Тримаймося, котики

– Сьогодні ми поговоримо про те, що допоможе вам повернути опору в житті. Отже, чому всі люблять котиків? – запитав Сфінкс, коли вночі чергова група пацієнтів зібралася в таємному приміщенні під пірамідою.

– Бо котики – то милота, – швидко відповів пухнастий Рудько.

Він сидів у найдальшому кутку та, як здавалося Сфінксу, більше нишпорив новини у смартфоні, ніж слухав психотерапевта.

– Мабуть, – погодився Сфінкс.

Рудько розповів, що жив на Донеччині, мав велике й гарне обійстя. Та одного дня поруч із їхньою хатою почали вибухати снаряди. Разом із родиною він проїхав пів країни, а коли його люди знайшли домівку та облаштувалися на новому місці, в Рудька раптом загострився «синдром годувальника». Він щодня носив господарям мишей, горобців, малих змійок і цвіркунів. Одного разу, коли сусіди винесли на веранду величезний акваріум, Рудько радо вполював звідти двох скалярій. Обох живцем узяв у полон та притяг до кухні. Навіть сухий корм набирав у рота й носив у ліжечко до немовлятка, яке вже тут народилося в господарів. Зрештою Рудько зрозумів, що це вже відхилення, бо їжі в них цілком вистачало. Тож записався на лікування до пана Сфінкса, щойно з’явився вільний слот для українських котиків.

– Ні. Котики – це сила! – не погодився з Рудьком великий кіт із накачаними м’язами – чорний та блискучий як антрацит.

Боєць на псевдо Чорний прибув із Вінницької області – демобілізувався, а господар його після відпустки знов повернувся на Запоріжжя, боронити Вкраїну. У лавах ЗСУ Чорний вдягнув однострій ще кошеням – аж із вісімнадцятого року. Служив зі своєю людиною в інженерному батальйоні, а згодом сапером.

Чорний люто нудьгував за армійською службою, за господарем. Уночі він збирав біля хати юрбу сусідських цивільних котів, та годинами розповідав (утім, не порушуючи військової таємниці), як мінували передній край оборони, як ставили проти піхоти та танків міни та дріт-путанку. Про заборонені Оттавською конвенцією міни-пастки, що їх використовує ворог, і про те, що надчутливі люди та тварини здатні знаходити такі міни – і це на користь, адже мап мінних полів, які розкидає русня, ніде не існує.

Чорний досі був на війні, і Сфінкс не знав, як лікувати в нього ПТСР, бо борня триває…

– Чому всі люблять, що то за «всі»? – подав голос лляно-гладкий білий котик, що мав на носі тонкі золоті окуляри. – Я б не ставив так питання. Річ у тім, що це робить нас суб’єктами замість об’єктності кожної особистості, а отже, створює залежність від сторонньої оцінки…

– Що? – не второпав Чорний і тихіше додав: – Оце тобі білопальтошники… Годі вже приховувати, що ми теж переймаємося за людей.

Білий котик знітився…

– Мене звати Сніжко. Моєю родиною були викладачі філософії. Ми розлучилися, коли я вистрибнув із переноски в чужому місті. Вони не бачили, бо спали. Я загубився. Мабуть, мені тепер так легше – тримати дистанцію між собою і тим, що втратив.

– То навіщо ти вистрибнув? – здивувався Чорний.

– Хотів дослідити нову локацію… Сподіваюся, в них принаймні лишилися мої фотографії. Я ж не маю навіть і того, й покладаюся лише на пам’ять. Тож не кажіть, що в нас «коротка оперативка», я не забуду їх ніколи. Згодом мене прихистила інша сім’я. Проте я досі не можу забути своїх рідних, тому часом здаюся новим господарям злим і невдячним.

Сфінкс уважно вислухав усі розповіді та прошепотів щось на вушко кожному з котиків. А тоді голосно проказав до всіх:

– Тримаймося, котики. Наша сила – в нас самих. А правда переможе.

Щоранку, коли ще сонце не повстало над плато Гізи й не повернуло його до звичайного часу, можна бачити дві постаті. Вони прямують на захід, постійно тримаючись у так званому сутінковому клині – тобто в тіні Землі, що найбільш виразна при ясному небі. Перевірте, якщо раптом опинитеся там у цей час. Висока постать – жіноча, а поруч із нею крокує великий кіт. То донька Ра, богиня Бастет, і лев із головою людини – Сфінкс.

Бастет гладить і чухає Сфінкса за вушком, мов звичайного кота, а той розповідає історії, почуті від нічних відвідувачів. Бо навіть і лікарям бува потрібне лікування. Проте сьогодні він мав іще одну справу.

– О могутня Бастете! Я знаю, ти інколи виконуєш бажання…

– Що хочеш ти, Сфінксе?

– Мабуть, забагато, та не для себе. Хочу повернути Рудьку обійстя, Чорному – господаря, а Сніжку – його родину.

– Мої сили не безмежні, тож тобі доведеться обрати з трьох – одного. Тільки подумай спочатку, кого саме? Чи зможуть рідні Рудька повернутися домів, доки в хаті панують чужинці? Адже воля – це головне. Чи, може, саме господар Чорного покликаний повернути дім Рудьку та їхні долі тісно сплетені? Згадай і про нову сім’ю Сніжка, що сумуватиме за ним. То кого ти обереш?

Сфінкс дуже довго мовчав.

– Це складне завдання… Мабуть, перші два бажання здатні виконати лише люди. Добре! Врятуй того філософа, що не любить сидіти в переносці. Нехай його знайде родина! Сподіваюся, що старі та нові батьки якось порозуміються між собою. Зрештою, люди – ковалі власного щастя, а ми, коти, маємо їх тільки штовхати у потрібний бік.

– А світлини свого філософа вони мають? То нехай викладають на фейсбуці, я допоможу. Най буде так!

Ви бачили, як Сфінкс на радощах крутить хвостом? Не бачили. А я – так.