В очікуванні дива

До нового року тридцять один день, Міра розпочала свій адвент-календар, але назвала його просто диво-щоденником. Чи не тому, що свято вірила у диво, яке станеться протягом останнього місяця року? Перше грудня, друге, третє… Дні тягнулися і змінювалися один за іншим. Нічого незвичного, щоденні клопоти, приготування до свята поміж нудними робочими буднями. Вітрини магазинів щодень нагадують, що потрібно купити подарунки усім рідним, близьким, друзям, співробітникам, а ще про запас, якщо хтось незаплановано загляне в гості. Різдвяні мелодії у кав’ярнях сповіщали про корпоратив на роботі напередодні нового року, та що варто придбати нову сукню. Аромати, які долинали від маленьких затишних магазинчиків натякали, що цього разу на свята варто приготувати щось незвичне, і це не олів’є, тушкована картопля чи курка. Двадцять сьоме грудня… Вже майже заповнені щоденними сувеніриками всі комірочки адвент-календаря, виконані всі справи, накуплено подарунків, продуктів, шампанське та підведено підсумки року, що минає. А де ж чудо, якого так сподівалася Міра? У диво-щоденнику чітко написано «одного дня відбудеться щось дивовижне», спеціально не вказано дати, так цікавіше. І де? І коли? Ще кілька днів і знову те ж саме? Святковий стіл на випадок, що хтось загляне в гості, одноманітні концерти по телевізору і споглядання феєрверків за вікном? Тридцять першого від зневіри Міра одяглася, вирішила піти до місцевого парку поглянути на святково прикрашену ялину. Хоч вона і не любила метушні, але ж десь потрібно черпати святковий настрій. Холодний шквальний вітер відразу почав рвати волосся, стягувати шапку і немов підштовхувати вперед. Приємного мало, добре хоч сніг вибілив всі дерева та стежки. Слизький і до того тротуар, тепер став схожим на ковзанку для малечі. Міра обережно крок за кроком прямувала до площі, намагаючись втриматися на високих підборах. Ну має ж вона виглядати сьогодні святково, хоч для себе? Раптом слизький камінець, втримати рівновагу неможливо, і Міра що є сили впала на притрушений снігом лід. Боляче, ніби й нічого страшного, а рука, скоріше зап’ястя, болить. Спробувала піднятися, раптом підхопив якийсь молодий чоловік у кумедній шапці-вушанці.

‒ Покажіть… ‒ промовив і почав вивчати її зап’ястя, ‒ варто зробити рентген. Я вас відвезу до лікарні.

Такої новорічної ночі в Міри ще точно не було. Лікарня, гіпс, чарівна посмішка молодика у вушанці, теплий автомобіль, де він розповідає про те, що чекав сьогодні якогось дива, і шампанське.