили хлібини маслом (розрізавши їх на дві частини), а замість води зробили чай з медом, і ще й взяли декілька шматків яловичини. Тому вони запізнилися, і, щоб не попастися на очі командиру, тихо злилися з натовпом, що роздавав полоненим їжу. Пуделі, бачачи справжній чай, справжній мед і справжні бутерброди, та ще й свіжу яловичину, просто божеволіли, трясли Шеллі й Кеті за обладунки і казали, що зроблять для них, що завгодно. «Мабуть їх тут зовсім голодом морять» – подумала Шеллі. Полонені брали бутерброди, клали на них рибу і все йшло за планом… Поки Шеллі і Кеті не помітив пудель, якого схопила Кеті і з яким боролася Шеллі. Собаки хотіли його швидко проскочити його, але не вийшло. Пудель схопив їх за хвіст і притяг в кут.

– В вас нічого не вийде, телепні. Так, ви мене схопили, але… Завтра мій винахід, Атреб, вилетить і знищить вас. Ми теж загинемо, але це мене не турбує. Нехай. Головне, що всі ми побачимо перемогу нашого народу, а не того інтернаціоналу, яким є ви. І якби всі пуделі, чіхуа-хуа разом з Релтігом і ви спробували зупинити машину, ви лише набралися б електричного струму на все життя.  Класно, правда? Крута оборона на все життя. От тільки життя в вас довгим не буде.

Шеллі і Кеті перезирнулися. Обидві собачки розуміли, що на них зараз падає відповідальність за всю перемогу чи поразку.

– Вибачте… Але як ми можемо зупинити його? Невже це неможливо? – розпачливо спитала Кеті.

– Можливо. – хитро зіщулився пудель. – Але я нічого не роблю безкоштовно.

– Ми заплатимо скільки завгодно! – молила пуделя Шеллі.

– Ге, гроші мені не потрібні. Я хочу від вас іншого.

– Ну, чого? – почала втрачати терпіння Кеті.

– Хочу свободи. Для мене і моїх братів і сестер з цього полону.

– Але ж як… – пробурмотіла Кеті. – ми не маємо права…

– Так. Ви не маєте права. А прошу не права, а свободи. Як сказав великий Хтось, «на війні всі засоби законні».

Частинку прислів’я «й в любові» пудель відкинув. Забув, напевно.

Розділ 6
Дві фігури скрадалися наметовим містечком, обережно ставлячи чорні лапи на землю. На кожному кроці вони вглядалися вперед – а раптом гілка, наступиш, трісне, всі і прокинуться. Але гілок не було. Декілька разів сипалося мілке каміння і фігури аж застигали від страху на місці, не в змозі поворухнутися. Та все закінчувалося добре, ніхто з наметів не виходив. Коли фігури підійшли до височенного паркана, одна з них, з міцним хвостом та лежачими вухами прошепотіла:

– Я можу перелізти.

– Давай. Якщо що, підтримую.

– Тільки від криків «давай» втримайся, добре?

–  Згодна. Лізеш?

– Так. Лізу…

– Хоча ні, стій. Полізу я.

– Чому?

– Бо ти товста.

Сперечатися не було сенсу, хоч товстою Шеллі зовсім не була. Кеті полізла вгору. Все поки йшло добре. На стіні було багато виступів, за які можна було чіплятися. І ось Кеті вже наверху… Аж раптом завила сигналізація. Камера на куту стіни явно збиралася сфотографувати собак, але Кеті звісила вниз задні лапи і вчасно направила її в небо. Шеллі, не маючи іншого вибору окрім лізти, стрибнула вгору. Вона знаходилася трохи далі від стіни, ніж була Кеті, і мала змогу трохи розбігтися. Тому вона злетіла на стіну… І зіштовхнулася з Кеті. Чорна бельгійська собачка з останніх сил трималася на стіні. Та Шеллі дала їй новий поштовх, і двоє собак разом полетіли у табір полонених – подалі від собак, що вискочили з палаток, камер (всередині їх не було, бо в табору не було достатньо грошей, а точніше комендант поскупився) і виючих сигналізацій.

– Ти тут? – спитала Шеллі, вибираючись з сіна і обтрушуючись.

– Так. – відповіла Кеті, роблячи теж саме.

– Тоді пішли шукати нашого злого генія та його братів та сестер.

Собачки стали скрадатися табором. Перші десять хвилин все йшло без пригод. Але тоді Кеті і Шеллі почули звуки лап. Вони стали гарячково озиратися. Куди сховатися? Нарешті вони помітили купу сміття трохи позаду і лягли за неї, прикривши себе пластиковими пляшками та банановими шкурками. Переслідувачі покачалися за півхвилини. Вони волали, тупотіли ногами і взагалі всім своїм виглядом показували злість. Але мимо купи сміття вони пробігли, навіть її не помітивши. Темно було. Дуже темно.

Кеті і Шеллі вилізли з покриття і швидко побігли до місця, де сидів «злий геній». Злий геній не спав, а малював якусь схему на піску. Побачивши Кеті з Шеллі, він сказав:

– Ну, добра ніч. Знайшли все-таки собі права?

– А можна тихіше? – прошепотіла Кеті.

– Ні. Вони не знають плану табору, і взагалі це охоронці, які раніше не охороняли. З цивільних знову набрали. Справжніх вояків на війну. Ваші потерпіли ще одну поразку. Під річкою Оляною.

– Оленою… – машинально виправила Шеллі.

– А все тому, що нас допомагають винаходи, машини! А ви все на мечах! Давно пора вже залишити це старомодне дрило. Добре. Щось я заговорився. Пішли.

– Куди?

– В нас була угода, що ви визволяєте мене і моїх братів та сестер. Забули?

– Ні…  Йдемо.

Собаки обережно вибралися з ділянки «злого генія». Нічну тишу розтинали голоси охоронців табору. Вони кричали, перебивали одне одного, тож ніхто не міг почути, як троє скрадаються до камери одразу за їхніми спинами…

– Гей, Розі! Вилазь! – прошепотів пес.

Ще одна фігура вилізла прямо з землі. Шеллі застогнала, підраховуючи, скільки правил вони сьогодні порушили.

– Розі, сюди. Йдемо за Джеком. – знов сказав «злий геній».

– Добре, Ів. – так його, виявляється, звуть Ів…

Тепер вже чотири постаті скрадалися табором полонених. Суха трава шаруділа під лапами. Починало світати. Тепер патрулі ходили табором повсякчас, а не як раніше – «підемо чайку вип’ємо,  а тоді вже на патруль». На щастя, частину, де знаходилася кімнатка Джека, майже не перевіряли – надто вже далеко вона була від місця камери. Тому коли пудель переліз паркан за допомогою Шеллі, Кеті і Іва (Розі сказала, що має дивитися чи нема патрулів), вони безперешкодно дісталися ділянки останнього брата – Діка, як сказала Розі. Але там їх чекав сюрприз. Дік, виявляється, вже сам втік цієї ночі. І зараз його житло аж кишіло охоронцями і військовими. Побачивши незваних гостей, вони розкрили очі і почали казати:

– Ну, доброго ранку, Розалінда Клімпер… Тут ще й Джексон, братик. Чудов…

Але договорити він не встиг. Пуделі, Шеллі і Кеті миттю кинулися до лісу.

Скільки часу продовжувалося переслідування, ніхто не знав. Всі п’ятеро собак перелетіли через недобудований задній паркан і плюхнулися в охоронний рів. Виявилося, що більша частина пуделів ніколи раніше не плавала і Джеку, Шеллі і Кеті довелося переправляти їх на собі. Вибравшись з води, Ів одразу перестав бути безпомічною дитиною. Він з невідомою ціллю направив всіх до купи пакетів біля паркану. Але виявилося,  що в цих пакетах – нові крила. Всі одягли їх і спорхнули в небо. Охорона не відставала. Але так вийшло, що їх врятувала присутність Розі, Джека і Іва. Бо пуделі, ці винахідливі загарбники, поставили електричний щит (так його для себе назвала Шеллі) навколо своєї території. І щоб пройти крізь нього, треба мати або спеціальну печатку від Міністерства Пуделів (її підробити неможливо, Ів пояснював, але Шеллі нічого не зрозуміла), або трьох власне пуделів. І трьох пуделів вони мали. А от охорона не встигла проскочити на їх дію. Якщо б в них були механічні крила, вони б зламалися і все. Але пара охоронців були літаючими собаками і вони витримали удар струмом.  Хоча бажання стукатися в щит і далі в них явно не було.

Розділ 7 

– Ось тепер можна проводити наш акт. – сказав Ів.

Шеллі і Кеті аж рота роззявили. Вони не чекали, що Ів збирається так просто виповнити їхню угоду. Ів швидко зрозумів, чому вони завмерли.

– Пуделі – не демони. – хижо всміхнувся він. – Ви, певно забуваєте, що якщо ми розмальовуємо собі хутро та стрижемо його в кульки, то ми все ще залишаємося собаками. А тепер швидко. Бо в нас мало часу – скоро відімкнути механізм не зможу навіть я.

– Скоро – це коли? – поцікавилася Кеті.

– За хвилину. – спокійно відповів Ів.

Собак наче вітром здуло. Ів махав крилами, як скажений, і іншим було складно за ним встигати. Вітер свистів у вухах, крила тріщали, скрипіли, співали і вили. Раптом Джека, який раніше ніколи не літав, повітряний потік перевернув догори дригом. Найсмішніше, що це ніяк не впливло на аеродинаміку, хіба що Джек полетів ще скоріше – тільки тепер він лежав на крилах і верещав, як скажений. І в усіх цих звуках і складному швидкому польоті ніхто не помітив, як ззаду до них приєдналися дві фігурки, одна з яких летіла на дещо дивнуватих крилах…

Джек все ще не спромігся перевернутися в нормальне положення, але так завзято намагався, що вирвав важіль гальма з панелі управління і розтрощив регулятор швидкості. Тепер він летів навпростець, догори дригом, не маючи можливості зменшити швидкість або загальмувати. Інші собаки не мали часу на його перевертання, вони летіли до величезної ракети. На корпусі було великими бордовими буквами виведено «Малий Атреб».

– І це – малий? – закричала Шеллі, перекрикуючи вітер, крила і Джека.

– Так! – так само гучно відповів Ів. – Великий поки не винайдено!  

– Що робити, капітане?!!! – раптово пролунало у вухах Шеллі. Джек обертався навколо ракети на рекордній швидкості.

– Нічого! – вигукнув, підлітаючи, Ів. – Я сам! Треба натиснути на букву зі слова «Атреб»,  «А»… Ааааааай! – Пес підлетів до букви «А», але Джек врізався в його крила і зробив там величеньку дірку. Ну і до всього, розбив те півколо, за допомогою якого можна встановлювати напрямок. Крила остаточно стали некерованими.

– Дайте я! – закричала Шеллі, але тут на її крилах повис падаючий Ів і їй стало не до того.

– Я! – вискнула Кеті, але її крила закрутилися спіраллю, щойно їх торкнувся набираючий оберти Джек. Так по черзі відлітали усі, окрім Шеллі, бо на ній повисли безкрилі собаки – тобто кожен, хто брав участь у змаганнях «доторкнися до букви А». Кеті глянула на годинник. До кінця залишалися лічені секунди. П’ять, чотири, три…

На рахунок «два» звідкілясь з’явилися двоє. Це були два лабрадори – палевий і чорний. І у палевого лабрадора були дуже дивні крила… За один малий момент – хоч Шеллі він здався роком – палевий лабрадор підлетів до Джека. Його крили розпороли крила іншого, але пес загубив управління всього на секунду. Тканина затягнулася дивною перламутровою речовиною, схожою на рідку гуму. Пес підібрався неймовірно близько до букви «А» і простягнув руку, щоб на неї натиснути… Але на нього знов мчав Джек. Аж раптом перед ним з’явився чорний лабрадор. Він дістав меч і рубанув ним одне крило Джека. Він по інерції продовжував літати колами навколо ракети, але його правого крила більше не існувало і він не міг зачепити палевого лабрадора, лапа якого в останній момент доторкнулася букви «А»… Зараз же Джека відкинуло від ракети, а лабрадори підняли доверху списи і синхронно вистрілили блискавками. Вони зіштовхнулися в повітрі й полетіли кудись з території пуделів, в Демократичний Союз Діке. А через секунду десь далеко, на окупованій території, на захід від величезної смертоносної ракети, знов загорівся факел Статуї Свободи – єдиній вцілілій споруді з усіх тих місць. Вогонь злетів доверху і утворив слова, які якимось чином побачили Шеллі, Кеті, Ів, Розі і навіть Джек:

ЯКЩО ДУЖЕ ДОВГО ЙТИ ТО КОЛИСЬ ПРИЙДЕШ ДО КІНЦЯ

– Ого! – сказав Ів. – Філософія. І хто це сказав?

– Ми. – просто відповів палевий лабрадор. А на жетоні на шиї у чорного блиснуло ім’я:

ЛУЇЗА