Туман толерантності

Високий мур з білого каменю тягнувся в обидва боки скільки ставало ока та розчинявся в густому сірому тумані, який щоранку підіймався над землею. Але якщо підійти до муру поближче, то ставало зрозуміло, що насправді він не з каміння, а такий вигляд – фантазія дизайнера, збоченого на медієвістиці.

Нік, який мав безпосередній стосунок до будівництва, знав, що стіна змурована із найміцнішого з відомих тут композитних матеріалів. Підійшовши ще ближче, Нік звично закинув голову, але і тоді височезний мур не сховав ще більш високих і таких же білих струнких будівель нового Міста – його нового дому. Дійшовши нарешті до воріт, він приклав картку до ледь помітного заглиблення і просковзнув у вузьку щілину безшумних розсувних дверей. У шлюзовому відсіку за дверима Нік швидко скинув із себе вогкий від сірого туману одяг, спакував і автоматичним жестом кинув до інфрачервоної пічки. Чоловік лишився голий з електронною перепусткою в руках. За наступними дверима чекала звична, але від того не менш неприємна процедура – дезінфекція. Тамуючи нудоту, Нік пройшов у наступні двері до наступного шлюзу, де на нього чекав чистий робочий одяг. Не його одяг, щоразу інший комплект, але його це більше не бентежило, як колись. Це більше не має значення. Ще трохи зачекати і йому більше просто не доведеться виходити за межі цього прекрасного міста, ні йому, ні його коханій Памелі.

Зі скляної кабіни ліфту, що безшумно повзла вгору, відкривався приголомшливий краєвид: легке плетиво напівпрозорих переходів між сніжно-білими баштами хмарочосів, хаотичне та ретельно продумане водночас, робили місто схожим на досконалі кристали замерзлої води у сніжинці. А там, за стіною, уся поверхня тонула у густому тумані, крізь який не було видно ні модульних будиночків робітничого поселення,  ні  колючого дроту за поселенням, що захищав мешканців від місцевих диких звірів з хащ, ні самих хащ. Нік подивився на своє відображення у склі, машинально поправив світлого чуба, що спадав на очі, і знову перевів погляд до міста – опори будинків були вже майже не видні згори. Будівлі довелося підіймати над поверхнею все через той же клятий туман, від якого остаточно не рятував ані герметичний багатометровий мур, ані бетонування поверхні ґрунту, ані приземні вітродуви. Звідкись він все одно просочувався чи конденсувався. Метеоролог, екзокліматолог, головний архітектор та ще бозна скільки експертів не могли до пуття пояснити чому так і як з цим боротися. Одне було зрозуміло – ніхто не захоче жити ба навіть працювати в щоденній ранковій вогкості нижніх поверхів. Опори значно здорожчили  та ускладнили проєкт, реалізація якого тепер затягувалась понад усі розумні межі.

Коли Нік Сімурські  наймався інженером-електриком на це будівництво, він був абсолютно упевнений, що вже через рік мешкатиме у власних апартаментах на захмарній висоті поруч з іншими спеціалістами компанії. Так переконувало керівництво, і так було записано в робочому контракті. На папері все виглядало чудово. Насправді ж неприємності почалися майже одразу.

Ліфт тихо бренькнув і зупинився, перервавши думки інженера. Нік швидко крокував довгим коридором, обминаючи працівників, що завершували оздоблювальні роботи в цьому крилі. Треба було працювати. Але як зосередитися, якщо з хвилини на хвилину чекаєш виклику до канцелярії. Він чекав його вже багато днів, безперестанку перевіряючи як просувається електронна черга на прийом.

Одна за одною силові лінії отримували максимальне навантаження. Гуділи трансформатори. Нік уважно слідкував за приладами. Показники напруги, сили струму… Один за одним кабелі енергопостачання доводили свою придатність нести світло у місто… У місто, де він уже зовсім скоро житиме зі своєю коханою… Вже зовсім скоро… Перемикач за перемикачем… Повзунок реостата… Перевірка успішна. Думки відволікають від показників. Показників, від яких залежить чи матиме місто безперебійний життєво важливий для сучасної цивілізації електричний струм.

Бідненька моя дівчинка. Так стійко зносить це нестерпне життя, ні, існування, в тісному і вогкому тимчасовому будиночку, схожому на коробку від холодильнику. Тільки іноді тихенько плаче в подушку, коли думає, що він спить і не чує. Інша його вже б запиляла! Вона покинула все, налагоджене життя, улюблену роботу, і полетіла з ним на край всесвіту у пошуках примарного щастя у Новому Світі. Вона навіть малювати більше не може – фарби швидко псуються у надмірній вологості та розтікаються, наче картини теж плачуть від безвиході ще до того, як будуть дописані. Щоночі перед світанком усе навколо затягує щільний туман і спадає лише надвечір – єдиний час, коли можна вийти назовні і трохи подихати повітрям. Йому-то ще нічого – він майже цілий день у місті, а вона… А все цей Мак…

– Нік! – знову гукнув Сімон, – друже, ти що мене не чуєш? Тебе викликають до канцелярії.

Інженер нервово крокував взад-вперед по білому порожньому холу. Очікування затягувалося. «Як і з квартирою», – невесело всміхнувся своїм думкам. Але то пусте, він як ніхто знав, що чекати лишилося недовго – всі будівельні роботи в башті PQ завершені, всі комунікації підведені, все справно працює, сам перевірив. Сама дрібка – закінчити оздоблення.

Нарешті над білими дверима заблимала зелена лампочка. Нік постукав, але м’яка оббивка поглинала звук. Зам’явшись на мить, він зайшов. Посеред просторого кабінету стояв широкий стіл, завалений купами паперів. З величезного вікна відкривався приголомшливий вид на місто. Ніка ще за першого візиту неприємно вразило, що канцелярія виглядала просто розкішно в порівнянні з житловими апартаментами.

– Кхе-кхе. Сікорський?

– Сімурські. Нік Сімурські, – оговтався інженер, почувши скреготливий голос.

Над монітором ледь виднілася кучерява голова з банькатими очима. «І чому кожного разу інший інспектор, – здивувався Нік, – куди вони зникають з обмеженого простору міста? Минулого разу тут був однорукий ветеран».

– Ну? – проскрипіла жабоподібна товстуха.

– Я прийшов по ордер. Підійшла моя черга на отримання квартири. – бадьоро вигукнув чоловік.

– Сікорські, Сікорські… – бурмотіла жаба, ворушачи стос за стосом, перебираючи папери короткими товстими пальцями. Нарешті підняла очі на Ніка, – а по якій ви квоті?

– Тобто? Я співробітник компанії, інженер-електрик. Сімурські. Робочий контракт передбачає отримання… – терпляче почав пояснювати він.

– Тут всі співробітники! – різко перервала вона. – Яка у вас пільга?

– Пільга?! Згідно контракту я мав отримати житло через рік, але вже третій рік живу в якомусь вагончику… В тумані!

– Чого ви так нервуєте? За попередніми розрахунками так і було, але місцеві реалії… – і повела нудним від багаторазового повторення одних і тих самих слів голосом:  – Ви ж знаєте, що вже тут, на цій планеті, довелося внести корективи. Будівництво виявилось набагато складнішим, майже втричі дорожчим і довшим. Наша компанія – не комерційна…

Нік чудово знав, як називалася компанія, в якій він працював – Інноваційна Некомерційна Компанія Людей Зовнішніх Світів, скорочено ІНКЛюЗоС.

– І фінансується на кошти благодійних фондів, таких як Християнсько-феміністичний союз, Фонд підтримки гомосексуалістів галактики, Афробратство абсолютної сингулярності… Не було де взяти додаткові кошти окрім залучення приватних інвесторів, які купують вже готові, – зробила наголос жаба, – готові апартаменти. А ми на ці гроші продовжуємо будівництво. Отже, у кожному новому об’єкті, що має здаватися в експлуатацію, дві третини помешкань продають, а третина розподіляється між працівниками. Зараз здається PQ, отже співробітники, що проходять по квотам, отримуватимуть свої апартаменти, тож я і питаю: яка у вас пільга ?

Нік розгублено стинув плечима.

– Так, подивимось: білий чоловік, здоровий, інженер, –  забурмотіла жаба і стала знов копирсатися в паперах. Фіолетовий лак на її нігтях кричуще дисонував з темною шкірою.

Нік очманіло дивився на темношкіру товстуху.

– У вас є партнер? – нарешті квакнула вона.

– Е… так. Я одружений.

– З жінкою? – поточнила інспектор.

– Так, звісно.

Жаба хмикнула, скрививши широкого рота.

– А вона якої раси?

– Біла, – похнюпився Нік.

– Біла жінка… Може вона інвалід?

 – Ні.

– А професія? Вона пілот, пожежник, рятувальник…

– Ні, – ледь встиг вставити він.

– … шахтар, метробудівник, підводник, освоювач космосу?

– Ні. Вона художниця. Тобто ілюстратор дитячих книжок. Але зараз, тут, не працює.

– Домогосподарка… – розчаровано протягнула жаба. – Ну а діти, діти у вас є? Може хоч діти інваліди?

– Ні, дітей немає. Але мій рідний брат – освоювач космосу. Він загинув як раз при освоєнні цієї планети! Мак Сімурські.

– ВОВК! – інспектор зацікавлено підняла брову і пояснила: Ветеранська Організація Військових Космонавтів може вам допомогти.

Вона знову поринула у пошуки, але цього разу у комп’ютері. Нарешті підняла на Ніка банькаті очі.

– Навіщо ви збрехали? Він не загинув, а зник безвісти.

– Але пройшло вже більше трьох років! Не міг же він весь цей час лишатися живим в дикому лісі з дикими звірами!

– Ви подавали заяву до міжгалактичного бюро?

– Звісно.

– З моменту розгляду заяви має пройти п’ять років, щоб зниклого визнали померлим. Скільки часу пройшло з розгляду?

– Її все ще розглядають, – пониклим голосом пробурмотів чоловік. – А скільки часу це ще може зайняти, ну, без пільг?

– Так, так. Башта PQ здається наступного місяця, ордери роздаємо зараз, але сюди вам ніяк не потрапити – на черзі самі пільговики. Наступна башта QT, має бути готова за пів року, у неї ще не було розподілення, але звісно воно також буде відбуватися згідно квот. Далі буде PS, ще через пів року. На поселення у ній ви вже можете претендувати на загальних підставах. Бо це остання житлова будівля у місті.

З відчаю він замружив очі. Ще цілий рік? Неможливо! Що я скажу Памелі?!

– Як же так?

Чорна жаба розвела куцими лапками.

– Нічим не можу допомогти.

Нік продовжував тупо стояти перед столом.

– Що-небудь іще?

Інспектор припіднялась, спираючись руками на край столу. На лацкані піджаку зблиснув срібний значок – коло з хрестом над ним – перевернутий символ Венери, емблема Християнсько-феміністичного союзу. Вся її поза виражала нетерплячість – візит було скінчено.

– Ну, може є якісь ще ці, квоти? – промимрив Нік.

Він просто не може повернутися додому з такими новинами. Памела так чекає, так вірить у нього.

– Які? – роздратовано кумкнула інспектор. – Ви не належите до жодної меншості! Біла гетеросексуальна пара, бездітна, до того ж…

Але раптом замовкла і вилупила круглі очі на Ніка.

– До речі, а чому бездітна? Може ви чайлдфрі?

– Хто? – не зрозумів чоловік.

– Чайлдфрі! Люди, що свідомо відмовляються від батьківства.

Нік потупив очі. Вони давно мріяли про дитину. Памела мріяла. А він все вмовляв зачекати. Коли вони будуть жити у власному просторому світлому сухому помешканні, під самим небом, під самим сонцем, а від ненависного туману лишаться лише туманні спогади. Але її терпець вже майже уривався, бо очікування переходило всі можливі межі. Чайлдфрі! Як же я їй таке скажу?! Це знущання! Вона цього не витримає. Ні, просто не буду нічого казати. І вона ніколи не дізнається. Збрешу жабі і край. Головне зараз заселитися, а потім скажу їм, що передумали бути цими… Не виженуть же нас врешті-решт. Це брехня на благо. Це заради коханої.

– Так. Ми – чайлдфрі, – приречено промовив чоловік, схрестивши пальці за спиною.

– От і чудово. Сподіваюсь ви є членами ПДФ? Партія дьюти-фрі, тобто діти-фрі. Ні? Тоді завтра напишете заяву на вступ. Як чому завтра? Бо ви тут один. А треба, щоб написали обидва – ви і ваша дружина.

– А…

– А пропуск вашій дружині я зараз випишу. Одноденний. На завтра. А після того правління буде вже розглядати ваш ордер згідно квоти. Не хвилюйтеся так, думаю, ви встигнете до QT.

Нік майже біг. Від білого муру на пагорбі вниз і вниз, до робочого поселення. Ввечері повітря було прозоре і йому здаля добре були видні теплі жовті квадратики вікон на темних прямокутниках однакових одноповерхових будиночків тих нещасних робітників, що все ще чекали своєї черги. Але Нік уже не був тим нещасним. Він біг, стискаючи в руці пластикову картку одноразової перепустки і  вкотре прокручуючи в голові свої аргументи. Він вмовить її, що цей підпис – пуста формальність. Ніхто так не втомився від цього туманного очікування, вона погодиться, обов’язково погодиться. Нік ввечері завжди поспішав додому, але сьогодні він поспішав, як ніколи раніше.

– Люба, я вдома!

Памела вибігла назустріч та рвучко обійняла чоловіка.

– У мене для тебе сюрприз! – одночасно вигукнули обоє та раптом замовкли, здивовано дивлячись одне на одного.

– Кажи ти!

– Ні, спочатку ти!

– Ні, ти!

– Гаразд! Ух, я не можу! Коханий, у нас буде дитина!

Памела притисла кулачки до грудей і примружила очі у щасливій посмішці.

– Як… дитина? – розгублено перепитав Нік, не вірячи своїм вухам, – Як..

Він вмить став холодним і вогким, наче пірнув в ополонку або випірнув із ранішнього сірого туману, хоча був сухий вечір. Картка висковзнула зі спітнілої долоні на підлогу.

* * *

Нік похмуро плентався з роботи. Брів помалу з пагорбу до поселення. Додому йти геть не хотілося. Важко йому було бачити бліде змарніле обличчя дружини, її напухлі ноги, через які вони вже не гуляли вечорами, як раніше, а лише потрошку сиділи на ґанку.

Вагітність проходила важко. Чи то через нестачу сонця і свіжого повітря, чи то через постійну вогкість, чи через брак медичного нагляду. Памела завжди була тендітною, а зараз геть не на тінь перетворилася. Шість місяців тому вона категорично відмовилася від аборту, Нік і вмовляв-то її більше для годиться. Намагатися з животиком отримати ордер як чайлдфрі було навіть не смішно. Все ж таки додаткові пів року очікування. Але Памела була непохитною – три роки вже витримала, ще пів якось витримаю. А він же не для себе старався, хотів аби їй було краще. Тоді не наполіг, а тепер жалкував про те. Останнім часом таке життя здавалося просто нестерпним, не про таке мріялось, коли летіли на цю планету. Де ділася його весела, легка як метелик, мрійниця Памела. Вони майже не розмовляли, вона страждала мовчки, а у нього від одного погляду на неї краялося серце.  Наскільки їй було би легше носити їхню дитину, якби вони жили в місті. Та тільки він заводив про це мову – вона надовго замовкала, замикаючись в собі.

У тимчасовому селищі був лише медпункт – чергова медсестра та аптечка першої допомоги. Тим, хто працював на будівництві всередині муру, гарантувалося медичне обслуговування і вони могли потрапити до лікаря в місті, ті, хто жив поза муром – ні. У разі крайньої потреби медсестра викликала лікаря до медпункту. Вони з Памелою користувалися цим кілька разів, але це не був справжній нагляд, до того ж більшу частину рекомендацій виконати все одно було неможливо.

За цими сумними думками Нік незчувся як дійшов додому. На ганку дружини не було, але він не занепокоївся. Вона тепер рідко виходила його зустрічати, все більше лежала. Він пройшов через подвійні двері (не шлюз, звісно, але який-не-який поганенький протитуманний захист). Всередині стояла тиша. Аж раптом почувся тихий болісний стогін. Нік підбіг до ліжка у кутку. Памела була ще блідішою, ніж зазвичай, на чолі дрібні краплинки поту. Підняла запалі очі на чоловіка і ледь прошелестіла:

– Дитинка…

– Як?! Хіба ще не зарано?! Чому ти не пішла до медпункту? – ледь не кричав роздратований Нік. Роздратований на себе: чому він так неквапливо повертався, прогулювався, а вона тут сама… Памела нічого не відповіла, лише закрила очі і знову тихенько застогнала, притискаючи долоні до круглого живота. Не довго думаючи, Нік схопив дружину на руки і ногою розчахнув одна за одною обидві двері.

Молоденька чорнява медсестра похмуро дивилася вузенькими очима.

– Це перші пологи місіс Сімурські?

Нік мовчки кивнув. Від бігу з вантажем дихання збилося. Дівчина енергійно захлопнула двері перед його носом.

Приблизно через пів години круглолиця медсестра вийшла до Ніка.

– Пологова діяльність слабенька. Я вколола окситоцин, але якщо шийка так і не розкриється, доведеться оперувати.

– Оперувати? – Він не втямив жодного її слова, окрім останнього. – А без цього ніяк не можна обійтися?

– Не знаю, це має вирішувати лікар. Але поки справа не просувається. Якщо так і далі піде, треба буде робити кесарів розтин, інакше дитинка врешті-решт може задихнутися всередині, – пояснила вона.

– Так викличте лікаря негайно! – вигукнув розпачливо.

– Я вже телефонувала до лікарні. В будь-якому разі потрібен лікар: навіть якщо дитина народиться самостійно, вона в небезпеці, бо недоношена – ще невідомо в якому стані народиться. Але черговий лікар як раз готується оперувати іншого пацієнта, мабуть теж щось термінове, раз операція ввечері. Мені пообіцяли, що він зателефонує, як звільниться. Треба зачекати.

Знову “треба зачекати”. Цю планету мали назвати не Інклюзос, а Почекун.

– Пустіть мене до неї, – благально промовив Нік.

Він сидів на табуретці біля кушетки і тримав у гарячих долонях холодну вологу руку дружини. Вона наче і не помічала його, згорнулась калачиком, наскільки дозволяв живіт, сама неначе ембріон, зворушлива і беззахисна.

Як вони до такого дійшли? Як він взагалі міг притягти її сюди, в це темне середньовіччя, таку тендітну, витончену, розпещену столичну красулю? Та вона в селі жодного разу на екскурсії не була, не те щоб жити. Забрати у неї абсолютно все: подруг, кав’ярні, шопінг, театри, мистецькі виставки, богемну тусовку, подорожі, море, роботу у видавництві, майстерню, саму можливість малювати врешті-решт. А тепер вона помирає тут. І заради чого? Єдине море, що тут є – море туману. Заради нього? Він не вартий такої жертви. Та до чого тут жертва? Він же не мусив сюди їхати, його ж то ніхто не засилав. Він сам, добровільно зголосився. Дурень, повірив солодким казочкам бісової неприбуткової компанії та непутящого брата. Так, так, це він в усьому винен – Мак. Не знайшов себе на рідній планеті та й подався світ заочі – підкорювати далекі планети. З дитинства був невгавущім, весь час встрявав у щось. Толерантності йому на Землі, бач, не вистачало, прекрасний новий світ вирішив побудувати. Побудував? Згинув десь у цьому триклятому тумані і решток не знайшли. А може і не сильно шукали. Кому охота лізти у нерубані хащі диким звірам в пащі – таких відчайдухів як Мак на всю галактику по пальцях. Мабуть ті звірі його і зжерли. Сам згинув і мене занапастив. І Памелу, мою Памелу.

Він перевів очі на дружину. Вона лежала із заплющеними очима, можна було б подумати, що спить, якби не важке прискорене дихання. Поглянув на годинник – пройшло більше години.

– Сестра, – тихенько окликнув Нік та спитав коли та підійшла: – Ви телефонували ще? Коли приїде лікар?

За кілька хвилин дівчина похитала головою:

– Ніхто не відповідає. Мабуть всі зайняті на операції.

– Як же так! Коли? Чому ви нічого не робите?

На його різкий голос жінка розплющила очі, але майже відразу знов закрила і застогнала.

– Містер Сімурські, вийдіть, будь ласка, мені треба оглянути місіс Сімурські.

– Не вийду! – раптом вперся розгублений Нік. – Це моя дружина і буду поруч з нею!

– Тут ви їй нічим не допоможете, – стенула плечима чорнява дівчина. Але виганяти не стала. Вдягнула гумові рукавички.

– Пульс прискорений… Шийка матки на два пальці, без значної динаміки… Родова діяльність слабка, – бурмотіла медсестра.

Нік з жахом дивився, як билася синя жилка на шиї Памели – швидко- швидко. Як це нічим не допоможете? Він має допомогти, мусить врятувати її. І дитину. Тут нічим не допоможете. Тут…

– Вона сама не народить, – звернулась медсестра до Ніка. – Окситоцин, що я вже вколола, суттєво не допоміг, а вводити більше – небезпечно, вона дуже слаба, та й дитина недоношена. Треба в місто, в лікарню, інакше втратимо обох.

– Так чого ми чекаємо?! Якщо вони сюди не їдуть, я сам…

Він хотів підняти дружину. Медсестра різко схопила Ніка за руку.

– Ви з глузду з’їхали! І куди її понесете, в робочий шлюз, з дезінфектором? Її не можна так… транспортувати. Тільки в лежачому положенні, машиною через грузові ворота.

– Але ж тут немає машини!

– Звісно, ні машини, ні дозволу на в’їзд. Машину мають прислати з міста. Лікар на ній приїде, коли звільниться після операції.

– Телефонуйте!

Медсестра стояла мовчки, притиснувши до вуха слухавку старого провідного телефону. Не витримавши, Нік вирвав у неї трубку та сам ще хвилини зо три слухав довгі гудки.

Дівчина потрусила довгою чолкою:

– Не відповідають.

Нік розгублено озирнувся навкруги і похапцем кинувся до дверей.

– Я сам! Привезу лікаря!

Картка пискнула, захеканий інженер вбіг в шлюз. Голий вискочив з дезінфектора,  швидко сунув руку у звичну комірку за робочим костюмом, але його там не було. Над коміркою блимав напис «денний ліміт вичерпано». Довелося взяти гостьовий комплект з комірки на протилежній стінці. Це був принизливий, як думав він раніше, одяг немешканців – біла безформна хламида та білі балетки на резинці. Але зараз Ніку було все одно, він біг щодуху до міської лікарні, не звертаючи уваги на косі погляди містян. Подумалося, як добре, що по роботі знав всі ходи-виходи та переходи між баштами і вибрав найкоротший шлях, інший вже заблукав би. Добігши до дверей лікарні порадів, що має службову картку, без неї немешканцю всередину не потрапити.

Картка знов пискнула, скляні двері поповзли убік. Промайнувши просторий білий хол, спітнілий чоловік зупинився у стійки рецепшену. Адміністратора ніде не було видно. Він постукав у скло. Тиша. Постукав гучніше, потім ще і ще.

– Гей! – заволав Нік. – Гей, є тут хто-небудь?

Луна побігла пустим холом і коридорами. Нарешті непомітні білі двері

позаду скляної стійки привідкрилися і у шпарину визирнула пишна блондинка.

– Міс, добрий вечір!

Вона щось жувала повним ротом, тому не зразу змогла відповісти.

– Як ви сюди потрапили? – здивувалася жінка, презирливо оглядаючи вбрання Ніка. – Робочий день вже скінчився. Що вам треба?

– Я інженер-електрик Ніколас Сімурські, працюю у місті на будівництві. Мені дуже потрібна допомога! Моя дружина народжує! В селищі! Негайно потрібен лікар, інакше вона помре!

– В селищі, – протягнула блондинка, дожовуючи, і ще раз з недовірою оглянула чоловіка. – Так, пам’ятаю, Лі телефонувала. Але лікарі денної зміни вже пішли з роботи, а чергові на операції.

– І моїй дружині теж потрібна термінова операція! Вона там помирає! Коли лікарі звільняться, чому ця операція триває так довго?

– Ну, зміна статі – це складна операція, тому і довга. І спеціалістів треба багато: гінеколог, хірург, анестезіолог…

– Зміна статі?! – не повірив власним вухам Нік. – Це ж нетермінова операція! Чому ввечері? Я думав з людиною щось сталося…

– Так, звісно це планова операція. Але людина має невід’ємне право змінити свою стать. Незалежно від пори року або часу доби. І не вам це вирішувати! – відрізала блондинка, потираючи пальцем місце колишніх вусів.

Та Нік не здавався.

– Якщо там кілька лікарів, може один з них міг би поїхати зі мною за дружиною. Гінеколог. Запитайте в них будь ласка.

– Ви в своєму розумі, – обурилася жінка. – Від початку операції зайти в операційну не можна, там усе стерильно. Я не можу ні з ким з них поговорити, доки вони не закінчать і не вийдуть звідти.

Тут він пригадав, що медсестра зателефонувала сюди ще до початку цієї планової операції. «Лікар готується…»

– Зрозуміло, – поникло відповів Нік. – Але можна хоча б відправити машину у селище, без лікаря. Як привезуть дружину сюди, може і лікарі звільняться. Нащо ж гаяти час?

– Машину за місто? Я таких відповідальних питань не вирішую.

– А хто вирішує?

– Начальство. Головний лікар. Але він вже давно пішов.

– То зателефонуйте йому!

– Куди? Додому? – закотила очі блондинка. – Ви на годинник дивилися? Що я буду робити, коли він мене звільнить – бомжувати з вашою дружиною  у селищі?

– Сам зателефоную, – буркнув Нік, вибігаючи з лікарні.

Він іще ніколи не був на роботі так пізно. Ще незаселена башта QT здавалася мертвою, жодного вогника не світилося в ній. Добре, що він знав напам’ять кожен вимикач. Добігши до свого офісу – тимчасового приміщення для роботи інженерів, кожного разу нового в новій башті – відкрив карткою двері та кинувся до комп’ютера. Старенька машинка грузилася довго, Нік підстрибував на місці з нетерплячки. Як вона там? Чи не погіршало? Нарешті екран блимнув і показав робочий стіл у вигляді панорами міста. Так-так, де тут довідники… Як же він сумував за земним інтернетом. Телефонного довідника в його базі не було, проте інформація про посадовців і перелік власників апартаментів були доступні. Йолоп, не здогадався спитати прізвище головного лікаря, було б швидше. Ось, Пейн. Ого, містер Пейн живе в башті AD! Там же мешкає вся еліта міста, включаючи мера. До речі і приймальня мера теж там, він не перевантажує себе дорогою на роботу.

Забувши вимкнути комп’ютер, Нік вискочив з офіса та побіг вниз сходами, перестрибуючи через три сходинки – ліфти в QT ще не пройшли всіх перевірок і були вимкнені.

Найбільша в місті та найпомпезніша AD вражала розкішним виглядом. Вона вся так і сяяла вогнями, як різдвяна ялинка.

По своїй робочій картці Нік зміг потрапити не лише у шикарний хол, але і піднятися ліфтом на адміністративний поверх. Проте в житлові приміщення вели інші ліфти, і в доступі йому було відмовлено, очевидно треба було мати картку іншого рівня дозволів.

В мерський приймальні, незважаючи на пізній час, сидів худенький рудуватий хлопець  – секретар чи то особисто мера, чи всієї адміністрації міста, Нік не зрозумів. Той відповів, що стосунку до житлових приміщень башти AD не має, доступу не має, телефонів не має і взагалі не розуміє, що Нік від нього хоче.

– Я хочу поспілкуватися з містером Пейном. Ну має ж бути хоч якийсь зв’язок. Якось же знайомі приходять до нього в гості.

– Певен, що всі друзі містера Пейна живуть у цій же башті, – протягнув секретар.  – Але якщо ви мали на увазі відвідувачів, то у консьєржа є домофон.

І  пояснив, як знайти консьєржа. Виявляється Нік вже пробігав повз нього, коли намагався потрапити до ліфтів житлового модулю.

– А, це знов ти, – примружив око кремезний вусань, – чого тут вештаєшся, немешканцю?

Він мало скидався на консьєржа, скоріш на відставного розвідника. Хоча може і не відставного. Нік, ніяковіючи і збиваючись під його суворим поглядом, переповів свою історію і попросив терміново з’єднати його з доктором Пейном. З таким самим успіхом міг розказати все електронній панелі, що викликала ліфт і не реагувала на його картку, з тією тільки різницею, що у відповідь від консьєржа почув ще міцну лайку.

Засмучений інженер знов піднявся до приймальні мера і підбіг до секретаря.

– Добре, я розумію, що з доктором Пейном у вас немає зв’язку. Але з мером точно є! Ви ж недарма тут сидите з ранку до ночі – маєте інформувати начальство про надзвичайні ситуації. Так от – у мене надзвичайна ситуація! Мені терміново потрібна машина і дозвіл на виїзд та в’їзд – моя дружина помирає поза містом! Навіть не треба ніякого персоналу, я можу сам сісти за кермо. Будь ласка, наберіть мера!

– Псих чокнутий! – заверещав секретар. – Мера  йому набрати! Негайно пішов звідси! А то зараз поліцію наберу!

У розпачі Нік вискочив на темну вулицю зі сліпучо-білого холу башти. Куди ж тепер? Що робити?! Точно – поліція! Дякую за підказку, рудий дрищ. І втомлений чоловік у простирадлі та білих капцях підтюпцем побіг шукати відділок поліції.

У відділку черговий поліціянт неквапливо з’ясував особу інженера Сімурські, а потім виписав штраф за перебування в місті у позаробочий час. А коли Нік вкотре намагався отримати в’їзний дозвіл, пригрозив закрити на три доби за непокору правоохоронцю та витурив надвір.

У повному відчаї інженер безтямно біг вулицею, не розбираючи напрямку. «Що робити? Що робити? Що робити…» – билася думка у черепі в такт з шаленим пульсом. І хоча ця гонитва не мала жодної користі, він боявся зупинитися хоч на мить, бо тоді йому відразу ввижалось бліде обличчя мертвої Памели. Це він, безпорадна істота, винен у її смерті. Що робити… Що робити… Що робити… І ледь не налетів на масивну опору. Хоча пізнім вечором повітря було сухим і прозорим, тут, на нижньому ярусі, у віддаленні від щедро освітлюваного центру, було досить темно. Наче світло раптом засяяло у змученому мозку. Світло! Як же він не допетрив раніше. І недовго думаючи, попрямував до спуску на від’ємні рівні.

Добратися до головного трансформатора було нелегко, але вже тут у інженера-електрика Ніколаса Сімурські був повний доступ. Він спускався все нижче, відмикаючи одні двері за іншими, поки не добрався до серця міста – центрального розподільчого трансформатора. Металевий паралелепіпед розміром майже з його будиночок у селищі гудів так, що вуха закладало. Але не через це він розташовувався у герметичному приміщенні, а щоб до нього не пробралася і не пошкодила вогкість туману. Швидко роззирнувшись, Нік побачив те, що шукав – аварійний ящик з інструментами; посунути ящик до дверей не вистачило сил, довелося повикидати верхні молотки, ключі, плоскогубці на підлогу. Дотяг ящик до виходу та заблокував ним гермодвері – сидіти в зачиненому склепі він не збирався. Розчахнуті панелі оглушливо гуділи та підморгували різнокольоровими лампочками. Тепер за роботу. Нік свою справу знав добре. Найперше – знеструмити башту AD. Злостива усмішка супроводжувала люте орудування викруткою. Він це майже бачив: сумна чорна вежа посеред сліпучо-білого міста. Тепер найголовніше – позбутися запобіжників. Піт струменів з чола, заливаючи очі, струменів по обличчю, крапав на невтомні руки. Тепер вони без нього нічого не вдіють. Елітна башта AD буде без електрики (а отже світла, води, гарячої їжі, охолоджених напоїв, ліфтів, комп’ютерів, кондиціонерів та інших благ цивілізації) стільки, скільки потрібно буде Ніку, щоб його нарешті почули. Якщо з’єднати дроти, що він роз’єднав, без запобіжників – виникне коротке замикання, трансформатор згорить і все місто буде знеструмлене. На довгий-довгий час тривалого, складного і дороговартісного ремонту. Жити в такому місті буде неможливо, але Ніку вже було байдуже, він не хотів жити без своєї Памели. Власне, він і не хотів нічого такого, хотів лише врятувати життя коханої. І дитини. Він зовсім забув за дитину, думав лише про Памелу. Вони навіть не знають хлопчик чи дівчинка.

За думками та гудінням автоматики ледь не пропустив появи довгоочікуваних гостей – хтось швидко крокував до розблокованих дверей. Поліція? Тепер у нього в руках є аргументи. Але у двері зазирнула розкуйовджена голова його колеги Сімона. В аварійному червоному блиманні трансформатору його шкіра здавалась фіолетовою.

– Нік, це ти? – не повірив очам той. – Вже лагодиш? Навіщо ж мене витягли з ліжка?

З ліжка його підняли! Звісно, чорний електрик живе в білому місті, а білий – в сірому тумані. Ось і вся толерантність.

– Не підходь! – заорав Нік, запобіжно викидаючи одну руку вперед, а другою притримуючи дроти.

– Що сталося? Яка аварія? Чому не підходити? Небезпека вибуху?

– Небезпека короткого замикання! Я сказав, не підходь! Хто тебе сюди відрядив? Скажи начальству: надзвичайна ситуація – без них ніяк, хай спускаються сюди! І мера викликай! І головного лікаря!.. І поліцію!

– Лікаря? – ошелешено перепитав Сімон. – Ніку, ти хворий! Тобі дійсно потрібен лікар.

В білій хламиді та капцях, зі жмутом дротів в руках, Нік і справді виглядав як псих, що втік з лікарні.

– Так! Мені негайно потрібен лікар! Головний лікар – містер Пейн. Чого стоїш, бовдур! Негайно!!!

Не минуло й двадцяти хвилин, як ззовні знов почулися кроки, голоси, брязкіт.

У щілині дверей з’явився поліцейський кашкет.

– Не підходьте!!! – шалено заволав Нік.

Кашкет сховався. Були чутні приглушені перемови, якась метушня. Нарешті у двері просунувся гучномовець і майже відразу за ним допитлива телекамера.

– Ніколас Сімурські! Виходьте з приміщення з піднятими руками! – пролунало з гучномовця.

– Я вимагаю розмови з мером чи головним лікарем! Негайно! – закричав Нік у відповідь.

– Виходьте з піднятими руками або ми будемо вимушені…

– Якщо спробуєте застосувати силу, я з’єднаю дроти і спалю до дідька трансформатор!

Ззовні знов приглушені розмови, шипіння рацій.

– Ні мер, ні головний лікар не можуть спуститися через непрацюючі ліфти. Що саме вам від них потрібно?

– Моя дружина народжує, їй терміново потрібна медична допомога, я вимагаю, щоб до неї негайно відправили гінеколога!

– Гінеколог зараз на операції…

– Я в курсі! Тобто планову операцію вночі ви організувати можете, а термінову ні?!

– Нік, я вас повністю розумію, але і ви зрозумійте. Як член суспільства, збудованого на толерантності, інклюзивності та взаємоповазі, майте повагу до людини, яка…

– Людини, якій нетерпиться змінити стать саме зараз? Моя дружина ось-ось може померти, але звичайно ж, звичайно ж, для всіх важливіше виявити повагу до трансгендера, в ім’я толерантності та інклюзивності… Так, я обома руками за толерантність і рівність, але де тут рівність, коли гомосексуаліст має привілеї над натуралом, тому що він гей, а темношкірий привілеї над білим, за ознакою кольору шкіри. Ми так боролися проти дискримінації, але саме до дискримінації і прийшли. Ви говорите мені про толерантність! Чому ж наше суспільство толерантне до гомосексуалістів, але не толерантне до натуралів? Інклюзія, що ж, ви збудували місто, в якому знайдеться місце і для геїв, і для лезбійок, і для трансгендерів, і для азіатів, і для темношкірих, для феміністок, чайлдфрішників, але яке воно в біса інклюзивне, якщо в ньому немає місця для білих гетеросексуалів, що не відмовляються від свого природного права мати дітей? Хіба не в тому полягає інклюзія, щоб прийняти і їх? Хіба не в тому полягає толерантність, щоб поважати людину незалежно від кольору шкіри та сексуальної орієнтації, цінувати кожне людське життя. Там, за стіною, зараз може померти маленька дитина, я навіть не знаю, хлопчик чи дівчинка, але мені і не важлива її стать, мені важливо, щоб вона народилася живою і здоровою. А вам усім чомусь усе одно! Вам наплювати на життя людини, якщо ця людина не представляє яку-небудь меншину. Да якби зараз тут стояв якийсь рептилоїд, ви приділили б йому більше уваги, ніж білому чоловіку. Про яку взаємоповагу ви говорите, якщо ви вимагаєте поважати людину не за її вчинки та здобутки, а за приналежність до певної сексуальної орієнтації чи етнічної групи?! Мені однаково, якого кольору у кого там шкіра, хто з ким спить, хто до якого гендеру себе відносить і до якої організації належить. Ви просите мене про повагу, але де ваша повага до мене і моєї дружини! Яким не було б важливим право на зміну статі, право на життя важливіше! Забезпечення права жити і продовжувати життя для кожної людини, незалежно від того, хто вона – ось справжня толерантність, а не обов’язкова представленість усіх меншин у фільмах та квоти на заселення в квартири. Жодні інші права не можуть бути важливіше за це!

У запалі Нік не помітив, як перші струмочки туману просочилися у напіввідкриті двері. Метушня за дверима посилилась. Телекамера сховалася: хтось невидимий відштовхнув оператора і почав прикладом вибивати ящик з інструментами, що блокував двері. Сірі клуби повільно повзли всередину. Отже, вже перейшло за північ, починався час туману.

Нік загрозливо підняв руки з дротами на головою:

– Я знеструмлю все місто!

– Якщо ви негайно не вийдете – стріляємо на ураження!

Замість прикладу в щілині з’явилося дуло та вп’ялося у Ніка страшним чорним поглядом. Він не поворухнувся. Пролунав постріл.

Нік відчув сильний поштовх, полетів назад, спиною на трансформатор. В голові щось вибухнуло. Встиг лише здивуватися чому туман червоний.

*  *  *

Все тіло заніміло, а поворухнутися було боляче. Нік розплющив очі і побачив своє відображення у дзеркалі. Тільки коли він встиг так зарости – довге волосся і борода…

– Очуняв, братику? Привіт! Не впізнав, це ж я – Максим.

– Мак… – сухими губами прошелестів Нік. – Де я? Що сталося?

– Ого, геть пам’ять відшибло? Ну, брате, ти вчора такого начудив! Чесно кажучи, не очікував від тебе.

– Вчора?.. – різко схопився і застогнав від болю. – Памела! Що з нею?

 – Усе з нею добре. Вітаю, у тебе син! А я став дядьком.

– Я помер?

Мак засміявся:

– Рана серйозна, але не смертельна – плече простелене, перелом ключиці, крові багато втратив, та це нічого, заживе. А от головою ти добряче вмазався.

– То ти живий?

– Як бачиш. Місцеві мене виходили, вилікували і це після того, як я стріляв у них. Тоді як свої кинули напризволяще.

– Місцеві жителі? Звірі?

– Які ж вони звірі? Так, трохи схожі на ящірок. Але цілком розумні істоти.

– Нічого не розумію…

– І не дивно. Я спочатку теж нічого не розумів. Використали нас всліпу. Коли розвідана планета виявилася придатною до життя, представники ІНКЛюЗоСу склали угоду з місцевими на оренду ділянки та будівництво місії. Одночасно почали будувати місто і поруч електростанцію, геотермальну. Але щось не розрахували і порушили систему підземних гарячих джерел. З того часу тут щоночі прилив туману.

– То це ми? – слабо пробурмотів Нік. – А казали – невідомо.

– Все їм було відомо. І виправити не змогли, і зупинити будівництво теж – стільки бабла вбухано. Тут ще місцеві повстали. А ці толерасти, щоб ти думав, викликали військове підкріплення, наш загін, і ставлять задачу: зачистити таку-то територію і обнести дротом. Стріляйте на ураження, це просто дикі звірі, агресивні. Звісно, будеш агресивним, коли ти у себе вдома, а в тебе стріляють. У них, до речі, немає вогнепальної зброї. Мене свої підстрелили, випадково, в тумані.

– І що місцеві?

– Хтось пішов на співпрацю – обслуговують підземну електростанцію, хтось просто перебрався куди подалі. А я в русі опору, готуємо диверсії. Ех, шкода, що вчора електрику не спалив. Але ти тепер з нами, тепер все вийде.

– А місто? – знесилено видохнув Нік.

– Приречене, – махнув рукою Мак. – Місцеві вчені кажуть, що рано чи пізно все одно вибухне. Я не дуже на цьому розуміюся. Типу того, що електростанція намагається затримати надлишок підземної енергії, що там накопичується, чи щось таке. То було б найкраще, як люди забралися би звідси до того, як воно рвоне. Але ж вони і чути нічого не хочуть. Бабло – зло. Та ти не хвилюйся, заберемо звідти твою Памелу і малого. Захочете, повернетесь на Землю, а ні – лишайтеся з нами…

Обличчя брата розпливалося. Ні, це марення. Я марю.

І Нік провалився в темряву.

*  *  *

Засідання міської адміністрації добігало кінця.

– Ще одне питання: що будемо робити з місіс Сімурські? Не можна ж її витурити назовні з немовлям без засобів до існування.

– Але вона дружина терориста!

– По-перше, вдова. По-друге, чому терориста. Інженера Сімурські ніхто терористом не оголошував, навіщо турбувати містян. Може він героїчно загинув при ліквідації аварії. Про те, що відбулося вночі, знає обмежене коло людей і всі дали підписку про нерозголошення. Всі відеоматеріали у журналіста вилучені.

– А хіба тіло знайшли?

– Поки ні, але знайдемо, як туман спаде. Були важливіші за труп справи – треба було рятувати обладнання. Поліція впевнена, що він мертвий – стріляли на ураження і кажуть, там увесь трансформатор в крові.

– Ну, якщо вдова, – зашурхотіла паперами жаба, – можемо як мати-одиначку за пільгою заселити в QT. Якраз через тиждень здача.