Третє життя Фелікса

Чи бачать коти сни? Хто зна… Вони бачать те, чого не бачить людське око, їх відчуття ні з чим не зрівненні. Їхні вушка чують шепіт зірок та голос вітру. Вони мають дев’ять життів та міцну пам’ять Роду.
Фелікс ніколи про це не думав. Жив звичайним котячим життям,але потім, несподівано, з’явилися сни. Перше полювання, перша зустріч з Ворогом, перша битва і, на останок, перша смерть. Теперішнє його життя було третім.
Споруда, в якій розташувались загони, колись була школою. Нажаль, тут мало чого залишилось від минулого життя. Рома ішов коридорами і бачив сліди війни: металеві частки, які застрягли в стіні, забиті дошками вікна, ставший дибки паркет на підлозі.
На підвіконні сидів юнак. Він зосереджено пришивав ґудзика до куртки і бурмотів під ніс.
– Привіт – Рома підійшов до нього.
Хлопець вколов голкою пальця, вилаявся і зістрибнув з підвіконня.
– І тобі привіт. Щось я тебе раніше тут не бачив – він схилив голову до плеча.
– Ми тільки вчора приїхали.
– А-а, так це у вас дрони? Цікаві “пташки” – пожвавішав юнак. – До речі, я Лікс, а ти…
– Я Саппорт, Роман. А Лікс – це ім’я чи позивний?
– І те, і інше.
– Що ти маєш на увазі?
– Мене звуть Фелікс, скорочено – Лікс. Так мене назвав старший брат.
Рома одразу згадав іншого Фелікса – великого сірого мейн-куна, який залишився вдома. На душі стало сумно.Чи все з ним гаразд?
Лікс підхопив нитки та сховав до кишені. Зав’язавши куртку на поясі, він невдоволено пробурмотів:
– Ненавиджу це макраме. Завжди щось порветься, а я з голками не товаришую. Ти вже їв? – поцікавився Лікс.
– Ще не встиг.
– Тоді пішли – він потягнув носом повітря. – Каша з м’ясом – те що треба.
Прямуючи коридором, хлопці опинилися в шкільній їдальні. За столом біля вікна вже снідали обидва загони.
Лікс пішов по тарілки, а Рома сів до столу. Чоловік поруч налив йому у кружку чаю. Хлопець зробив ковток. Запашний, здається з м’ятою. Краєм ока він побачив, як Лікс підійшов до дівчат і благально склав руки.
Повертався хлопець розчарованим. Поставивши тарілки, він плюхнувся на стілець.
– Соля – то кремінь! Не дівча, а статуя мармурова!
– Будеш чай? – звернувся Рома до Лікса.
Той зморщився:
– Я таке не п’ю.
– Наш малюк тільки молоко п’є, не звик ще до дорослих напоїв – хихотнув Кремез.
Лікс відірвав погляд від тарілки та суворо подивився на жартівника. Той підняв догори обидві руки.
– Тихо,тихо. Твої таргани – лише твої.
Вдень Рома мав багато справ: перевіряв дрони, оновлював програмне забезпечення, а ввечері розгорнув “парасольку”, що запобігала прослушці.
Поки хлопці розмовляли з рідними, Рома вийшов на вулицю подихати повітрям. Навкруги було темно. Відійшовши трохи вбік, він за щось запнувся та ледве не впав. Діставши телефон, увімкнув ліхтарик. З темряви почувся невдоволений голос:
– Вимкни швидше світло! Маскування порушуєш і нічний зір зіпсував.
– Ліксе, це ти? – здивовано спитав хлопець,опустивши телефон.
– Я – буркнув юнак.
– А що ти тут один робиш? Там всі додому дзвонять. Іди теж рідним зателефонуй.
Лікс підійшов ближче.
– Не треба. Я знаю, що з ними все гаразд.
Рома знизав плечима. Світло в його руках здригнулося, а в очах Лікса на мить відобразився дивний блиск.
– Що в тебе з очима?
Юнак кліпнув:
– Кажу ж, у мене нічний зір – він поклав руки до кишені і попрямував до школи.
Хлопець хотів його зупинити, але Лікс вже зник за дверима.
Повернувшись до кімнати, Рома ввімкнув ноутбук та перевірив отримані дані. Треба було починати.
Незабаром, один з дронів вже прямував за курсом. Зі спорядження в нього був тепловізор та камера нічного бачення. Зовсім скоро на екрані з’явився нічний ліс, маленька річка. Дрон наближався до своєї цілі.
– Цікаво. Можно і мені подивитись? – поруч з’явився Лікс.
– Дивись. Він летить за вказівками, які ми отримали після розвідки.
Незводячи очей з екрану, Фелікс підсунув стілець і примостився поруч.
– Знайома місцевість. Ми вчора тут були. А ось і вони…
Камера “Пугача” відобразила зупинившуюся колону автівок.
– Спробуй трохи праворуч. Отам, де багато дерев і щось виблискує – Лікс вказав на екран.
– Ну і зір в тебе, я б не помітив.
В темряві справді мерехтіли якісь тіні. Вони збирались до купи, а потім ховались під деревами. Темрява на тлі темряви. Хлопці заклякли. Перевівши подих, Лікс потер обличчя долонями.
– Що це таке?Люди?
– Ні, Ромо, це не люди і не звірі. Це Злидні – тихо відповів Фелікс. Його погляд завмер. Хлопець дивився перед собою і, здається, нічого не бачив.
– Хто вони? Ліксе, ти щось знаєш? – Рома струснув плече напарника,а вже за мить, ледь не відсахнувся: очі Фелікса світилися, зениці звузилися.
Він спробував опанувати себе. Глибоко вдихнув,заплющив очі. Коли знов подивився на Рому, ті вже були звичайними, людськими.
– Щось мені вже мариться – Рома похитав головою.
– Скальд завжди каже, що я нестриманий – зітхнув Лікс,а потім піднявся на ноги та відійшов до дверей. На мить він зник у мареві і тепер на його місці сидів великий сріблястий кіт. Муркнувши,він підійшов до Роми та штурхнув головою його коліно.
– Феліксе, як ти тут опинився? Я мабуть сплю… – Рома почав терти очі. Хлопець аж ніяк не міг повірити в те, що перед ним сидить його Фелікс.
Тим часом, кіт відійшов в бік, сів та вкрив хвостом лапи.
У коридорі почулися кроки. Двері відчинилися і до кімнати зайшов командир розвідників, Скальд.
Невдоволено подивившись на Фелікса, він хмикнув:
– Не втримався, а я казав…
Чоловік зайняв вільний стілець поряд з Ромою.
– Що він тобі розповів? – він кивнув в бік Фелікса, той вже повернувся до людської подоби.
– Я не встиг багато розповісти. Побачив Злиднів і не стримався – розвів він руками.
– Хто ви такі?
– Ми звичайні коти, які мешкають поруч з людьми. А ще ми Вартові. Коли в світі з’являється багато Злиднів, в нас прокидається пам’ять Роду і ми можемо приймати людську подобу. Ми перевертні навпаки. Людська подоба – це наш переверт, а котяча – справжня.
– А ці Злидні?
– Їхню природу до кінця ніхто не знає. Вони суцільне зло. Коли їх дуже багато, вони можуть спровокувати Прорив. Але ми цього не допустимо!Та колона в лісі, її треба знищити. Отримаємо зброю, а потім, за допомогою дронів, зможемо зупинити ворога – під час розповіді, Скальд пильно спостерігав за реакцією хлопця.
– А хтось ще про вас знає? – запитав Рома, нарешті обміркувавши почуте.
Скальд посміхнувся:
– Думаю, що багато хто вже щось підозрює. Наша натура дуже залихвацька, іноді ми не стримуємось і виказуємо себе.
– Чому ви так просто мені все це розповідаєте?
– Це все через нього – Скальд кивнув в сторону Фелікса. – Він сказав, що ти його родина.
– До речі, наші вчасно долучилися до війська і почали діяти – швидко втрутився Лікс. – Ти ж чув про Острів? Коли його звільнили, там був один із наших.
Незабаром Скальд пішов. Рома склав руки на грудях і суворо подивився на Фелікса. Хлопець зніяковів. Він прикрив долонями вуха та енергійно розтер.
– Ти сердишся, але я нічого поганого не зробив.
– Ні, просто намагаюся зрозуміти, як таке може бути насправді. Може я все таки сплю…
Фелікс рішуче підійшов до нього та торсонув у плече. Хлопець втратив рівновагу від несподіванки і впав на ліжко.
– Таки не сплю…
– От і погано. Іди вже спати!
Фелікс попрямував до дверей.
– А може ти як вдома вмостишся поруч, помуркочеш? – Запропонував хлопець.
– Не сподівайся, я при виконанні.
Вранці, на нараді, Рома показав записи з дрона. Він був вражений. На відео була лише колона, ніяких зловісних тіней.
– Сьогодні очікуємо головний вантаж. Як отримаємо – підготуємо дрони і почнемо – доповів Скальд.
Вдень приїхала вантажівка, на яку всі чекали.
Фелікс заходився допомагати. Він відчував зміст вантажу. Якби був у котячий подобі, муркотів би від задоволення. Замість цього він закашлявся і ледь не впустив свій бік ящика.
– Да щоб на тебе кицька чхнула! – розсердився водій.
Фелікс опустив вантаж на землю і голосно чхнув.
– Кицьки немає, але є кіт –  тихенько засміявся він.
Надвечір все було готово. Кожний дрон отримав свій “подарунок”,а коли все навкруги сховала темрява, дрони здійнялися у повітря і попрямували до своєї цілі.
Ніч стала світлою від сполохів. Від гучних вибухів здригнувся ліс. Голосне виття розірвало повітря і почулися постріли. Рома навіть не зрозумів звідки вони з’явилися. Темніші за саму темряву. Хлопець долучився до бою і теж почав стріляти. Десь поряд був Фелікс, але він не бачив його. Потім щось навалилося і хлопець поринув у суцільну тишу.
– Рома, чуєш, не спи, відкрий очі!
– Саппорт, мамина черешня, отямся!
Голоси зміняли один одного. Вони лаялися, благали. Хтось торсав його і кликав на ім’я. Йому було холодно, тіло було важким і здавалося чужим. Незважаючи на благання не засинати, він відключився.
Хлопець стояв посеред вулиці. Навкруги він бачив будинки, виблискуючі ліхтарі, але все було наче в серпанку. Поряд з’явився Фелікс. Він підійшов до Роми і посміхнувся.
– Де це ми?
– Це Сутінки. Місце між День і Ніч, мій світ – відповів Фелікс і додав: Ми тут для того, щоб набратися сил і повернутися додому. Все буде добре, але ми розмовляємо з тобою в останнє. Потім, коли ми зустрінемось, я буду в подобі кота.
– В нас все вийшло? – занепокоєно спитав хлопець.
– Ще б пак! – радо відповів Лікс.- Тепер час повертатися додому, Старший Брате.
– Побачимось, Братику.
Отямився він у шпиталі. Поряд з ліжком сиділа Соля. Вона пришивала ґудзики до куртки, яку тримала на колінах. Та була рвана і в плямах. На щоках дівчини блищали сльози.
– Він завжди з цими ґудзиками мучився, а я відмовляла, не хотіла пришивати, казала “сам вчись”,а тепер… – дівчина дала волю сльозам.
У кімнату зайшов Скальд.
– Солю, тобі треба відпочити. Я з ним посиджу.
Щойно за дівчиною закрилися двері, Рома спробував піднятися.
– Де він?
Чоловік сів поряд з ліжком і поклав йому на плече долоню.
– Романе, заспокойся. Він живий, ми знайшли його.
– Живий… – видихнув хлопець.
Вони спали без сновидінь. Хлопець та сірий мейн-кун. Тишу в кімнаті порушувало світло місяця та муркотіння. Четверте життя Фелікса обіцяло бути довгим та щасливим. За вікном нарешті панував Мир.