Вір, коли кажу, що люблю

Це був звичайний ніж, яким селяни різали хліб чи масло. Він входив у тушку кролика, розрізав її вздовж, доки нутрощі не повалилися додолу. Але дівчина на те не зважала, тільки завбачило поставила мисочку, аби тельбухи не заляпали підлогу. Тонкі пальці обагрилися ще теплою кров’ю, зосереджено розгрібали потрух, шукаючи невелике сердечко, яке досі билося. Дівчина відійшла від підвішеного крілика, знову взяла до рук ножа і дрібно порізала серце, кидаючи шматочки в ступу. Вона робила це регулярно, щомісяця у повню. Перетирала у порошок, а тоді додавала разом з сухим терличем до жиру та натирала тіло.

Перекинула незаплетене волосся за плече, крутнула головою, вслухалася у лунке виття вовків за вікном, а тоді тихо засміялася.  Десь вдалині закричала жінка, скрикнули сови, здійнялися з гілля, лопочачи в пітьмі крилами. Чаклунка відставила ступу, взяла до рук темну шерстяну хустку, накинула на вузькі плечі та тінню вишмигнула з хати, беручи з собою відро.

Село спало, а відьма все йшла вперед, оминала собак, які заходилися гавкотом, втім, миттю затихали, якщо на них спинявся злісний і моторошний погляд її недобрих очей. Вона прочинила стодолу сусідки Одарки, нишком просковзнула до середини, звично підходячи до їхньої корови Бурої. Чаклунка поплескала лощений плямистий бік, підставила відро та взялася доїти тварину, зціджуючи останні краплини солодкого молока. Горпина неприязно пересмикнула плечима – співали другі півні. Залишилося не так багато часу до третіх викриків, а усіх корів так і не обійшла. Відьма насупилася, підхопила відро, непомітно вийшла зі стайні, обминула сусідську хату та через город пройшла до наступної господарки, крадучи молоко так само, як і в бідної Одарчиної Бурої. Чаклунка дзвінко зареготала, але разом з її сміхом знову завили лісові вовки, розвіюючи голос відьми селом.

До третіх півнів, відро, повне молока, вже стояло на печі, а чаклунка Горпина лежала на перині, відраховуючи миті до криків односельчан, що знову нечисть поцупила набіл. Але дівчині до цього було байдуже, як і до того, що жінки спльовували через ліве плече, коли натикалися на неї , хрестили спину, а своїх чоловіків шарпали за руки, якщо занадто довго дивилися їй вслід. Вона так само чаклувала, танцювала на сестринських шабашах, водилася з чортами та забирала молоко, роблячи потім з нього найсмачніші у селі вершки і сметану.

Майже заснула.

Різке, глухе гупання у двері висмикнуло відьму зі сну. Дівчина нашорошено підвела голову, але стукіт повторився, такий же сильний, хіба обірвався скорше. Горпина відкинула перину, ступила босими ногами на землю, взялася за клямку, але завмерла – нічну тишу прорізало голосне вовче виття. Не таке як раніше, а тужливе, самотнє, ледь не приречене на смерть і то не був добрий знак. Замість того, аби відчинити – закрила хату на важкий засув і відступила. Що б там не відбувалося, але це була не її справа, вона далеко не милосердна черниця і всім допомагати не збирається. Але гупання повторилося знову, щоправда тихе, слабке, ніби людина по той бік дверей уже готується побачити Всевишнього. Чаклунка завагалася, до бісиків хотілося взнати що там:

– Бодай чорти мене вхоплять!

Комусь здалося б це загрозливим, але далеко не тій, хто розпиває з тими чортами червоне вино – Ісусову кров, а тоді витанцьовує таку жарку метелицю, що й земля палає під ногами. Вона різко розвернулася, прочинила двері і ледь не вискочила на ґанок, шарячи очима в темряві. Коло стіни прихилився чоловік, тримався за бік і розмикав сухі уста, просячи.

– Будь ласка, допоможіть, будь ласка… – лихоманливо шепотів незнайомець, ледь не втрачаючи свідомість.

Відьма підійшла ближче, роздивлялася його байдуже, немов обирає найкращу худобу на Великодній ярмарці. Протягла руку до спітнілого обличчя, грубо схопила пораненого за підборіддя, покрутила в боки, оцінюючи, а тоді сама собі кивнула.

– Встати можеш?

Чоловік затих, перестав ворушитися, завмер і сповз вниз у калюжку своє крові. Першим поривом було його кинути, лишити валятися під хатою, а потім відтягнути мертвого до лісу, щоби вовки поживилися. Тільки непевні зачатки совісті поштурхали відьму з середини, взиваючи до тієї крихти людяності, яка межувала з поробками і відвертою чорнотою. Горпина ще кілька секунд дивилася на чоловіка, потім підхопила попід руки та втягла до хати. Невдовзі незнайомець вже лежав у ліжку, а чаклунка промивала рану від вражої кулі, прикладала компреси, зшила порвану шкіру та запалила сухі трави, обкурюючи хату і пораненого. Дівоча рука потягнулася до свічки, тіні від якої водили на стінах чудернацькі хороводи, піднесла до лиця парубка, уважніше його роздивилася. Відьма неголосно засміялася, тонко, трохи пожадливо, по-дівочому чарівно, і загасила свічу, востаннє сковзнувши очима по вродливому обличчю.

Горпина промокнула чоло рукавом, перекинула волосся за спину, дістала з печі свіжу хлібину та перенесла її на бамбетель, наливши собі в кухоль, а чорній кішці Шкварці у маленьке блюдце, спарене молоко. Змочила губи і вкотре за ранок вперлася очима в непритомного парубка. Роздертий темно-зелений кунтуш, розшитий золотистими нитками, чорні запилені шаровари, тоненька біла сорочка у кривавих плямах і натільний хрестик, який так дражливо виблискував у сонячному промінні. Дівча підійшло ближче, неприязно дивлячись на срібний підвіс, вхопилася за ланцюжок, потягла вниз, та чоловіча міцна рука боляче зімкнулася на зап’яті. Відьма зморщилася, злісно дивлячись у бліде обличчя:

– Вже оклигав? Швидко ти. А вночі так слабував…

Уїдливий жіночий голос різонув по вухах, у голові бридко запульсувало, а молодик нарешті розплющив затуманені очі. Його рука безвільно впала на постіль, а уста розімкнулися:

– Пити, – хрип, а не голос, – пити.

Чаклунка нечутно пирхнула, але дбайливо підтримала за голову і піднесла кухоль до його рота, даючи напитися. Чоловік жадібно ковтав молоко, облизував пересохлі губи, а тоді відкинувся назад на подушки, переводячи погляд на дівчину.

–  Дякую.

Вона дивилася на парубка кілька напрочуд довгих митей. Склалося враження, немов вона бачила його наскрізь: скільки жінок мав, кому брехав і морочив голову, як у карти махлював,  клявся в женитьбі на сіні, а тоді розхристаний стрибав на коня і мчав на Січ, лишаючи за широкими плечима дівочі плачі та викрики розсерджених татів. Дівчина кліпнула, немов відмерла:

– Відробиш.

Парубок завмер, дивився чи то обурено, чи то вражено, але слова поперек вставити не посмів. Тому зціпив зуби, лиш кивнув.

– Як тебе звати? – Горпина оперлася на бамбетель, а до неї вже примчала чорненька кішка, яка горнулася і муркотіла під руками господині. – Звідки ти?

– Веремія, – гордовито озвався він, навіть спробував трохи підвестися, але чорні очі дівчини, немов прибили його до ліжка. – Веремія Рум’яний! Я вільний козак…

– Горпина, – озвалася дівчина та витерла руки. – Зараз зміню пов’язку і тебе переодягну.

Молодик знітився, повів плечима, ніби скидав з себе погляд дівча, але тоді поважно звів голову та розправився. Втім, одразу охнув, ловлячи себе за бік, який нещадно заболів. Чекав, що як і кожна жінка вона сердечно кинеться до нього, погладить по голові, чи, якщо пощастить, притисне до своїх грудей, бідкаючись на його сумну долю. Та Горпина глянула так, немов він бруд під її ногами, відвернулася, розсувала скляночки і пучки з сухими травами, щось бурмотіла та вишукувала бинти. Веремія трохи ображено втупився у її спину, але його розчарування частково розвіяла чорна кішечка, яка ніжно замурчала над головою і притиснулася шовковистою шерсткою. Рум’яний нишком позирнув на рятівницю, яка вдало ігнорувала його погляд, протягнув руку до чорного муркітливого клубочку та ніжно зарився пальцями в шерсть.

– Шкварка, – долинув голос Горпини і Веремія миттєво відсмикнув долоню. – Її звати Шкварка.

Чоловік кивнув, а чаклунка вже приступила до ліжка, допомогла сісти між подушками та обережно стягнула з плечей кунтуш. Козак трохи завагався, але дівчина підхопила кінець заляпаної сорочки, потягла доверху та кинула на підлогу.

– Дам тобі нову, – тихо промовила відьма, беручись за якусь скляночку.

Стрімкі пальці розв’язали бинти, являючи почервонілі акуратні шви.

– Тобі пощастило, нічого життєво важливого куля не зачепила. Але, на жаль, рубець лишиться.

– Як боявся б шрамів, не називався б козаком.

Вона не відповіла, знизала плечима, швидко обробила рану та дістала зі скрині новеньку білосніжну сорочку.

– Одягнеш.

Горпина принесла з комори солонину та сир, нарізала хліба, почистила кілька бульбин та поклала на стіл поруч з Рум’яним. Сама ж дівчина взяла до рук відро і закрутилася в хустку.

– Спершу рана загоїться, а тоді підеш. Шабля на печі лежить, – вона схопилася за клямку, але затрималася у дверях. – Вночі з хати ні ногою. Зрозумів?

– Боїшся поголосу? – лукаво всміхнувся козак, підкручуючи чорного вуса. – Я чоловік чесний.

Горпина зареготала, так голосно і дзвінко, що тремтіли вікна. Хапалася за живота, плескала рукою по одвірку та витирала сльози.

– Краще ти бійся…

Тоді випурхнула з хати, плескаючи дверима. А Веремія ще довго дивився їй вслід, гладячи Шкварку, яка тиснулася до нього все ближче. Так було дня зо три: Рум’яний майже не вставав з ліжка, їв те, що приносила Горпина, пив таке солодке молоко, немов дівча розводило його з липневим медом, а сама відьма зникала по ночах, а як верталася, то з оберемком трав, свіженьким набілом чи ягодами. Козак потроху міцнів, а інколи, як чаклунка зникала в пітьмі ночі серед вовчого виття, то виходив на ґанок, вишукуючи хоч якусь постать поміж стовбурів дерев.

Веремія сидів на лаві під грушою, розкурював люльку, все ще притримував забинтований бік, дивлячись як Горпина набирає воду. Закинула на плечі коромисло та посунула до хати, абсолютно не звертаючи на молодика уваги.

– От усе мені цікаво взнати, чого таке миловидне дівча вдома саме хазяйнує?

Молодик знову підкрутив свого вугільного вуса, як робив щоразу, як відьма подовгу на нього дивилася, променисто всміхнувся, немов ясне літнє сонце і підморгнув, проте дівчина підібгала уста та пройшла повз, розвіюючи фігурою клуби вишневого диму. Проте парубок підвівся за нею, в’ючись точно плющем.

– Оце все мовчиш і мовчиш…І не скажеш навіть, на кого ж покидаєш бідаку козака по ночах. А хоча….мовчи й далі. Такою ти навіть мені цікавіша.

Вона різко до нього обернулася, ледь не розплескала по землі воду, зазирнула в чисті блакитні очі так лихо, що решта сільських парубків би захникали та сховалися за мамині спідниці. Та козак стояв, як і до, крутив вуса, дмухав тютюном, а його сережка в лівому вусі пускала сонячні зайчики на її обличчя:

– Я тобі не мати, не сестра і не жінка. І те, куди я ходжу – виключно моя справа. Второпав, общипаний півень?

Її груба коса ляснула чоловіка по ногах, а люлька ледь не випала з рота, дивуючись тій зухвалості. Проте грубо розвернути Горпину та чуттєво трусонути не дозволила ні чоловіча гідність, ні козацькі звичаї, ні бажання їй сподобатися.

– От же і дівка з характером…..Такі привабливі, хоч і кожна непередбачувана, – підкрутив пальцем вус, – як дідько на роздоріжжі.

Горпина запалила свічу, злодійкувато озирнулася на вхід до пивниці, але заспокоїла себе думкою, що козак давно спить, вкрившись теплою периною і не подумає сунути носа з хати. Він жив у неї вже майже півтора тижні, інколи допомагав по господарці, не задавав зайвих питань, хоч вони явно крутилися на його в’юнкому язику, та майже припинив дратувати відьму своєю незмінною широкою усмішкою, проте досі насторожував проникливими поглядами. Чаклунка ступала сирими кам’яними сходами вниз, опиралася рукою на порослі мохом стіни, чуючи, як внизу клубочяться місцеві гади. Босі ноги спинилися на вологих плитах, Горпина відклала свічу на невеличкий ветхий столик, скинула додолу просту натільну сорочку і присіла на шорсткий, грубо збитий стілець. Розпустила довге волосся, тихо засміялася:

– Лоскотно…

По ногах відьми повзли різномасті змії: гадюки, мідянки, полози та вужі. Обплітали своїми холодними звивистими тілами її тіло, а Горпина все раділа та любовно, ніжно, майже по-материнськи воркотіла до них, погладжуючи кожну по невеличкій голові. Гади в унісон зашипіли, немов щось розповідали, продовжували кільцями повисати на її шиї, руках, стегнах і ногах, гріючись від теплого жінчиного тіла. Горпина легко підібрала з лівиці величезну гадюку, поніжила їй голову, за що та вдячно висунула свого роздвоєного язика. Чаклунка піднесла плазуна до мисочки і почала цідити зміїне молоко, воркотячи до гадин не гірше люблячої неньки. Дівчина почергово здоювала змій, зрідка попиваючи мутно-білий нектар, який кожнісінькій відьмі смакував краще за райські яблука.

– А я гадав, що худоба у вас дещо інша, хазяйко, – грудний голос Веремії долинув до її вух. Відскакував від кам’яних стін, а Горпина здригнулася, миттю обертаючись до козака, який стояв на сходах, втім, не боявся. Не ступав до самісінького низу хіба тому, що там поскручувалися змії, які перейняли неспокій сестриці. – Недаром мене так ніс свербів – вчув відьму.

Гадини голосно засичали, деякі навіть готувалися кинутись на парубка, та він стояв, безстидно роздивлявся чаклунку, яка і не думала ховатися, тільки злегка прикрилася своїм довжелезним волоссям. Рум’яний дурнем не був, давно помітив, що крім курей у Горпини худоби нема, але свіженьке молоко, як і м’ясо – було завше. Та з’являлося лише після третіх півнів. Відьма рвучко підвелася, на секунду здалося, що й сама, наче та гадюка, кинеться на нього, аби отруїти. Змії злетіли з неї, ображено зашипіли, плутаючись під ногами, немов не пускали, а вона продовжувала йти до молодика, дивлячись на нього знизу вверх.

– Боїшся мене тепер? – зло, крізь зуби протягла. – Бісів козак, щоби чорти тебе на своєму пекельному вертелі крутили!

– Шкода, що кохання моє для тебе – то страх. Хоча правильно кажеш, боюся…. боюся, що змії ті не дадуть мені обійняти тебе так само, як вони, коли я зайшов.

Горпина завмерла, дивилася з відвертим жахом, наче козак розповів їй страшний, ледь не смертельний секрет. А Веремія прудко підхопив пасмо довгого темного волосся, пропустив між пальцями, як найкращий турецький шовк, підніс до губ і легко поцілував, зауважуючи як зачаровано вона за ним стежить, немов з них двох чаклункою була не вона, а він. Відьма дивилася уважно, ніби вивчала, бачила молодика вперше, а тоді несміло усміхнулася, шаріючись зовсім по-дитячому. Рум’яний тихо-тихо засміявся, нахилився ближче, торкнувся долонею її блідої щоки, а як побачив, що не пручається та не сахається – поцілував.

Знадвору лунко завивав вовк, жалібно скавчав, тоді знову голосно волав, ніби гірко плакав за кимось на яскраву повню. Та тільки місяця давно не було, ховався за хмарами і не визирав. А тварина все вила й вила, тужила та побивалася…

Теплі руки, жаркі уста, пожадливі блакитні очі, які ледь не розпинали Горпину на білих простирадлах. Вони любилися у ліжку не раз, і не два, горнулися один до одного, немов ті голуби, а потім ніжилися до самого світанку, доки відьма не збиралася до лісу. Чаклунка бродила хащами, набирала ягід, корінців, листків та квітів і по обіді знову верталася до козака, який вже приноровився рубати дрова, лаштував хату та доглядав худобу. Веремія взявся ґаздувати, а дівчина й не забороняла, тільки зрідка зупиняла його, якщо той занадто хвацько ворушився, щоби не турбував рану. Змії продовжували сповзатися на подвір’я Горпини, щоправда не для того, аби вона зцідила мутно-біле молочко, а щоб повитріщатися на ладного козака, який  працював на подвір’ї чи напивався крижаної води з колодязя. Сусідські дівчата опиралися на тин, ледь не мурчали до ладного парубка, що не ховався, а крутив вуса, підморгував, усміхався дівкам так лагідно, немов перед ним були не люди, а райські ружі.  Зате варто було показатися Горпині з лісочку, як дівчата тікали так, що п’яти виблискували. Вона спинялася навпроти Рум’яного, дивилася тоді зло, люто і так сердито, що здавалося, немов небо тьмяніло, а вдалині витала громовиця, тільки вичікуючи моменту, аби вразити козака на смерть. Та Веремія стояв, мужньо зазирав в лихі, майже чорні очі, тоді обіймав і заходив з нею до хати, милуючись дівчиною, як найвишуканішим витвором мистецтва.

Горпина згребла з печі сухі багряні ягідки, зсипала у скляночку із корком та посунула до столу, де лежало чудернацьке зілля і пахучі мазі. Веремія позаду точив ножі, зацікавлено позирав на відьму, яка оглядала кожну ягідку, а тоді, якщо та підходила, то перекидала у миску з водою.

– Дикий перець? – здивувався запорожець, тривожно оглянув чаклунку. – Він же отруйний!

– Тут це називається вовчими ягодами, – Горпина м’яко усміхнулася і зачерпнула жменю сушених плодів, тоді піднесла ближче до Рум‘яного. – Так, отруйний, – жіночі очі лукаво зупинилися на чоловічих устах, а тоді знову вернулися до синіх, як волошки, очей, – але кажуть, що якщо правильно їх приготувати, то можна перетворити людину на вовка!

Горпина засміялася, а сміх її скидався на мелодійний передзвін невеличких дзвіночків. І в ту ж мить вторило відьмі близьке, немов коло самих вікон, вовче виття. Тоді Веремій здригнувся, відверто злякався тієї, яку любив щоночі, бо здалося, немов тінь чаклунки відкинула рогату чорну постать. А чаклунка, побачивши тінь страху на вродливому обличчі, обійняла козака, погладила по щоці та відвернула від вікна, де відбивалася покручена морда біса, що вирішив навідатися до давньої подруги в гості. Горпина потяглася поцілувати Рум’яного, трохи покололася вусами, від чого той коротко усміхнувся та взяла на плечі хустку, яку завше брала, коли крала молоко.

– Цієї ночі не прийду, не чекай мене і лягай сам.

Ляснули двері, відьма зникла на ґанку, але невдовзі долинув її знайомий сміх.

Горпина поважно прогулювалася з бісом Місилом ліском. Чорт був волохатий, із закрученими баранячими рогами та в багатому вбранні, наче у польського шляхтича. Але тримався з нею просто, жартував та дружньо обіймав за плечі свою завзято-закляту подругу. Товариші спинилися, Місило галантно постелив свій, підбитий хутром, плащ на пеньок і всадив Горпину, яка дивилася на нього з невимовною радістю.

– Яким вітром тебе занесло в це задуп’я? – весело спитала відьма, тріпаючи чорта за чуприну.

Біс поважно випнув груди, та по-чортячому вишкірився:

– Живе тут одна красуня, яка не проти й моєї компанії, – на тих словах Місило перекинувся таким вродливим юнаком, що Горпина не втрималася від враженого зойку. – Не хвилюйся, – зареготав, – я не про тебе!

Відьма склала руки на грудях, зиркнула спідлоба, холодно, трохи звірячо, і всю її ввічливість та радість ніби корова язиком злизала.

– Не лютуй, серденько, – примирливо промовив чорт, дружнього прихиляючись до неї рогами. – Я тобі у подарунок зорі приніс.

З широкої кишені показалися камінці, схожі на діаманти, проте як тільки чорт розімкнув долоню, вони засяяли так ясно, що освітили ледь не всю поляну, де сиділа чаклунка з давнім приятелем. Чорт взяв її за руку, передав маленькі зірки та знову всміхнувся:

– Зробиш собі нове намисто із зорь. Зодягни їх на наступну Вальпургієву ніч та затьмариш собою повню.

Місило ласкаво дивився як чаклунка перебирає пальцями камінчики, ховає усмішку, стараючись бути серйозною:

– То як звуть твою любку?

– Марусенька, – трохи зачудовано відізвався чорт, плескаючи по кишенях у пошуках тютюну.

Горпина здивовано підвела голову, дивилася так недовірливо, немов він сказав їй, що завтра впаде небо.

– Попівна?

Чорт не відповів, лише зареготав голосно і облизав свої по-бісівськи довгі ікла.

Попівна Марусенька була відома по всьому селу, бо то була настільки куревська натура, що могла позмагатися і з останньою на тому світі хвойдою. Вона знала кожну стайню, сіновал чи закуток при корчмі – а парубки й радо ходили до неї, ніби по свячену воду. Марусенька вешталася по ночах, клялася богомільному отцю Тимофію, що йде з подругами на прощу в сусіднє село, але варто було переступити поріг хати, як одразу кидалася в обійми молодиків. Про вродливого Веремія їй розповіла сусідка Одарка, яка напрочуд часто бачила не заперезаного козака на подвір’ї у місцевої відьми. І хоч Горпини Марусенька боялася як вогню, та не змогла побороти спокуси, аби не глянути на запорожця хоч мигцем. Вона зодягала свої найкращі вишиванки, вплітала у волосся квіти і йшла на край села, нібито по воду, бо їхня криниця «пересохла». Ставала коло тину, розпускала  зав’язки на грудях, дозволяючи козарлюзі обпещувати себе очима, тоді ніжно йому всміхалася, зрідка відводячи погляд. Варто Горпині зникнути у лісі, як Рум’яний сідав на ґанку, розкурював люльку і чекав пишногруду попівну, яка приходила рівно у полудень.

– Як Горпина піде….Я дуже й дуже…. сподіваюсь, що хтось розвіє мою нудьгу, – тихо промурчав Веремія, обдаючи Маруську вишневим димом, – І якщо раптом забажаєш помогти сіромасі, то я не заперечуватиму, – підкрутив вуса. – Приходь до третіх півнів.

Попівна засміялася, взяла відро, погладила козака по плечі та помчала додому, вже перебираючи у голові свої мереживні сорочки.

Так було і тієї ночі, набрехала батькові, що йде на прощу, а сама пробиралася городами до козака, який чекав її в чужій хаті. Веремія відчинив швидко, немов чекав її коло самих дверей, втягнув у тепло домівки та одразу всадив собі на коліно, посміюючись. Марусенька обійняла його, поцілувала, немов то був її чоловік, її хата та її право.

Рум’яний жаркий, цілує сильно, майже боляче, але попівна не зважала, тільки тулилася ближче і горнулася. Жоден тоді не думав про чаклунку чи її розбите серце, хіба Веремія зрідка згадував, просячи Бога у відьомській хаті, аби Горпина не повернулася аж до самісінького світанку. Та не знав козак, що у чаклунських хатах молитви не діють.  Чорна кішка Шкварка причаїлася за піччю та дивилася за парою своїми помаранчевими очима.

У хаті чувся чужий дух, задушливий, тяжкий, занадто солодкий як для відьми, так і для Веремія. Забивався у ніс, дер горло, затягував на шиї пахучий зашморг. Горпина прикрила носа, прочинила двері та вікна, впускаючи до хати прохолоду. Рум’яний пив спарене молоко, ніжно їй всміхався і обіймав, доки чаклунка ледь трималася на ногах від ядучого запаху.

– Голубко, що з тобою? – дбайливо перепитав козак, ніжно підводячи до ліжка. – У голові паморочиться?

Відьма опустилася на постіль, важко задихала, а сморід став такий нестерпний, що на очах виступили сльози. Схопилася за горло:

– Принеси води з криниці.

Як тільки козак зник з хати, дихати стало легше. Горпина прокашлялася, оперлася спиною на подушки, та чогось було так бридко, ніби сидить не на своєму ліжку, а у помийній ямі.

Холодна вода текла губами, скочувалася під натільну сорочку, але Горпина не відчувала вологи. Дивилася на Веремію тяжко, але той усміхався так ясно і цілував солодко, що паркий дурман відступав. Вона гріла об його груди холодні руки, а той здригався і порівнював холодні дівочі руки з гострим ворожим лезом. Рум’яний ніжно обціловував її пальці:

– Вір, коли я кажу, що люблю.

– Добре, – Горпина щиро усміхнулася.

Шкварка невдоволено помахувала хвостом і не могла дочекатися, коли б запорожець забрався від господарки, виносячи за собою гнилий та гіркий дух. Кішка зістрибнула з печі, ступила чорними лапками на помічені чужими простирадла. Горпина ніжно до неї потяглася, вклала на живота, гладячи лискучу шерстю, але Шкварка звично не замурчала, не вляглася, а довго дивилася своїми розумними очима. По щоках чаклунки покотилися безвільні сльози:

– Неправда. Ти обманюєш… Він би того не зробив, тільки не мій Веремій.

Та кітка відвела погляд, не дивилася на господарку, яка ковтала злі сльози. Схлипування всщухли, і невдовзі Горпина відсторонено посміхнулася.

– Дарма ти так зі мною, козаче. Ой, дарма….

Зорі сяяли напрочуд яскраво, освічували галявину, де лежав запорожець, тримаючи в теплих обіймах відьму. Вона зручно вмостилася на його плечі, раптово затягла зажурено:

–  Голуб, голубчик, голуб сизенький,
Скажи, голубчик, де мій миленький.
А твій миленький там за рікою…
Склонив головку, стоїть з другою

Веремій здивовано поглянув на Горпину, але та вже виплуталася з кільця його рук та сіла поруч, дістаючи з торбинки запашний пиріг.

–  Ти коли-небудь пробував випічку з кизилом? – зацікавилася чаклунка, беручись розрізати ласунок. – Моя бабця часто його пекла в дитинстві. До речі, – відьма подалася вперед, легко поцілувала в щоку, а тоді нахилилася вперед, жарко шепотячи на вухо, – він і силу чоловічу тримає.

Лунки чоловічий сміх прокотився поляною:

– Ох, і розпещуєш ти мене, люба.

Пиріг неприємно гірчив на язику, але мав такий смак, що Веремія й не думав його виплюнути. А Горпина милувалася тим, як козак наминав смаколик, жував і всміхався. Але чомусь завмер і закашлявся трохи. Відьма ж знову затягла пісню:

–  А як дівчина про це почула..,        
Лягла на землю, на вік заснула.   
Ой, біжить милий мостом дліненьким…
Накрив милую платком біленьким.

Рум’яний хрипів і кашляв, а Горпина все так же сиділа, тільки співати припинила:
– Вовчі ягоди чудні на смак. Їх приготувати тільки правильно треба…
«І можна перетворити людину на вовка» − пронеслося набатом у голові козака і він благально глянув на чаклунку.

– А ти думав, що я про попівну не взнаю?

Козаку боліло, він корчився на траві, але кричати не міг, зціпив зуби роздираючи на собі сорочку, бо важко було дихати. Руки та ноги не слухалися, стали неповороткі, немов чужі, а на ясні очі наверталися сердиті сльози. Горпина піднесла руку до його обличчя, і хоч як він силувався її вкусити – не зміг.
– Такий вродливий тепер, усім дівкам полюбишся. Головне хвостом сильно не крути.

Уста чаклунки скривилася у лихій посмішці, ображеній, ревнивій, мстивій. Веремія закричав, та з горла вирвалося протяжне виття. Горпина, немов почала розсіюватись у пітьмі, а козак все волав і кричав, тільки тепер по-вовчи. Чаклунка дзвінко реготала, але разом з її сміхом тужливо і згорьовано вив сірий вовк, розвіював жіночий голос над селом. Відьма завжди буде реготати, а вовк вити. І так завжди, завжди …