Сфера настрою

Кажуть, що в новий дім першим повинен заходити кіт. Він має подружитися з духами, які там живуть та обрати найкраще енергетичне місце для ліжка, або робочого місця. Ось і моя мама вирішила не відмовлятися від старих традицій. Відчинила мені двері, а сама залишилися на сходовому майданчику.
В цій квартирі все пахло новим. Ще відчувався запах фарби, а через відсутність меблів по приміщенню проносилося ехо від будь яких звуків. Гостьова кімната мені сподобалась. Вона простора, тут є велике вікно. В нашій минулій кваритрі з вікна було видно тільки сміттєзвалище, та вузеньку дорогу, по якій рідко проїжджали машини. У тому смітнику жив рудий кіт. Ми з ним завжди були у напружених стосунках. Звичайно, це не через його статус, просто він завжди був злим і до всіх ставився вороже.
Я стрибнув на підвіконня, щоб оцінити вид з цієї квартири. Я очікував, що він має бути гарним, але я все одно був дуже вражений. З вікна було гарно видно дитячий майданчик, на якому вже гралися діти. Там були дві гірки, декілька гойдалок і ще багато незрозумілих речей, по яким цікаво стрибати. Окрім дітей на майданчику були коти. Дуже сподіваюся з ними потоваришувати. Так, здається, я трохи відволікся. Де ж той домовий?
Я повернувся на підлогу і вирушив досліджувати інші кімнати. В них теж не було нічого, окрім тіней, які гралися на свіжофарбованій стіні. Тіні то збільшувалися, то зменшувалися, одна навіть потягнулася до мене лапкою. Здається, вони налаштовані дружньо. Я теж хотів торкунутися своєю лапкою до неї, але вона різко колихнулася в сторону. Наступні кілька хвилин спроби спіймати невгамовну тінь перервалися тихим смішком. Я повернувся на звук і побачив старенького дідуся, який був трохи більшим від мене. Він сидів, схрестивши ноги, та крутив в руках якусь маленьку кульку, розміром, як монета. Вона була прозорою, а всередині переливались різні кольори та блискітки. Час від часу з хаотичних візерунків виходили образи, які на вигляд не нагадували нічого справжнього, але викликали знайоме відчуття.
– Що це?
– Відчуваєш.
– Воно мені знайоме, але я не розумію.
Старий покрутив кульку в руках і всі відтінки та блискітки перенеслися на стіну. Вони крутилися, змішувалися, поки не зібралися у промінь одного кольору.
– Помаранчевий. Радієш. – Домовий вдоволено дивився на результат свого дослідження.
– Так, здається. Цей промінь, він теж ніби радіє.
– Сфера настрою. Ти відчуваєш. Він відчуває. Я відчуваю.
Я не зрозумів, що саме він має на увазі, але ще кілька секунд роздивлявся, як навколо променю радісно крутяться тіні, які хвилину тому простягали до мене лапки, а тоді згадав, що в мене є ще одна незавершена справа.
– Мені потрібно знайти хороше місце.
– Відповідальний. – Він обернувся у сторону вхідних дверей, за якими стояла моя мама. – Чекає.
Я впевнено кивнув, та з гордістю покрокував уздовж стіни. Відповідальний. Я прислухався до своїх відчуттів. На місці, де я зупинився, досі відчувалася радість, а промінь від сфери домового продовжувала сяяти помаранчевим кольором. Пройшовши трохи далі, я відчув легку тривожність. Невідомий мені страх закрадався під шкіру. Я повернувся до домового, в руках якого кулька почала міняти своє яскраве забарвлення на тьмяні відтінки. Це точно не підходить. Мені потрібно в іншу сторону. Цього разу я зупинився недалеко від вікна. Тривожність зникала та поступалася місцем приємному відчуттю. На душі стало спокійно, відразу захотілося подрімати.
– Це їй потрібно. Спокій. Тут їй буде добре.
Дід задоволено кивнув, тримаючи в руках тепер вже яскраву синю сферу. Я подав мамі знак, що вона може заходити.
На місці, яке я їй показав, вона поставила ліжко. Я був радий, що вона прислухалася до мене. Пройшло вже близько двох тижнів і всі меблі були на своїх місцях. Вона сиділа на дивані у вітальні, а я муркотів у неї на колінах. Я відчував її думки та емоції, які змінювалися одна за одною. В голові виникали різні образи, згадки з минулого, про які зараз думала вона. Я бачив її друзів та рідних, всіх, які так раптово зникли з її життя. Бачив останні спогади, які вони залишили після себе. Я не розумів, про що вони говорять, але відчував, що вони змушують її сумувати. Я підняв на неї очі, а вона ніжно всміхнулася мені у відповідь, провівши рукою по моєму загривку. По її щоці повільно скотилася сльоза. Її не мало там бути. Вона не має більше сумувати. Ми переїхали до нової квартири, щоб забути тих, хто робив нас нещасними, її тут більше ніхто не образить. І я маю виправити це. Відповідальний. Я відвернувся від неї, щоб пошукати очима домового. Він, як завжди, крутив в руках кульку. Я підійшов ближче та подивився на фіолетовий блиск всередині.
– Сумує. – Як завжди коротко відмітив домовий.
Я дивився на сферу і розмірковував над тим, що я можу зробити. Раптом, я зрозумів його слова, коли він говорив, що кулька відчуває те саме, що і я.
– Я просто маю змінити її колір?
Він тільки коротко кивнув, а я сконцентрувався на сфері, яку все сильніше поглинав фіолетовий колір. Позаду почулися тихі зітхання. Я намагався думати про щось хороше, радісне, але мені не вистачало сил, щоб перебороти ті важкі емоції, які мучили мою маму. Я зустрівся з нею поглядом. Вона поманила мене рукою, щоб я повернувся до неї на коліна. Не можу ж я їй відмовити. Але я навіть так близько біля кульки не можу змусити її змінитися, а здалеку тим паче не вийде. Домовий простягнув кульку мені. Я взяв її та поспішив до мами.
Знову влаштувавшись в неї на колінах, я потерся головою об її руку та замурчав. Моє мурчання завжди заспокоювало її. Але цього разу важкість з її думок нікуди не зникала, а кулька продовжувала сяяти фіолетовим.
– Що це в тебе? Де ти його взяв?
Я заховав голову в неї під ліктем, не дозволяючи забрати сферу. Заплющивши очі, я знову сконцентрувався на відчуттях. В голові продовжували блукати її думки, обличчя відомих та невідомих мені людей, моменти, коли вона відчувала себе самотньою та покинутою. Я намагався заблокувати свою уяву від її впливу, змінюючи її спогади на свої.
Я згадав, коли вперше зустрівся з нею. Я тоді був зовсім маленьким і мало що памʼятаю з того часу, але цей спогад назавжди закарбувався в моїй памʼяті. Тоді я ще ледь розплющив очі, коли ні моїх братиків, ні сестер, ні моєї рідної мами-кішки вже не було поруч. Я залишився один, викинутий біля смітника, схожого на той, який був під вікном нашої минулої квартири. Тоді на мене теж давили відчуття страху та самотності і я нічого не міг зробити, окрім того як жалюгідно кликати на допомогу. Всі перехожі проходили повз, але одна дівчина зупинилася. Вона підійшла ближче, але мені було так страшно, що я зашипів та поспіхом позадкував вглиб смітника. Там я заплутався в якомусь пакеті, від чого не міг поворушитися. Там був жахливий сморід, все було неприємним і слизьким, але не зважаючи на це, вона не зупинилася, та підійшла ще ближче. Протягнула до мене руку, а я знову зашипів, намагаючись замахнутися лапкою, яка застрягла в пакеті. Обережно, ніжним голосом нашіптуючи якісь заспокійливі слова, вона все ближче простягала до мене руку. Якимось чином, її мʼяка посмішка та ніжний голос змусили мене відчути себе у безпеці і я перший торкнувся носиком до її пальця. Зрозумівши це як мою згоду, вона провела рукою по моїй голові, не зважаючи на те, що я був весь брудний. Вона не спішила, щоб не налякати мене, обережно піднесла другу руку, щоб витягнути мене. І я більше не опирався. Я довірився їй і дозволив мене витягнути. Віра в те, що вона врятує мене і надія, що на мене чекає щасливе майбутнє – ось, що я відчував.
Я відчув, як кулька в моїх зубах змінює енергію. Виглянувши з-під її ліктя, я побачив, як в її очах відбивається зелений промінь від кульки, який символізував надію. Вона широко посміхнулася, і я зрозумів, що ця посмішка була щирою.