26 Жовтня, 2021

Пиво для Папи

І

– Ave Maria, gratia plena, Dominus tecum, – почав брат Христофор, що правив мулами. До нього тут же приєднався на диво високий голос кремезного брата Альберта, що бадьоро крокував поруч із возом. Третього, котрий сидів на возі, підпираючи спиною бочку з пивом, монахи не займали, а брат Домінік цьому лише радів. Його роль у цій подорожі аж надто чітко була окреслена абатом.

***

Коли цьогоріч у Великий піст до монастиря завітав єпископ, братія не передчувала, що щось у їхньому простому житті може обурити прелата. А виявилося, пиво, яке вони варять, надто смачне як для пісної страви, отже, замість того, щоби покутувати, монахи розкошують. А коли абат засперечався, що саме на пиві, хлібі та сирі братія весь піст і тримається, неабияк гаруючи, єпископ зажадав апелювати до суду третього – Святішого Отця. Його думка в цьому питанні буде цілком беззаперечною! А що Папу на гостину до монастиря годі й чекати, то вирішили відвезти бочку пива до Рима. Двоє учасників цього відповідального паломництва визначилися відразу. Сильний, мов ведмідь, але добрий і погідливий брат Альберт зможе легко донести чималу бочку перед папські очі. А вчений брат Христофор, який досконало знав латину, мав представити Святішому Отцеві справу, а потім передати абатові відповідь.

Домінік здивувався, коли настоятель монастиря покликав його до своєї приймальні. Адже Правило він виконував та й до плодів його праці у скрипторії ні в кого не виникало жодних питань. Зовні усе було як слід, а до того, що всі ці роки твориться в його душі – зась. Усім.

– Сідай, брате Домініку, – усміхнувся абат.

І той опустився на лаву, впершись долонею в стіл і піднявши праву ногу, яка вже майже десять років від середини стегна була дерев’яною. Так, саме через каліцтво, отримане в бою, воїн пішов до монастиря. Бо не хотів собі жебрацької долі. Іще послушником виробив такий почерк, що став переписувати книги. І полюбив ці світлі години, коли тишу порушував лише тихий шурхіт пера.

– Чи здогадуєшся, брате Домініку, навіщо я тебе покликав?

Той похитав головою.

– Поїдеш третім до Рима.

– А чим Альберт із Христофором так завинили, що ви на них іще каліку вішаєте?

Через те, що в Домініка гострим було не лише перо, довкола нього тепер було два мури: монастирський і стіна мовчання, яку рідко хто намагався пробити. Відсіч була просто нищівною і надовго відбивала у сміливця бажання зблизитися з мовчазним ченцем. А за роки і сміливці перевелися.

Абат усміхнувся.

– Дарма ти так, брате. Кожен служить талантами, які дав йому Всевишній. Але твій знадобиться більше в дорозі, раптом кого дуже настирного зустрінете. І якщо Христофор із ним не домовиться, а Альберт не підкорить своєю добротою, – настоятель підняв щось із лави поряд – і на стіл перед Домініком ліг арбалет, – тобі слово, брате Домініку.

Той оторопів. Адже абат не міг не знати, що луки та арбалети рішенням Собору заборонили використовувати проти християн. Він сам стріляв із цієї зброї лише в сарацинів.

– Отче абате, це так сміливо, що аж зухвало, – поглянув на настоятеля інакше, ніж досі.

– Єпископ вважає, що охорона вам не потрібна, а я хочу, щоби ви довезли дар до Рима і живими та здоровими повернулися в обитель. Та й дорогою напевно знайдуться ласі на те, що ви повезете.

– А якщо нашого пивця захочеться лицарям? – посміхнувся брат Домінік, адже саме їх рішення Собору й мало вберегти від помсти за безчинства, які вони нерідко коїли.

– Тягнучи руки до чужого, лицар стає розбійником, – припечатав абат і підвівся.

ІІ

За два тижні вони добралися до перевалу. Нічний холод, який пробирав до кісток, уперше за дні не став спекою, коли від полудня майже до смерку шкіру хотілося скинути разом із рясою. Брати розуміли, що час і погода не на їхньому боці, бо ж пиво треба доставити якнайшвидше. Але мули потребували відпочинку, як і брат Альберт, котрий, жаліючи їх, сам на возі не їхав. І хоч Домінік давно натякав, що одна з чотирьох бочок вантажу і так призначена для самих паломників, та Христофор уперся, що її вони почнуть лише після того, як подолають перевал.

Мули під гору тягнули слабо, а під круту – то й узагалі ледве-ледве. О полудні з воза зліз Христофор, передавши віжки Домінікові. А коли колесо потрапляло в яму, то й дужий Альберт допомагав мулам вибиратися. Останні харчі вони розділили поміж собою ще вранці, а дехто вже й упорав свою частку, щоби не нести на собі. Нагода поповнити запаси буде лише внизу, головне – нині здолати цю висоту.

– А скажи-но, брате Христофоре, чого ми поперлися в цю глушину, коли трохи далі є цілком добра римська дорога?

– Абат сказав, цією буде безпечніше, – відрік той, затримавши між пальцями зернину вервиці.

Домінік усміхнувся. Авжеж, під такого горба вголос молитися – розкіш, а не молячись, можна хіба що проклинати цю дорогу.

Сонце котилося на спочинок якось аж надто швидко, а шлях вів усе під гору. Надвечір узагалі захмарилося, а на півдні, саме там, куди вони йшли, почало гуркотіти.

– Так, нам треба рухатися, щоби гроза нас тут не застала, – підсумував брат Христофор і взяв лівого мула за вуздечку. – Домініку, злазь. За перевалом сядеш.

Той ледве зіскочив на землю. Дерев’яна нога рипнула, а жива занила в коліні, прийнявши на себе всю вагу. Трохи відставши, щоби не трапити на очі братам, монах зашкутильгав, зціпивши зуби. У такі миті злився сам на себе. Що тоді, десять років тому, збив приціл ворогові вниз, а не вгору. Якби вгору, поховали б, як героя. А так живе калікою… І нащо абат його з ними послав? Кому вони треба з їхнім пивом на цій безлюдній дорозі?

Темрява впала раптово і невідворотно. Здавалося, мить тому лише починало смеркатися, а ось – уже ніч! Темна і люта. І хмари наче над самісінькою головою. Віддалене ліниве погуркування перейшло в сердитий гуркіт десь поблизу. А коли вперше вдарила блискавка, Домінік збагнув, що світла також можна боятися.

Віз попереду пригальмував. Альберт із Христофором намагалися заспокоїти переляканих мулів, але ті потягнули воза геть із дороги, на схил, від чого він перехнябився і крайня передня бочка перехилилася і впала. Домінік дивився, як вона котиться і зникає. Дідько з пивом! Тут аби живими зійти в долину!

Коли блискавка вдарила в землю праворуч, мули таки вирвалися і потягли вліво до урвища. Альберт побіг за возом, а Христофор, було, став, але, послизнувшись на мокрій траві, покотився донизу. Домінік рипнувся слідом, але не втримався на ногах. І коли, вже сам качаючися схилом, намагався побачити, що коїться попереду, перед возом ударила блискавка. Неначе розщепившись надвоє в небі, вона сягнула землі так, що віз якраз проїхав між її «гілками».

«Невже вціліємо?» – подумав Домінік. І тут же збагнув: ні. Якщо не спопелить блискавка, то погубить прірва.

Але ще до падіння його оглушив грім.

***

До тями його привів Христофор. Тим, що безбожно тряс. Розплющивши очі, Домінік зустрівся з ошелешеним поглядом ченця.

– Хух, живий, – але руки у Христофора дрібно тремтіли.

Домінік сів. Довкола був непроглядний, просто молочний туман, від якого чомусь ішло ледь помітне сяйво. Коли брат підвівся, кличучи Домініка за собою, той збагнув, наскільки густим є туман. Уже за кілька кроків цілком виразна фігура ставала примарним силуетом. І він підвівся і поспішив услід, щоби не загубитися.

– Альберте! – гукнув, але крик наче потонув у тумані. Ця в’язка тиша поглинула його.

– Я тут, – долинуло ледь чутне.

Ченці кинулися на звук, щоби не згубити напрямок у тумані.

На диво, Альберт був лише за кілька кроків, а позаду нього колесами догори лежав віз. Здоровань на радощах стиснув у обіймах обох братів.

– Мулів убило, – прошепотів. – Бочки… одну роздавило, ще одної нема.

– Арбалет? – запитав Домінік.

Брати переглянулися. Вони досі уявлення не мали, навіщо він поїхав із ними, бо зброю колишній воїн старанно ховав під лахами на возі. Рипнувши зубами, кинувся шукати. Повзав довкола воза, приминаючи високу траву, і гарячково обмацував руками все перед собою. Ні! Їм же ще більше, як півдороги! А без арбалета йому тут робити нічого. За мула він точно не стане.

Вже й не сподіваючись відшукати зброю, Домінік мацнув у щілині попід возом і в руку трапила «козяча нога». «О, є чим натягнути», – зрадів Домінік і потягнув її на себе, але це далося навдивовижу важко. На гачку, за який чіплялася тятива, краєчком висів ремінь сагайдака. «Так, стріляти також є чим», – утішений ченець витягнув улов, але подальші пошуки нічого не дали, хай він і запхав руку під віз по плече.

– Хлопці, підніміть воза! – крикнув Домінік, не маючи сумніву, що й арбалет там.

Так і було. Лише відшукавши зброю, всі троє глянули на світ довкола. І, не змовляючись, стали спиною до спини. Зусібіч їх оточували страховиська, мовчки простягаючи до людей лапи. Лише за хвилю ченці збагнули, що так у густому тумані виглядають дерева. Великі, потужні, з густими кронами.

– Де ми взагалі? – висловив загальне питання Христофор. – На перевалі дерев нема. Не могли ж ми так швидко, без пам’яті й живими скотитися звідти!

– Треба знайти дорогу, з якої ми змигнули, – запропонував Домінік.

– А м-м-може, р-ранку дочекаємося? – пробубонів Альберт.

І тут поміж деревами майнуло щось велике і світле, а за мить позаду почувся скрип. Домінік озирнувся і побачив величезного вовка. Зростом хижак був не меншим за людину, а стоячи поміж осями воза, здавався ще вищим. Зустрівшись із поглядом ченця, звір вишкірив зуби і загарчав.

Домінік навпомацки прилаштував «козячу ногу» і натягнув тятиву, кинувши поглядом довкола. Їх оточили. Тіні в тумані оживали, наближалися і ставали вовками. Стрілець збагнув, що у кого б він не поцілив першим, решта нападуть. Єдиний рятунок – убити вожака. Але хто з них вожак?

І тут із горла вовка, якого ченець побачив першим, вийшов наконечник стріли. Звір смикнувся, роззявив пащу, із якої на білосніжну шерсть потекла кров, і… розчинився в повітрі. А за мить не стало решти хижаків.

– Що за чортів?.. – почав, було, Домінік, але завмер на півподиху, бо на місці білого вовка стала людина у плащі і з луком у руці.

– Опусти арбалет, мандрівцю, – заговорив незнайомець м’яко, наче уродженець Сходу. – Я вам нічим не зашкоджу, а поріддя туману цієї ночі вже не повернуться.

– Хто ти? – ступив крок назустріч чужинцеві Христофор.

– Я – Мельхіор, провідник.

– Провідник куди?

– Не куди, а чим. Ласкаво прошу до Туманного Краю, чужинці.

– Не дуже він ласкавий, твій край, – буркнув ченець, таки опускаючи зброю.

– Спробуємо це виправити. Ідіть за мною.

Домінік сам дивувався тому, що невдовзі сидів разом із іншими братами біля вогнища, до якого їх привів Мельхіор. Провідник розділив із гостями паляницю та шмат сиру, який смакував не гірше за монастирський, поділився водою зі своєї фляги. Але коли він сів поруч та опустив капюшон, брати побачили… сарацина.

– Ти… ти… – стрепенувся Домінік.

– Я провідник, – усміхнувся той.

– А як далеко ми зійшли зі шляху до Рима? – встряв Христофор, побоюючись, що між цими двома добром не закінчиться.

– Тут нема жодного Рима, чужинцю. Це Туманний Край, не ваш світ.

– Тобто не наш? – разом вигукнули троє.

– А чи бачили ви у своєму світі щось подібне до цього туману?

Ченці промовчали.

– Розкажіть, що сталося перед тим, як ви потрапили сюди?

– Нас гроза застала в горах, – мовив Христофор.

– Наш віз проїхав поміж гілками блискавки, – додав Домінік.

– Тоді я знаю, як ви вийшли тут, а не з Воріт, – усміхнувся Мельхіор. – І навіть розумію, чому маєте пройти цими землями до Воріт. Кожен із вас мусить стати сильнішим за власні поріддя туману.

– До речі, про поріддя, – пригадав Домінік. – Чому ти застрелив одного вовка, а зникли всі?

– Я стріляв у того, кого живив страх одного із вас. Бо він дивився саме на того вовка.

Домінік і Христофор, не змовляючись, поглянули на Альберта. А той зітхнув і мовив:

– Колись малим я загубився у лісі взимку. І… і мене переслідував саме такий вовк… білий… Я заліз на дерево і… і молився цілу ніч. Я пообіцяв завжди слухатися тата, якщо він мене врятує. І під ранок він знайшов мене…

– І як, ти слухався?

– Так. Я пішов до монастиря, як він хотів…

– Тобто цих почвар він викликав? – Христофор вказав на винуватця.

– До кожного із вас прийдуть поріддя туману. До кожного свої, – зітхнув Мельхіор. – І лише здолавши їх або звільнившись від них, ви зможете піти власним шляхом.

– Узагалі ми тут пиво веземо, і нам не можна зволікати… – почав Христофор.

– Вам однаково доведеться пройти через наш край до Воріт, крізь які зможете повернутися до вашого світу. Хіба що…

– Що? – з надією запитав Христофор.

Але Мельхіор звернувся до Домініка:

– Навіщо тобі зброя? Кого ти шукаєш?

– Нікого. Мене абат відрядив задля їх захисту.

– Якщо так, то, гадаю, Великий Гість погодиться вам допомогти…

– Великий Гість? – зацікавився Домінік.

– Ми його так називаємо, – усміхнувся провідник. – Або ще Тим, Хто здолав туман.

– Хто він?

– Виходець із вашого світу, чиї поріддя туману мали таку ж зброю, як у тебе.

ІІІ

Слова Мельхіора справдилися – до ранку почвари не повернулися. Ченці навіть змогли трохи поспати, спершися спинами на бочки зі своїм цінним вантажем. Домінік таки журився тим, що без мулів доведеться впрягатися самим, але сон зморив і його.

А на ранок провідник повернувся із низеньким веселим селянином, який говорив невідомою мовою. Саме тоді ченці збагнули, що порозумітися з місцевими зможуть лише через Мельхіора, бо в говірці тубільця їм не вчулося жодного знайомого слова. І коли вони винесли бочки крутим схилом нагору, то побачили великий віз, запряжений волом. На ньому гіркою лежали мішки, але і для бочок, і для подорожніх там іще вистачало місця.

– Слухай, але нам не буде навіть чим йому заплатити, – тихо мовив Христофор, коли віз поволі рушив.

– А йому то не треба. Ви – земляки Великого Гостя і йому за честь везти вас.

– Хто такий той Гість?

– Той, хто береже наш край.

– Він воїн?

– Ні, він захисник.

Але розмова була забута, коли туман умить розсіявся, наче від чарів. Очам подорожніх відкрилася величезна, зелена і прекрасна долина, де-не-де поцяткована селами, містечками і замками, які нагадували маленькі фортеці.

– І куди нам? – запитав Домінік, примірявшись оком до найбільшої твердині.

– Нам о-о-о-он до тієї гори! – Мельхіор вказав на пік, що височів навпроти, ген через усю долину.

– А Ворота ж де? – зойкнув Христофор.

– А до Воріт іще стільки ж.

Альберт важко зітхнув, озирнувшись на бочки.

– Не довеземо… точно не довеземо…

– Хлопці, я можу вас вести й до Воріт, до Гостя можемо не завертати, – здвигнув плечима Мельхіор.

– Залежить від того, чим він нам допоможе, – кинув Домінік.

– Наступну долину здолаєте за мить.

– Вези до Гостя! – прийняв рішення за всіх колишній воїн. Побачивши, що Христофор надумав чи то порозпитувати, чи то посперечатися, глянув на брата басом, щоби той замовк.

І недарма. Бо його підозри підтвердилися. Кожен, кого вони зустрічали дорогою, говорив чужою мовою. І порозумітися з ними міг лише Мельхіор. Після третьої чи четвертої зустрічі, коли подорожнім від зустрічних знову перепало щось із їжі, а Домінік почав упізнавати в їхніх розмовах деякі слова, зважився запитати:

– Мельхіоре, чому ім’я цього вашого Великого Гостя викликає в цих людей такий священний трепет?

– Бо кожен тут знає його. І ти помиляєшся, чужинцю, ніхто тут не називає його імені.

– Бо бояться?

– Бо поважають. Він приніс у наш світ чари та чудеса, які не зміг відкрити вашому. І тому кожен тут має про нього добру пам’ять. А Великим Гостем його називають, бо згадування його імені чинить Гостя присутнім тут і тепер.

– Він що, демон?

– Дивно чути про демона від того, хто вчиться намарне не прикликати Бога.

Співрозмовник цілив несхибно – як минулої ночі у горло вовкові. У обителі Домінік таки би шукав, чим відбити і перемогти, але зараз розумів, що краще поступитися. Адже не для того цей дивак їх урятував, щоби завести чортові в зуби! І ченець-воїн вирішив мовчки зачекати хоча б до першого села, щоби дізнатися більше.

В селі нічого не прояснилося. Забачивши провідника, люди з городів та обійсть вибігали на дорогу, щоби хоч слівцем перемовитися. А він усміхався і говорив із кожним, навіть із дітьми, яким за інтонацією наче оповідав якусь чарівну казку.

Ченці здивувалися, коли біля одного двору їх попросили зійти, віз в’їхав на обійстя, а повернувся уже без гори мішків, але їхні бочки були на місці. Домінік збагнув, що селянин повезе їх далі. І йому було дуже цікаво, що такого заборгував цей трудяга Гостеві, що готовий везти їх до самих Воріт… чи тієї гори.

До вечора вони під’їхали до невеликої фортеці, брама якої була незамкнена. У дворі їх зустрів чоловік і тут же запросив подорожніх до твердині. Унизу у великому залі було щось дуже схоже на корчму, але вони оминули її та пішли спершу нагору, а потім гвинтовими сходами в одну із чотирьох веж.

– Щось цей замок дуже схожий на постоялий двір, – зауважив Домінік, коли чоловік пішов, залишивши їх у просторій кімнаті із чотирма ліжками і столом.

– Ти вгадав, чужинцю, – усміхнувся Мельхіор. – Приходні з інших світів зупиняються лише на таких дворах, не в селах і містах, де живуть місцеві.

– Чому?

– Ті, хто народився чи оселився тут назавжди, здолали туман у собі і не бачать його вночі. Чужинцям заборонено ночувати в селах, вони мають бути лише під захистом мурів. Великий Гість особисто дарував частку себе для охорони кожної фортеці: від Лазу, яким прийшли ви, і до Воріт. Поріддя виходять із туману, але не можуть завдати шкоди тим, хто перебуває у стінах.

– Хто ж цей Гість, що має таку владу? Якщо не можеш назвати імені, хоч опиши його.

– Не можу, – відрік провідник. – Він заборонив місцевим зображувати його, а також називати його за родом людям, які, як і ви, прийшли з його світу. Із опису чи й назви ви можете створити поріддя туману, яке зможе здолати лише він. Краще вам самим зустрітися з ним.

Домінік замовк, коли прийшов слуга, відхилив ширму, за якою стояли великі ночви, і по черзі напомпував туди води – спершу тієї, від якої пішла пара, а потім холодної. Повернувшись удруге, приніс великий шматок мила і роздав кожному із ченців по чистій теплій сорочці, пояснивши жестами, що має забрати їхні ряси.

– Їх уранці повернуть чистими і сухими, – заспокоїв Мельхіор. – Господар знає, до кого ми йдемо, і просто не може дозволити вам стати перед Гостем, як є.

Коли ж той самий слуга повернувся з наїдками, від яких у шлунку озвався геть не церковний хор, Домінік здивувався ще більше. Запечене молочне порося він востаннє бачив у батьківському домі. А смажену дику птицю й поготів. А ще до того всього подали кашу, яка умлівала із салом, квасолю у м’ясній підливі і гриби, від зваби пахощів яких запаморочилося в голові.

– Я ще раз нагадаю: ми не маємо чим за це платити.

– Заспокойся, чужинцю, із вас ніхто не вимагатиме плати. Корчмар нічим не може віддячити за захист Великому Гостеві, тому приймає його земляків так, як прийняв би його самого.

IV

Домінік незмінно чатував уночі, хоча очі злипалися. Усе це виглядало аж надто добре. Можна було подумати, що вони потрапили до Раю, тільки от у Божому Царстві почвари не водяться! Та й не міг колишній воїн довіритися захистові небаченого досі Гостя, ким би той не був: чаклуном чи демоном.

Вранці трапеза була трохи скромнішою, але ченцям після років у монастирі й вона видалася королівським бенкетом. А коли вони, на мігах подякувавши господареві, вийшли на подвір’я, оторопіли: посеред двору стояв критий віз, запряжений парою вороних коней. І бочки з пивом уже були на возі.

– Це ми знову змінимо коней і віз на наступному дворі? – поцікавився Христофор.

– Наступної ночі ми будемо в дорозі, бо паломницький шлях оминає Оселю Гостя.

– Чому ж, якщо всі його так люблять? – насторожився Домінік.

– Його люблять усі. І він усіх любить. Але за природою своєю потребує відстані та усамітнення… Ось ти мене все питаєш, а тепер я спитаю вас: хто із вас чого найбільше боїться? То не пуста цікавість, хлопці. Я маю знати, на боротьбу із чим готуватися наступної ночі. Із тобою, ведмедю, ми розібралися, але двоє решта…

– Але чому страх Альберта проявився так швидко? – поцікавився Христофор.

– У сильні душі туман заповзає повільніше. Та й цю ніч ви були під захистом мурів. То що скажете?

Обоє мовчали, поки не озвався Альберт:

– Христофоре, а ти ж висоти боїшся.

Той густо почервонів.

– А ти, вояче? – Мельхіор поглянув на Домініка.

– А я нічого не боюся.

– Навіть той, хто так каже, усе ж страхається смерті.

– Щоби боятися смерті, треба любити життя. А ти подивися на мене! – скипів ченець.

– Тобі буде чого повчитися у Великого Гостя, – зітхнув провідник. – Бо вас обох спіткало подібне, шляхи ваші зовні схожі, але він зумів здолати туман, а твій у тобі живе.

***

Більше нічого Домінік із Мельхіора не витягнув. Спокій та гумор провідника дратували ченця так, що він був готовий видерти відповіді з горлянки хитрого сарацина. Але тоді брати вже не матимуть через кого порозумітися з місцевим людом, а явитися перед очі того Гостя буде самогубством, та й Ворота вони шукатимуть іще довго. І вночі, якщо поріддя туману прийдуть, він може знову не знати, як чинити.

Гнів перших місяців із часу того бою давно поступився місцем… ні, не смиренню, а онімінню чуттів. І якщо відрізана нога час від часу боліла, немов жива, то душі він боліти заборонив. Нема чому боліти, нема за чим тужити. Є це осоружне життя, із якого він як воїн, син збіднілого дворянина і монах мусить вийти з честю.

І тому, щоби втишити власний розбурханий гнів, а також допомогти братам опанувати їхні страхи, Домінік запропонував молитися. І вервиця ковзала між пальцями ледве не до мозолів. Він, ніколи не бувши прихильником спільної молитви вголос, тепер сам починав і басом дивився на брата, який не витримував такої запеклої гонитви за святістю. І лише відчувши, що його розбурхана гнівом душа втишилася, припинив.

Вечір приніс не туман. Разом із ним прийшла гроза. Хмари, які загрозливо висіли високо вгорі, били блискавками на диво влучно. Наче цілили у когось із-посеред них. Вітер зривав одяг і намагався вкрасти поодинокі слова, які тепер стали єдиним ключем до порозуміння. Залишивши віз із кіньми на дорозі, вони тікали пішки через луку, яка вела до схилу піку. Коли блискавка вдарила в землю позаду, Домінік озирнувся. Коні зірвалися і втекли, залишивши перехняблений і вже не критий віз. А на схилі ницьма лежав Христофор.

– Вставай! – крикнув Домінік і кинувся до брата.

Він не відчув, як Мельхіор спробував стримати його за рясу, не почув застереження Альберта. Але коли блискавка вдарила в землю поміж ними, воїн усе зрозумів. Це було поріддя туману, викликане Христофором. Здолати вовків було складно, але хоча б можливо. А от як ти здолаєш стихію?

Наступної миті він відчув, як підкосилася права нога, і гепнувся зверху на Христофора. Але підвестися не дав біль у лвівй нозі. У світлі наступної блискавки над ними став Мельхіор. Він підняв угору медальйон, який носив на шиї, і на диво сильним голосом вигукнув:

– Арґент!

За мить блискавка вдарила знову, прошивши обох ченців. І тут їх неначе шатром накрило, а в небо здійнявся сніп полум’я. Христофор так і лежав непорушно, а Домінік іще устиг побачити, як розвіюються хмари.

V

– Господи, але я не знав, що так буде! – голосно бідкався Христофор.

– Отому я й питав, хто чого боїться, – буркнув провідник.

– Що буде з Домініком? – тихо поцікавився Альберт.

– Житиме ваш Домінік, – залунав гучний, густий і басовитий, але на диво приємний голос. – Це не його поріддя туману, воно могло його лише оглушити. Але якби він не прикрив тебе, хлопче, до тебе я би спізнився.

Він спробував поворухнутися і не зміг стримати стогону, але в останню мить замість застогнати засичав.

– Лежи-лежи, – заговорив поруч Мельхіор. – Чуєш, Арґенте, от яке їхало, таке здибало. Ти теж сичав, навіть коли я виймав болт із твоїх грудей.

– Ти хочеш сказати «Яке летіло, таке і стріло»? – залунав той самий бас.

Домінік розплющив очі і зустрівся поглядом із… драконом. І глибокі, спокійні і добрі сині очі не відпустили його розглядатися далі, поки рука, яка вже, було, сіпнулася за арбалетом, не опустилася на траву.

Проміння світанкового сонця вигравало на срібній лусці, яка на грудях ставала обладунком. Немовби відполіровані роги вістрями цілилися в небо, наче збиралися прошити хмаринку, що пропливала якраз над головою крилатого ящера. Але крила… ліве він склав, а праве висіло. І коли дракон ворухнувся, Домінік збагнув, що воно справді пошкоджене.

– Тримайся, – мовив дракон і простягнув ченцеві лапу.

Той, ухопившись за великі лускаті пальці, сів і таки не стримав зойку. За час, що він був без тями, ліву ногу встигли взяти в лубок. До Рима він доїде іще більшим калікою, ніж вирушав.

– Але як?..

– Так, гайда, а то ті двоє казали, що ви спішите довезти своє пійло, – перебив крилатий.

На диво, Домінік не відчув болю, коли дракон підняв його собі на лапу, на трьох переніс до дороги і влаштував на возі. Навіть бочку посунув, щоби ченцеві було зручніше їхати, спершися спиною.

– Арбалет! – виринуло гарячкове в Домініка, коли біль повернувся.

– Є, все є, – озирнувся дракон, зачепив хвостом щось унизу – і віз рушив.

Домінік чув, як позаду підбігали і на ходу застрибували. Комусь удалося не з першого разу, і з нього вже тихо посміювався Мельхіор, подаючи руку.

Коли возом укотре струснуло, Домінік засичав від болю.

– Вибачай, хлопче, – озирнувся через плече крилатий, – але інакше поки ніяк. Знаю, що Мельхіор обіцяв, що зі мною будете біля Воріт за мить. Але цієї ночі я боровся з туманом, а не брав у нього силу. До вечора мусите потрястися.

– До речі, – озвався провідник, – брате Христофоре – адже так тебе звуть? – ти не хочеш нічого нам пояснити?

– Я… одного разу в дорозі мене застала гроза. Я не мав куди тікати… Це було так… так… як цієї ночі! І я пообіцяв Господові піти до монастиря, якщо вцілію…

– Іще один, – зітхнув дракон. – А ти не думав, що Він тобі подарував життя, а не ти його в Нього виторгував?

– Але ж я пообіцяв! Я мусив!

– А голови на плечах не було, щоби не робити із Творця лихваря? Просити, а не торгуватися!

І щойно Домінікові уявилося, як незатишно зараз його співбратам, як дракон заговорив до нього:

– А ти, вояче? Хотів вийти із честю? А тепер подивися, скільки у твоїй честі темряви. І чи то шлях, якщо найкраще, що спіткало тебе на ньому – випадкове?

– Брате, йому й так непереливки, – примирливо заговорив Мельхіор.

Віз на мить пригальмував, дракон озирнувся, перепросив поглядом, зітхнув і мовив:

– Твоя правда, вибач. Я хоча би знаю, як це – мати брата і бути братом. Ти ж мене не добив.

***

Від села бігли їх вітати. Хоча ні, таки не їх усіх, а дракона. Бо коли він залишив віз і рушив навперейми юрбі, діти обліпили його всього. Щебетали, гладили його броню, хоча хтозна чи він відчув той дотик, обіймали за шию і лапи, лізли на спину. І він це дозволяв і навіть катав їх на собі.

– Він і є цей ваш Великий Гість, – видихнув Домінік.

– Не ваш, а їхній, – усміхнувся Мельхіор. – Я теж нетутешній, а прийшов разом із ним.

– Але як Арґ?..

– Тс-с-с! Дай йому побути з дітьми.

– Авжеж, – кивнув Домінік. – Той, хто називає його на ім’я, чинить його присутнім… Але як?

– Як-як? Я був зброєносцем, а простіше кажучи, невільником воїна, який пішов на бій із драконом. Звісно, до пори зброєносець не має висовуватися. От і я сидів тихенько. Але в бою спостеріг, що ворог мого пана мав більше честі – не хотів убивати. А поранений з арбалета у крило і груди не міг утекти. І тоді я вирішив йому трішки допомогти. Так я позбувся пана і знайшов побратима. Витягнув болти з тіла, як умів, загоїв рани, але неба йому повернути не зміг. Зате він уділив мені свого безсмертя.

– Коли це було?

– У вашому світі з того часу мало що змінилося, у нас же – минули сотні літ.

– А як ви сюди потрапили? – несміливо запитав Христофор.

– Так само, як і ви. І поріддя туману теж мучили нас. Я своїх поборов швидше, а його гору примари штурмували іще довго.

– Але як він їх здолав? – запитав Домінік, розуміючи, що якщо вони не заберуться звідси до наступної ночі, то прийдуть уже його примари.

– Я, вояче, збагнув, що хочу жити тут і тепер, – дракон повернувся, везучи на спині трійко дітей. Він зачепив віз хвостом і повіз його обережніше, ніж досі. – Що спомини про всіх, котрі хотіли мене вбити, лише ятрили мою душу і продовжували мої муки в нескінченність. Але в мене був брат і нагода зажити по-новому, за умови, що в нове життя я не прийду старим. І поріддя туману зникли, коли я відпустив їх, бо те, що чекало на мене попереду, було важливішим за все, чого я тримався.

– А як ти навчився черпати з туману силу?

– Бачиш, вояче, втративши небо, я не міг поспішати людям на поміч так само швидко, як раніше. А туман, який не має над тобою влади, може стати силою, якою владаєш ти. У мене це вийшло далеко не відразу. Я можу перенести вас до Воріт в одну мить, та лише завдяки туману.

Дракон зупинився біля криниці і ліг, дозволяючи дітям спішитися. Але до нього вже стояла черга тих, хто ще не їздив. Він недовго з ними говорив, але пішли вони задоволені. І Домінік без перекладу збагнув, що Арґент пообіцяв їм повернутися завтра.

Цього вечора туман прийшов раніше. Він пролився у долину, неначе молоко з велетенського глека, заповнюючи собою все. Із низин повільно підіймався на узвишшя, тому дракон стояв на горбі і чекав, поки білизна накриє і їх.

І тієї самої миті, коли в тумані потонули колеса воза і лапи Арґента, Домінік кліпнув очима – і світ перемінився. Вони стояли перед двома товстенними скелястими шпилями, до одного з яких притулилася малесенька кам’яна хатка. На їхню появу із неї вийшов уже немолодий чоловік. Дракон залишив воза і вони з Мельхіором наблизилися. Розмова їм пішла хіба що на початку, а потім стала суперечкою. Провідник та його побратим довго переконували в чомусь тубільця, поки той не замовк, схрестивши руки на грудях.

– Так, ми ще можемо встигнути до найближчого постоялого двору, – повернувшись, Арґент зачепив віз хвостом.

– Що трапилося? – озвався Христофор.

– Він відчинить Ворота лише на світанку, коли поріддя туману розтануть. Зараз вони можуть пройти у ваш світ разом із вами.

– Я залишаюся, – озвався Домінік.

– Що? – в один голос закричали брати.

– Я не їду на постоялий двір. Бо якщо цієї ночі прийдуть мої примари, я хочу з ними поборотися.

– Тоді будь тут, поки я перенесу їх із возом.

Але дракон не встиг. Схилом із туману до них уже сунуло військо.

***

– Альберте, Христофоре, на воза і щоб я вас не чув! Решта – до бою! – скомандував Арґент сильним і якимось наче веселим голосом. Схоже, хоча він і любив життя в мирі, часом таки був не проти і повоювати.

Дракон став боком, накривши віз здоровим крилом. Його край ліг на плечі Домініка, який уже натягнув тятиву свого арбалета. Озирнувшись через плече, побачив, що їх із Арґентом з тилу прикриває Мельхіор із луком напоготові.

А військо наступало, і чомусь у ньому лицарів і сарацинів було чи не порівну і йшли вони разом. Далеко в долині гуркотіла гроза, а позаду війська біліло, наче на висоту слідом підіймалася велика отара. І лише коли поміж лучниками та арбалетниками цілком мирно пройшли вовки, Домінік збагнув: ніч буде важкою.

Грозова темрява вкрила землю так само несподівано, як і минулої ночі. Вовки підійшли упритул, і найсміливіший із них кинувся до воза. Арґент спробував відкинути його лапою, але звір уп’явся зубами драконові в пальця.

– Яка ж міцна твоя віра, що вони шкодять навіть мені! – вигукнув дракон.

І з наступним подихом почав поливати вовків полум’ям. Військо зупинилося на відстані пострілу. Лучники поклали на тятиву запалені стріли – і крилатого накрило дощем. Домінік розумів, що драконові болить, бо із наступним вогняним подихом він зволікав – приходив до тями. І поки вогонь знову почав нищити вовків, ченець устиг зробити перший постріл. Він шукав того, хто подавав сигнали лучникам, але не знаходив. Вони всі діяли як один. А на всіх у нього не стане стріл. Мельхіор казав, що справжній – лише один!

Провідник позаду пускав у хід чи не останні стріли, але вони проходили крізь примар, лише на мить зупиняючи їх. Виграти мить, щоби програти все життя трохи пізніше – чи не безглуздий бій?

Болт пройшов крізь примару так само безкровно, як і стріли Мельхіора. Але свій наступний постріл вона пропустила, бо не встигла зробити його разом із рештою. Домінік знову приклав «козячу ногу» і натягнув тятиву. Якщо хто й командував лучниками, то ченець його не бачив. Доводилося стріляти навмання.

Відчувши краплину на своїй щоці, воїн звів погляд. Крило дракона всуціль було прошите стрілами. Коли їх повиймають, це вже буде не крило, а решето! Якщо, звісно, буде кому виймати.

І раптом вовки зникли. Усі. «Невже Мельхіорові знов удалося влучити у справжнього?» – подумав Домінік і озирнувся. Провідник стояв, опустивши лук, а сагайдак за його плечем був порожнім.

– Нарешті ти це зрозумів! – із болем у голосі закричав Арґент і дихнув полум’ям на військо.

Але вогонь їх не сягнув. А гроза вже висіла над самісінькими головами. Коли блискавка вдарила в землю перед самою лапою Арґента, все довкола наче задвигтіло. А вороги розімкнули стрій і наперед вийшли арбалетники. Усі напоготові. І Домінік із жалем збагнув, що від цієї навали стріл дракон, який став живим щитом для ченців, загине.

Блискавка вдарила знову, Арґент стрепенувся, а потім крило обм’якло. Вояк не мав часу навіть глянути, що сталося. Зараз він сам проти цього війська. І якщо не знайде та не уб’є єдиного справжнього, ніхто з них не побачить світанку.

І раптом навпроти став він. Як того разу. Чорні очі, погляд яких уже влучив, арбалет напоготові, а він, Домінік, – на прицілі. Ні, все ж не так, як того разу. Тоді Домінік також цілився, а зараз лише вкладає стрілу. І вже не встигне. Бо ні тоді, ні тепер у нього немає щитоносця. Як безглуздо – загинути від руки примари!

І тут дракон стрибнув уперед, змівши ченця крилом із воза. Удар прошив болем усе Домінікове тіло від поламаної ноги і до пальців, які стискали арбалет. Зброя випала з рук, але перед тим, як із маху втулитися обличчям у мокру траву, воїн побачив, як ворога охопило полум’я.

VІІ

Отямився Домінік від того, що неподалік заіржав кінь. У голові пішло відлуння і він підняв руки, намагаючись затулити вуха.

– О, доброго ранку, – почулося поруч тихе, басовите і насмішкувате. – Як я, то не міг добудитися, а кінь заіржав – ти й прокинувся.

Домінік розплющив очі і спробував сісти. Він лежав на возі, Арґент стояв поруч, брати та Мельхіор говорили про щось із чоловіком, який не пустив їх крізь Ворота вчора. Всі живі. І світає.

– Я в боргу перед тобою, – Домінік не впізнав власного голосу.

– Один розумний чоловік із вашого світу сказав, щоби ви не мали боргів, окрім боргу взаємної любові, – усміхнувся дракон. – Після того бою ти нарікав, що не мав щитоносця. Тепер тобі випала нагода перемогти. І ти зробив це.

– Не я. Ти.

– Якби ти не дав мені свою силу, я б не дотягнувся вогнем до нього.

– А якби не ти, – Домінік намагався ковтнути давкий клубок, – я б до кінця днів не знав, як це – бути братом.

Він був молодшим сином, на якого за традицією не зважали. Був вояком, заслуг якого вистачило на добру зброю, але не на щитоносця, який би прикривав, поки він перезаряджає арбалет. Був ченцем у спільноті та, власне, тієї спільноти не міг терпіти. І чомусь саме у чужому світі, під крилом дракона і за постріл від загибелі знайшов те, чого шукав. Брата. Такого ж каліку, який зумів прийняти себе і полюбити життя.

«Господи, якщо Ти є, поверни йому небо», – зринуло увись несподіване, довірливе та відчайдушне.

Не розумів, чому від воза відсахнулися і впали ниць ченці й так білозубо усміхнувся Мельхіор. Але знову глянувши на Арґента, побачив два крила, які рівно здіймалися, ловлячи вітер. Та дракон чомусь відсахнувся.

– Вам час. Якщо дочекаєтеся вечора, цей буркотун знову вас не пустить. Коні ваші, скринька золота біля бочок – теж. Розділите, кому на що треба.

– Ми в неоплатному боргу перед тобою, шляхетний драконе, – у пояс вклонилися Христофор із Альбертом.

Крилатий махнув на них лапою.

– Годі цієї вистави. Хочете платити – платіть. Лишайте одну бочку мені і їдьте. Дуже вже мені хочеться спробувати, за що можна так ризикувати життям!

Брати стояли розгублені лише мить, а потім радісно кинулися виконувати побажання.

– А тепер гайда! – скомандував дракон не лише людям, але й коням. Бо коли віз рушив, поміж скелястими стовпами проступив уже геть не вчорашній понурий краєвид, а велике місто, що розкинулося на пагорбах.

***

– Дарма я так із ними, – бідкався Арґент, розправляючи і складаючи своє оновлене крило. – Він подумав, що я виганяю, але ж я не знав…

– Нічого, він своє диво також не зразу побачить, – усміхнувся Мельхіор, чаклуючи біля бочки.

– Нумо спробуємо – і я полетів, – дракон принюхався до того, що лилося у великий кухоль. – Гм, невже щось добре може так тхнути?

– Може, – після першого ж ковтка скривився Мельхіор. – Слухай, брате, от не раджу тобі його пити. Не псуй собі цим перший за віки день у небі.

***

Щойно вони проїхали, Воріт позаду не стало. Домінік іще довго озирався, а його серце розривалося навпіл. Він хотів побачити політ Арґента, але їде до Рима, як наказав йому абат. І щоб отямитися до кінця, воїн поклав долоню на холодний залізний лук арбалета.

– Ти хотів залишитися там? – поцікавився Христофор.

– Не знаю, – щиро відповів Домінік. І раптом згадав. – А чому ви тоді від нас відсахнулися?

– А ти не бачив? – здивувався Альберт. – Ви обоє сяяли, ми ледве не осліпнули.

– Добре, що ця мандрівка зцілила його.

– Нам із Альбертом теж розвиднілося, – усміхнувся Христофор.

– Ну, хоч комусь, – зітхнув Домінік.

А в грудях усе ж здушило. Хоча за дракона ченець радів цілком щиро.

– Ти що, досі не бачиш? – здивувався Альберт і вказав униз. І глянувши туди, Домінік зойкнув, спробував поворухнутися і занімів. Його ліва нога була здоровою, а права – живою. Наче й не було того бою і десяти років каліцтва.

VІІІ

Коли йому відкрився краєвид за перевалом, Домінік усміхнувся. Старою римською дорогою, яка гостинно лягала під колеса, його вітала Вітчизна, де під захистом мурів стоїть домівка, куди він повертається сам. Арбалет лежав поруч із мішком, куди монах переховав решту золота. Хоча на той мішок ніхто й не зазіхне, бо він так виглядає і пахне, що погребує й останній злодій. А якщо й потягне – не біда. Із цієї подорожі Домінік віз дещо набагато важливіше.

Іще ніколи він так гаряче не славив Бога лише тому, що міг відчувати холод каменю під колінами, а через півдня підвестися і плакати від щасливої втоми. Молитися в одній із найбільших римських базилік, чекаючи на аудієнцію Папи, і відчувати в серці мир у той самий час, коли інші брати хвилювалися.

«Таке тільки за покуту й пити!» – вигукнув старий понтифік, а його обличчя зморщилося, наче печене яблуко. Ченець усміхнувся. Авжеж, те, чим несло із бочки, аж ніяк не було схожим на те ароматне пиво, яке братія пила щодня. Але… якщо так сталося, то така вже Божа воля, а про решту Папі знати необов’язково.

Домінік цілком спокійно сприйняв, коли брати попросили в Святішого Отця звільнення від чернечих обітів, а отримавши, узяли свою частку золота з дару Арґента і пішли світ за очі. Це Альберт із Христофором здивувалися, що він після всього вирішив повернутися в абатство. Не лише щоби переказати братам та єпископові волю Папи, але й для того, щоби залишитися там назавжди. Бо книги чекають нових яскравих мініатюр, братія очікує на добру звістку. Та й йому самому після всіх поневірянь хочеться повернутися лише сюди. І стати іншим ченцям братом, а не відлюдьком, який прикривається досконалим виконанням Правила. Бо ж невже Той, хто чинив дива в іншому світі, не вчинить дивом його життя тут? Тим паче, що тепер Домінік цьому не опиратиметься.

Про віз, коней, але найпаче – про золото та причину свого зцілення він розповість лише абатові. Той, хто дав йому в дорогу арбалет, напевно не втратить віри, дізнавшись, що поруч із нашим Господь створив також інші світи, а дракони не лише існують, але й один з них є найшляхетнішим створінням, яке Домінік будь-коли зустрічав.

Ім’я Арґента монах уникав згадувати вголос, хоча часто думав про свого крилатого брата. Про того, хто зміг стати святим покровителем цілого світу ще за життя, але залишався простим і любив катати на собі дітей. І глибоко в душі Домінік радів, що відтепер діти буватимуть із драконом у небі.

Сонечко ласкаво пригрівало в тонзуру, мощена камінням дорога заколисувала. І серце полинуло вгору, а пальці самі знайшли на поясі вервицю.

– Ave Maria, gratia plena, Dominus tecum.