Цвіт їх світу

Корабель добряче пошкодило при посадці. Лілі не знала достоту, чи підніметься він у повітря узагалі, і то після ремонту, який ще треба було якось провести на цілком незнайомій планеті, обраній за самою лиш нашвидкуруч просканованою атмосферою.

— Облиш, ми мертві. — Байдуже протягнула Касандра, схилившись у задумі.

— Якщо хочеш віддати мені свою частину навару то так і скажи. Розвела тут скиглення.

— Це ти ще на стадії заперечення, — відповіла жінка, діставшись їх запасів лейву.

— Агов, це на продаж! — обурилась Лілі.

— Та дай хоч кайфонути перед смертю, — вдихнула солодкий запах Касандра.

— Ти як хочеш, а я виходжу. Потрібно знайти щось корисне, заодно подивлюсь на пошкодження.

— Так-так, як надумаєш, вертайся, — махнула рукою напарниця.

Не зважаючи на наявність у атмосфері високого вмісту кисню, Лілі подбала про костюм та скафандр. Ніяких даних про наявність тут рідкої води чи хоч чогось віддалено схожого на фауну, придатну до харчування, вона отримати не встигла. Що ж, зате, перспектива страти у термокамері все ж була страшнішою за повільну смерть тут. Принаймні, ну… можна ж щось придумати в плані само… Так, стоп. Дівчина спробувала відігнати всі ці думки. Хіба не вона тільки що просила Касандру не скиглити? Вони мають повернутися.

Вона має повернутися. Інакше все це було позбавлене всякого сенсу.

Після швидкого сканування найближчого довкілля на предмет загрози, вона швидко переглянула екран сканера.

Клацнули двері шлюзу, розійшовшись у різні боки. Потім ще одні, зовнішні. Ось вона, поверхня безіменної планети десь серед просторів Всесвіту, де їм двом необхідно буде прожити решту свого життя. Так, всі ті декілька місяців на запасах води та їжі, якщо вона не відремонтує корабель.

В очі вдарило палке проміння червоного сонця.  Велетенські піщані дюни простягалися на безкінечність вперед, плавно перетворюючись у сам горизонт, оповитий червоною димкою.

Лілі пройшла трохи вперед, розводячи ногами пісок. Опустилася, торкнувшись долонею поверхні.  Пересипала пісок із однією долоні в другу, а потім вниз, на випалену сонцями землю.

— Чуєш, ти там ще не все вкурвила га!? — крикнула в ефір.

— Заходь, заходь, нам тут до кінця життя, — якось чи то радісно, чи то гірко відповіла Касандра.

— Тут пустеля. Просто довбана велетенська пустеля.

— Поздоровляю нас.

Лілі пройшлася ще далі, роззираючись довкола.

— Я не бачу тут…— Дівчина замовкла, помітивши маленьку зелену стрічку, що одразу ж зарилася назад у пісок.

— Що ти там не бачиш?

— Тут якийсь хробак.

— Велетенський?!

— Та ні, просто малий хробак! — Лілі кинулась до того місця, де щойно побачила істоту, силкуючись відкопати іншопланетну живність.

— Я впіймаю цю штуку Касандро! От прокляття, ну тільки що ж тут було.

— Не даєш ти мені навіть покайфувати…

Жінка покинула ефір, поки Лілі гарячково рила пісок, у пошуках малої істоти.

Врешті, вона здалась, а коли підвела очі, декілька вічок, віддалено схожих на очі, зацікавлено роздивлялись її з великої відстані, повністю зариті в пісок.

Лілі різко скочила на ноги та позадкувала до корабля, без різких та необдуманих рухів.

— Чуєш, а прикольно, ці штуки так переливаються кольорами, — від неочікуваності, Лілі ледь не підскочила.

Касандра, без скафандру, спокійно тримала в руці велетенську лозу, розлиту різними відтінками червоного, жовтогарячого, помаранчевого та ще з десятка інших кольорів, що своїми окоподібними вічками втупилася просто на неї.

— Ти що, з глузду з’їхала? А якщо воно небезпечне?

— Чого небезпечне? Воно ж добре, —  широко усміхнулась Касандра.

— Надихалась лейву, прекрасно, — пирхнула Лілі. Як тільки вона спробувала підійти, лоза тут же перемінила всі свої кольори на холодні відтінки, зірвавшись із рук Касандри назад у глибину піску.

— Ну от, а я тільки встигла подружитися. Вічно ти щось таке втнеш, — по-дитячому обурилась жінка.

Стебла, вириваючись із піску, заплелись у подобу живої сітки навколо них, все поглядаючи на чужинців. Схоже, місцеві рослини були здатні пересуватися подібно до тварин принаймні якийсь час. Деякі з них були зовсім синіми. Вони, не чекаючи, випустили кілька довгих шипів із своїх тіл, приготувавшись до атаки, поки інші, вкриті теплими барвами, лише продовжували спостерігати.

— Касандро, в корабель! Тікай!

— Та вони не страшні, — махнула рукою жінка, наближаючись до лоз. Здавалося, істоти визнавали її доброзичливість. Як тільки Касандра опинилася поруч, навіть цілком сині лози сховали свої шипи та проявили на стеблах мазки червоногарячих барв, замість живої сітки навколо корабля, вони тепер стали лише велетенським плетивом коло неї.

— На яку планету б не прилетіли, всі там довбані наркомани, — сплюнула Лілі, діставшись таки корабля, поки рослини відволіклілись на напарницю.

Повернулась уже із флаконами лейву.

— Приєднуйся до нас, тут так класно, вони мене обожнюють! — закинула голову в екстазі Касандра.

Як тільки Лілі відкрила ампулу, рослини тут же зупинили рух, втупивши свої вічки у неї.

«Так, бізнес процвітає», — подумала про себе, відкидаючи флакон подалі у бік.

Всі вони разом покинули Касандру, від чого вона боляче впала на пісок задньою частиною тіла.

— Кайфоломщиця!

— В корабель заходь, — схопила її за руку Лілі.

Поки стебла несамовито звивались довкола ампули, жінки зайшли назад, точніше, Лілі грубо затягнула Касандру, що все намагалась повернутися до «пупсиків» та зачинила за собою шлюз.

…

Пізніше, коли Касандра нарешті відійшла, Лілі перш за все полагодила деякі системи та відчинили автоматично задраяні ілюмінатори корабля, витративши на все це не менше пари годин. На жаль, для більш конкретних дій потрібна була діагностика ззовні, адже двигун так і не хотів запускатися, а вся автоматична система технічного обслуговування вийшла з ладу достатньо конкретно. Іронічно.

Сонце вже встигло зайти за горизонт. На противагу йому, на небі з’явились два великих світила, що певно були просто супутниками із відображальною поверхнею. Їх обрамляли сотні малих зірок, розкиданих по всьому небесному полотну, так як воно було і вдома. Ніяких тобі кислотних дощів, чи метанових озер. Просто велетенська пустельна планета із дивними рослинами.

Чуєш, подивись! — вигукнула Касандра, втупившись у ілюмінатор.

Над дюнами, одне за одним, підіймалися велетенські довгі стебла, всіяні листками різних кольорів, розкриваючись у височині пелюстками прекрасних квітів, чимось схожих на ще не дозрілі кульбаби.

Враз, ці стебла розійшлися дивним парадом кольорів, змінюючи забарвлення листків то на одне то на інше. Спостерігаючи далі, напарниці помітили деякі пари рослин, та навіть групи, що міняли кольори немов у відповідь на зміни одне в одному. Ось пара рослин, що постійно демонструють одне одному холодні, темні барви, проте за мить одне із стебел віддало теплим відтінком помаранчі, і тепер його «друг» вже не був аж таким катерогичним у кольорах. Були тут і групи, що розташовувались зовсім поруч та схилялися одне до одного, немов перешіптуючись про щось важливе.

— Здуріти можна. Це вони що, говорять? — відкрила рота Касандра.

— Можливо, ми переносимо власні стереотипи мислення на цих істот, підсвідомо наділяючи їх своїми якостями, а вони просто міняють кольори із якихось своїх причин.

— Лілі, я тебе благаю, ми на якійсь невідомій планеті глибоко в дупі космосу. Не нуди хоч тут.

— Не нудити?! Ти ще й щось мені кажеш, — раптом вибухнула Лілі. — Я тобі казала, нічого не вийде! Ми через тебе підписались на цю авантюру, це ти винна, що ми зараз в дупі космосу на якійсь невідомій планеті, — поставила руки в боки Лілі.

— Так а кому з нас потрібні були гроші? Я б може і не летіла б на діло, але у тебе ж борг! Та я тобі послугу зробила своєю пропозицією.

— Ну дякую, знаючи це мені приємніше буде сидіти тут до скону, — пирхнула Лілі.

— Ти ж збиралася відремонтувати корабель, — уїдливо відповіла Касандра

— Я сама знаю, що шансів не дуже багато, але ж спробувати треба.

— Слухай, чого ти взагалі так переймаєшся? Ну хто з тебе тут виб’є ті гроші? Все, можна забути про проблеми, просто якось знайдем тут воду, чимось же ці рослини живляться, і спробуємо їх на смак та й все. Особисто я не проти стати вегетаріанкою.  Я то взагалі думала, що ми здохнемо тут.

— Касандро, я, по-твоєму,  витратила стільки грошей на якусь непотрібну маячню, аж до боргу дорощого за моє власне життя.

— Та звідки я знаю, ти ж мені так і не сказала. Може і на якусь маячню, хто там в курсі, що у тебе в тій голові робиться.

— Послухай, — зітхнула Лілі.— справа в тому що…

Корабель почало трясти. Від неочікуваності Касандра ледь не підскочила, а Лілі одразу кинулась до сканера.

— Ці штуки навколо нас! Корабель буквально заростає.

— Ох, переборщила я із любов’ю до цих пупсиків,— відзначила Касандра, шукаючи свій термобластер.

— Що ти надумала?

— Та накришу салат. А є ще якісь ідеї?

— Якщо… прийняти твою гіпотезу про їх спілкування кольорами, ми можемо використати це. Крім того, вони певно прийшли за лейвом.

— Всім їм потрібен тільки твій лейв. Ніхто не думає про внутрішню красу, егеж? — іронізувала Касандра.

Лілі поспіхом знайшла сині та червоні речі серед свого  звичайного одягу. Касандра, не довго думаючи, взялася робити те саме.

— Але якщо що, я підсмажу їх.

— Це план «Б», — погодилась Лілі. — Аби вони не доламали нам корабель, я і так не знаю, на чому він ще тримається.

Лілі відкрила шлюзи, озброївшись заодно декількома флаконами лейву.

Рослини простягалися на багато метрів довкола, обплітаючи корабель суцільним плетивом, в той час як піску навіть не було видно через їхні багаточисельні стебла, що виблискували у м’яких променях планетарних супутників. Тут і жовті, і червоні, і зовсім незрозумілі плетива із стебел, листків та, мабуть, коренів, дивовижної форми.

Як тільки Лілі вийшла на поміст, всі вони раптово припинили свій рух, зосередившись на ній. Жінка продемонструвала їм стару куртку червоного кольору, чим викликала шелестіння листя у їх рядах. Невдовзі, вони відповіли такими ж барвами та стеблах та листі.

— Здуріти… Це я зараз увійшла в контакт із ними, — Лілі розчулилась від благоговіння, дістаючи все нові і нові тканини, поки її співрозмовники відповідали всією палітрою теплих барв.

— Чуєш, тут так смердить чогось, — заткнула носа Касандра.

— Ага. Це вони. Певно спілкуються не тільки кольорами а ще й запахами. Тому їм так подобається лейв.

— Я б зараз закинулася. Він то чудово віднімає нюх, принаймні не відчувала б всю цю нудотну палітру.

— Потерпи, зараз звикнеш.

— То як нам їх змусити відійти від корабля?

— Не знаю, — процідила крізь зуби Лілі.

Вона вийшла вперед, від чого рослини розійшлися перед нею, даючи дорогу.

В ту ж мить вони розійшлися цілим заревом багряно-червоного, утворивши килим навколо неї. В той час як декілька стеблів трималися осторонь, зберігаючи холодні кольори.

— Скептики, — посміялась Касандра.

Попри це, сині рослини не стали просто чекати, натомість активно передаючи щось ближнім, від чого синева все поширювалась поміж ними.

Лілі дістала пробірку ампулу з лейвом.

Рослини вибухнули барвами, розійшлися шаленим шурхотом та здійнялися угору, зустрічаючи цей жест.

— Як би в них чогось попросити в замін? — тихо спитала Касандра.

— Червоний це щось хороше. Рослини люблять воду.  Може, є якась комбінація кольорів, що її позначає, але у мене не так багато варіантів.

— Та я їм продемонструю, — Касандра швидко збігала на корабель та принесла звідти склянку із водою, з їхніх запасів. Вона віддала її Лілі, а та підняла вгору. Стурбовані рослини одразу наповнились холодними кольорами. Скептики навіть випустили колючки.

Лілі піднесла ближче до них ампулу з лейвом та показала червоний колір. Тоді поміняла ампулу на склянку води. Зітхнувши, вилила її на землю і також продемонструвала червоний.

— Чуєш, а як вони нам її принесуть? — запитала Касандра.

— Ти мене питаєш? Це ж була твоя ідея з водою.

Лілі відкрила ампулу та закинула її щонайдалі від себе. Рослини кинулись до неї із неймовірною жагою, немов різнобарвне цунамі.

Проте деякі малі нитковидні рослинки так і зосталися поряд, звиваючись навколо ніг.

Як тільки Лілі спробувала відійти, вони одразу посиніли, виражаючи свою стурбованість.

— Мабуть, просять залишитись, — стенула плечима Касандра.

— Може, просять піти за ними. Я пройдуся.

— На тоді пушку, — кивнула жінка, передаючи термобластер, — я постережу корабель.

— Угу, — кивнула у відповідь Лілі.

Разом із подібними до ліан стеблами, що так і тягнулися піском, неначе змії,  вона пройшла декілька сотень метрів, а то й більше, поки вони  не наткнулися на невеликий оазис посеред пустелі, де сотні різноманітних рослин всіх форм і виглядів розташувалися навколо живильної води.

Серед всього цього розмаїття вона побачила як зовсім молодих рослин, так і вже померлих, цілком сухих, для яких інші виділили окреме місце. Культ мертвих міг свідчити як мінімум про зачатки культури серед цього дивного виду, але наразі Лілі лише підняла вгору шматок червоної тканини та кинула їм ще одну ампулу лейлу.

До настання ранку, вона повернулася назад, зустрівши Касандру в обіймах рослин, звісно ж, під кайфом.

…

— Ну як? — Касандра присіла поруч, уважно роздивляючись потуги Лілі.

— Позитиву не багато. Я навряд зможу відремонтувати все це без додаткових деталей. Хоча намагаюсь…— Жінка зітхнула, опускаючи руки. — І з двигуном проблеми, і з корпусом проблеми…

— Та не скигли, чуєш? Я певна, у тебе все вийде.

— Ти знайшла якусь їжу? — перевела тему Лілі.

— Ні однієї комашки. Схоже, вони тут пристосовані до життя зовсім самі. Їх насіння переносить вітер, а живлення ну, сама розумієш, сонце і все таке. Ми так не зможемо.

— Але ж має бути екосистема! Вони не можуть існувати зовсім одні.

— Може ти у них щось вивідаєш? Цими своїми танцями з одягом і таке інше? Воду ж вони тобі показали.

—  Я все ще не надто сильна в цьому.

— В крайньому випадку їстимемо рослини. Що ж вже зробиш, треба якось виживати.

— Мені не хочеться їсти розумних істот, — похитала головою Лілі.

— А здохнути?

— Теж не хотілось би, — зітхнула жінка.

Помовчали.

— Слухай, ти так і не сказала, звідки в тебе ті борги.

— Борги, — зглитнула жінка. — Мені потрібні були гроші на лікування доньки.

— У тебе є донька?! — скрикнула Касандра. — Що ти ще мені не сказала? У тебе по шість пальців на ногах?

— Що тут дивного, Касандро, мені двадцять дев’ять.

— А мені тридцять чотири і що? Ти не могла замовити собі робота чи завести якусь тваринку, якщо вже так хотіла з кимось бавитись? — поставила руку в боки Касандра.

— Слухай, іди прийми ще лейву і не задавай мені дурних питань, гаразд? А  ще краще займись корисними речами, пошукай їжу. Не мислячу, — уточнила Лілі.

— Добре, я візьму твій одяг і лейв. Сподіваюсь, пупсики чимось допоможуть.

— Удачі. — Коротко відповіла Лілі, повернувшись до роботи.

…

Рослини коло оазису зустріли її обіймами. Відчуваючи запах лейву, вони реагували на кожен її дотик із захопленням, а кожен показаний колір сприймали із, мабуть, благоговінням, якщо можна було так сказати. Про себе Касандра подумала, що ці рослинки певно вважають її не просто благодійницею, що надає їм насолоду, а певно якоюсь двоногою богинею.

Проходячи поміж них, вона ще раз переглядала рослинне царство, у пошуках якогось натяку на їстівну істоту, що вдовольнила б Лілі. Що ж, навіть із прагматичної точки зору, вбивство одного із представників виду представить їх у не найкращому світлі. З іншого боку, можливо, рослинки були б не проти померти на славу богині, оповиті ароматом лейву наостанок. Якщо вже встане питання вичерпання запасів, Лілі певно погодиться із аргументацією.

Наближався  ранок. Всі рослини були менш активними в денний час, виставляючи лише невеликі частини стебелів для вловлювання світла. Скоріше за все ефективність їх фотосинтезу була вище, або вони й зовсім використовували якісь принципово інші біохімічні процеси.

Касандра зупинилася поруч із великим кладовищем мертвих, висушених сонцем рослин, дбайливо складених сюди іншими.

Жінка опустилася до них, що викликало шелест листя та зміну кольорів у інших.

— Так, шаную померлих, пупсики, цінуйте це, — промовила сама до себе Касандра.

Серед висохлих стебел вона раптом помітила якийсь рух. Потягнувшись, вона змогла вихопити маленьку звіринку, схожу на суміш богомола і таргана.

— Гидота, звичайно, — скривилась жінка, кладучи його у пакетик, — треба проаналізувати на наявність отрут.

Обернувшись, вона помітила, що всі рослини тепер вели себе цілком тихо, а за хвилину розпалились яскраво жовтими кольорами, звиваючись у подобі танцю.

— Еге, ваша богиня піймала комашку, — схилила голову Касандра.— ви ж не вважаєте їх священними абощо? Хоча кого я питаю.

Десь серед рослин розійшлася маленька цятка синього .але вона не помітила її.

…

Лілі ледь не знудило. Вона змушувала себе засовувати до рота посмажених комашок, але після декількох ковтків навіть втягнулася.

Касандра взагалі не переймалася і поглинала їх по декілька штук за раз.

— Ти знаєш, тут добре. Пустеля, нема нікого. Ні тобі надокучливих копів, ні дилерів, ні довбаних перестрілок. Ти знаєш, що мені довелося повністю вирощувати собі руку після однієї з таких. Я вже мовчу про печінку, я собі зробила їх дві, на про всяк випадок, — розійшлася Касандра, вдихнувши дозу лейву.

— Ти в чомусь права, звичайно, відкинулась на спинку пересувного крісла Лілі. Тут так тихо. І гарний вид. Ці гіганські кульбабки досить красиві.

— А то, ти тільки подумай, жити тут, в тиші, в спокої. Я б насправді так би і хотіла. Мене в кримінал втягнули ще в дитинстві, а потім то все вже пішло так швидко, що зупинитись було не реально. Тепер оце думаю,  у мене то завжди був вибір. Ти тільки подумай, як би було добре.

— Слухай, Каса, — зітхнула Лілі.— Я все розумію, але мене чекає донька. Я все це затяла лише заради неї. Я тебе ні в чому не звинувачую, але справді…

— Та знаю Ліл, я ж за це і не кажу, якщо корабель запуститься то полетиш. Але ж і як ні, то ми ж не пропадемо? — з надією запитала Касандра.

— Та ні, — відповіла вона, опускаючи очі. — Звичайно ні.

…

Через тиждень, коли Лілі змогла частково завести двигун, нічною пустелею розійшовся дикий, невимовний шум від шелесту сотень листків.

Вже на помості, Лілі приєдналася до Касандри, що спостерігала за бійнею між рослинами, втративши дар мови.

— Вони… Вони оце тільки почали… Я намагалася дати їм лейв, але це не допомогло.

Зовсім чорні рослини, випустивши довгі шипи намагалися прорватися до їх корабля, доки інші боронили їх, ціною власних життів. Зелена кров рослин розливалася на пісок, а кульбабки, що зазвичай тягнулися до неба кожної ночі сьогодні не піднялися увись.

— Агов, припиніть! Ви чуєте, припиніть негайно! —  крикнула Касандра, бездумно махаючи руками.

— У них немає вух, Каса, це марно, — відповіла Лілі, тримаючи у руках червону тканину якомога вище над собою. Вона махала нею, немов прапором усю ніч, разом із подругою, проте це аж ніяк не зупинило битву. Як і ампули лейву, які вони кинули просто в побоїще. Схоже, істотам було зовсім не до того.

Лілі вибігла вперед. А разом з нею і Касандра. Прориваючись крізь битву, вона махала тканиною у надії хоч щось змінити. Тут же, рослини зійшлися стіною перед нею ,коли декілька стеблів із шипами пронеслися поруч, намагаючись зашкодити. Від нудотного запаху було важко дихати, та й все це було  радше якимось сюрреалістичним сном, аніж реальністю.

Лілі впала посеред дюн, перечепившись через уже мертву лозу.  Декілька чорних кинулись на неї, переливаючись холодними барвами. Вони зійшлися у бою із захисниками, переплітаючись у хитромудрі вузли, проштрикуючи одне одного шипами.

— Та щ оце за божевілля?! — крикнула Касандра кудись у ніч.

Коли все це нарешті скінчилось ,все навколо їх корабля було всіяне полеглими  рослинами, серед яких, тихо плачучи, сиділа Лілі, поруч із закутою у думки, зовсім тихою Касандрою.

…

Двигун був ще не те щоб справним. Власне, він міг вибухнути будь-якої миті, проте Касандра наполягла на щонайшвидшому запуску.

Лілі сіла в крісло керування, мовчки підготувавшись до старту.

Від часу битви, вони загалом більше мовчали, аніж говорили.

Спалахнули сопла. Ядерні реакції прийшли у рух, антигравітаційний модуль здійняв корабель на пустелею,  поки бортовий комп’ютер кричав про несправність критичних вузлів та систем.

— Готова, — тихо запитала Лілі.

Касандра лише мовчки кивнула, всідаючись у крісло поруч.

Лілі натиснула на необхідні кнопки. Долаючи супротив атмосфери, корабель рушив увись, в глибини космосу, залишаючи позаду планету та її мешканців.

Десь там внизу, вони підняли стебла вгору, спостерігаючи за відльотом, поки відносили висохлі тіла побратимів на своє кладовище.

На пустелею так само байдуже світило сонце.

Лілі повернула штурвал в бік Центаври. Додому.

Касандра натиснула на кнопку утилізації, випустивши сміття та заодно всі їх запаси лейву у простори холодного космосу.