Котяча голова

Вибору не було. Злодій виглянув зі схованки, спостерігаючи за переслідувачами. Вони досі наступали йому на п’яти. Такі не здадуться і рано чи пізно його викурять.

Він зціпив зуби і почав скрадатися у бік Руїни.

Місто вигоріло ще до його народження, до всіх тих подій, через які він тут опинився. Чорні, опалені багатоповерхівки громадилися наче древні велети, яких втоптали в землю лихі боги. Вони вдавали із себе напівмертвих, а самі тим часом набиралися сил, щоб повернути свою велич і відплатити за злочин. Тільки дурним або відчайдухам бракувало глузду, щоб сюди потикатися.

Злодій ступав м’яко, ховаючи очі від порожніх віконних рам. Якщо йому пощастить, то він вибереться звідси живим.

— Він пішов туди, паскуда!

Переслідувачів його траєкторія не спинила. Злодій пришвидшився, уже не звертаючи уваги на те, що хрустить під ногами. Аби відірватися.

Він звернув у бічну вуличку і переліз паркан. Стіни напирали на нього своїми спинами, намагалися зачепити на проржавілі цвяхи, та він не спинявся. Він за крок від наміченого.

Злодій вийшов у якийсь двір і звалився на землю. Пірнув рукою у внутрішню кишеню куртки — згорток на місці. Скинув наплічника і жадібно відпив води. Він тільки трохи відхекається і побіжить далі.

Здалеку залунав гавкіт. Кляті покидьки, вони взяли собак!

Злодій схопився на ноги й щодуху помчав. Кепсько, дуже кепсько.

Гавкіт наближався з кожною секундою.

Дорога викинула його з житлового масиву на площу. Розбита бруківка, уся в пощербинах і попелі, виглядала як пастка для ніг. Злодій подався вперед, перестрибуючи надмірно великі ями.

Він так вдивлявся в землю, щоб не перечепитися, що не помітив, як добіг до арки. До арки, в тіні якої сиділа Котяча голова.

— Стій, — наказала вона.

Злодій застиг, наче скутий морозом.

— Пропусти мене, я зі своїх, — попросив він. — Далеких своїх.

Можливо, йому пощастить, і чудовисько зглянеться над ним.

— Та я і не можу тебе тримати, — прогуркотіла Котяча голова чесно. — Однак ти і я можемо допомогти одне одному.

Злодій примружився і помітив, що її щось приковувало до арки.

— Як я можу бути певен, що ти мене не з’їси? Ви, істоти Руїн, і живитесь такими мандрівцями, як я.

— Ти мені несмачний. А твої переслідувачі пахнуть апетитно. Я навіть звідси чую їхню гнилизну. Собаки й псячі діти. Справжній делікатес, — облизалась Котяча голова.

Злодій торкнувся того місця, де в куртці лежало вкрадене. Ні, не вкрадене — здобуте.

— Гаразд, — кивнув він рішуче. — Що мені робити?

— Твоєї крові, хлопче, буде досить. Вона достатньо чиста, щоб роз’їсти гниль псячих мотузок.

Перший собака вибіг на площу і голосно завив, оголошуючи свою знахідку.

Злодій нервово розкроїв пальця об цвях, що стирчав з арки. Три краплі крові крапнули на ланцюг.

Котяча голова переможно зашипіла й вилетіла з в’язниці. Собака, занюхавши її, жалібно заскавулів і спробував втекти. Однак Котяча голова одним стрибком його наздогнала й проковтнула разом із нашийником.

Злодій не став дивитися далі.

Він продовжив шлях до своїх.

В кишені у нього лежав документ, який показував останні бази псів.

Останні прихистки вбивць, яких неодмінно наздожене й проковтне розплата.