Мертві бджоли не гудуть

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

У перший день створив Великий Вулкан твердь земну, але була твердь холодною. На другий день накрив Він землю куполом неба, але був купол чорний. На третій день створив Великий Вулкан дітей своїх, але були вони покірні волі Отця свого і не мали власних бажань і прагнень.

 Розчарування спіткало Великого Вулкана, і покинув він свій світ, і вештався іншими світами, не бажаючи повертатися до невдалого творіння.

  ***

Смерть причаровувала. Вона була прекрасною і огидною водночас.

Я дивився у мертві очі навпроти. Ці очі на моєму обличчі дивилися не на мене. Розпахнуті, вони здивовано витріщалися на неї – Вогняну Танцівницю. Яка танцювала для нього, не для мене. Я бачив полум’я, яке згасало, віддаляючись. Танцівниця добре знала свою справу: вона вела полум’я за собою, а воно ластилося до її ніг, впліталося до її танцю, гуло полегшено. 

– Стій… – прошепотів, дивуючись, чому так важко випльовувати слова. – Зачекай… Ще зарано, ще не його час вмирати. Максе! – крик вийшов жалюгідним, але на щось потужніше сил бракувало.

Макс мовчав. Остання іскорка залишила очі на цьому обличчі, подібність якого до мого власного тепер лякала. Колись ми із братом раділи тому, наскільки схожими були. Скільки всього утнули, користуючись цією подібністю – годі й злічити. Потім вона почала заважати. Дорослі близнюки – це вже не так весело. Коли вас плутають власні батьки чи цеховий майстер у часи учнівства, це смішно. А коли та, яка сподобалася тобі, “випадково” йде на побачення з твоїм братом… 

Того разу я Максові пробачив. І дружині його, тоді ще майбутній, пробачив. До того ж, вона зізналася, що ніяка то була не випадковість, вона нас одразу розрізняла. А зараз Танцівниці пробачати наміру не маю. Бо я – старший, на цілих півгодини. Коли й настав час одному з нас зустрітися із Великим Вулканом, то най це я буду. Не він, в нього дружина, діти… будуть.

Але Танцівниця сама обирає тих, хто гідний піти до Полум’я Первісного. І вона вибрала не мене.

Останні спалахи. Вогонь в очах брата згасає, лише відблиск далекого зарева від виверження Вогневиці ще багряніє в глибині каламутно-чорних зіниць.  

***

Одного разу, проходячи повз покинутий ним світ, примітив Вулкан крихітний вогник, що танцював на чорній кулі.  З цікавості він підійшов ближче.  На вершині найвищої гори, майже торкаючись здійнятими вгору руками чорного купола неба, танцювала тендітна дівчина, волосся якої мало колір полум’я. 

 “Ти хто?” – запитав Великий Вулкан.

“Я Вогняна Танцівниця”, – відповіла дівчина.

 “Для кого ти танцюєш?” – запитав Великий. 

“Для тебе”, – була проста відповідь.

“Але ж я пішов, я не міг бачити твій танок.”

“Так, але тепер ти тут. Потанцюй зі мною, Вулкане!” – Вогняна Танцівниця простягнула руку.

***

Яскраве весняне сонце випалювало пекучі плями в очах, не дозволяючи навіть розгледіти, чи почалося виверження.

Сонячні промені відбивалися від схилів огидної воронки, що спотворила майже ідеально пласку рівнину, облямовану смугами лісу. Нам пощастило, що “Бджілка” впала тут, а не в горах. Земля під ногами тремтіла, а з боку Вогневиці чулося низьке, нетерпляче гудіння – її вогню не терпілося вийти з надр землі на волю.

Пострілювали. Не близько, але посвист файрболів та сердита заграва за квітневими напів голими деревами не давали зосередитися на справі, в якій ми сюди припхалися. Злі кулі низько гули над обрієм.

– Не баріться, – сержант, що очолював групу супроводу, помітно нервував.

– Розтягувати задоволення не будемо, але і квапити своїх теж не стану, – хитнув головою пан інженер. – Та й чого поспіх розводити, ми ж у тилу. Чи ні?

– Це Кам’янка, – з помітною безнадією в голосі зітхнув сержант. – Тут ніколи не знаєш…

Так, на інструктажі нас попередили, що пхаємося чи не до жерла вулкану. Поряд ключова позиція. Єдина точка, з якої можливий доступ у гори. А в горах добре ховатися, тому супротивник ладен горлянки нашим перегризти, відбиваючи це крихітне село на кілька хат.

Кратер від вибуху “Бджілки” лишився чималий. Оплавлений до скляного моноліту ґрунт ледве нагадував родючий чорнозем, яким був до катастрофи. Я присів на краю, розмірковуючи, чи варто спускатися зараз, чи краще спочатку обійти периметр.

Не по собі мені було. І не в тім справа, що настільки близько від бойових дій нашій бригаді бувати ще не доводилося. Ніхто не ремонтує дирижаблі посеред бою: зазвичай, ми з ремонтного цеху вуха не вистромляли. Навіть за тим, що у місті відбувається, слідкувати не було коли. А війна, хоч і панувала в думках і роботі, проте відчувалася далекою, несправжньою. Попри діри від снарядів в обшивці “Коропів”, які доводилося латати, та плями крові на переборках машинних відділень, які неможливо було відмити – лише зафарбувати. 

Чому саме нас, необстріляних цивільних, відправили досліджувати місце падіння пасажирської “Бджілки”, для мене було загадкою. Кам’янку, за яку ворог бився, мов загнаний у кут хижак, наші вчергове відбили. Надовго чи ні – невідомо, але нас зірвали з місця просто посеред ночі. Ще до півдня ми на місці були, а на на утримання позицій кинули посилені сили. 

Та грець із тими загадками. Розуміти хід думок керівництва – це завдання пана інженера, а нам своє робити. Йоничу з Максом – шукати уламки, які би натякнули на механічні причини аварії, а мені – прислухатися до відлуння вибуху.

Полум’я. Воно було чимось дуже розлючене, я це відчував. Навіть на хвильку позаздрив братові, якому майже не дісталося вогню – весь на мені закінчився, як батьки жартували. Зазвичай, я своїми здібностями до магії вогню хизувався. Та й було чим: чую я його. Чую, як співає у вуличних ліхтарях – тих, які ще не замінили на електричні. Чую, як гуде в реакторах двигунів дирижаблів: діловито в поштових “Ластівках”, зухвало – у військових “Коропах”. Полум’я, що приводило до руху пасажирські “Бджілки”, мало звучати самозакохано. Навіть після вибуху, котрий розкидав уламки на кількасот метрів довкола, відлуння його пісні мало бути чутно.

Проте наразі – жодних самозакоханих голосів. Лише лють, до якої домішується нотка панічного страху. Лють була щирою, чистою, всеохоплюючою. Страх також.

– Твою дівізію, трясця матері цього конструктора, шляк би його трафив! – Йонич ще кільканадцять епітетів додав, аж доки не дібрався до сути: – Марку, нумо тягни свою вогненебезпечну дупу сюди! Годі на горі стовбичити, світло мені затуляти.

Довелося тягти. Коли Йонич такий, краще не сперечатися. До того ж, я і сам збирався спускатися: стовбичити на краю мені набридло, а луна розлюченого полум’я йшла саме з епіцентру. Трохи ще позаду, за посадкою, відлунювало, але то не варте уваги – та лють була чесною. Саме такою, якою має бути злість, спрямована на ворога.

– Що це за тойво? – з’їхавши слизким осклянілим схилом і перерахувавши усі зморшки рельєфу кормою, я впав до ніг старого бригадира.

– Це ти мені скажи, ти в нас на вогні знаєшся.

– Якщо це й вогонь, то якийсь… скам’янілий?

– Отож…

Ми ще постояли, чухаючи потилиці. Йонич – бо він завжди так “кумекав”, а я – бо голову мовби тисками затисло і свердлом у потилицю штрикало. Біль з’явився зненацька, я ніби пірнув у нього, коли спустився на дно кратера.

– Йоничу, викликали? – ледь не збивши мене з ніг, до нас скотився Макс.

– То він мене… – я ще не оклигав, тряс головою і намагався зрозуміти, де верх, де низ.

– Правда? А мені почулося “Макс”, – брат підморгнув, підводячись і хазяйновито роззираючись.

Хлопці метушилися довкола, здається, щось обговорювали, навіть мене питали, і я навіть щось відповідав. Мабуть, до діла, бо не перепитували, та й взагалі поведінці моїй не дивувалися. А я ладен був розум втратити від криків загиблого вогню.

Реактор двигуна вибухнув. Причому, вибухнув він не у повітрі, а вже після зіткнення “Бджілки” із землею. Причиною падіння пасажирського дирижаблю було щось інше. Чи то шальний файрбол, що злими джмелями носилися над полем бою, чи то технічна несправність. То Макс із Террі та Йоничем розбиратися будуть. Якщо знайдуть уламки. Здається, ми не перші на місце падіння потрапили, до нас його добряче підчистили. 

Крізь біль та стогін останньої агонії, що панували тут, унизу, я знову відчував ЇЇ. Лють. І ненависть. Я не розумів, як таке може бути, але цей голос теж належав полум’ю. Проте ненависть його була саме на вогонь і спрямована. На живий вогонь. 

Сама пісня, а радше, стогін, йшла від крихітного уламка застиглого полум’я. Пурпурово-кривавий кристал, не більший за фалангу пальцю. Він стирчав посеред зеркально-рівного дна кратера, що лишився від вибуху. Другого кратера. Той, що утворився на місці реактора, знаходився у кількох кроках ліворуч, і саме від нього і лунав біль. До ненависті я зараз тягнув руку, розуміючи, що роблю якусь дурницю, але несилий зупинити кінцівку, якою керував не я.

Стогін набував ритму. Лють притихла, ніби причаїлася, натомість прийшов шелест. Він шепотів щось заспокійливе просто в голову, підштовхуючи до кристалу на дні кратера.

–  От погань, щоб тобі чорне було! – я не стримався.

Трескіт, зла радість тріумфу, спалах люті й розчарування – усі ці голоси вибухнули в моїй голові. Біль, що кольнув у плече, на тлі цього феєрверку видався чимось неважливим та мізерним. 

– Марку, чуєш мене? Трапилось що, питаю? – нав’язливий голос пана інженера над вухом, мабуть, повторював запитання вже не вперше.

Махнув рукою, дрібниці. Вже майже оклигав. Навіть голоси полум’я притихли, вже не ломилися до мене в голову, відступили, злилися з віддаленими звуками пострілів, вибухів і тріскотінням степових комах, що здійняли полуденний гвалт. 

Решту дня я провів наче в якомусь заціпенінні. Кристал той ми з кратеру вигризли. Вовтузилися до сутінок. 

Який кожух у двигуна “Бджілки”, я знаю – навіть за повної заправки вибух не зруйнував би його вщент. А тут, добре, якщо третина полум’я залишалася. Дирижабль наближався до порту призначення, навіть знижуватися вже почав. Проте уламки обидвох гондол – пасажирської і технічної – були, а кожух наче випарувався.

Я хотів ще раз оглянути місцину, дивно мені було, що ані рештків тіл, ані уламків двигуна ніде немає. Ну добре, тіла могли вже прибрати – не наші, так бандити. Тут, у прифронтовій зоні, розподіл сил змінювався щогодини. Але ж уламки?

Проте сержант групи супроводу, який протягом останньої години занепокоєно поглядав на зарево німого вогню на сході та діставав пана інженера питаннями, чи скоро ми, раптово наказав збиратися. У транспорт нас запхали майже силоміць, не давши часу навіть на те, щоби як слід закріпити обладнання та зібрані зразки.

– Лівіше, лівіше бери! – тріскотіння рації вибухнуло мовчазним полум’ям.

Світ завертівся, скло броньованої самоходки, у череві якої ми тряслися на ящиках, кинулося мені в обличчя. 

***

Погляд брата згас. Я спробував підвестися. Треба йому очі заплющити, бо дивитися в їхню порожню темряву несила.

Тіло не слухалося, я взагалі його не відчував. Як не відчував ані болю, ані вогню. Порожнеча всередині мене байдуже мовчала. Скосивши погляд, розгледів руку Террі. Самого Террі поряд не було: рука поодиноко лежала на грудях Макса. Де чия кров, розрізнити було неможливо.

– Любо, я йду, – шепіт Йонича був тихим, майже за межами сприйняття, проте я розчув.

Голова поверталася надто повільно.

– Розрадиш втомленого старого своїм танцем? – посміхнувся бригадир і так і завмер – із посмішкою на обличчі.

***

Танцівниця повела Вулкана за собою, закрутивши у танці.  І було у тому танці стільки вогню, що вогонь цей дістався до серця Великого Вулкана, розтопив кригу байдужості, що скувала його, і оселився там. І зрозумів Вулкан, що його творіння прекрасне, і вдихнув у нього вогонь, який подарувала йому Танцівниця. І потеплішала твердь земна, бо забилося у грудях Вулкана вогняне серце. І засяяли на чорному куполі неба зірки, бо засяяв вогонь в очах Вулкана. І отримали діти Великого душу, бо в душі Вулкана оселилася любов…

***

– Цей ще дихає, добиваємо? – під ребра увіп’явся металевий носок важкого чобота.

Замість застогнати, я засміявся. Цей біль я відчув. А значить, я ще живий.

– Ні, надто далеко, – другий кинув погляд на розпечену вершину Вогневиці.

***

– Кажи, где то, шо ви там найшли, – цього, вицвіло-рудого, я ще не бачив.

Мої катівники мінялися часто. На відміну від запитань. Запитання в них одне було, одне на всі їхні брудні роти.

– Казав вже: нічого там не було, – прохрипів, випльовуючи криваві слова в це бліде обличчя. – Ваші ж шістки і постаралися – до нас усе підчистили. Тіла де поділи?

– Слюней в тебе слішком багато, – розважливо бовкнув вицвілий, утираючись. – Підсушітє його! – жбурнув у темряву за моєю спиною.

Цього разу вони пішли далі – брудні, заскорузлі пальці відтягнули мої повіки, затиснувши заіржавілими зажимами. Голову та решту кінцівок мені завбачливо тримали зафіксованими, коли приходили ці, допитливі. Чи то третього, чи то п’ятого з тих тіл я покусав. Перші двоє загинули від мого полум’я. Після першого “нещасного випадку”, мотузки з мене познімали, натомість закувавши у кайданки. А коли я розплавив метал, з якого вони були зроблені, просто зламали кілька кісток та прикували руки до стіни над головою. 

Здоровань у протигазі твердо вмостився навпроти мого “трону”, підпер стегном циліндричний бік вогнемета. Дочекався, коли інші покинуть приміщення, і затис спусковий гачок. Я розсміявся. 

Мої катівники обрали тактику залякування вулканічного їжака голою дупою. Тобто, поливали вогняного мага вогнем. 

Звісно, із неживим гасовим полум’ям вогнемета домовитися мені несила, але й воно мені нашкодити не може. Принаймні, так, щоби це становило загрозу життю. Моє слабке і переламане тіло поглинало усе, чим в нього плювали. Дискомфорт і огида – ніби помиїв наївся – ще нікого не вбили.

Біль прийшов, коли паливо у вогнеметі добігало кінця. Щосили стиснув щелепи, аби не видати себе неконтрольованим стогоном. Цим ушльопкам вистачить клепки зрозуміти, що м’ясо вже готове до того, щоби бути засмаженим. Трубка вогнемета викашляла останні пломінці та змовкла. Я полегшено видихнув, прислухаючись до вогню всередині мене. Той обурено мовчав. Очі защипало від пересохлих сліз.

Від початку полону я майже не чув полум’я. Воно ніби закрилося, відсахнулося від мене. Не знаю, чим я прогнівив Великого Вулкана. Як не знаю, чим наша знахідка для моїх катів така важлива. Але радий, що той кристал до їхніх лап не потрапив.

Чому мене не добили на місці, а притягли сюди, зрозумів лише, коли почалися допити. Точніше, коли звичайних немитих волоцюг на цих допитах змінив увічливий непримітний пан у непримітному одязі підозріло військового крию.

Фасончик того одягу не нашенський був. Тоді ж і “занепокоєність разгулом банд на кордоні” в іншому світлі побачилася, і помічати почав різне.

Звісно, сидячи в підпіллі, багато не роздивишся. Але дещо не пройшло повз мою загострену увагу. Наприклад, мовчазні прислужники із скляними очима. Вони рухалися і діяли, як ляльки-маріонетки, котрих доводиться смикати за ниточки наказами. “Постав полумисок туди”. “Зроби три кроки ліворуч”. 

– Сходи на склад за факелом і вернися с ним сюда. Зараз, – вицвілий дочекався, поки приміщення провітриться від чадного гасового диму і спустився. 

Здоровань, який весь цей час стояв, де встав, біля стіни, мовчки розвернувся і пішов геть, змівши рукавом вогнемета кривоногого ослінчика. Вогнемет він з рук так і не випустив.

– Кретин, – вилаявся мій допитувач. – Огнемет поклади. Тепер іди. На склад іди, возьми факел. Вернися с ним сюди.

За тьмяними скельцями протигазу я не бачив очей здорованя. Але міг би закластися, що вони були такими саме тьмяно-скляними.

– Ну што. Поговорим? – вицвілий підняв ослінчика, струсив невидимий попіл і присів навпроти мене.

Я йому посміхнувся. Посмішка вийшла щирою, схожою на вищир.

– Я не розумею, чому ти спротивляєшся. Ви удєржуєте нашу територію, забрали нашу річ. Так не гарно.

Мені навіть сміятися було несила. “Наша” територія? Відколи це? Але… я промовчав. Натомість сказав інше:

– Яку таку річ? Мені… не пояснив ніхто, що ви шукаєте, лише б’ють без зупину вже кілька днів, – цей тип, здається, балакучий. Може, вдасться витягти з нього щось.

Бо я навіть не розумію, за що потерпаю. Чому ж тоді пручаюся? А тому, що не подобаються вони мені. Бо прийшли на НАШІ землі. Бо через них я бачив, як НАШИХ хлопців кличе на останній танок Вогняна Танцівниця. І якщо я хочу, щоби вона прийшла за мною, я повинен це заслужити. А я хочу. Бо ці покидьки мене живим не випустять.

– А ти сам не розумієш? Холодний огонь. Ви ж ради його на рожон полізли.

А щось є в цьому. Той клятий кристал і справді на холодне полум’я схожий, мертве.

– Не  розумію, про що ти, – я продовжував клеїти дурня. – Ми уламки дирижаблю збирали. Для комісії, яка буде встановлювати причину його падіння. Чи ви думали… загибель цивільних без розслідування залишать? – сміятися було боляче, але я все одно засміявся.

– Слухай, ти! – вицвілий навіть про обачність забув, підскочив до мене майже впритул. – Ти не розумєєш, у які ігри заліз! Це скеретні досл… – він проковтнув решту слова. Завмер, торкаючись кінчиком носа повітря біля мого носа. Такі ж, як він увесь, вицвілі очі вилупилися, дивлячись в мої.

Пограємо в “хто перший моргне”? Та в мене перевага – я не зможу моргнути, навіть, якщо дуже схочу. Твої шістки за твоїм же наказом про це подбали. А як програєш, то що? Розкажеш ще щось цікаве?

Але мій співрозмовник, певно, вже второпав, що бовкнув зайве, і продовжувати наміру не мав.

– Вбити б тебе… А потім допитати. Але ж ваші з розуму зійшли. Вцепилися в то село, не зная, за що б’ються. Нічого. Я почекаю, – жбурнув він, розвертаючись на п’ятах і прямуючи до виходу. – А скільки видержиш ти?

***

Цей вогник навпроти – він не хоче зі мною говорити. Скільки днів, чи, може, тижнів ми з ним наодинці? Спочатку я його чув, хоч і погано. А сьогодні і цей малий гівнюк вирішив, що я його негідний.

Я зламався. Не витримав. Правий був той вицвілий: він міг собі дозволити зачекати, а я ні. Вогняним магам полум’я не шкодить. Дісно, не шкодить. Як у багаття впасти чи кілька файрболів зловити. Але усьому є край. Коли тебе з дня у день поливають вогнем, настає мить, коли навіть найсильніший маг не зможе той вогонь поглинути.

Моя настала вчора. Черговий здоровань з вогнеметом, чи може той самий. Яка різниця, якщо зупинити цю ляльку я все одно не міг, хоча і здогадувавсь як це зробити. Проте рота мені кляпом заткнули. Асбестова ганчірка смакувала як лайно, але справу свою робила: кляп з неї вийшов гарний, вогнетривкий.

Здоровань моїх слів не розбирав. Тому і шмалив, не зупиняючись, аж допоки не спустошив балон вогнемета. А я зламався. Бо коли в тебе з обличчя злазить обпечена шкіра – це боляче.

– В ящику той клятий… був… В самоходці, – губи тріснули, варто було ними поворухнути. Але цей новий біль був надто незначним. Його можна перетерпіти, адже, якщо я скажу моєму катові те, що він хоче почути, мене нарешті відпустять. “Вогняна Танцівнице, приходь за мною”, – прокричав подумки.

– Що це було? – очі вицвілого спалахнули.

Він що, не знав? 

– Який він? Як виглядає? Кажи! – вицвілий навіть кольору набув.

Що я наробив?

***

Мені докладно пояснили, що буде далі.

Або я продовжу говорити зараз і розповім усе, що знаю, і мені подарують смерть.

Або сидітиму тут, навпроти цього підступного вогника, що висушує мої сльози відчаю та підсмажує мою шкіру. Сидітиму стільки, скільки їм знадобиться, щоби знову захапати ту кляту Кам’янку. І тоді мене вб’ють, і я розповім усе за наказом мого вицвілого ляльководу. Але смерті мені у цьому випадку не побачити.

Доволі загадкові погрози, але чомусь я їм вірив.

Кат мій став до балачок охочий. Він точно знав, що я вже нікуди не подінуся, просто не маю шансів вислизнути з його лап. Тому і розповідав мені. Багато чого казав.

І закричав Великий Вулкан в гніві: “Не стануть мої діти служити тобі, бо створив я їх вільними!”  Але відповів йому Рой глузливо: “А цікавився ти, чи потрібна дітям твоїм свобода? Ми даримо спокій, позбавляючи від муки прийняття рішень. І вони підуть за нами з доброї волі, бо свобода змушує розум страждати і блукати у пітьмі, а спокій дарує блаженство та вічне життя.”

В цій вицвілій голові буйно квітла релігійна мара. Не знаю, де він вицупив того Роя і чому вирішив, що вигадане божество подарує комусь там вічне життя. Але сподівань мого ката, а точніше, тих, хто стояв за ним, Рой справджувати не квапився. Замість вічного життя дарував вічне існування.

А вони… Вони, певно, не знали інших методів, окрім тих, що вицвілий випробовував на мені. Оте своє божество вони теж тортурам піддавали. Але воно пручалося. І раз за разом повертало замість живих “добровольців” безвольних ляльок, котрі без наказу і ложку до рота донести  були не здатні.

Що то за холодний пломінь такий, яке відношення він має до того їхнього Рою, якого вони поселили в жерлі Вогневиці…

Я не знаю. І не дізнаюся вже. Адже Кам’янка знову їхня. Прохід відкрито, мене готують перевозити до місця страти. “Заливають” вогнем, щоби не міг пручатися і не утнув щось в дорозі.

І останнім шансом для мене є звернутися до мого давнього друга і побратима. “Вогняна Танцівнице, допоможи! – я благав, кричав подумки. Я би й уголос закричав, однаково мені було, чи почує мої благання хтось із моїх катів, але сил на цей крик бракувало. – Прийди і забери мене на останній танець, відведи до Полум’я Первісного на зустріч із Великим Вулканом.” Вмерти зараз – єдине що може врятувати мене від участі, гіршої за смерть.

Але цей вогник навпроти – він не хоче зі мною говорити. Полум’я відчуло, що я годен був зрадити його, і зрадило мене. Я його більше не чув.

Не чув зухвалої пісеньки вогню, яким мене тортують. Не чув далекої злісті бойових файрболів, Не чув буркотливого басу полум’я у вогнеметі ляльки-здорованя – він теж був тут, чекав наказу вицвілого, завмерши у двох кроках від мене. 

Не чув заспокійливого подиху Вогневиці, що останні кілька місяців готувалася до виверження. Голоси, які були зі мною з самого дитинства, наповнювали світ життям і сенсами, раптово змовкли. Єдине, що я відчував на собі – байдужий погляд мільйонів невидимих вогнів, які спостерігали за тим, як я пручаюся.

Полум’я зрадило мене. Але й мого ката зрадила його самовпевненість. Він сподівався, що за крок до відчаю я заговорю, тому зняв кляп.

– Підійди. І вдар балоном вогнемета по кайданках. Щосили! – мій наказ здорованю я прокричав, на це сили стало.

Вицвілий не одразу зрозумів, що відбувається. Не чекав, що второпаю, що їхні ляльки виконують будь-які накази, не лише їхні? Байдуже. Коли він відкривав рота, щоби відмінити мій наказ, було вже запізно. 

Балон вогнемета від зіткнення зі стіною та металом кайданок вибухнув. Його вогонь стік по руках, підсмажуючи шкіру. Боляче. Дивно, я думав, що руки вже давно нічого не відчувають. Це добре. Мої долоні вільні.

Одразу, як вицвілий приніс свою “радісну” звістку, я зрозумів: шансів втекти живим в мене немає. Але шанс втекти все ж таки лишився. Один єдиний.

Вогонь зрадив мене, полум’я не хоче до мене говорити. Тому я відпускаю його. Усе, без залишку. Те, яке намагався поглинути весь час, поки сидів тут, усе, яке було колись у моєму серці.

Сміюся. Гарно  палає. Вицвілий спалахує, як сухий лист, він корчиться і витанцьовує, немов папірець, кинутий у багаття. Здоровань горить неквапно. Серед розжареного моря пломіню, яке затопило мою в’язницю, я ще довго бачу його байдужі, скляні очі.

– Вогняна Танцівнице, я йду!

Крізь жахливе мовчання вогню, що панує у палаючій кімнаті, я знову відчуваю холодний, байдужий погляд. Земля під ногами трясеться. Може, Вогневиця прокинулася, а може обстріл. Байдуже. Я вже звільнився.

Я їх перехитрував.

Я вмер.