Варта

Фари вихопили білу постать. Дмитро втопив гальма, колеса по ожеледиці пішли юзом. Вискочив, грюкнув дверцятами. Стоїть дівчина років двадцяти, дивиться перелякано.

– Вбитися хочеш? – та осікся, побачивши, що її легка куртка, яскраві помаранчеві джинси й сліпучо-білі кросівки – все у брудних плямах од коліс.

– Калюжу обійти хотіла. А хоч і вбитися, вам не однаково?

– Ану сідай у машину! Не бійся, я після шпиталю, не страшний… Шматок заліза біля серця. – Дівчина повагалася, кивнула. – Як звати?

– Айя.

– Як?.. Бутери у бардачку – бери, змерзла. Тобі далеко?

– Клініка «Варта».

– Не чув. Працюєш там?

– Складно розповісти. Я втратила того, кого мала захистити. Нас таких багато. Та не всіх і у клініці відновлюють.

– Так, депресія воно таке. Переганяю оце у ремонт, а сам думаю – автівка поїде до побратимів, а я вже ні…

Дмитро вдивлявся у порожнє шосе і помітно розганявся. Раптом дівчина скрикнула:

– На узбіччя! Швидше! Зупиняйтеся! – і вхопилася за кермо.

– Та що ти робиш… – і ледве скинув газ, як під капотом хруснуло, машину завернуло й винесло вбік. – Шарова! Як ти взнала?

Мовчання.
 
***
 
Коли підійшли до клініки, повалив лапатий сніг, затуляючи будівлю. Та Дмитро все одно здивувався – пам’ятав, що нещодавно тут височів недобуд. «Цікаво, механіки в них є?»

Двері відчинив зосереджений похмурий чоловік у медичному комбезі, зміряв поглядом Дмитра, звернувся до Айї:

– Це ж заборонено!

– Райде, зачекай! – вона кинулася до чоловіка, прошепотіла щось на вухо. Той гмикнув і посунувся, пропускаючи обох.

Поки Дмитро з Айєю пили гарячий чай, Райдо ходив дивитися автівку. Заблимав вогник евакуатора. Райдо повернувся, весь обтрушений сріблястим снігом, і простягнув візитівку:

– Забереш авто в них завтра, я домовився.

– Скільки винен?

– То їй, – кивнув на Айю. – Бо там не тільки шарова, наконечник рульової тяги теж тримався на чесному слові. Якби не зупинила, не знаю, чи доїхав би взагалі.

– Виходить… Мене звідси не заберуть? – із надією запитала Айя.

– Звісно, ні… Тримаймо! – і вони підхопили Дмитра, який почав падати зі стільця. Той ще встиг помітити, що сніг на віях Райдо не тане, і заснув.

– Я зможу працювати на «нулі»?

– Вибач, туди тобі зарано. Не картай себе, ти зробила все, що могла. Лишайся з ним, – кивнув на Дмитра. – Коли завтра прокинеться – забуде цю пригоду. Та ти не переймайся. Гадаю, роботи в тебе буде й так багато. Янголи-охоронці в тилу теж потрібні.