Жовті тюльпани

1.
Вона посадила їх спеціально. Щоб всі бачили. Великі і жовті. Багато хто вважає, що жовті квіти то зло і розлука.
Звідки-то таке можна знати? Бо пісня така є?, Чи сумнівна легенда?
Уля любила жовтий колір. Це сонце. Це радість.
А розлучаються люди не через квіти.

Через брехню.

Через зраду.

Через страх.

Через невиправдані очікування.

Через нудьгу і лінь.

Стосунки – це робота. Можливо найважча в світі. Без заробітньої плати, вихідних і лікарняних.
Просто люди розучилися любити. Так легше.
А квіти інші.
Люди шукають для всього причину, а квіти просто цвітуть.       Вони не беруть за то плату. Квіти дарують посмішку, п’янять ароматом, додають блиск в очах і тепло в думках.
Це ї є справжня любов: вміти дарувати радість.
Крім того, бабуся Галина їй казала, що квіти можуть оживляти. Вони віддають свою силу і відразу в’януть.

В таку легенду Уля вірила більше.
Дівчина обережно висаджувала тюльпани під вікнами бабусеної хати. Вона наспівувала дитячу пісеньку поки готувала місце в грунті, а коли вже виклала цибулинки, то погладила їх і попросила гарно прийнятися. Подивилася, чи буде їм зручно, чи не дуже близько один від одного і лишень тоді акуратно руками загорнула землю, ніби накрила ковдрою.
– Ростіть, дорогенькі мої, може й ви кого врятуєте, – приказувала їм Уляна.
Вона завжди говорила з квітами. Та й взагалі з рослинами. Ділилася своїми думками і мріями. А інколи так треба, щоб тебе хтось просто послухав!
Уляна жила в місті. Дім пустував відколи померла бабуня Галина, та дівчина регулярно приїздила і підтримувала рідне гніздо. Уля обожнювала ці поїздки: вона ходила босоніж по зеленій траві, дихала свіжим повітрям, слухала тишу, інколи їй навіть здавалося, що дерева та квіти з нею говорили. Вона розсаджувала зільник, білила стіни рідної хати, поралася на подвір’ї, просушувала речі зі скрині. Це було її місце сили.
Бувало, приїде до хати, полишить речі під порогом і гайда на Луку через ліс. Там дерева-велети хитали своїми верхівками, вели бесіду між собою, і дарували прохолоду й тінь випадковому прохожому. Уля бігла стежиною, віталася з лісом. Могла зупинитися біля якого дерева та й обійняти його. Провести долонею по корі чи постукати, мовляв: «Добридень!»     Лука – сільська глибока річка з прозорою водою та великим лататтям. Вона мала дві греблі: Челенкову й Нову. Челенкову всі минали, казали, там щось недобре водиться. Вночі голоси чуються й тупіт копит… От вона й заростала кущами. Хоча насип був дійсно хороший: ніколи водою не розмивався. А з Новою доводилося морочитися щовесни: місцеві чоловіки укріплювали греблю. Бо більше користувалися саме нею.
На розкинутих пологих луках випасали худобу, прали і сушили білизну. Біля річки завжди було гамірно.
Уля знала затишне місце біля Челенкової греблі. Між вербами був пологий спуск до річки. Там завжди була не закаламучена вода і тиша. Вона прямувала саме туди. Вважала, що люди завжди обмовляють все, що їх оточує як не один одного, то греблю чи квіти. Дивні, еге?
Прохолода води огорнула її молоде тіло. Дівчина пропливла і вийшла на берег. Вона відчула прилив сил, та треба було поспішати: вдома чекала робота.

2.
– Знов приїхала?
– Еге, он побігла на річку. Мені з висоти краще видно.
Тополя часто розмовляла з березою, особливо, коли приїздила Уля. Тоді все в подвір’ї оживало й гомоніло.
– О, а пам’ятаєш як нас тут садила інша Уля, її прабабуня.
– То, звісно. Я ж-бо тут найдовше. Тополю, зазвичай, не садять близько до хат, бо думають, що коріння руйнує підмурок, та й розміри велетенські: раптом ще завале дім від пориву вітру. Бояться. Тебе, до речі, теж подалі висаджують.
– Чому це?, – здивувалася береза.
– Вони думають, що ти погано впливаєш на їхніх жінок. Ніби забираєш їхню живу силу, робиш безплідними. Ти ж-бо забираєш багато вологи з грунту, це шкодить рослинам поруч тебе. Тому ти не бажане дерево, хіба за парканом примостять…
– В ялині тоді що?
– О, люди вважають, що ялини виживають з дому чоловіків – ті або йдуть з сім’ї або вмирають. До того ж її гілками встеляли дорогу небіжчику. Таке. Їх тут вже доня Уляни висаджувала – Галина. Вона заміж не вийшла, діток немала. Племінників виростала, бо сиротами стали. Так от і стали казати про неї : самотня, бо ялини коло двору мала. А вона геть не самотня. Просто людей не любила за їхнє зло.
– То чого нас всіх по під цю хату посаджено?
– О, бо тут не прості люде. Уля – праонука чаклунки, теж, до речі, Улі. А та знала і бачила більше за інших. Тому від людей нами огородилася. Та й врятувала, бо нас більше біля доріг чи в лісі, але не біля людського житла. Викорчовують відразу, як яке проросте. От Уля й посадила нас, щоб інші не нищили. Гайок попід Челенкову греблю вона теж висадила. Коріння сплелося і не дозволяє їй руйнуватися. Уля багато нашого брата врятувала, тому і дяка їй вічна.
– А ця Уля теж чаклунка?
– Не зовсім. Малою душі людські бачила, а зараз лиш інколи чує. З нами говорить, але відповідь не розуміє.
– А, що то вона таке висадила?
– Чуєш же – жовті тюльпани. Он як виспівує.
– Гарно. Будуть як сонце.
3.

У Геленій хаті було багато старих світлин: одні висіли на стінах, інші – бережно лежали в різбляній скрині поруч вишитих сорочок, батькового кожуха та запашних трав. Більшість з них пожовклі, чорно-білі, з вигорівшими написами від руки на звороті. У кожної фотографії, чи, як казала сама Геля, карточки, була історія.
Ці фотографії – вартові стану її душі і прожитих моментів, які тікали крізь пальці. Вони зберігали минуле і навічно закарбували посмішки рідних людей, яких вже немає поряд.
Проте крім карточок Геля мала й бачення з ріднею. Один раз на рік у Велесову ніч.
Так, в ніч з 31 жовтня на 1 листопада з’являється межа між світами. Душі приходять до своїх рідних на поминальну вечерю.
Всі дороги в цю ніч змінюють свій напрямок, тому вкрай важливо мати дороговказ: світло від свічки у рідних вікнах.
Велес, як вартовий між світами дозволяє душам провідувати рідних. Але до світанку вони мають повернути назад, щоб не заблукати назавжди в міжсвітті.
Людям в цю ніч краще взагалі не виходити з дому: можна потрапити в світ духів і зникнути там назавжди ставши лише хмаринкою. Бо жоден світ їх не прийме.
Велесової ночі деякі душі літали-блукали по селу, марно шукаючи своїх рідних. Вони заглядали у вікна, але там були чужі їм люди або взагалі темінь: не було кому ставити свічку у вікні, щоб освітити шлях. Щороку свічок меншало, а таких душ більшало.
Але Гелиня рідня знала, що їх чекають. Душі прямували від Луки по стежині до рідної домівки.
Цьогоріч вона відчула, що це її останній рік на цьому світі. Тому вирішила позавершувати всі свої життєві справи.

4.

Геля мала вже за 80 років і трималася чудово. Вона не признавала лікарів, мала в господарстві свинку, курей і чималий город. Сама пекла хліб. Зранку пила сире яйце натщесерце, а перед сном, інколи, чарку.

В неї була важка доля, хоча вона ніколи на неї не нарікала.
Галина, чи як її називали рідні – Геля, мала лише п’ять рочків тоді, коли кацапи спалили їхнє село, щоб втекти в димовій завісі.

Вона лишилася зі старим батьком Михайлом, матір’ю Уляною та старшими сестрами Пронею і Настею у напівзруйнованій хаті.     Найстарший брат, Василь, пішов на фронт.

Дитинство завершилося і довелося швидко дорослішати.
Хата частково вціліла. Бог вберіг.
Багацько в селі тоді чого зруйнувалося: і хати, і церква, та страшніше, що цілі родини. Невинні душі полетіли у засвіти.
По завершенні війни повернувся брат Василь. Він розбудував стару хату. А згодом одружився. Молоду невістку, Шуру, привів в їхню хату.
Так вони гуртом почали оживати.
Старші сестри і молода невістка пішли працювати у колгосп. Залишили свою молодість і здоров’я холодним вітрам на полях з буряками. Врода розвіялася в ядючих запахах телятників і свинарників. Зістарену, згрубілу шкіру з мозолями, відтоптані нігті на ногах отримали в нагороду працюючі за трудодні доярками.
Василь влаштувався на цукровий завод в сусідне село. Важка праця виснажувала його ще молоде тіло.
Найболючишою думкою Гелі з дитинства був спогад про Наталю.
В той день вона з батьком поралися вдома. Крім праці по господарству вона ще нянчила маленьку племінничку Наталочку, янголятка в їхньому домі.
Та не догледіла: поставила величезну виварку на плиту кип’ятитися, а малеча хотіла побачити бульбашки на воді…
Наталю не врятували. Сильні опіки.
Батько скоро пішов за онукою. Не міг витримати.
Так склалося, що в сім’ї не було карточки Наталки, не встигли зробити.
Дівчинка залишилася лише в пам’яті близьких. І в церкві. Одного разу Геля помітила на стіні під куполом зображення ангелика і довго дивилася поки не впізнала там її, Наталочки. Вона завжди лишала біля образу янгола свіжі жовті квіти. Ніби дарувала сонце, якого так мало бачила Наталя.

Геля ніколи не зрізала їх просто так. Лишень по лікарській потребі. І для Наталі.
Старші сестри згодом вийшли заміж в сусідні села, та власних дітей не мали. Рання важка праця зробила їх бездітними і скоротила віку. А Шура народила ще двох синів і двох доньок.
Василя рано нестало. Любий братик! Війну вижив, а в мирі пропав.
Шура лишилася сама з дітьми. І Галина поруч.
Вона тоді її і поросила:
– Догляди їх, Гелюню, якщо мене не стане. Тільки добре догляди.
– Догляжу, – пообіцяла та.
І дійсно, Шура пішла за Василем через рік.
А Геля виховувала племінників. Не будучи матір’ю, стала нею.
І догледіла. Всіх виростила.

5.

Щороку 31 жовтня її хата оживала від метушні і дитячого сміху – приїздили племінники з дітьми. Маму-тьотю провідати, її оповідки послухати, старі фотографії вкотре переглянути. Бо знали, що Велесеву ніч треба всім разом проводити, рід згадувати.

Вже було пізно.

Малі діти заснули на руках своїх батьків біля святкового столу, їх переклали на ліжка з пишними перинами. В хаті горіли свічки і бабуня Геля завершувала свою розповідь.
Старі світлини вона обережно поклала в скриню.

Зі столу нічого не прибирали, звичаї шанували.

– Йдіть спати вже. Ніч надворі. А я тут трохи попораю, свічки догорять, та й теж лягатиму.

Діти-племінники відчували себе в затишку і безпеці. Як в дитинстві. Тому не сперечалися з рідною Гелею і слухняно пішли спати.

6.

Їхня мама-тьотя теж була чаклунка. Справжнісінькою. Але за вже своє життя вона нікому не зозналася в тому.

Геля дуже рідко зверталася до чарування. Лише по крайній потребі. Те, що в травах розбиралася не таємничила, але й не дивно таке в селі: багато хто розбирався. А дар у онуки помітила. Тоді й зрозуміла, що скоро її час. Колись так само пішла і її мати.
Уляна була малою дівчинкою, як впала з греблі. А річкові духи її пожаліли і врятували. Та сказали, що мусить повернутися, як пізнає наступницю.

Дівчинка тоді налякалася і нікому не сказала. Але відтоді почула в собі силу. Свій вік чесно прожила, людям помагала й від злого застерігала. А коли побачила в найменшій доні – Галині дар, то пішла до того, хто греблю рве і залишилася навічно в річці.
В селі казали, що потопилася в Челенковій греблі. Це була ще одна страшна історія про греблю окрім оповідки про стару Сиромашиху, яка цілу ніч по греблі туди-сюди ходила, не могла додому дійти, бо блуд водив і про дітей, які перейшовши греблю чомусь пішли в протилежний від села бік. Їх тоді всім миром шукали і під вечір в сусідньому хуторі знайшли: теж заблукали.

Геля з дитинства бачила сни. На яву. Їй ввижалися дивні люди: то козаки, то панночки, солдати, інколи односельчани чи незнайомці.
Вона збирала цілющі трави, знала молитви-обереги, вони виринали їй з пам’яті маминих колискових. А те, що бачила, нікому не говорила.
Знала вона й місцевих відьом, бачила їхню роботу. Коли людина зчарована, за нею тоненька ниточка в’ється. А по її  напрямку Геля й визначала, хто саме наробив чарування.

Вона не вмішувалася, хоча бачила злий слід. Вважала, що коли хтось свідомо пішов просити чарів, то має сам за все розплачуватися. Але якщо відьмування було не з волі людини, а бажанням самої відьми – тоді переривала невидиму нитку, ніби перерізала пуповину за людиною швидким помахом правої руки.
Робила це непомітно. І до самої старості ніхто в селі й не здогадувався про її дар. Навіть Фортушна. А та була відьма славна.
Уля втручалася лише як бачила гріх великий і знала, що може запобігти. Так, коли Фотрушна почала не лише скотину людську нищити, а на життя односельчан зазіхати, пороби жінкам молодим робити, силу і здоров’я в них забирати хотіла, то пішла Уля до Челенкової греблі взяла води ранкової та й розлила її попід фіртку.  Відтоді все її зло їй же і оберталося, ніби в дзеркалі.
– Ой, чули, стара Фотрушна хвора знову. Лікаря викликали вночі.
– Та ви що?
– Кажуть, помирати зібралася, а не може. Дочку чекає, хоче востаннє побачити. Це й тримає ще на світі.
«Не тільки це», – подумала Уля, але то вже не її справа і не її доля.
Уляна ходила до церкви. Любила спів і запах ладану. А ще ангелика мальованого роздивлятися і букетик жовтих квітів покласти.

Себе ніколи відьмою не вважала, так лиш бачила більше за інших.
А про свій дар говорила лише зі своєю матір’ю. Бачилися вони на Челенковій греблі у ніч Велеса.      Поки душі рідних вечеряли, а родичі спали в хаті, вона мала змогу з нею зустрітися. Бо зникала межа всіх світів. Щоб не заблукати незапалену церковну свічку за поясом мала.
В ту, останню, Велесову ніч, лишивши души рідних за вечерею, Уля також йшла на Челенкову греблю.

Там її вже чекала матір. Статна, красива жінка у вишитій з тонких водоростів довгій сорочці.
– Доню, йди-но обійму тебе.
– Не треба, мамо, ще зарано, трохи поживу. Я сама до тебе прийду, як буде час і якщо не захочу помирати як всі люди.
– Ти не помреш. А будеш коло мене. Я тобі чоловіка тут знайду.
– Я тата бачу, сестер. До них більше хочу, ти вже прости. Вони по світу літають, все-все бачать. А тут лишень ставок та забуття.
– Ти ж знаєш, що справа далеко не в ставку. Ми правду бережемо, зло стримуємо.
– А для людей, навпаки, зло, це наша гребля.
– Бо вони нічого не знають. А все, що не відоме завжди здається лихим.
Коли стара Сіромашиха пішла красти кукурудзу на полі серед ночі, русалі її й закрутили, щоб на чуже не зазіхала. В самої ж бо того збіжжя повно. То якби не мала свого нічого, а так ні. Не пропустимо. Або сусідка твоя, відправила своїх малолітніх дітей на хутір до старої баби, а сама чоловіка чужого в гості запросила: куди таке годиться! От діти не дійшли до баби, в іншу сторону пішли, заблукали. Їх лісовий потім вивів на Богданівку і люди знайшли до вечора. А сусідка віддтоді самих їх не лишає і гріх свій покинула.
– Мамо, а є ж ще світ. Крім Сіромашихи чи моєї сусідки. Крім Луки і села. Є інші ліси, стави, ріки, моря…
– Звичайно є. Але наш світ тут. Ти ж вберігла жінок, як одвернула ворожіння Фортушної?
– Так, але її донька продовжить її справу. Це знову те саме коло.
– Так і є. Коло. На ньому світи й тримаються. А ми підтримуємо, щоб порівну все було. Зло й добро разом ходять, живі й мертві теж. Але бачитися їм не треба. Ми втручаємося лише коли хтось з них хоче верх брати.
– А чому все зло не знищити ?
– Тоді добро злом стане. Не буде з чим боротися, не буде чого ставати краще.
Не мала що на те відповісти Уля. Мабуть, мати права. Вона більше знає.
– Чому ти не врятувала Наталю? Батько рано пішов, Василь, Шура, мої сестри, твої ж-бо доні, бездітними були. Село випалили. Де ж тут добро?
– О, скільки я виплакала. Ставок тоді наповнився, русалі мені коси лататтям заплітали, щоб я не рвала їх… Ми тоді топили солдатів, які тікали з села. Явилися їм без співу і сміху, а злими і хижими. Ми хапали їх з берега і тягли на дно. В диму нас не було видно. Ми серед білого дня їх всіх потопили. Жоден не вижив… Але так мало бути…. А Наталю водяник забрав, бо наш час нічний, а я русаль вдень показала… Тому вона до кип’ятку полізла. Чиста душа пішла за нечисті. Я вимолила, щоб на Небо пішла…
– Ой, мамо, скільки-то то біди в нас.
– Так, доню. Але вона потрібна. Нові люди землю цінити стали, один одного берегти і допомагати, рід свій поминати. А ти даремно діток не маєш. Не думай, що цей дар так , як у відьом передається. Ні, він дарується. Ходи, я все ж таки обійму тебе?
– Не сьогодні, мамо. Піду я. Наших проведу. Скоро світатиме.

7.

Маленька Улянка прокинулася від шарудіння і пішла подивитися, що ж там. В бабусиній хаті вона не боялася темряви і звуків. Дівчинка пішла у велику кімнату, де напередодні всі разом вечеряли:
– Добрий вечір.
– Доброї, тобі, ночі.
– А я вас бачила на фотографіях у бабусі.
– О, а тепер ми прийшли на вечерю. Ходи, сідай до нас. Не бійся.
– А хто ця дівчинка, я її не знаю.
– Це Наталочка, сестричка твоєї  бабусі.
Улянка підійшла до столу і з цікавістю всіх розглядала.
– Нас не всі можуть бачити.
– А я бачу.
– Так, в тебе є Велесовий дар. І в бабусі також. Вона тобі все розкаже, дитино. Та тобі спати треба. Ніч же ж.
І дійсно, Улі захотілося в ліжечко. Вона ще раз оглянула гостей, помахала малій дівчинці і пішла в сусідню кімнату, де на ліжках з великими перинами спокійно спали її батьки і братики.
Свічка на вікні майже догоріла. Уля повернулася з греблі, ще трохи поговорила з рідними і посміхнулася Наталочці. Рідні душі подякували за гостину та полетіли в темінь ночі.
Майже світало.
По стежині, яка вела від села до Луки поверталися душі…

8.

З того часу багато води зтекло. Хата стала пустою. Лишень онука Уляна навідувала щороку. І душі одиноко кружляли на Велесову ніч.
А цього року Улянка не приїхала. Війна.
Люди з села виїзжали. Страхом пахло.

9.

Він вбіг поранений в невідоме село. Попереду була річка і надія на рятунок. Невелика стежинка повела його на стару, але міцну греблю і через ліс вивела до покинутої хати. Дім він й не відразу помітив: густі ялини його ховали, та яскраво жовті тюльпани виднілися крізь гілки.       Він з останніх сил пробрався до квітів і знепритомнів.
За ним на військовій автівці їхало зло. Вони полювали на поранену людину. Але помилилися в своїй силі: є сильніші.
Водій на швидкості виїхав на слабку Нову греблю і потопив залізного коня в річці. Ті, хто намагалися рятуватися плуталися в лататті і залишалися навічно у воді.
– Свої до своїх, – керувала головна русаля. Вона вже таких нищила.
– О, троє втекло, – побачила тополя. Вони знайдуть воїна, бо наша хата найперша. Ану березо, розправ свої віти! А ви, ялини, ногостріть свої гілки! А я коріння своє спущу! Гайда до роботи. Це наша дяка цьому дому.

10.

– Як себе почуваєте?

– Де я?

– У госпіталі. Вас знайшли при обході непритомним біля покинутої хати. Наші відбили село. В річці виявили потоплений броневик, а поруч тої хати ще були тіла трьох ворожих солдатів. Один в коріннях тополі, другий обкручений віттям берези, а третій під ялинами. Ті гілки очі йому викололи…Моторошне видовище. Але для зайд заслужене. А вас побачили на сухих квітах під вікнами старої хати.

– То були жовті тюльпани. Вони мене й врятували.