Спомин з дитинства

«Врятуєш душу, коли загубиш тіло».

Леся Українка

1

— Я пам’ятаю, немов це сталося учора. — відказала Катря.

Дівчина сиділа за кухонним столом навпроти районного дільничного, котрий постійно записував щось до нотатника. Молодий чоловік понуро схиливши голову весь час писав. Запитував  Катерину й писав. Потріпаний роками чоловік через жорстку роботу поліцейського не проявляв жодного натяку співчуття. В чорному волоссі рясніла сивина. Коли вона починає з’являтися у чоловіків? Це, певно все через напружену роботу, —  думала Катря. Зморшки посеред лоба від постійно суворого виразу обличчя.

—  Коли ви востаннє бачили Миколу? —  дільничний підняв до неї очі.

В тих очах Катерина не бачила зацікавленості чи ентузіазму. Для чоловіка це була чергова буденна справа. Чергове розслідування, котрих він певно за свою кар’єру мав сотні. Це вона була тут новенька й сіпалася на тому старому дерев’яному стільчику мов першокласниця.

Жінка намагалася пригадати. Микола? Вони ще гралися дітьми. Їх в компанії було четверо: Микола, Сашко, Ганя й вона, Катерина. Вони всюди ходили разом, весь час бігали по містечку, досліджували цікаві місця, адже в Любечі їх було повно. Старе історичне селище сповнене історій правдивих та легендарних. Отож вони, бувало, як підуть куди, то вже до вечора батьки їх знайти не можуть. Особливо, вони полюбляли ходити на річку. Бувало весною, тільки лід зійде як вони вже четверо біжать до води купатися. А потім, аби батьки не взнали, над вогнищем одяг всі разом сушили. Прокоптяться димом, що чути за кілометр, але ніхто вдома на горіхи не отримував. Тому щороку історія повторювалась.

Але скоро їх походеньки закінчилися жахливою історією. Відтоді як пропав Микола, компанія розпалася. Батьки заборонили їм спілкуватися один з одним. Кожна сім’я звинувачувала іншу, що це їх діти винні в тому, що сталося. Якби не Ганя, казали Сашині батьки, то вони б туди не пішли. Якби не Сашко, казали Катеринині тато з мамою, то вони б не прогуляли школу і все було б добре. Якби не Катря, казали Ганині батьки, то діти того місця взагалі б не знали. І лише Миколу ніхто не звинувачував, бо хлопчина пропав безвісти. Батьків у нього не було, то ж за нього й нікому було заступитися.

Тоді Катерина бачила його востаннє. Й відтоді не зустрічала більше жодного зі своїх друзів.

— Нам було по дванадцять. — Спромоглася жінка порушити тишу. Дільничний уважно слухав й занотовував. Катерина лиш чула як ручка чиргикала по паперу. — Це була спекотна весна. До Великодня залишалося не багато часу і ми як справжні підлітки вже й думати не хотіли про навчання та уроки. Ми завжди ходили до школи всі разом. Кожен йшов зі своєї оселі, зі своєї вулиці, потім ми збиралися біля церкви на площі й чекали усю компанію. Я з Ганею йшли з вулиці Воровського, й повертаючи на Шевченка забирали з собою Сашка. А Микола чекав нас зазвичай вже на площі. Того ранку хтось запропонував не піти до школи. На вулиці вже було занадто спекотно. До річки ми тієї весни вже ходили, тому треба було зробити щось інше. Щось таке, чого ми цього року ще не втнули. Вчинити якесь глупство.

Так ми стояли посеред площі й не могли вирішити як вчинити. Потроху починали збиратися люди. Повз нас проходили робітники заводу, магазинів. Микола сказав, що треба хутчіш вирішувати, бо скоро підуть робітники школи, а якщо вони нас тут застануть — доведеться йти на уроки. (Ми завжди виходили до школи раніше, ніж вона відкривалася, аби встигти набігатися перед уроками). Отож, недовго думаючи хтось із нас запропонував сховатися в парку. Ми похапцем побігли в дерева.

Хекаючи, ми добігли аж до обеліска загиблим воїнам Великої Вітчизняної Війни. І тоді я почула власний голос: «А підімо до конюшень Милорадовичів?». Всі погодилися. Для нас це була неабияка розвага. Адже зруйнована будівля була справжнім лабіринтом всередині.

— Це був ваш перший візит туди?

— Ні. Ми бували там до цього багато разів. Я певна, що й інші діти бігали там також. Я ж кажу — всередині був немов інший світ. Справді. Там було надзвичайно. — Катя запнулася. Вона пригадувала всі деталі, аби бути якомога точнішою. Адже вона вже двадцять років не бувала в тому злощасному місці. — Попри вікна, в котрих відсутнє скло, або ж будь-які віконниці, всередині панувала повна темінь. Коли туди заходиш, то опиняєшся немов у справжньому лабіринті, в котрому треба пересуватися навпомацки або по голосу. Ми там любили грати в піжмурки. Хтось один шукає — решта ховаються. Ми рухалися за голосом, постійно перемовляючись один з одним. Того дня ми також пішли туди аби розважитися. Покидали портфелі біля входу й побігли всередину. Спочатку водив Сашко, а потім він знайшов Миколу, то ж він став шукати інших. Ми весь час озивалися один до одного, перекрикувалися. Когось було чути краще, когось гірше. Це означало, що хтось ближче, хтось далі від шукача. Раптом ми почули як Микола зойкнув і крикнув, що він у пастці. Ми всі подумали, що він трапив до глухого куту, адже там їх було безліч. Раніше то були стійла для коней. Спочатку нам було весело, що Микола не може нас знайти, а потім ми почали його гукати. Жодної відповіді. Ми гукали голосніше й частіше, та він не відповідав. Ми перелякалися й почали бігати по тому лабіринту немов скажені у пошуках друга. Ми наштовхувалися один на одного й продовжували бігати далі по усіх закутках до поки не зрозуміли, що оббігали усю будівлю. Перелякано ми вискочили з конюшень Милорадовичів й посідали на розвалений поріг. Ганя почала плакати. А Сашко серйозно сказав, що треба повідомити батькам та кликати поліцію і пожежників. Ми усі погодилися.

На газу закипів чайник. Катерина мовчки встала й виключила плитку. Дільничний продовжував писати. Він перегорнув сторінку нотатника й навіть не глянув на жінку. Вона заварила дві чашки кави без цукру й поставила на стіл.

— Чому ви прийшли питати про це двадцять років по тому? — Катерина сьорбнула чорної обпікаючої рідини аби прийти до тями.

Нарешті чоловік відклав ручку й звернув на неї увагу. Він взяв кухоль кави, покрутив в руках й поставив на місце.

— Три дні тому ми знайшли тіло. Тіло чоловіка на вигляд тридцяти-тридцяти п’яти років. Самотній мрець, котрий вже почав гнити в домі під своїм ліжком. Ніхто навіть не здогадувався про його існування. Будинок, в котрому його знайшли викупили дачники зі Славутича. Вони збиралися зносити дім аби зробити собі ділянку під городину. Натомість знайшли труп. Жодних натяків на його ім’я, вік чи родичів. Звісно, ми відправили тіло на судмедекспертизу в Чернігів.

Катерина сьорбнула ще.

— Де ви знайшли тіло? — немов про всяк випадок спитала жінка.

— В старому домі, де жив ваш колишній приятель. В тому домі, де дах похилився, вікна забиті й підлога давно прогнила.

— Не міг же він повернутися з того світу? – нервово хихикнула Катерина.

— Судмедекспертиза підтвердила, що наш загадковий мрець ніхто інший як безвісти зниклий дванадцятирічний Микола. Тільки тепер він тридцяти трирічний мрець, похований посеред свого будинку.

Бризки кави полетіли в різні боки заляпавши нотатки дільничного. Чашка розлетілася на друзки об підлогу, а Катерина так і сиділа роззявивши рота. Лиш руки стукотіли об стіл.

— Неможливо… — пробелькотіла вона крізь цокотіння зубів.

Дільничний піднявся й взяв рушника з мийки. Він не докоряв жінці за каву пролиту на записник, за друзки чашки, що полетіли в його сторону. Спокійно й безвиразно він просто витер плями зі столу й продовжив розповідь.

— Тепер справу відкрито знову. Якщо раніше її закрили за терміном, бо ж ніхто так і не знайшов хлопця, то тепер доведеться шукати вбивцю ще й відповідати за безвідповідальну роботу двадцятирічної давнини. — Чоловік взяв віника й підмів рештки чашки. — Ви всі будете залучені як свідки. Адже лиш ви знаєте Миколу, і лише ви троє бачили його востаннє в конюшнях Милорадовичів. Але виявляється, що він не зник безвісти і продовжував десь жити, можливо переховуватися. То ж є імовірність, що хтось із вас про це знав.

Катерина дослухалась до дільничного й мов не чула його.

— Якщо ви кажете правду, то вам нічого не загрожує. Але скажу вам чесно: я допитав усіх ваших колишніх друзів і відповіді та версії щодо Миколи у всіх різні. Або хтось мені бреше, або ви не були разом з Миколою того дня й не встигли домовитися щодо остаточної версії для поліції.

Катерина мовчки сиділа на стільчику й дивилась крізь чоловіка. Хіба можливо забути таке? Вона точно не брехала! Але хто? І навіщо? Невже хтось знав більше ніж вона? Але вони всі тоді перелякалися не на жарт. Невже Микола тоді знайшовся й хтось його переховував? Але від чого? В кухні витав бадьорий аромат кави.

— На все добре. Дякую за відповіді. Я можу ще зайти. — Дільничний підвівся й пішов геть.

2

Катерина отямилася, щойно поліцейський покинув її житло. Вона хутко підвелася й побігла до телефону. Таке явище як стаціонарний телефон, певно, що не вимерло завдяки таким маленьким містечкам як Любеч, в котрих людям було занадто дорого й не зручно спілкуватися мобілками. Катря набрала номер, котрий пам’ятала ще з дитинства. Знайомий голос відповів після першого гудка:

— Катерина?

— Сашко?!

— Я знав, що ти зателефонуєш. До тебе теж приходив дільничний?

— Так. — Понуро відповіла жінка.      

Голос Сашка був по-справжньому чоловічим, грубим та сухим. Вони не спілкувалися двадцять років, відтоді як сталося те жахіття з Миколою. Але нова трагедія ніби об’єднала їх знову. Так, вони бачилися ледь не щодня то в магазині, то на базарі, що був кожної суботи на базарній площі. Навіть віталися, але підійти один до одного й заговорити не наважувалися. Занадто важкий біль та провина тиснули на них зсередини. Катерина знала, що Сашко одружився п’ять років тому й має маленького синочка. Як тут не взнати, коли в Любечі все розлітається мов блискавка. На одному кінці селища щось сталося, на іншому вже через п’ять хвилин знають. Хтось захворів, його вже похоронили. Хтось оженився – кажуть, що вже троє дітей народили. І так щоразу: не встиг ще зробити, як Любецькі пліткарки тебе зробили вже знаменитим.

Певно, й зараз вже розлетілася звістка про тіло, котре знайшли в Миколиному домі. І знають всі, що дільничний ходить по хатах та випитує про історію двадцятилітньої давнини. То ж Сашко й чекав Катерининого дзвінка.

— Він сказав, що тіло Миколи знайшли.

— Мені теж. — Катерина не знала, що питати. Про що говорити?

— Неймовірно! — Сашко намагався говорити пошепки, неначе хтось підслуховує, але шокована інтонація його підводила: голос то стрибав вгору, то вниз. — Дільничний сказав, що він був мертвий всього декілька днів. Тож його вбили нещодавно. Виходить він не зникав, Катрю!

— Я зрозуміла. Сашко, але де ж він був? Де подівся тоді? І де пропадав цілих двадцять років? Чому його ніхто не бачив?

Запала мовчанка. Така довга, що Катерина подумала, ніби Сашко поклав слухавку, але не було коротких гудків.

— Мені дільничний сказав, що хтось бреше.

— Тобто?

Катерина завжди довіряла своїм друзям. Але тепер? Чи були це ті самі дітлахи, що й двадцять років тому? Чи знала вона цих людей так само як у дванадцять років? Кого саме мав на увазі дільничний? Хто йому збрехав?

— Поліцейський сказав, що про той день, коли зник Микола, всі ми кажемо різні факти. — Катерина чекала реакції.

— Тобто як? Адже ми всі там були.

— Звісно. — Катря вагалася. — Скажи, що саме ти йому розповів?

Сашко розповів як він йшов додому з магазину, де його дорогою зустрів пан Олег. Дільничний. Він мав до нього кілька питань, тож Сашко запросив його до двору. В хату заходити не стали, аби не лякати дружину с малим. Дільничний запитався про Миколу, нащо Сашко відказав, що не знає ніякого Миколу. Він не одразу збагнув про кого йде мова. Двадцять років пройшло! А коли докумекав — мов кип’ятком ошпарило. Микола. Той самий. Розказав все як на духу. Як йшли до школи, пішли до садиби Милорадовичів грати в піжмурки, а потім Микола зник. Так ніхто його й не знайшов. Лиш хата похилена після нього залишилася. Дільничний запитав, коли саме востаннє Сашко бачив хлопця. Чоловік довго думав. Та хіба таке пригадаєш? То ж не вчора було. Але він намагався. Нарешті Сашко зібрався з думками й заговорив. Миколу бачив востаннє, коли той шукав друзів між темними кімнатами зруйнованих конюшень Милорадовичів. Спочатку почув зойк хлопця, то й побіг на голос, бо був найближче до Миколи, але замість друга побачив якесь дивне біле світло. Яскравий проблиск щез вмить разом з Миколою. Й по тому.

— Чому ти ніколи про це не казав? — вражено забелькотіла Катерина.

Сашко мовчав.

— Неймовірно! Двадцять років пройшло, а ти лише тепер про це говориш!

— Та я не втямлю, що не так, Катю?

— Хіба ти не розумієш, чи що? — Катерина встала з крісла й заходилася по кімнаті на скільки дозволяв покручений провід телефону. — Така маленька і така важлива дрібниця, яка могла б щось важити тоді.

Сашко мовчав.

— Треба дзвонити Гані. Певно, вона знає ще щось. — Катерина помовчала. — О третій збираємось біля садиби. Є розмова.

Жінка поклала слухавку й важко зітхнула. Всі ці роки вони знали, але мовчали. У кожного була своя правда, але ніхто не наважився її сказати. Малі перелякані діти, через яких загинув друг. Двадцять років вони жили з цим тягарем, кожен намагаючись приховати його по-своєму. Але все одно гнійник виліз назовні. Катерина набрала інший номер, навіки закарбований у пам’яті.

— Може поясниш? — Сашко стрів Катю дорогою до садиби біля церкви, що на площі. — Що за важливу таємницю ти відкрила, котра об’єднувала нас усіх ці двадцять років?

— Микола. Хіба ти забував його хоч на хвилю?

Сашко не відповів.

— Я не бачила Миколи тоді. Чула лише як він скрикнув і зник. А ти говориш про світло, після котрого він пропав безвісти. Певно, що Ганя бачила щось ще, адже пан Олег сказав, що всі давали різні свідчення. — Чоловік йшов поруч й уважно слухав, нахмуривши лоба. — Я не додзвонилася до неї. — Катерина зітхнула. — Але відчуваю, є якась таємниця в цій історії.

Ганя стояла перед входом до конюшень. Це була z–подібна будівля, котра поросла кущами, деревами. Крізь пусті вікна тепер проглядала не темрява, а зелене листя молодих кленових сіянок, березове гілля, лопухове листя біля порогу, кропива по пояс, та така пекуча, мов жало бджолине. Зруйнована архітектурна цінність дев’ятнадцятого століття постарішала ще на два десятки. Цегла позеленіла від моху, потемніла від вологи та постійного перебування у тіні. Де-не-де покришилися стіни або ж люди самі покрали цеглу собі на будівництво. Ніхто не охороняв історичну пам’ятку, а люди не гребували взяти «безхозне». Всередині так само було непроглядно темно, сиро й прохолодно. Тепер ще до цього додалася й купа бруду.

— Привіт.

Ганя озирнулася, немов не чула шаркання ніг по парковому листю. Жінка ледь помітно кивнула й знову витріщилася на будівлю. Вона стояла перед нею, неначе зачарована. Катерина впізнала б її будь-де. Те саме біляве не торкнуте фарбою волосся до талії. Чорні густі брови, котрі в дитинстві Каті видавалися химерними, а тепер зробили з Гані вродливу жінку.

— Отже, ви теж знаєте. — озвалася жінка.

— Так. — В один голос вимовили колишні друзі.

— Я не могла повірити своїм вухам. Після стількох років намагань забути про все це як страшний сон — все виринуло з найглибших закутків пам’яті, як найбридкіший жах.

Запала мовчанка.

— Що ти розповіла дільничному? — наважилася Катря.

— Те, що й всі. — Знизала плечима Ганя. — Як зник Микола. Як ми грали в піжмурки, коли нам було по дванадцять років.

— І все? — Катерина відчувала: Ганя щось не договорює.

Жінка переступила з ноги на ногу й прочистила горло.

— Я не певна. Тоді мені подумалось, що я марю через те, що багато думаю про зникнення кращого друга, тому я намагалася це викинути з голови, але той випадок не полишав мене до сьогоднішнього дня. А після візиту дільничного я впевнилася, що тоді не з’їхала з глузду і зір мене не підвів — я мала рацію.            

— Що сталося, Ганю? — урвався терпець Сашкові.

— Мені було чотирнадцять. Ми вже не спілкувалися. Кожен сам по собі. Я йшла з музичної школи ввечері. Це була пізня осінь, тож надворі вже сутеніло. Я вирішила дати коло й піти через аптеку, а потім завернути до Воровського. Чомусь мені хотілося прогулятися, подихати свіжим повітрям. Коли я йшла площею, побачила як в парк завертає юнак. Він спішив, озирався по сторонах, неначе переховувався від когось. Я скинула темп, аби придивитися, хто це й чому він так дивно себе поводить. Що замислив? Коли він вкотре озирнувся, я побачила Миколине обличчя. — Ганя змовкла. Жінка перевела подих й ще раз прочистила горло, неначе історія так важко відпускалась зсередини. — Я заплющила очі й помотала головою. «Не може бути», — сказала я тоді собі. Його всі шукали понад рік, а він так просто ходить собі Любечем, й переховується? Я розплющила очі, але вже нікого не було біля парку. Тоді я просто побігла похапцем додому, вважаючи, що  думки про Миколу зводять мене з розуму.

— Ти розповіла про це дільничному?

— Ні. Але, здається, він щось запідозрив.  

— Зрозуміло. — Катерина зітхнула.

— Що зрозуміло? — Ганя кліпала очима, аби ненароком не розплакатися.

— Зрозуміло, чому він вважає, що ми троє брешемо. Бо всі ці двадцять років кожен знав деталі зникнення Миколи й мовчав! — Катерина гнівно наголосила на останньому слові.

Жінка дістала ліхтарик з кишені й рушила вперед.

— Я всередину. Шукати істину. Ви зі мною? — Катерина з порога озирнулася до колишніх друзів. Вона вкотре запиталася, чи ті самі це люди, котрих вона знала двадцять  років тому? Чи ті це діти, які були готові вирушити на зустріч будь-яким пригодам, не питаючи навіть, що буде далі?

Сашко з Ганею мовчки потеліпали за Катрею. Ніхто не заперечував, але й не був у захваті від її ідей.

3

Катря світила ліхтариком поперед себе й впевнено крокувала в минуле. Цей осередок зубожілого каміння та сміття під ногами так болісно нагадував їй про її зруйноване дитинство. Ця пошарпана та понівечена будівля була, немов її спогади про дружбу з Ганею та Сашком, що так поквапливо та раптово перестали спілкуватися через зникнення Миколи. А потім була ще ціла прірва страждань, про які знали лиш вони. Роки мовчанок так сліз в подушки. Роки нічних жахів та примарних постатей Миколи по всім закуткам Любеча.

– Катю? – долинуло позаду. – Зачекай!

Дівчина мимоволі зупинилась й не зчулася як далеко вона зайшла. Вона важко дихала, серце калатало. Світло ліхтарика стрибало по брудним стінам, немов витанцьовуючи химерний танок. Руки тремтять. Холодно чи моторошно? Всередині не було жодного промінчика світла. Стояв відверто кажучи сморід. Не старовинний запах конюшень Милорадовичів, аж ніяк. Сморід, спричинений людськими стараннями. Адже люди не цуралися викинути сюди сміття чи сходити в туалет, коли «приспічило».

Так. Катря згадала, як одного разу вони з друзями вкотре прибігли сюди пограти в піжмурки. Тоді тут було набагато чистіше, сморід не забивав носа, а світло ще подекуди пробивалося крізь хащі до будівлі. У них було півтори вільні години до інформатики. Нащо гаяти час на обід в дома, коли можна гарненько розважитися?

Катерина відділилася від групи й побігла до найдальшої схованки. Там була непролазна темінь. Вона йшла навпомацки. І дуже влучно таки намацала своєю ступнею купу лайна. На інформатику Катерина тоді так і не пішла. Це ще одні піжмурки, котрі вона запам’ятала на все життя.

Катя глибоко вдихнула й видихнула. Хоробрість швидко кудись поділася, натомість невпевненість та хвилювання заполонили дівчину. По спині пробіглися мурашки і Катерина відчула шаркання ніг позаду. Наздогнали. Вона не обернулася, й рушила далі.

– Стій! – не витримав Сашко. – Куди ми йдемо? Що ми шукаємо?

Чоловік так само важко хекав й важко проговорював слова. Невже вона змусила всіх бігти? Ганя стояла за спиною Сашка й нервово озиралася навкруги. Її широко відкриті очі бігали по стелі, стінах, підлозі, немов очікували побачити якусь примару.

– Останнє місце сховку Миколи. – Врешті відповіла Катерина.

Сашко глянув на Катерину, а потім на відсторонену Ганю. Вона ніби й не чула, про що ті розмовляли.

– Вважаєш, там буде щось вартісне? – напівголоса запитав чоловік. Неначе подув вітру пройшовся між ним й обоє здригнулися. Жінка лиш кивнула.

Катерина розвернулася й попрямувала до місця, де вони востаннє бачили Миколу. Сашко сіпнувся йти слідом та згадав про Ганю, котру заціпило на одному місці. Він обережно проштовхнув її вперед аби не випускати з поля зору. Й похитав головою. Мовляв, зовсім розум втратила.

В Любечі подейкували, що після того як зник Микола Ганя була своя не своя й мати її возила до бабки-ворожки. Кажуть, та шептала її там, давала різні настоянки пити від переляку. Та дівчині з кожним днем ставало все гірше й гірше. Допоки мати не докумекала відвезти Ганю до нормального лікаря в Чернігів – невропатолога. Казали її тоді аж півроку в селищі не було. Довго лікували. А ще ж як прикрасять ті плітки, то й не знаєш чому вірити. Та потім Ганя приїхала з міста й все ніби владналося. Почала ходити знову до школи, щоправда вона знову повторно пішла в той самий клас й нібито була менша від Сашка з Катею на рік. А потім знову сталося щось дивне. Й Ганю забрали до міста.

Сашко так собі міркував. Певно тоді Ганя й побачила Миколу. Коли йшла з музичної школи. Може тоді й вилізли знову всі її острахи назовні. Погіршало їй від того, що вважала, ніби друг мертвий, а він ходить живісінький.

Того разу бабки місцеві пліткували, що Ганю забирали до психлікарні з великим приступом істерії. Мов, приїздили санітари, в’язали її в ту сорочку, щоби не пручалася. Хтозна.

Сашко точно пам’ятав, що того разу Ганю він не бачив у Любечі майже рік. А коли приїхала, то перейшла на домашнє навчання й мати з нею весь час вдома займалася. Ганя майже не виходила з дому. Мати її не хотіла аби люди зайве базікали, тож дівчина гуляла майже завжди лиш у дворі. За покупками вони їздили або до Чернігова, або в Славутич. Зайвий раз намагалися не попадатися на очі злим язикам.

Чим дорослішою ставала Ганя, тим кращою ставала ситуація. Вона почала виходити в світ. Де-не-де спілкуватися з людьми. Мати постаріла, то ж Ганя більше ходила за покупками сама та на пошту платити квитанції. Але часто й сам Сашко бачив як Ганя чи то сама з собою розмовляла, чи то починала плакати просто так або панікувати. А одного разу на базарі він підійшов до неї аби привітатися та запитати як в неї справи, хотів підтримати (адже яке нелегке життя, коли ти постійно сам, наодинці), а Ганя почала кричати щоб бісів дух Миколи забирався геть.

Тож чоловік більше й не показувався їй на очі. Але зробив висновки: дах таки в Гані трохи не в порядку. Певно, вона й досі всюди бачить примару Миколи. Вважав так Сашко, допоки не почув від дільничного, що того вбили лиш нещодавно. То хто тепер божевільний? Може, то любе чани дурні, котрі вважали Ганю не сповна розуму, а вона насправді бачила Миколу живого весь цей час, лиш їй ніхто не вірив?

Сашко почухав потилицю й пішов слідом за колишньою подругою. Тьмяне світло від ліхтарика Катерини ледве доходило до його ніг, але найголовніше, що в його полі зору обидві жінки. І що вони там збираються шукати? Певно, що там провели обшук поліцейські.

Хоча…

– Ти пам’ятаєш точно, в якій кімнаті ховався Микола? – Обернулася Катя. – Бо я лиш чула його голос. Не певна щодо конюшні.

Катя зупинилася так несподівано, що Ганя літаючи в своїх мріях ледве не налетіла на дівчину. З-під ніг покотилися камінчики в різні боки. Сашко покрутив головою на всі боки. Зліва чи справа? Двадцять років пройшло! Може?

– Здається, там. – Чоловік непевно показав пальцем в темінь.

Катерина провела променем світла в сторону, в яку показував Сашко. Запала тиша. Обоє щось обмірковували. І лиш Ганя мугикала якусь дитячу пісню собі під ніс.

– Точно! – в один голос мовили друзі.

– Я теж так думала. – Підтвердила Катя. – Сумнівалася.

Всі завернули направо до іншого коридору.

4

Тепер конюшні Милорадовичів всередині не виглядали так привабливо як двадцять років тому. Друзі чітко розрізняли, де кімнати,  а де коридор. Більше це не видавалося захоплюючою грою в лабіринт. До того ж ліхтар висвітлював на підлозі купу мотлоху. Ближче до входу валялися порожні пляшки та папірчики з-під різноманітних снеків. Глибше всередині можна було знайти етикетки з-під цукерок, фантики з-під печива, пляшки з лимонаду, пачки з-під цигарок та інші сліди перебування сучасної молоді в цьому місці. Також всюди на підлозі валялася покришена червона цегла, що ускладнювало пересування.

Катерина повернула до ймовірного зникнення Миколи. Наскільки вона пам’ятала це місце, наскільки її мозок зберіг всі деталі, і якщо не спотворив дійсність, то вона рухалася в правильному напрямку. Сашко з Ганею теліпалися десь позаду неї за два кроки. Вони рухалися повільніше, обережно переступаючи кожен клапоть сміття на підлозі. Катя звернула направо.

Жахливий зойк пронизав усе приміщення. Ліхтарик покотився далі по коридору. Стовп пилу здійнявся над головами Сашка та Гані. Вдруге в своєму житті Сашко побачив дивне яскраве світло перед очима. Таке яскраве, немов сонце засліпило очі, але на цей раз чоловік вже знав, що воно означало. Це був передвісник біди. Лиха, такого ж жахливого, що сталося двадцять років тому з його найкращим другом. Тому Сашко не вагався. Чоловік кинувся до кімнати й почав руками шарудіти по підлозі.

— Катю! — Чоловік мацав усе підряд, в надії знайти колишню подругу. — Катерино! — Він горлопанив, зиркаючи то наліво, то направо, попри те, що засліплені очі нічого не бачили. — Катю! — Чоловік кинувся з кімнати по ліхтарик, який валявся неподалік й знову вскочив у колишню стайню.  

Нічого.

Зір повернувся. Світло зникло. Сашко навів ліхтариком на стіну. На одну, на іншу, на підлогу й навіть нас стелю, але жінки не було.

— Господи Боже! — прошепотів він перелякано. — Катерино! — Загорлопанив Сашко на все горло.

— Я тут. — Озвався хтось до нього.

Сашко озирнувся назад й побачив Ганю, що сумирно стояла притиснута плечем до стінки. В її очах було повно жаху. У світлі ліхтаря її волосся здалося йому на хвилю сивим.

— Ти щось казала?

Ганя ніби й не чула. Чоловік відвернувся й спробував знову: КАТЕРИНААА!!!!

— Я тут!

Чоловік припав вухом до землі й почув як хтось тарабанить у підлогу з іншої сторони. Не може бути! Сашко відступив назад й почав шукати ту саму таємну копку чи важіль, котрі могли зрушити підлогу з місця. Завдяки чому Катя потрапила у пастку. Сашко обвів ліхтарем усю кімнату, кожну шпаринку й не знайшов якоїсь потаємної звивини, горбочка, виступу, чи западини. Він підвівся став посеред кімнати й зітхнув. А потім відчув як сам опинився посеред невагомого яскравого сяйва.

Сашко підвівся з підлоги й обтрусив землю зі штанів.

— Що це в біса таке?

— Таємна кімната.

— Я бачу. Але … — Чоловік збирав до купи думки. —Я маю на увазі тебе! Ти … Ти себе бачила? — він тицьнув ліхтарем в Катерину.

Жінка озирнулася й спробувала оглянути себе з ніг до голови. Біле сяйво засліплювало їй очі, тож вона не могла збагнути, що так спантеличило Сашка.

Запала  мовчанка. Катря вхопила ліхтарик й вперіщила його єдиним оком поміж очей Сашка.

Чоловік не знайшовся з відповіддю.

Катерина рушила вперед й заклякла.

— Ти куди? Треба вибиратися. — Чоловік мружив очі. Світло тут було таке яскраве, що доводилося закривати очі.

Катерина зле тупнула ногою. — А ти? Відчуваєш землю під собою?

Ніхто не озвався. Жінка все зрозуміла без слів.

— Отож бо! Хіба тобі не кортить все дізнатися? — Катя навіть не обернулася й пішла далі. — Не цікаво на кого перетворився Микола, а тепер ще й ми? Де подівся наш товариш та що може трапитися з нами? Може ми потрапили до смертельної пастки?

Наступної миті Сашко лиш встиг побачити як Катря торкнулася долонею найближчої цегли й враз розчинилася в повітрі мов спалах блискавки.

— Гей Катре! — Дванадцятирічний хлопчина смикав дівча за рукав. – Чого стовбичиш, хутчіш ховайся! Зараз нас знайдуть.

Катерина озирнулася. Вона знову стояла посеред темного лабіринту вдягнута в свою строкату сукню, що обожнювала найбільше за все у світі. Микола махав їй рукою, мовляв хутчіш ховайся. Микола? Невже живий? Дівча стрепенулася й побігла геть.

— Ти куди? — Хлопець здивовано дивився вслід подрузі.

— Треба дещо перевірити! — крикнула Катря через плече.

Невже їй все лише наснилося? Чи примарилося?

Дівча бігло до середини лабіринту, а потім звернула вправо. Вона підняла з землі велику каменюку й кинула всередину колишньої стайні. Прямо по центру каменюка продавила підлогу й дошки розступилися перед важкістю дивакуватої породи. Катерина побачила біле світло, що виринуло з-під землі. Вона чула кроки позаду себе.

— Катю!

— Ні! Миколо, не ходи сюди! — Дівчина знала, що трапиться далі. — Ти мусиш триматися осторонь! Інакше…

— Ти не розумієш ти потрапила в часову пастку! Тут не можна ні до чого торкатися, інакше перетворишся на примару з минулого, перескакуючи з одного часового простору до іншого. Це якесь надприродне місце, я не можу вибратися з нього вже бозна кілька років. То я хлопець, то парубок, то чоловік, то знову перетворююся на дитину.

Катерина хотіла щось спитати аж раптом відчула як земля під ногами розчинилася й вона полетіла вниз.