Рись

Останні дні на позиції було дуже голосно та гаряче. Навіть не дивлячись на те, що окопувались ми дуже ретельно і глибоко, поранення та контузії ставали буденними. Частіше через власну необачність. Жара та комарі заважали зосередитись, постійна втома також цьому не сприяла. Добре що свіже поповнення, загалом цілком притомні чоловіки та жінки, що вже були загартовані у полум’ї бою, але ще не встигли виснажитись так, як ми, не додавали клопоту. І все ж таки поїздки з евакуацією поранених були буденні. Когось вивозили самі, когось допомагали вивезти. Я вже майже звикся з цим графіком – бій, ноші, польовий шпиталь, позиція, бій, ноші, польовий шпиталь, позиція. У проміжках сон та їжа. У шпиталі також було поповнення. І мені здавалось що я туди рвусь не стільки задля побратимів, скільки задля очей, які я соромився розгледіти. Вони належали новій медикині. Я не міг запам’ятати її ім’я. Точніше, я навіть не міг його перепитати. Все що я міг, це зачаровано слідкувати за рухами, такими чіткими та виваженими, прикидатись спокійним, коли бачив як її погляд зупиняється на мені. Кров підступала до моїх вух і це відбивало будь-яку можливість чути слова як тільки вона з’являлась поряд. Гадаю, що через цю дівчину я втрачав пильність найчастіше.

Того разу ми привезли чотирьох трьохсотих. Не мені судити про важкість, але наш медик наполіг на негайній доставці у шпиталь. Тож ми знову вирушили у вояж. У шпиталі, як тільки моя допомога стала не потрібна я зміг трохи віддихатись і почав озиратись. Сьогодні метушня була незвична. Купа обладнання була у вантажівках, вони поспіхом від’їжджали, ще щось вантажили у різні авто. Лікарі, медсестри допомагали пораненим сісти де є вільні місця. Виглядало як незапланована евакуація. Мене це дуже збентежило, хоча і не здивувало, шпиталі тут часто змінювали місце розташування. Хлопців яких ми привезли вже оглядали лікарі, а одного навіть увезли. Я чекав наказу сержанта поки він вирішував якісь питання. Дивився як потроху зникає вже звичний пункт «допомоги моїй менталочці». Сержант дозволив скористатись нашим авто для вивезення поранених у більш безпечне місце. Тож я допомагав щось вантажити, пакувати, переносити. Залишилось зовсім мало людей, а я так і не побачив ту, кого дуже бажав побачити. А потім почався хаос. У пам’яті залишились гул, звуки вибухів, поспішний від’їзд машин, біганину. Хтось схопив за рукав та потягнув у бік та на саме вухо крикнув: «Падай!». А потім мене кинуло у темряву.

Коли я прийшов до тями, то відчував затеклі кінцівки. В голові гуло, нудило. Все пливло перед очима, на чолі, якщо вірити пальцям, виросла піраміда Хеопса, тільки без очевидно гострих граней та кутів. А навколо абсолютно незнайомий ліс. Ніщо навіть не нагадувало про бойові дії у цьому районі. Дерева високі, гілки цілі, пташки співають. Коли я роздивився то вирішив що я помер, або з’їхав з глузду. Куди не кинь оком ліс із не відомими мені деревами, точніше якісь з них я знав, дуби, берези, осики, сосни, а от деякі були більш схожі на екзотичні малюнки у дитячій книзі про пригоди, плюс якась живність що шмигає кущами. Я намагався знайти хоч якісь ознаки людей, кидався бігти по стежинках, які, як я гадав, залишили люди. Я дійсно дуже злякався. Кажуть, невідомість гірше смерті. Може й не гірше, але вимотує. Поки я сидів на якомусь поваленому дереві і тримав готову луснути від думок голову рись підійшла і поклала голову мені на коліна. Я завмер в очікуванні. Вона помітила що я дивлюсь на неї, підняла голову і сіла, зазираючи мені в очі. А потім позіхнула. Рот, повний гострих білих зубів. Ця кицька була не з тих, кого приборкуєш і не з них, кого вполюєш голими руками. Великі жовті, майже як бурштин у сонячному сяйві, очі дивились на мене так довго, що я рознервувався. Проте паніка десь минулась, я вже не жахався від вітру, що вив диким птахом десь над головою в кронах дерев, не ловив носом запахи, не вслуховувався в небо.

Рись знову позіхнула. Я позіхнув за нею. Тоді вона підвелась і відійшла трохи в бік, зупинилась і озирнулась на мене. Наче запрошуючи кудись. І я пішов. Вона вела, я йшов. Іноді вона робила зупинку і я опускався на траву чи мох. Декілька разів ми виходили до струмків, тоді я довго і жадібно пив. Вона зникала в заростях, з’являлась знову і ми йшли. Куди? Я питав, але вона тільки позіхала чи гарчала і вела далі. Зупинились ми тільки коли на ліс почала опускатись темрява. Нашвидкуруч я згріб листя та дрібні гілки з-під дерев та провалився у сон без снів.

Несподівано рись чхнула і я прокинувся. Не подобається мені вранішня прохолода. Роса, щільним шаром покриваюча хутро моєї супутниці, окропила мене льодяним дощем. Зуби почали витанцьовувати щось середнє між гопаком та хорумі. Судома моментально скувала м’язи.

–              Ну, дякую, – рись поглянула на мене та стрімко заховалась у чагарнику.

Я змерз, холод наче обхопив мої нутрощі і стискав все сильніше. Вранішня роса встигла вкрити все навкруги. Допомогли тільки сухі гілки та хвоя на яких я спав. Хотілось пити, їсти і зігрітись. Перед очима пливла їжа. Салати, деруни, борщ. Запах борщу відчувався майже наживо. От звірюзі добре, спіймає когось і зжере. Я б не відмовився від купи дуже шкідливих чізбургерів, розміром зі слона. І від копченого слона не відмовився б. Хоча не їв всього приблизно добу, може ще менше. Наразі я заздрив навіть навіженим що сидять на дієтах. Ті хоча б їдять.

Я підвівся на ноги. Моя супутниця миттєво з’явилась нізвідкіля.  Гадаю в мене все таки психічний розлад, бо ця тварюка мене кудись веде, а я майже не пручаюсь.

–              Ну, і довго нам ще йти? – запитав я. Вона навіть оком в мій бік не кинула. Тільки низько загарчала – невдоволення щодо моєї швидкості, втомлюваності, так і висловлювалась. ЇЇ справа вести, моя – йти за нею. Так ми вдвох продовжили прогулянку «незабутньо живописною місциною з видовищним краєвидом».

Ми йшли, дерева почали ставати нижчими, сонце почало частіше пробиватись крізь листя крон. Я йшов, а в голові знову безперервним потоком понеслись думки. Думки про моїх батьків, які намагались одружити мене, а потім, змирившись з невдачами, переключились на моїх менших брата та сестру. Про побратимів, які постійно закривали мене своїми тілами, ділились останнім крамом. Про сусідів та колишніх колег, яким я пообіцяв повернутись живим. І це були не пусті офіційні слова. Мене почало бити ознобом. Думки стрімголов змінювали одна одну. Я впав навколішки і закрив голову руками. Здавалось, що якщо голова лусне. Все навколо не справжнє. Я не справжній. Що зі мною коїться?

Рись обернулась до мене. Підскочила. Я бачив її крізь пальці, якими намагався здерти з обличчя невидиме павутиння. Ставало то холодно, то кидало в жар, я задихався, хапав повітря ротом, але не міг навіть набрати повні легені повітря. За лічені секунди я перетворився на ганчірку, не здатну дихати й ходити. Я просто впав.

Рись лягла поряд. Поклала на мене свою голову. І тихо замурчала. Як сусідська кішка, коли треться об ноги. Паніка, страх та озноб одразу зникли, дихання почало вирівнюватись. Так ми пролежали якийсь час. Я тихенько гладив пальцями хутро поміж її вух. Роздивлявся китиці. Вони виглядали зовсім не так, як їх малюють. Тільки но мої пальці доторкнулись до цих шерстинок на кінчиках вух як рись вскочила і в декілька стрибків дісталась до сонячних променів на маленькій галявинці неподалік від нас. Завмерши на долі секунди зробила ривок і вхопила щось у густій траві. Вона грала з тією напівмертвою, чи може вже мертвою, здобиччю як  кошенята з обгорткою від цукерки. Підкидала, ловила, підкидала й ловила. А я дивився на цей танок зі смертю. Стрибки, довгі й короткі, вигини тіла, хвіст що то виринав перед очі з-за якогось куща, то ховався за деревцями. Я лежав та спостерігав.

Награвшись рись підійшла до мене і почала демонстративно мити свої лапи з довгими кривими пазурами. А потім ми знову йшли. Зупинялись повалятись на невеличких галявинках і знову йшли. А потім побігли. Ми бігли, неслися, мчали, стрибали аж поки нас не наздогнало провалля. І я знову злякався. Рись граційно відстрибнула назад, а я ледь не полетів в обійми безодні. Десь далеко-далеко внизу я побачив крони дерев. Вони тягнулись безкінечно аж до самого небокраю. Блакитне небо не вкривала жодна хмаринка. Наче тут пересікались два невідомих один одному світи – смарагд безкінечного лісу та лазур безкрайнього неба. Я стояв як зачарований, вдивляючись в провалля.

Я озирнувся на рись. Вона лежала в траві, насолоджуючись теплом. Ми більше не мали потреби кудись йти.

–              То саме сюди ти вела мене, зрадниця? І що далі?

Жодна ворсинка не поворухнулась в мій бік.

Я то повертався в затінок дерев, то знову підходив до самого провалля. Ось воно – місце де реальність вбиває надії. Птахи голосно співали, сонце припікало, ліс шелестів. Куди далі? Попереду тільки провалля. Я подивився на супутницю. Вона підійшла, подивилась на мене і зникла за одне кліпання очей. Не розтанула, не пішла, не стрибнула. Просто зникла.

А я полетів. Стрибнув. Не знаю як так сталось, просто зробив крок, не замислюючись над наслідками. Перед очима промайнули яскраво бурштинові очі. Жахливим болем вибухнуло все моє єство. Здається, я зміг закричати перед тим як мене поглинула чорнота.

–              От і все, далі він сам, – крізь сон я почув чийсь голос. Крізь сон? То я сплю?

Я намагався розплющити очі. Занадто яскраве світло змушувало мене заплющити їх знову. Жахливий біль по всьому тілу. Але я живий.

–              Лікарю, він приходить до тями.

–              Все добре, бачиш, наші котики найміцніші горішки. Чого ти?

Я відкрив очі. В дверях палати майорів сивий чолов’яга в лікарському костюмі, здається я його знаю. А поряд зі мною я побачив рись. Заплющив та розплющив очі. Рись. На руці дівчини медекині що стояла до мене спиною. Рись наче всміхалась. Дівчина рюмсала. Вона повернулась.

–              Ну привіт, рись. Тільки не змушуй мене знову падати.

Карі, наче бурштин у затінку, очі посміхнулись.