Котохронік

— Мені передали, що на Винниченка невдало впала ваза, і він зліг з переломом ноги.

— Брехня. Він просто струсив у останню мить. Я давно казав, що не варто довіряти емігрантам.

— Він був популярним. Думаєш, він міг нас здати гетьману?

— Неважливо, або зараз, або ніколи.

Переговорювалися у тіні колон депутати. Я сидів біля них з активованим деемпатичним випромінювачем і спостерігав за нервовою бездіяльністю Ради Міністрів. Багато хто відпочивав, розпивав пиво, обговорював поразку німців на західному фронті. Усі чекали на гетьмана Скоропадського, який запізнювався вже на декілька годин.

Винниченко був важливим для плану, але навіть попри таке втручання, ось лінії часу не зазнала суттєвих змін.

Переключивши режим роботи мультилінз, я оглянувся і побачив скрізь стіни, як на вулиці один зі змовників затримав і відволік розмовою Вільгельма Ґрьонера, начальника штабу німецької групи армій «Київ», і фактично другу особу в державі. З іншої від них сторони до будинку прямував сам гетьман, без зброї та без охорони, але з рудим кошеням на руках.

Зрозуміло. Ось де він був.

Все поки згідно з задумом змовників. Переключивши лінзи назад, я обернувся та забрався по дерев’яній колоні на стратегічно вдале місце у верхньому куту кімнати.

— Хто пустив сюди того чорного кота? Він заліз на стелю, і тепер його не зняти! — Невдоволено висловився один із депутатів.

Через деякий час очікування Павло Скоропадський широким жестом відчинив двері та зайшов до кімнати. При появі гетьмана присутні можновладці підвелися в знак поваги. Гетьман же гордливо зайняв своє місце в голові міністерського стола і випустив задоволене кошеня із рук. Змовники одразу розділилися на дві групи: перша встала позаду гетьманського крісла, а друга на чолі з Володимиром Науменко, міністром народної освіти, рушила прямо до нього.

— Високодостойносте Пане Гетьмане! Я вкотре прошу вас помилувати мого брата і випустити його із в’язниці. Його душа була отруєна демократичними ідеалами ворожої Антанти, і тому він збився зі шляху. Я даю обіцянку, що він ніколи більше не підніме зброї проти вашої влади. Я молю вас! Ви навіть помилували Петлюру під чесне слово. Прошу, помилуйте і мого брата! — Впав на коліна і благав Науменко з протиріччям у голосі.

— Високодостойний пане Міністре, якби я був на вашому місці, то поступився б. Прислухався б до вашої мудрості, але у своїх рішеннях я непохитний, наче Полярна зірка в небесах. Нехай буде зрозуміло: плазування та підлабузництво не зм’якшать рішучості гетьмана. Він залишається справедливим у своїх діях, непохитним перед звабами та мовленням слів. Петлюра ж був чесною людиною, що вела тисячі за собою заради віри в Україну. Ваш брат був зрадником рідної землі й був ув’язнений відповідно до декрету. — Високомовно, як він любив, відповів Скоропадський.

Руде Кошеня відірвалось від гри з самим собою і нетямуще подивилось прямо на гетьмана української держави.

Знайшовши в словах відмови рішучість, Науменко хапає гетьмана за черкеску і намагається зірвати верхній одяг зі Скоропадського. Це був сигнал. Всеволод Любинський, міністр охорони здоров’я, що стояв за кріслом гетьмана, дістає із рукава стилет і завдає гетьманові удар у спину.

Я стрибаю вниз, рівно тримаючи лапи перед собою, цілячись і вправно приземляючись прямо на спину злодія. Його руда морда недовірливо повертається, і я зустрічаю його очі своїми.

— Ти затриманий за викрадення і неправомірне використання хронопорталу та спробі змінити минуле, Вітронікс! — Промуркотів я рудому кошеня, підлітку, якому дивом у лапи потрапила машина часу.

Водночас Скоропадський вистрибнув із крісла після першого удару і перехопив руку нападника. Він навіть зумів вихопити стилет і порізати долоню Любинського. Але на нього тут же з кинджалами накинулись інші змовники.

— Чому вони на нього напали? Хіба не Винниченко був організатором заколоту? Я ж знешкодив його! Чому? — Невіряче промуркотав рудий Вітронікс.

— Щоб ти знав, наївний, заколоти не складаються з одного тільки організатора, це завжди достатньо велика група осіб, які готові ризикнути своїм життям заради своїх переконань. Я з самого початку слідкував за тобою та твоїми егоїстичними діями, які мені доводилося підчищати та перелаштовувати. Ти завжди був таким вузьколобим і замкненим на свої ідеї, що не помічав, як твої дії впливали на оточуючих. Твоя байдужість до інших просто приголомшлива. Ти не здатен зрозуміти, що жертви, які ти приносиш, були непотрібні та мали критичні наслідки. І тепер цьому настане кінець! — Виніс я вердикт, закінчуючи ці тривалі перегони між віками.

— Пане Котохронік! Ви вперто називаєте мене наївним, але самі знаєте, що це спрацює! Час це пластилін в наших руках! Невже ви не розумієте? Змінивши минуле зараз, ми зможемо змінити майбутнє і врятувати сотні мільйонів життів! Тільки сильна Україна на чолі з гетьманом буде спроможна вистояти проти навали ворогів і зберегти власну державність!

Вражені заколотом, непосвячені в змову міністри та депутати застигли на місці. На допомогу гетьману кинулись лише його прихильники Ржепецький та Рейнбот, але вони не змогли підступитися, натовп вже добивав гетьмана.

Неочікувано двері ще раз відчиняються, і в приміщенні Ради з’являється Симон Петлюра із січовими стрільцями.

— І ти, Симоне? — Трагічно питає Скоропадський, перестає відбиватися і накриває своє обличчя улюбленою черкескою, після чого падає під ударами стилетів заколотників.

— Люди Києва, ми знову вільні! — Проголошує Симон Петлюра розгубленій Раді Міністрів і всім присутнім.

Одночасно я міцно перехоплюю лапами Вітронікса та активую свій особистий хронопортал. Перенісши нас назад уперед у часі до власного секретного бункера, я промовляю йому: — Без трагедій не буде викувана Україна.

Загалом, гетьману української держави було нанесено 23 колоті рани, жодна з яких не була смертельною. Скоропадський Павло Петрович загинув від втрати крові, розгублені міністри розбіглися, а заколотники створили новий уряд на чолі з Симоном Петлюрою, який лише формально називався Директорією, політичним об’єднанням із п’яти осіб. Винниченко через вибагливу примху долі не зміг взяти участі у заколоті, і його політичні позиції були посунуті Петлюрою, а троє інших учасників групи й так не становили із себе нічого притомного. Усунутий від управління державою Винниченко занурився в письменництво та філософію. Врешті решт, все це змінило диспозицію влади в тогочасній Україні, але не змінило результату. Проукраїнські сили програли у національно-визвольній боротьбі.

Сам Петлюра так писав про грудень 1918 року: — В ті братовбивчі дні на вулицях і в будинках Києва навіть коти боролись між собою за те, якою вони бачать Україну.