30 Травня, 2021

Одна історія з життя Клавдії Крамар

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.

Прокинувшись о сьомій ранку Клавдія відчула, що цей день 11 серпня буде складний. Будильник дзвонив так голосно, ніби намагався розбудити все село. Сама винна, що поставила гучність на максимум. Ще частково будучи в снах, дівчина потягнулась за телефон, щоб вимкнути добросовісного будильника. Так і сидячи в ліжку сонна, вона ногами шукала по прохолодній підлозі капці. Капців не було на місці. Гм, бабуся завжди говорила: «Залишай взуття так, щоб носи дивились у зворотні боки, тоді ніхто не зможе їх взувати». Говорячи про Ніхто, бабуся мала на увазі їхнього домового, бо він у них був бешкетником, особливо якщо йому забували поставити тарілочку з молоком на підвіконні. Клавдія вчора про цей свій обов’язок геть забула. Окинувши кімнату туманним поглядом, вона помітила один із капців під шафою, за другим довелось лізти під ліжко.

– Дуже гарно ти вчинив, Горішку, молодець, просто молодець, – обурювалась дівчина, звертаючись до домового, бо як виявилось і інші її речі були не на своїх місцях. 

Ось так обурюючись вона довго не могла вложити чорне волосся у зачіску, але якось вдалося закрутити його у два ріжки, які зараз були дуже популярні. Клавдія довго вибирала, що одягнути, і в кінцевому результаті одягнула улюблені зручні джинси та чорну футболку, а поверх фіолетовий кардиган з чорним геометричним візерунком, довжиною до колін. Судячи з погоди за вікном, на зовні було прохолодно. Клавдія сподівалася, що дощу не буде, а якщо – то нехай падає пізно ввечері, коли вона повернеться додому і закутавшись у ковдру читатиме книгу. На неї чекала друга книга із серії «Палімпсест» авторки Ярини Каторож. Їй дуже хотілось прочитати цю книгу, але вона мусила їхати на роботу. Дівчина подивилась на годинник. Ох, вона вже запізнювалась, і чого так довго збиралась навіть домовий Горішок не розумів. Клавдія одягнула окуляри, без яких погано бачила, схопила сумку і мало не забула телефон на тумбочці.

– Я іду, – гукнула вона в сторону кухні до мами.

– Почекай обід, – вийшла мама до неї з пакетом в руках: там були бутерброди і термос з кавою, – навіть не поснідала сьогодні.

– Нічого страшного, не помру.

– Якщо поїдеш автобусом, то ще встигнеш поснідати. Я млинців напекла, – запропонувала мама, хоча й знала, що її дочка не любить автобусів.

– Мамо, сьогодні ринок у місті, я нізащо не буду трястись в автобусі з усіма бабусями і їхніми бідонами молока і сметани. – Клавдія аж скривилась від мимовільних образів в її уяві. – Краще я на велосипеді через ліс, і спортом займусь і свіжим повітрям подихаю, така ж краса навколо, – підбадьорливо додала вона.

– Як ти не втомлюєшся вісім кілометрів крутити педалями, і то тільки в одну сторону?

– Від того, що любиш не стомлюються, – поцілувала Клавдія маму і вийшла за двері.

Під порогом знову лежало багато піску. Дівчина зітхнула, дивлячись на нього. Якраз тато вивів із гаража її велосипед.

– Підтягнув тобі цеп, якщо спадатиме, то ще тугішим його зроблю.

– Ага, добре, тату, – Клавдія поклала обід з сумочкою у солом’яну корзинку прикріплену над заднім колесом, і застібнула кришку, щоб нічого не випало по дорозі. – Джема, будь чемною, – погладила вона свою улюбленицю американську акіту по голові.

Собака щиро заглянула їй в очі, прохаючи поглядом взяти її з собою. Втім Клавдія не повелась на щенячий погляд дорослої собаки, вона вивела велосипед, зачинивши за собою ворота. Попрощавшись з батьком, дівчина ґрунтовою дорогою, через поля і далі до лісу, поїхала на роботу в друге село. 

То була коротша дорога і то була її дорога. По полях бігали зайці, в небі літали чаплі і інші птахи, а під лісом паслися сарни. Було похмуро, однак сонечко між хмарами пробивалось смугами світла. Забувши про свої недобрі передчуття, Клавдія весело наспівувала Demі Lovatо, яка звучала в навушниках. 

Вона їхала лісом хвилин уже двадцять, аж тут у велосипеді злетів цеп і якраз на перехресті доріг. Клавдія відразу зупинилась, щоб направити його. Цеп спав у внутрішню частину колеса і дістати його було складніше. 

– Ей, тобі допомогти, – назустріч їй ішли хлопець з дівчиною.

Судячи з одягу вони були з міста: дорогі кросівки, спортивні костюми, рюкзаки за спинами, навіть корзини для грибів. Сільські люди так точно до лісу не одягаються. Хлопець вправно направив цеп на зубці.

– Дякую, – відповіла Клавдія. – То ви, значить, за грибами, – додала порушуючи хвилинну мовчанку.

– За грибами і на пікнік, – пояснив хлопець. – Я до речі Андрій, а це Катя – моя дівчина.

– А мене Клавдія звати.

– Гарне ім’я, – нарешті озвалася Катя.

– Так, бабуся назвала. Має римське походження, а в Україну прийшло з Греції.

– Супер, – усміхнулася Катя.

– Що ж Клавдія, може покажеш нам, де тут у вас грибні місця, а то ми якось не орієнтуємось. Нас сюди один дядько на возі підвіз з Іванчів, а сам поїхав в Осницю…

– Я якраз з Іванчів, – повідомила Клавдія.

– Він не зрозуміло показав куди нам іти, ми поблукали тут, боїмось далеко від основної дороги сходити, і тільки кілька білих знайшли, а потім тебе помітили.

– Так, дивіться, по цій дорозі на право можете іти, там є грибні місцях; на ліво теж можна піти, але дальше за покрученим деревом краще не ходити.

– Чому?

– Там далі болота і нечисть різна водиться. Так в селі нашому з давніх-давен говорять.

– Кікімори чи що? – засміялася голосно Катя.

– Вони теж, – серйозним тоном відповіла Клавдія, – і знаєте, я вам дам свячений хрін, щоб вам гадюки не стрічались, – дівчина швидко потягнулась до корзинки, щоб дістати сумочку.

– Ти серйозно? – здивувався Андрій, – Я то не вірю в такі речі.

– Тримай, – вручила сухий шматочок хрону хлопцеві.

– Може і води з вовчого сліду не пити, – засміявся він, неохоче приймаючи подарунок.

– Краще не пити, бо то невідворотно на все життя, як в тому серіалі Хемлок Гроу. – навела приклад Клавдія, а Катя знову посміхнулась.

– Треба буде подивитись, – сказав Андрій, – дякую.

– Вдалого полювання, – побажала Клавдія і поїхала собі далі.

– Але й кумедна дівчина, – сказала Катя і забрала з рук Андрія свячений хрін, поклавши собі у кишеню светра.

Клавдія не проїхала і десяти хвилин, як дорогу їй стрімко переповзла гадюка, у неї аж похололо в душі від несподіваного страху наїхати на плазуна, а ще через кілька хвилин їзди вона відчула, як щось стрибнуло на корзинку позаду неї. Дівчина зупинилась і оглянулась. На корзинці сидів білий кіт з різними очима, одне око жовте – інше зелене.

– Ще тебе мені не бракувало, – розсердилась дівчина, бо вже запізнювалась на роботу. Та кіт просто сидів на кошику і витріщався на дівчину. – Добре, я народилася 29 травня тисяча дев’ятсот дев’яносто шостого року. Я живу в селі Іванчі, працюю на пошті в селі Осниця. Мої батьки вчителі. Футболку на виворіт я переодягати не збираюся. Давай, брись звідси, поки ти цілий, а я добра.

Кіт показав дівчині язика, і зістрибнувши на землю, пішов повільною ходою у зворотному напрямку. Не важко здогадатись, що то був Блуд. Клавдія його знала з дитинства, коли він мало не заводив її до безсилля. Бабуся Ганна вчасно нагодилася і порятувала її, а то б дівчинка загубилась би на завжди. 

Біля пошти, на Клавдію вже чекав натовп людей, які обурювались на її запізнення. Потрібно було послухати маму і їхати автобусом. Як тільки вона відімкнула двері будинку, позаду почулося гудіння мотору поштової машини, яка привезла листи і газети, платіжки на комунальні послуги і найголовніше пенсію. Передчуття Клавдії про напружений день стали реальними. 

Поверталась вона додому пізно. Не так пізно, ще було видно, але в лісі вже довелось ввімкнути велику фару. Після роботи Клавдія заїхала до свого хлопця на ферму. Сергій хотів її провести до Іванчів, але дівчина йому не дозволила. Вона не боялась, бо була захищена з усіх чотирьох сторін світу сильними охоронцями її роду. А Сергій був вразливий. Один куток, як то кажуть, в його домі був не захищений. Клавдія думала над тим, як вирішити цю проблему. Порадила Сергію завести чотирьох котів, той тільки посміявся з її вигадки, не повіривши. Однак якось їм підкинули двох котенят, а один старий кіт в них уже був, четвертого, залишеного напризволяще, Клавдія принесла з зупинки. Коти перезимували зиму на фермі, а весною два з них зникли. Потім ще були приблудні і знаходькі, але як тільки котів було чотири і більше, вони пропадали: одні вмирали від хвороб, одні ішли геть, з деякими траплялись нещасні випадки. Була одна кицюня, ще геть маленька, так одного дня вона все намагалась залізти до Сергія на руки і жалібно нявкала, але хлопець мав роботу і не зважав на котеня. А даремно. На кицюню того ж дня впала велика дошка. Ох, і плачу було в жіночої половини. Родина хлопця дуже працьовита. Від невтомної праці мали непогані заробітки, а люди, як це буває в селі, постійно заздрили і намовляли всіляке, от коти те все брали на себе. Як тільки Клавдія це зрозуміла, перестала приносити котів до Сергія, а приблудних старалась віддавати комусь іншому. Тому в домі Сергія часто траплялись не гаразди, інколи гроші втрачали і хворіли часто, і потрапляли у неприємні ситуації.

Стомлена від роботи і заглиблена у свої роздуми, Клавдія не відразу помітила як на дорозі з’явився вовк. Вона загальмувала в метрі від нього. Якраз на тому ж перехресті, де зранку у велосипеді злетів цеп. Звір теж зупинився і кілька секунд скалив зуби, чим дуже налякав дівчину. В такій ситуації не знаєш, що робити і не втечеш, бо вовк занадто близько, та й на місці стояти теж ризик. Клавдія вперше в житті бачила вовка. Люди говорили, що вони були колись тут, але вони вже давно не зустрічались. Серце дівчини шалено калатало у грудях, пошепки вона прикликала своїх охоронців роду. Вовк підійшов до неї і став її обнюхувати, а Клавдія вже вся тремтіла, стискаючи крижаними пальцями руль велосипеда. Перед її очима постав образ бабусі у золотому світлі.

– Зніми мотузку, – спокійно сказала бабуся, наче то була якась дрібниця.

З ляку Клавдія не могла зрозуміти яку мотузку потрібно знімати, аж вгледіла її на шиї вовка.

– Тихо, тихо, – шепотіла вона тремтячим голосом, простягнувши руку до хижака.

Клавдія потягнула за мотузку, але та не піддалась і залишилася на шиї вовка.

– Я покладу велосипед на землю і зніму з тебе цю мотузку, добре? – на її подив вовк активно закивав головою. 

Клавдія все робила обережно. Знайшовши вузлик, вона розв’язала його і зняла мотузку. Після цих дій з вовком почало діятись щось страшне. Він крутився на місці, вив і викручувався. Клавдія злякано відсахнулась і перечепившись об велосипед впала на землю. Не відриваючи погляду, від того як вовк ставав людиною, вона так і лежала на велосипеді. Як же ж вона здивувалася, коли тією людиною виявися міський хлопець Андрій. Клавдія в житті так ще не боялась. За мить на зміну страху прийшов гнів. Дівчина, мала запальний характер.

– Сам же сміявся над тим, що не питимеш води з вовчого сліду, – дорікнула йому Клавдія.

– А я й не пив, – зіщулився Андрій.

– Тоді як? – розгубилась Клавдія, і до неї повільно доходив інший можливий варіант, – Я ж казала вам не ходити далі за покручене дерево.

– Ми не ходили, пішли на право до нас ще кіт білий прибився, різноокий.

– Ах, значить, кіт…

– Клавдія…

– Що?

– Я без одягу.

Дівчина підвелася і віддала хлопцю свій кардиган.

– Єдине чим можу допомогти.

– Головне, щоб зад прикрило. Добре, ідемо Катю рятувати, вона там у тих монстрів залишилася. Якийсь проклятий поворот не туди. Ти, як би тут орієнтуєшся і все знаєш. 

– От і не все, я вперше в житті була свідком такого, – вказала вона рукою на Андрія.

– Але як ти знала, що робити?

– Фентезі люблю читати, – обоє перейшли в крик.

– А якщо вона там мертва? Дай телефон, попробую набрати. – Клавдія подала йому свій телефон. Андрій швидко набрав номер, набирав кілька разів, але там говорило одне і теж.

– Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності.

– Прокляття, – сердився він.

– Послухай не мертва вона. Я була на її місці. Я знаю. П’ятниця тринадцятого.

– Що п’ятниця тринадцятого?

– До п’ятниці вона її не зачепить, маємо ще один день.

– А що буде в п’ятницю?

– Може їй долю вкрасти, ангелу охоронцю крила зав’язати або порчу якусь навести. Не смертельно, її данину злу віддати потрібно.

– Не смертельно? Я вовком був. Клавдія, у вас тут, щось страшне коїться.

– По всьому світі коїться, – уже спокійніше відповіла Клавдія, дивлячись на Андрія, той був у шоці.

– Може в поліцію подзвонимо, – тяжко дихаючи запитав Андрій. – Чи покличемо кого-небудь.

– Сам знаєш, що ніхто не приїде зараз. Давай ідемо до мене додому, а на світанку вирушимо до відьми. Вночі зло сильнішає, а ми навіть не підготовленні.

– Може тут ще й вампіри водяться, – зіронізував Андрій.

– Може, я не знаю. Я перевертня перший раз в житті побачила. І взагалі тут спокійно, якщо бути обережним, – Клавдія підняла велосипед, – ідемо за годинку будемо вдома.

– А що з котом не так?

– То був блуд. Він закрутив вам голови і повів куди краще не ходити.

– Ми натрапили на гриби: білі і бабки, сироїжки траплялись, і більшість з них навіть не червиві були. Збирали радіючи. А потім почули хтось говорить. Дивимось іде лісом навмання високий худорлявий чоловік в обірваному одязі. Навіть страшний трохи, бо руки мав довгі, якісь занадто довгі, і ще й говорить сам до себе, активно при цьому жестикулюючи. Як побачив нас, так і завмер на місці, простягнув руку і все промовляв…

– Голодний, – здогадалась Клавдія.

– Говодний, – уточнив Андій, шморгаючи носом, – він як то літеру «л» не вимовляв. Катя моя, добра душа, дістала з мого рюкзака бутерброди і йому простягнула, щоб відчепився від нас і пішов собі геть. Але він навіть і не хотів тих бутербродів, схопив її за руку, і так швидко, закинувши її собі на плече, побіг по між дерев, а я за ним навздогін. Добре, що я спортсмен, швидко бігаю, кинувся за ним, не втрачаючи його з поля зору. А Катя моя кричала, а потім схоже втратила свідомість. Так і добіг я до хатини відьми вашої.

– Не наша вона, – відреклась Клавдія.

– Стара вийшла на поріг, – продовжив Андрій, – видно вже через вікно побачила нас. Галявина простора і скрізь мухомори колами ростуть. Те чудовисько повз неї прошмигнуло в хату з Катьою моєю. Бабка трохи здивувалась, по хитрих очах було видно, але вмить опанувала себе, коли я їй погрожувати став. Кажу їй, щоб дівчину віддали, а то приведу сюди поліцію. Вона навіть не злякалась, витягла з кишені брудного фартуха ножа: ржавий він був, а ручка наче з кістки вирізана у формі вовка в бігу. Стара підійшла, тикнула в землю ножа і сказала, щоб я тричі перестрибнув і тоді дівчину віддадуть. Я повагався, але перестрибнув, зрозумів, що то психопати якісь і Каті оставити в них не міг. Мені після того ритуалу, тепер то я розумію, що то ритуал був, боляче стало. А коли я корчився на землі, вона мені мотузку на шию закинула і щось шепотіла наді мною. А потім все наче забулося, я вже був не я, дивні відчуття, а перед очима лише стояло це перехрестя із дороговказами на Осницю та Іванчі під гіллям ялини. Мене й понесло сюди, а тут ти на велосипеді. Перше бажання – кинутись і горлянку тобі перегризти, я аж смак крові відчував на язиці. Однак дивився на тебе і до пам’яті уривками поверталась наша зустріч, і розмова наша, і Катька, а коли ти почала говорити до мене то й мову став розуміти і себе самого людиною усвідомлювати. 

– Ви зустріли Лихо, то її, якби син. У неї ще й внучата-потерчата є. Вночі вони ходять з каганчиками, які блимають, так потерчата затягують людей у болото. Нам навіть через них краще вночі по лісу не ходити. Я то не піддамся, а тебе вони заманять, я й нічого зробити не зможу, ти просто йтимеш на вогники і не чутимеш мої вмовляння опиратись їм. – Андрій лише зітхав, ще зранку він сумнівався б, але не тепер.

Вони вийшли з лісу, і йшли полем, вже починало темніти, година десята вечора була. А Андрій у стресі все говорив. Клавдія слухала і підбадьорювала. Перейшли дерев’яним містком через канаву, а там і село загорялось вогниками вуличних ліхтарів і вікон будинків. Батько Клавдії вже стояв за воротами і виглядав дочку.

– Чого так пізно? – сварливим тоном запитав він.

– Тату, я вже не маленька.

– Маленька не маленька, а велосипед мабуть треба в тебе забрати, щоб не їздила поночі лісом.

– Я просто в Сергія затрималась.

– А то хто? Чи то Сергій так помінявся? І чого він так виглядає. Цей світер на тобі зранку був.

– Тату, він з міста. З нього, наші хлопці пожартували. Сказали йому щоб бігав біля канави голяка і русалка йому покажеться.

– Тож русалки в русальний тиждень.

– Так він з міста ж, звідки йому знати. Поки бігав хлопці його одяг забрали і втекли. А я його зустріла і до нас привела, чи треба було його там залишити?

– То певне Пудинихи старої бандюки, зараз схожу до них.

– Не ходи тату, нащо тобі ті розбірки пацанські.

– Дай йому якийсь свій одяг, хай переночує у нас, а взавтра на перший автобус посаджу його до міста.

Батько, хвильку поміркував, а потім відчинив хвіртку.

– Забігайте, щоб сусіди не зглядались, а то по на придумують всякого.

– Я Андрій, – подав хлопець руку.

– Ігор Петрович. Ти ж нормальний?

– Так, я не бандюга, чесне слово. Не знав, що втраплю в таку неприємну ситуацію.

– Добре, заходьте до хати.

Поки накривали на стіл, Андрія відправили до ванної привести себе в порядок. Вечеряти сіли пізно. Сміялися з Андрія, що повівся на такі дурниці. Лише мама Клавдії запідозрила, що щось не так. Хлопець хоч і усміхався, а очі були сумні-сумні. Навіть у Клавдії намагалась випитати, що трапилось насправді, але дівчина сказала, що вони самі все вирішать. Мама стурбовано дивилася на дочку, але довіряла їй.

– Чому, ти не сказала їм правди?

– Нащо їх хвилювати, якщо не справимось, тоді розкажемо. Та й не повірять вони, що Фроська тебе на вовка перетворила. Батько, скаже, що ми накурилися з тобою трави якоїсь, а мама, взагалі не пустить мене до лісу. Ми не відьми, якщо ти так подумав. Мій рід стійкий до будь-яких чар. Я знаю, як поводитись зі всілякими істотами, а як не знаю то мені бабуся підказує. Жінки нашого роду, як би спостерігачі надприродних подій. Наше завдання все записувати і передавати своїм нащадкам.

– Нічого собі, ти, виходить хроніст.

– Ну, щось таке.

– Фроська ворогувала з моєю бабусею, бо та навчала людей, як берегтись від нещасть. Відьма якось і мене намагалась викрасти, але бабуся завжди рятувала мене. За моєю спиною така сила стоїть, один мій ангел охоронець настільки сильний, що інколи я відчуваю його присутність і пір’ячко знаходжу. 

– А у мене є ангел охоронець?

– У кожного є.

– Тоді чого він нас не вберіг з Катьою сьогодні?

– Це так не працює, як ти собі уявляєш. Ангел не сигналізація в машині. У тебе можуть виникати якісь відчуття, внутрішній голос, але ж ми не завжди прислухаємося. Та й щоб був міцний зв’язок з ангелом про нього теж потрібно дбати.

– Як?

– Найперше, то робити добро, – усміхнулась Клавдія, – ну і розмовляти з ним. Істина криється в простих речах. Багато мудрості для цього не треба.

– А ти реально знаєшся на цьому.

– Мені просто цікаво це все, я й дисертацію писатиму на тему «Актуальність прадавніх вірувань у сучасному способі життя».

– Ти в аспірантурі навчаєшся.

– Так, заочно – Українська мова і література.

Вони ще довго так розмовляли. Андрій все думав за Катю, а потім і заснув на дивані в кухні, виснажений пережитим. Клавдія не могла спати. Вона вимкнула телевізор у вітальні, під який заснув її тато, вкрила його одіялом, а сама довго при настільній лампі сиділа у свої кімнаті. Перебирала амулети і перечитувала записи своєї бабусі, яка найбільше писала про діяння відьми Фроськи.

– Що ж мені робити? Відьма просто так не віддасть дівчини. Їй потрібна її душа на П’ятницю, щоб нагодувати своїх гостей. Її чимось потрібно налякати.

– Чого чорні відьми бояться найбільше? – почула вона ніби з віддаля бабусин голос.

– Не мати можливості, робити зла, бо тоді їх демони до кінця життя страшно мучитимуть, – прийшла відповідь до дівчини. – Здається у мене з’явилась ідея, – позіхаючи пробурмотіла вона. 

Здавалося на мить закрила очі, а як відкрила то на дворі вже розвиднилось. Подивилась на годинник в телефоні, була шоста ранку. Вона швидко переодягнулась у довгу сіру спідницю і чорну блузку, просто розчесала волосся, розпустивши. На диво всі її речі були на місці. Навіть Горішок, якому знову забули налити молока на ніч, розумів, що дівчина має серйозну справу. Клавдія зайшла до кухні, поставила невелику каструльку на газову плиту і принісши з кладовки мішечки з різними травами, зварила напій, який перелила у термос.

– Ідемо, – збудила вона Андрія. В першу чергу повісила на нього захисний амулет, мішечок зі свяченими травами. Вони тихо вийшли з будинку. Під порогом знову було багато піску, хоча її мама вчора ввечері все підмела. У вольєрі загавкала Джема, але Клавдія приклавши палець до губ, шикнула на неї. 

– Тихенько будь, візьму тебе з собою. 

Андрій тим часом взувався у старі кросівки її батька, вони трохи були великуваті, але добре затягнувши шнурівки він був готовий іти на порятунок Каті.

– Гарна собака, – сказав Андрій поглянувши на американку.

– Вона не тільки гарна, а ще й бойова в мене.

– Мене не вкусить.

– Ні, Джема кусає тільки злих людей.

Єдиним джерелом світла у глибочезній ямі був ліхтарик, на вигляд дуже давній. Катя в цьому була не сильна, тобто в історії культури, та й загалом вона не вважала себе сильною. От її Андрій, то інша справа, він і спорт любив, і взагалі був відважним. А вона сиділа в цій ямі вже кілька годин, а як вибратись звідси, так і не придумала. Якби ж яма була викопана просто, то Катя змогла б зробити собі східці в землі, ложка в неї якраз таки була, як в тому фільмі про графа Монтекрісто. Хоча вона толком не пам’ятала, як він втік зі своєї тюрми, з допомогою ложки чи ні. Колись одним оком Катя дивилась цей фільм. Ну, як дивилась, її мама дивилась, а вона так метушилася поряд, міркуючи про всілякі дрібниці: яким лаком нігті нафарбувати, і яку блузку одягнути, щоб пасувала під колір нігтів. Звучить смішно, але насправді такі дрібниці для неї дуже важливі. Так от про яму, вона була викладена колодами, якого дерева вона не могла сказати, все таки міська дівчинка. Попри її страх і відчай, і всю складність ситуації, вона раділа цьому ліхтарику, за брудним склом якого горіла свічка. Дивно, але увесь цей час вона залишалася незмінною. Катя приглядалася до неї, вогник горів яскраво, але метушливо, та розтоплений віск не скапував на відміну від сльозинок на її обличчі. Якась незгоряюча диво-свічка. Вона поглянула вгору, їй виднівся лише клаптик неба. Кілька сухих листків, закинутих вітром, плавно опустились на дно ями. Тут було багато листя. Воно пахло грибами, корицею і гарячою кавою, печеними гарбузами з м’ясом, смаженою картоплею з баклажанами і болгарським перцем. Коли Катя хвилювалась, вона дуже хотіла їсти, а ця ситуація була просто пре-жахлива, і їй було страшно до кінчиків її довгого русого волосся. Катя зняла з плечей рюкзак, який на щастя залишився з нею. Там була їжа: сосиски, хліб, помідори, вода, печиво і насіння соняшника. Перекусивши, вона лускала насіння і думала про те, як тут опинилась. Дівчина навіть не могла зрозуміти, як те чудовисько опустило її на дно цієї криниці, бо ця яма нагадувала, якраз таки криницю. А потім почала думати про те, що мама їй говорила не їхати по ті гриби до лісу. І де взагалі подівся Андрій?

– Андрію, Андрію, – погукала вона, але ніхто не відгукнувся. – Хто-небудь допоможіть, – але у відповідь була лише тиша. На телефоні показувало лише одне – Не має сигналу.

Катя присіла, обхопивши коліна, знову заплакала, а потім заснула, бо коли прокинулась над нею була темрява. Вона навіть зірок не бачила, хіба що небо так і залишалося захмареним, або ж ця яма й таки справді була така глибока, що навіть зірок не було видно. Диво-свічці, Катя раділа ще більше. Як би не цей вогник, так би і збожеволіла в темряві. Багато думала, а потім знову заснула, і коли прокинулась то над головою було світле небо і до неї доносились ледь чутно чиїсь голоси.

– Ей, Фроська, виходь, – погукала Клавдія.

Дорогу до відьми вона не пам’ятала, а покладатись на Андрія який не орієнтувався в цій місцевості було марно. До відьми надійною стежиною, оминаючи болото їх провів дух бабусі Клавдії у подобі сови, яка плавно маневрувала над їхніми головами. Андрій навіть вже не дивувався.

– Я буду тут стояти цілий день, рано чи пізно ти все одно вийдеш, – голосно повторила Клавдія.

Двері заскрипіли і з-за них визирнула Фроська.

– Якого чорта тобі треба?

– Ніякого. Залиш їх всіх собі, – голосно відповіла Клавдія, швидко вхопивши Джему за ошийник, бо собака загарчала і вся напружилась,– дівчину віддай. 

– Тут немає ніякої дівчини.

– Ой, перестань, – аж трохи розсердилась Клавдія, не могла терпіти такої відкритої брехні, – не розводь нас тут на тра-ля-ля.

– Ой, подивіться но на неї, – відьма аж випльовувала кожне слово, – така мудра, вся в бабу. Той вчора гонився тут, поліцією лякав. Та хто вам повірить, недоумки? 

– Думаєш не повірять. Думаєш люди в таке не вірять і їх легше обдурити, але вони навпаки зараз вірять ще більше. Маленька проблемка на роботі чи вдома, і багато хто до бабок різних біжать за порадами. Я тебе прославлю на всю Україну, мов в нашому лісі така бабка живе і порчу відробляє, і привороти, і лікує, і майбутнє розказує. На пошті чутку пущу, в інтернеті напишу, станеш ще знаменитіша ніж «Сліпа» з телебачення. Народ натовпом посуне.

– Не знаю, я ніякої Сліпої, – огризнулася Фроська, – і що хай сунуть, мені побільше душ буде, теж налякала.

– А не буде тобі душ, – спокійно заперечила Клавдія. Тут така черга буде, люди днюватимуть і ночуватимуть і кожен перекладатиме на тебе свої проблеми. Буде, ще гірше аніж на пошті, то квитанцій нема, то комунальні тарифи знову виросли. Тобі навіть твій синочок не допоможе, люди тобі сюди стільки лиха принесуть, що ти ради цьому всьому не даси і навіть часу не матимеш, щоб подумати про те, як комусь щось погане зробити. Я то після роботи спочинок маю, а ти ні вночі, ні вдень його не матимеш. Один рік такого життя і сама в болото підеш.

– Ой, гадино, ти, – розсердилась відьма на аргументи Клавдії, обоє не розмовляли, а кричали одна на одну.

– Гади в тебе під порогом зимувати сповзаються, – випалила дівчина на образу.

– І те, ти, знаєш, – розізлилась, ще більше Фроська, її очі аж блискали люттю.

– Реально, – здивувалась Клавдія, скривишись, – як ти тут живеш? Жуть якась. Усе віддавай дівчину.

Фроська мовчала, обличчя її аж горіло від злості.

– Вона там в криниці, – піддалась нарешті стара на вмовляння.

– І речі хлопця віддай, – згадала Клавдія.

Стара мовчки пошкандибала в хату. Андрій знайшов мотузку біля криниці і кинув її вниз.

– Катя, – покликав він.

– Так я тут, – зраділа дівчина.

– Обв’яжись мотузкою я тебе витягну.

Полонянка так і зробила, аж тут вогник свічки загорівся сильніше.

– Забери мене з собою, – почула вона шепотіння не одного, багатьох голосів, – забери з собою. 

Катя викинула все з рюкзака лише свій телефон залишила, зняла з гачка ліхтарик і засунула його в середину, а потім Андрій її витяг.

– Божечки, яка я тобі рада, – обійняла його.

Відьма винесла з хати одяг і рюкзак Андрія і швирнула Клавдії під ноги. Близько не підходила, боялася Джеми.

– Надіюсь там немає ніякої порчі, а то я знатиму, – пригрозила Клавдія.

– Нема – перекривила її відьма, – забирайтеся геть звідси.

– З превеликим задоволенням, і припини моє подвір’я піском засипати, – але стара лише зло зиркнула, – і у слід нам не кляни. Сама знаєш, що відіб’ється і так по тобі вдарить.

– Ой лякай, лякай, – гаркнула відьма і пішла до своєї хати. 

Андрій позбирав свої речі і вони чим швидше постарались піти від цього місця як най-далі. Аж на дорогу їм вибіг білий різноокий кіт.

– О, той самий, – вигукнула Катя.

– То не кіт, – потягнув її за руку Андрій.

– Брись звідси, – проганяла його Клавдія, а Джема загарчала, кіт не втік, тільки засичав напушившись, – Я більше не переповідатиму свою біографію, ще раз трапишся нам на дорозі, я тебе в полині викачаю, вічно чухатись будеш. – пригрозила йому.

Кіт показав їй язика і втік.

– От нахаба, – промовила Катя.

– Як ти вмієш з ними поводитись, – дивувався Андрій.

– Головне не давати слабини і не боятись. Підпустиш страх і все, будеш належати таким, як вони.

– Важко не боятись.

– Знаю, постійно потрібно тренуватись, щоб їм протистояти.

– Добре, що все добре закінчилось, і так просто, я навіть не очікував після вчорашнього.

– А що вчора було? – запитала Катя.

– Клавдія мене врятувала, я тобі вдома розкажу.

– А диво-дівчинка, – засміялась Катя, – я вчора подумала, що ти якась трохи… того. А ти наш супергерой.

Отак розмовляючи, вони вийшли на знайоме перехрестя. З далини почувся тупіт копит. Хтось їхав возом.

– То мій наречений Сергій, я написала йому, щоб приїхав до нас.

– Він відвезе нас до автобусної зупинки? – запитала Катя, – Я так додому хочу.

– Так відвезе, але спершу назбираємо вам грибів і пікнік зробимо.

– Ой, не хочу, я вже ніяких грибів, – стомлено промовила Катя. – Та й корзинки свої ми погубили.

– Не ний будуть вам корзинки.

Коли Сергій під’їхав, всі за стрибнули на воза, знайомлячись на ходу. Потім збирали гриби у корзинки, які привіз Сергій. Назбиравши грибів, розпалили багаття і чим більше сміялись і веселились, тим швидше забували про все погане. Так діяв чай, який вдосвіта приготувала Клавдія. А потім поїхали до Осниці. Вже на автобусній зупинці Катя згадала.

– Клавдія, я дещо маю для тебе, – і вона витягла з сумки залізний ліхтар, з диво-свічкою за брудним склом, – ти, напевне знаєш, що з ним робити.

– То живий вогонь, – захоплено вимовила Клавдія.

– Він був у тій криниці, а я забрала з собою.

В той же час Фроська заглядала у криницю, вона до верха наповнилась брудною смердячою водою.

– А, щоб вам пусто було, – вилаялась вона, бо там на дні відьма ховала не лише ліхтарик і вкрадених людей.

Посадивши Катю з Андрієм на автобус, Клавдія повернулась на ферму до Сергія і ходила по фермі з ліхтарем у руках, доки не знайшла потрібного їй місця. Сергій ходив за нею ні про що не питаючи. В місці де вогник свічки захитався Клавдія наказала повісити ліхтар.

– Нікому не дозволяй знімати, як вогник стане горіти рівно, тоді ваш дім буде очищено від негативної енергії і я заберу ліхтарик додому, – дівчина просила в дворового на фермі, щоб охороняв живий вогонь.

– Якщо хтось намагатиметься вкрасти, шли голуба.

– Дівчино ти з якого століття? – засміявся дворовий, – я тобі на месенджер напишу з телефона Сергія.

– Згода, – засміялась Клавдія. 

Додому дівчина повернулася автобусом, хоча водій відмовлявся брати її в автобус з собакою. Але якось вмовила його, їхати ж не далеко. Люди, як завжди, обурювались, що без намордника, а собака під усі ці крики тільки голову опустила і дивилась увесь час в підлогу ображено.

Як тільки Клавдія зайшла в дім зітхнула з полегшенням, відчуваючи втому на свої плечах.

– Ну, що там? Все добре? – запитала схвильована мама.

– Так, все добре. Джема на дворі хоче їсти, – сказала Клавдія і пішла до себе в кімнату, щоб записати у щоденник події пережитого.

Наступного ранку в П’ятницю тринадцятого, коли вона вийшла на подвір’я під дверима в дім знову було багато піску, а на ньому напис «Поверни мій ліхтарик».

– Аякже ж розбіглась, – промовила Клавдія і згребла увесь пісок на лопату.

День мав бути теплим, але вона і так нікуди не піде сьогодні, і нарешті почне читати свою книгу.

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця