1 Серпня, 2022

Ціна перемоги

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

-Дякую. І вас також, хлопці! З Перемогою! Дякую. Авжеж, відсвяткуємо. Пам’ятаємо, на якому об’єкті несемо службу, так? Отже, розумієте, що тільки після наряду..? Саме так! Обов’язково! Разом з вами і вип’ємо.

Металеві двері сейфової товщини відсікли звуки, і замість святкових вигуків від стін тепер відскакував лише цокіт підошв туфель генерала та його ад’ютантів. Коридори, решітки. Перевірки, відбитки пальців, сканування сітківки ока, тембра голосу. Ліфт, величезний підземний ангар. Кабелі, металеві футуристичні конструкції, сяйво прожекторів. Люди в камуфляжі та захисних комбінезонах. Посміхаються та обнімаються. Перемога.

Комп’ютери, бородаті хлопці на офісних кріслах гасають від моніторів до обладнання, охорона в повній викладці. З його появою усі вскакують на ноги та зустрічають оваціями. Генерал підіймає руки вгору, захищаючись від шквалу оплесків.

-З Перемогою! Дякую! Все буде, і спіч, і свято, але – після контакту. Якщо сьогодні все вийде – буде подвійна перемога! А зараз – всім бути напоготові. До спроби великого переходу, – він подивився на годинник над дверима, – сорок три хвилини.

Його особистий кабінет. Багатоступінчаста перевірка при запуску комп’ютера, запит зв’язку, очікування і ось – з монітора на нього дивляться такі знайомі очі.

-Здоров був, Сергію Михайловичу.

-І тобі не хворіти, Сергію Михайловичу, – точнісінька копія генерала по той бік екрана відсалютувала йому пузатим бокалом з коричневою рідиною. – Ну, з Перемогою тебе!

-Дякую. Навзаєм. Це ж не лише наша, а й ваша перемога. Якщо б не ваші… наші… я й досі не можу звикнути, що не тільки тут Україна, а й там… Інший вимір, це ж треба! Це й досі якось в голові не вкладається. Ну так от! Якщо б не ваша допомога з медичними винаходами, ми б стількох ще лишились! Стільки людей загинуло! Ех… тезка, яку ж страшну ціну ми заплатили за цю Перемогу! Та ще й неповну. Крим ще визволяти…

-Страшну ціну? – генерал з іншої України раптово змінився, ледь не миттєво перетворившись в хмуру скелю. На щелепах у нього з’явилися жовна, бокал затремтів в руці. Генерал поставив коньяк на стіл та так стиснув кулаки, що кісточки побілілі. -Страшну ціну. Що ж, тезка, нарешті я задовільню ваші неодноразові запроси щодо того, як МИ перемогли російську навалу. Дозвіл на це отримав. Та й, гадаю, ви повинні знати, що ми є. У що перетворилися. Може, й відпаде охота надалі з нами співпрацювати.

-Що ти таке кажеш, тезка? – Сергій Михайлович в свою чергу відставив подалі бокал з коньяком.
Та генерал в іншій реальності не відповів, а розвернув до камери монітор, натиснув декілька клавіш. На моніторі з’явилася картинка. Якась нарізка документальних кадрів. Щось генерал пам’ятав, інше бачив в перший раз. Генерал з паралельної реальності коментував кадри.

-У нас теж був Майдан у 2013 році, ти це знаєш. Парад суверенітетів, «кримнаш», ЛДНР, війна на сході. Тут розбіжностей нема. Але ви в 2015 році перевели війну у позиційне протистояння, а у нас цього не сталося. Війна так і залишилася в «гарячому стані», але дуже сповільнилася, адже росіяни воліли воювати через колаборантів та «добровольців». Так, Захід допомагав нам, але так, по краплі. Дуже скоро вони втомилися від затягнутого конфлікту та майже забули нас. Ми залишилися сам на сам з загарбниками. Шматок за шматком ми втрачали території, а головне – гинули захисники. Ми не могли протистояти в техніці, і хоча на нас не сипалися ракети, як на вас, але постійно накачуємі боєприпасами та людьми сепаратистські війська все наступали. Ми пробували все, геть усе. Були й батальйони смертників з безнадійно хворих. І партизани з єдиним РПГ. Навіть штрафбати із звільнених засуджених. Це мало допомагало, лише сповільнювало на час навалу. Єдине, що ми могли – це зробити з наших військових супербійців. І ось тут на допомогу прийшли ті самі біолабораторії. На відміну від ваших, наші таки спроміглися отримати результат. Ми зуміли добитися прориву у швидкісному вирощуванню майже всіх частин людського тіла. Цю технологію ми вам передали однією з найперших.

-Так, і я знов хочу подякувати вам за це, – генерал з нашої реальності схилив в подяці голову. – Ми спасли безліч людей. А тепер ще й швидко відновим економіку лише за…

-Ну так от, – безцеремонно перебив генерал з іншого виміру. – Одним з побічних досліджень в однієї лабораторії було дослідження фантомного болю. Ну, знаєш, коли ампутована кінцівка болить. Її нема – а вона болить. Або чешеться. Це подекуди спостерігалося у людей, яким вже відновили втрачені органи. В лабораторії шукали способи позбавитися цієї фантомної болі. І ось в одному виводку мишей сталася якась чудна аномалія. Фантомний біль відчувала не миша, яка втратила та якій відновили кінцівку, а зовсім інша, яку ще не оперували. Спочатку це списали на якийсь дивний баг системи, але випадок повторився у іншій групі. Ще, та ще раз. Почали розбиратися, що це таке та як це можна використати. Спочатку думали, що все діло в наноботах, які використовували в дослідженнях, потім – що це якась генетична аномалія, потім… Там багато всього було, не буду все це розповідати, багато часу та мало сенсу. Коротше кажучи, ми виявили нового, але, скоріш, створили нового генетично-модифікованого паразита, який мав можливість зв’язати дві… тоді ще лише дві нервові системи у геть різних істот. Споріднених істот. Родичів. Ми перевірили паразитів на свинях, дельфінах, мавпах і, нарешті, на людях. Все працювало. Це відкривало величезне поле можливостей. Але, звичайно, першим чином ми думали, як це використати у війні. Ми зв’язали перші пари і… і мало не закрили проект. Бо це виявилося дуже складно і дуже… боляче. Ми не врахували того, що паразити відчували один одного постійно, не тільки біль, а й інші почуття. Гумор, втому, спрагу та інше. Це виснажувало. Через деякий час ми зуміли «виключати» паразита в одному з тіл – і «включати» його за потребою. Тепер наші бійці могли накачуватися енергією від тих родичів, які були з ними зв’язані. Ой, та багато чого спростилося. Головне – у разі поранення вони могли перекинути біль на іншого. Думаєш, хто би наважився терпіти нестерпний біль за іншого?

-Навіть не думаю про таке. У нас більшість мирних, що не на фронті, мучать себе думою, що не можуть зробити більше для перемоги, тому…

-Ось і у нас те ж саме, – знов перебив генерал з потойбіччя. – Мами, батьки, інші родичі за своїх синів та дочок були згодні помучитися. Але почалися психологічні проблеми у самих бійців. Щоб не чинити зло своїм, вони почали суто бережитися та навіть відмовлятися від війни. Якщо знаєш, що в тебе попаде уламок, а страждати за це буде твоя мама – руки опускаються.

-Розумію.

Сергій Михайлович з паралельної України помовчав, одним махом закинув в себе коньяк, пройшовся по кабінету. Було видно, що продовжити історію йому важко. Але він продовжив.

-Ми вирішили проблему. Ми стали вирощувати для кожного бійця біологічного конструкта, гомункулуса. Брали сперму бійця, неоплодотворену яйцеклітину будь якої жінки – та вирощували гомункулусів. Вживлювали в них споріднених паразитів, по новій технології нарощували біомасу – і дуже скоро кожен боєць…

Та генерал з нашої реальності його не чув. Він дивився на монітор, де показували якусь лабораторію. Сотні якихось акваріумів, в яких в рідині плавали… діти. Так, ще недорозвинені, але ж – діти.

-Ви мучили безвинних діточок…

-ГОМУНКУЛУСІВ! – вибухнув генерал з потойбіччя. – Ти не розумієш, скільки було дискусій та спорів! З церквою, з суспільством. Від нас майже всі відвернулися, але… але наше суспільство пішло на цю жертву. Ми готові були заплатити таку ціну за перемогу.

Генерал з цього боку все ще хитав головою. Бідні діти!

-Але це не все, – продовжив його тезка. – Наступний крок – ми зуміли винайти альфа-паразитів та бета-паразитів. Альфа міг відчувати сотні бет. Так ми дуже скоротили гомункулусів. Але потім… потім ми винайшли і зворотній зв’язок альф и бет. Ми змогли виростити альфу і бет з протилежною залежністю. Розумієш, що після цього сталося?

Генерал на хвилину замислився, а потім видихнув:

-Ні.

-Так!

-Ви ж не знищили…

-Ми ще не перетворилися на монстрів… Хоча інші вже думають інакше. Складніше всього було організувати зараження росіян. Та в нас теж був свій ковід. І перші заражені лікарі з того боку… ми були вимушені на це піти. Їх та їх сім’ї. Не раз і не сотню раз демонструвати, що з ними всіма буде у разі… Та через вакцину дуже скоро більшість росіян мали в собі бет-паразитів.

Сергій Олегович з нашого боку дивися на кадри «демонстрування» лікарям та повторював про себе: «Боже мій! Дітей мучити свідомо для залякування. Мучити дітей!»

-А потім ми пішли на переговори і продемонстрували наші здібності. Вони не повірили. Нам довелося… вбити на їх очах – і дехто з них помер. Вони пригрозили знищити нас ядерною зброєю і ми були в одному шагу, щоб не вбити їх всіх… Але страх у них переборов – і вони пішли на мирні переговори… Авжеж, все це стало відомо всьому миру. І весь мир від нас відвернувся. Більш того, ми стали країною-ізгоєм. Весь кордон – суцільний бетонний паркан. Нам дають ресурси, так, але нікого не випускають, навіть біженців. І не знищують лише тому, що, по-перше, ніхто з них не знає, чи сидить і в ньому паразит. Вони шукають засоби їх викривати, і поки шукають… А по-друге, вони знають, що нам є чим відповісти. По мирній угоді росіяни віддали нам половину своєї ядерної зброї. І ця зброя зараз націлена на всі боки.

Генерал с потойбіччя замовк, а в цій реальності теж мовчав, приголомшений.

-Ось така ціна перемоги в нашій реальності. Ви втратили багато людей, так. Але ви не втратили людяність. До речі, щодо великого переходу. Залишилося дев’ять хвилини. І я дам вам козир в здобутті Криму. Дивись.

На моніторі появився ангар по той бік реальності. І від того, що побачив генерал, в нього захопило подих.

-Це ж… «Ярс»и?

-Так. В нас їх забагато. А вам стануть у пригоді.

Та Сергій Михайлович у цій реальності тепер вже дуже сумнівався, що зможе віддати приказ на спробу відкрити перехід. «А якщо вони спробують і нас заразити бетами?.. А якщо вже заразили, адже контакти були?»

До переходу залишились лічені хвилини.

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО