Кіт Муркіт і миска куті

Кажуть, колись коти вміли говорити. Тоді вони ходили на двох лапах, одягались у кумедні кептарики, підперезувались крайками й взагалі — поводились достоту, як люди. Ті коти були більші, сильніші й чимось схожі на сьогоднішніх тигрів чи леопардів. Геть не такі домашні кицики до яких ми звикли! А ще, допіру вони навчились говорити, вони одразу почали правити спільно з людьми: від України до Єгипту. Люди виконували їхні забаганки… І, якщо отак замислитися на хвилинку, то мало що змінилось. Хіба що, тепер коти не носять кептариків, крайок і трішки здрібніли. Й не говорять… Чи все ж?..

Кіт Муркіт, — таке ім’я дала йому його людина, — лежав на великій картатій подушці, з країв якої звисали бісеринки, нанизані на тоненькі ниточки. Муркіт любив ними гратися, поки спочивав від щоденних турбот котячого життя. Він делікатно вивернувся на оксамитовій тканині, потягуючись то в один, то в другий бік, витягуючи руді лапки й широко позіхаючи. Його господиня щось поралася на кухні, пахло так смачнюще, що Муркіт несвідомо облизнувся.

— Охохо, ну й аромати! — промуркотів він сам до себе. — Мені аж слинка потекла, о, всі котячі вищі сили… Як же буркотить у животі!

Муркіт примружив зелені очиці, стеживши за тим, як господиня викручується на кухні, мов вуж на сковорідці: тут помішати, тут порізати, тут додати спецій. Був Святвечір, а роботи в неї ще не початий край. Кіт підвівся на лапки й м’яко ступив з улюбленої подушки, знову потягнувшись. Його спинка вигнулась, а носик повів за запашними ароматами. У животі знову забуркотіло. Що ж йому робити? До кухні не підступити! Прям фортеця. Мисочка пуста, а господиня така заклопотана, що геть не реагує на його нявкотіння. Найближчий можливий до взяття бастіон: ослінчик в кутику кухні, на якому видніється якась миска.

Муркіт зробив кілька кроків ближче. З миски на ослінчику пахло чимось смачним, але геть йому незнайомим. Він повів вусом, а тоді легко заскочив поруч з мискою. І тут, одночасно, трапилось кілька подій: Муркіт заплутався у власних лапах, ослінчик захитався, миска полетіла долу, а її вміст липко заліпив Муркотові вуха, лапи й рот. Господиня зойкнула і кинулась до Муркота. Той облизнувся. Смакувало дивно, як для кота, звісно.

— Ти явно передала куті меду, господине. Буквально, — буркнув він, а тоді додав: — Чого воно таке солодке?!

— Ти… ти… ти… — пробурмотіла господиня, перелякано втупившись в кота. — Ти розмовляєш?

— Я? — перепитав кіт, перш ніж його господиня важко сповзла стіною на підлогу.

Довкола все було захляпане різдвяною кутею.

Господиня перелякано втупилась у рудого кота, який чимчикував собі кухнею туди-сюди, розмірковуючи вголос:

— Колись моя матуся, коли я ще був геть дурним кошеням, розповідала мені, що раз на рік люди можуть почути нас — котів. Але для цього… Це ж була кутя, господине!

Жінка спроквола кивнула, досі не вірячи власним вухам.

— Охохо! — вигукнув кіт, вмощуючись на підлозі. Він почав акуратно вмиватися, вилизуючи свою рудесеньку шубку. — Правильно. Я спробував куті. А кутя, тільки раз у рік, у Святвечір, дозволяє людям знову нас почути.

— Знову? — перепиталась Муркотова господиня.

— Аякже! — вигукнув Муркіт, витираючи лапкою з вуха залишки куті й смачно прицмокуючи смакові, що розповзався шершавим язичком. — Ми, коти себто, вміли говорити ще задовго до того, як того навчились люди.

— Ага.

— А я тобі кажу, господине, ага! Моя матуся, казала, що кількадесят століть тому, Велика Українська Котяча Рада, скорочено ВУКР, спільно з іншими радами котів, на всенькому світі, вирішила заборонити котам говорити з людьми. Але раз у рік, у Святвечір, якщо кіт спробує куті — люди зможуть його чути.

— Моя бабця казала, що котові не можна ані куті, ані свяченого на Великдень, бо нюх втратить! — сказала жінка, немовби прийшовши до тями.

— Пхе! Правильно! То така брехня, яку вигадали коти, щоб люди не заставляли нас із ними балакати! — Муркіт лизнув лапку й примружив зелені очиці, дивлячись на господиню.

— А що погано в тім, щоб люди чули котів?

— Нє, ну знаєш, коти ж бо вони бувають різні… І люди теж. Не кожному під силу справитися із інформацією, яка вилітає із котячих… вуст. Але ти, дивлюся, кремінь.

— Ага, — знову глухо повторила жінка.

— Не хвилюйся, господине, то всього лиш на час Святвечора.

— Та чого ж хвилюватися, — нервово буркнула вона, а тоді, нарешті, підвелась на ноги.

Сидіти на підлозі серед власної кухні, напередодні свята, коли ще нічого ще не готово, а тепер ще й кутя захляпала все довкола. Жінка роззирнулась і важко видихнула. Вона знову зиркнула на рудого кота, який далі акуратно лапкою чухав свої вушка. Можливо вона просто перепрацювалась, га?

— Заспокоюй себе так, ага, — мовив кіт і жінка охнула.

Останні слова вона вимовила вголос? Чи кіт ще й думки читає? Жінка втупилась в рудого, але той нічого не мовив, тільки небавом і собі зиркнув на неї, його пащека розтулилась у гучному позіханні.

— То… то, що будемо робити? — запитав він. — Може маєш, якісь питання, ге? Щось про життя котів?

— У тебе справді дев’ять життів? — запитала господиня, поки витирала залишки куті з підлоги.

— А у тебе справді одне? Така невдача, — відповів Муркіт питання на питання. — Котячий кодекс ВУКР забороняє мені відповідати на такі питання. Інакше мені прийдеться скласти мандат.

— Ти що, депутат? — сміючись запитала жінка. — От чому ти такий тлустий!

Їхній сміх відлунив від стін кухні, а тоді обоє знову зиркнули один на одного. Це було збіса дивна ситуація! Господиня гарячково думала: «Ось стою я на своїй кухні, готую страви на Святвечір і говорю зі своїм котом! О, Боже!»

— О, Боже, — повторила вона луною, уже вголос. — Святвечір! Ти геть збив мене з пантелику. Мені треба готувати їсти.

— Хочеш я допоможу? — мовив Муркіт.

— Як же це?

— У котів надзвичайно розвинуті смакові рецептори, особливо щодо риби. Я можу все пробувати й радити тобі, що додати!

— Ти просто хочеш риби!

— І хто ж би міг мене в тому звинуватити?! — господині здалось, що якби кіт міг, він би розвів лапами.

— Гаразд, буде по-твоєму.

Так вони і проводили решту вечора. Господиня смажила рибку, або ж заправляла пісний салат, і давала всього потрохи своєму рудасику-говоруну. Кіт прицмакував, то радив додати солі, то перцю, то казав, що страва ідеальна. Зрештою, страви були готові. Господиня накрила на стіл, запалила свічку й покликала кота до столу. Їх було тільки двоє, бо господиня жила самотою, тож кіт, на початку трапези, щиро зазичив:

— Хай у тому році, в твоєму житті, господине, з’явиться хтось дорогий і добрий. Котолюб, обов’язково. Не терплю собачників!

Жінка засміялась.

— А тобі, Муркоте, зичу в тому році багато смачненького. Обіцяю це здійснити, — вона погладила кота за вушками.

Так вони й проводили Святвечір разом, сміючись і розмовляючи про все на світі (принаймні про те, чого не забороняв обговорювати ВУКР).

— А чому саме Святвечір? — нарешті запитала господиня і кіт ніжно замуркотів.

— Ти чула, що коли народився Ісус, він лежав у яслах, серед худоби?

— О, так, звісно, що чула!

— Так ось, маля мерзло в яслах. Сіно не давало достатньо тепла… Тож, кіт, який жив поруч, прибіг і заскочив до дитини, зігріваючи своїм тілом. Саме тому, цей день такий благословенний для нас, котів.

Останні слова зависли в повітрі, господиня з котом обійнялись і лежали на ліжку, слухаючи різдвяних колядок. Ніч наповзала на місто, ставало темно. За вікнами витанцьовували сніжинки й миготіли кольорові вогники на вікнах сусідів. Господиня гладила Муркота по голові, той собі муркотів під ніс… І так вони й обоє поснули. Останнє, що прошепотів кіт своїй господині, було:

— Наступного Святвечора, якщо захочеш зі мною поговорити, просто залиш кутю на тому ж ослінчику.

Господиня всміхнулась і сказала:

— А може все ж обійдемося без захляпаних стін?