Під опікою Велеса

Йти далі було нікуди, бо вороги оточили її з трьох  боків, й вона чула їхнє важке дихання й крики, а попереду зяяла прірва Пащека. Про неї багато хто в селі говорив, що вона зжирає кожного, хто до неї намагається зазирнути. Ніхто, слава богу, з іхнього селища не намагався перевірити, чи це дійсно так, але легенди про урвище, яке, побачивши жертву, ширше відкриває свого рота з гострими зубами, передавались уже не одне покоління. ЦІ містичні оповіді  про страшне місце зробили своє: охочих перевірити це серед їхньої громади не було, а дітей змалечку залякували так, що навіть природна допитливість не манила порушити заборону.

Але ж “краще вмерти, біжучи”, як казав один із улюблених її літературних героїв, тож Ліля наполегливо йшла кудись.. Вона ніколи не була тут, бо колективна заборона, здавалось би, вже генетично вписана в свідомість, діяла безвідмовно. Але дідусь, стривожено прислухаючись до глухого гулу та пострілів, що невмолимо наближались, вивів її задніми дверми на город  і, підпихуючи,  сказав:

– Біжи до Пащеки, там вороги точно тебе не знайдуть!
– Гаразд,. дудусю, – ковтаючи сльзи, промовила Ліля, – а ти?
Старий потер механічно бороду, як він робив частенько, й, намагаючись говорити спокійно, промовив:

– Мені треба дещо закінчити, а потім я тебе наздожену. Біжи, онучко!
Дідусь її, Іван Петрович, ніколи не обманював, тому вона повірила й на цей раз. ВІн просто старенький, бігти не може, але обов’язково її дожене. З ним і Пащека не така страшна, інша справа – вороги, про жорстокість яких говорили усі…  Тож Ліля бігла, наближаючись до прірви, але надія на щасливий порятунок ще вилась десь на дні її стривоженого сердечка.

Ось уже дівчина  боязко ступала краєм провалля, і тільки одна думка боляче била: “Хоча б не впасти!” Але згадалося недоречно про її фантастичне невезіння. Ось  ранковий автобус, ніби боячись її наближення, рвучко закриває двері й рушає з місця, причому щодня на кілька хвилин раніше графіка. Чи калюжа, що залишилась після дощу тижневої давності. Вже через мить Лілька спотикнеться  об дрібний камінчик й опиниться прямо в центрі несвіжої багнюки. А як заплющила очі, сподіваючись на перший поцілунок від Антося, а він, гидко сміючись, вигукнув: “Та ти що, Лілько, здуріла?” Та хіба ж можна було б згадати усі ті “пригоди”, що трапились за її 14–річне існування?!

Попереду вона побачила кілька кущиків верболозу. Вони стояли, тісно сплівшись гілками, мов побратими перед лицем ворога. Стоять собі, знаючи, що дивляться в лице смерті, але забули про страх. І вона відчула, що якісь невидимі руки ніби підштовхують її туди, а на вухо хтось нашіптує: “Тут порятунок твій і  спокій, дівчино!” Уже опинившись під розлогими гілками, Лілі здалось,  що серед вузенького листя то там, то там визирають пухнасті вербові котики.

– Дива! – промайнула думка. – Адже ж пухнастики з’являються навесні, а зараз уже серпень!
Але скоро  в затишку верболозу спокій огорнув дівчину, десь пропали пронизливі крики її переслідувачів, тільки пташки переспівувалися навколо. Аж на хвильку вона забула про смертельну небезпеку.  Але в ту ж мить  відчула, що земля розійшлася під ногами, й вона стрімко падає. Очі дівчина інстинктивно заплющила, але ніби відчувала, що зуби Пащеки торкаються її тіла, лоскочучи. Як не розіб’ється, то зла потвора з’їсть.

– Ось і все, це кінець! – встигла майнути остання думка…
Щось дивно лоскотало її ніс, а розплющити  очі боялась. Згадувала, що читала в книжках про потойбіччя, але ніколи не зустрічала чогось подібного. Було там про ад з киплячими котлами та затишний рай, про довгий білий коридор та підземну ріку Стікс. А тут вона лежала, як відчувала, на чомусь м’якому й не могла примусити  себе подивитися. Та згодом набралась сміливості й все-таки розплющила трошки  очі Виявилось, що до неї торкається  чиясь волохата лапа. Розплющила повністю, а над нею схилився величезний сірий кіт.

– Привіт, красуне, – бадьоро привітав він, наче усе це відбувається десь на вулиці під будинком. Потім почав ніжно муркотіти:  – Поворушись, щоб переконатись, що ти нічого собі не поламала.
Ліля навіть здивувалися забула, що кіт, звичайний наче кіт, але велетенський, говорить. Його муркотіння навівало сон. Самими губами прошепотіла:

– Ти хто?
Дозвольте відрекомендуватися, кіт Баюн, помічник самого Велеса.
Ліля подумки пошукала в спогадах, що вона читала про Баюна. Пам’ять її не втішила: в казках та легендах він присипляв подорожніх своїм муркотінням та забирав в потойбіччя. Мурашки непрохано стали повзати тілом, така безглузда смерть чекає її навіть попри тотальне невезіння!

– Даремно боїшся, – увірвався муркотун, – твоя смерть ще не настала. Просто не було іншого варіанту врятувати тебе, ніж скинути в Пащеку. Наші дрібні вербові агенти передали мені відомості про тебе, але часу на роздумування не було. Правда, я соломки підстелив, бо знав, де ти впадеш. Ге ж, я молодець?
І, не чекаючи відповіді, продовжив:

– Раз ти вже тут, ходімо на екскурсію до Велесового господарства. Та й побичити ти маєш когось, – якось трохи знітившись, промовив.
Наступні дві години Баюн захоплено водив Лілю великим й добре доглянутим парком, побували над затишним озерцем з лебедями та в розкішному будинку. А ось її провідник із пафосом відчинів чергові двері – і вона побачила старого, але підтягнутого чоловіка, який зовсім не нагадуваа богів з малюнків в книгах. Чоловік над чимось глибоко замислився.

Але враз він виринув із спогадів й промовив:

– ВІтаю тебе, о прекрасна онуко Івана Петровича! Я Велес, володар цього підземного світу.  А ще я опікуюсь мистецтвом, бо вважаю, що краса врятує світ.  Мій родич Перун хай втихомирює війну на твоїй землі, як знає, а я колись полян та древлян помирив, всього-на-всього зачарувавши їх сопілкою.  Буде у мене для тебе завданнячко одне, але про нього згодом мій помічник скаже.А попросив Баюна, щоб він тебе привів, бо дехто дуже хоче тебе побачити й сказати кілька слів.
Тут на обличчя Велеса спливла така ж ніяковість, як перед цим у Баюна.

Але Лілія на це вже не вважала, бо побачила дідуся, що тихо до неї наближався. ВІн мовчки обійняв онуку, а потім почав говорити:

– Сонечко моє, ти маєш вернутися в наше селище. Маєш талант створювати красу, тож дуже потрібна нашому селищу. Україна скоро переможе ворога, тому скоро розцвіте. Нічого не бійся!
І так само підштовхув Лілю, як і кількома днями раніше. У цю ж мить вона опинилася посеред селища, прямо навпроти їхнього будинку. Проте самого будинку на місця не було, саме згарище, та й навколо все навколо було страшне, зруйноване. Зрозуміла дівчина, що бачила дідуся останній раз, сльози дивним чином напливли в очі. Хоч за весь цей час вона, зазвичай тонкослізка, й капелиночки не зронила…Вона плакала, а в ногах терся Баюн, який теж помандрував із нею додому, терся й муркотів заспокійливо. Але чомусь мовчав.

– Невже нікого немає? Ану шукайте, хлопці! – почула Ліля голоси. А згодом побачила, що в село входить група запилених чоловіків в формі ЗСУ.
Крізь сльози помітила якийсь рух від себе. А то Баюн прожогом кинувся до одного з воїнів на руки.

І радісні вигуки порушили тишу зруйнованого села:

– Ну що, лейтенанте Велесенко, ось твоя пропажа, Баюн твій вернувся. Такий не загине, видно, боги його охороняють!