СтоОкий та коти з Ланжи

    У маленькому містечку Ланжи, яке приховане від звичайних людей, мешкають дивовижні тварини. Зовнішний вигляд цих тварин дуже схожий на наших домашних улюбленців, котів. Але на цьому їх схожіть закінчується. Якщо наші домашні пухнастики ходять на чотирьох лапах, мяукають та сплять на килимку, то ці коти мають свої власні будинки в яких вони і є господарями. Коти міста Ланжи ходять на двох лапах, одягнени в яскраве вбрання та розмовляють на різних мовах світу. Їх життя є безтурботним та цікавим вони займаються своїми улюбленими справами, а всі домашні справи за них роблять роботи, які дуже схожі на людей.

Як утворилось таке містечко невідомо, бо історія почалася задовго до того як сюди перебрався кіт Пірук -найстаріший житель та великий винахідник. Тому коти та кішечки цим питанням більше не переймаються. А ось як потрапляють сюди нові мешканці відомо усім.

В цьому котячому містечку є спеціальний відділ котів-шукачів, до складу якого входять найліпші пухнастики: Асті, Марв, Шарк та їх ватажок Білосніж. Таке ім’я він отримав від своєї колишньої господині, за свої білі лапки, які дуже сильно виділялися на фоні його чорного як смола хутра. Білосніж та його команда за допомогою винаходу професора Пірука- шукляка, можуть шукати незвичайних котів- ланжиків. Далі справа залишається за малим, перенестися до об’єкта бажано вночі, так менше зацікавлених оченят, та забрати його до міста мрій. Ця схема була дуже легкою і не потребувала багато зусиль, до цього дня…

Цього ранку шукляка була надзвичайно дзвінкою та не стихала ні на мить.

– Професоре, що відбувається? -Білосніж пильно споглядав на шукляку.

– О цього не може бути! -Вигукнув професор та насунув окуляри далі на носа.

-Що трапилося? Я ніколи не бачив, щоб він так поводив себе.

Професор Пірук відвів погляд від пристрою, та звернувся до Білосніжа, -Це означає, що наступний наш котик буде особливим. Шукляка себе поводить так, коли вона знаходить когось дуже надзвичайного. А це буває не дуже часто. Останнього разу таке було коли ми тебе відшукали.

– Аж два роки тому, – перепитав Білосніж.

Професор кивнув. Білосніж ще довго не міг прийти до тями. Спочатку він міркував над тим чим же він особливий, а потім так і не збагнувши своєї особливості. Почав міркувати над тим хто буде цей особливий котик. Так минув цілий день у роздумах. Надвечір команда котів-шукачів вже була готова вирушати. Кіт Пірук ще декілька разів перевірив їх спорядження, він дуже нервував і це було важко не помітити. Одна мить, і на платформі на який були коти зі спорядженням все зникло. Професор видахнув та вирішив заварити собі кави з подвійною порцією молока.

-Де ми? – пролунав грубий голос, та щось заворушилося у темряві.

-Ой!- почувся інший більш високий голос, – Обережно, це моя лапка.

-Вибач, але мені нічого не видно.

-Тц… Ми тут не самі. – Білосніж витягнув із кишені ліхтарик і протягнув його у напрямку звідки він чув дивний звук. Натиснувши на кнопку він одразу його вимкнув, через мить він це повторив, але там вже нікого не було.

-Що таке? – спитав грубий голос, це був Шарк, порода цього котика була щось між шотландцем та британцем, він був найбільшим та найдобрішим від усіх в команді.

-Здалося…- він змахнув лапою.

-Що тобі здалося? Часом не велика собака зі слюнявою мордою та скаженими очиськами.

-Так. А звідки ти знаєшь?

Асті дуже повільно підняв лапу та вказав у темряву. Білосніж повів лихтариком за лапою Асті. Перше, що вони дуже добре розгледяли це були величезні чорні очі, які дивилися на них, потім вони дуже добре змогли розгледяти і інші частини величезної собаки.

-Що нам робити? – хутро на Шарку піднялося.

-Біжемо, -вигукнув Білосніж, та чкурнув геть. За ним і всі інші.

Вся ця погоня була марною, після стількох років прожитих у прекрасному місті Ланжи, де не було за потреби швидко від чогось бігти, та лазити по деревах наші шукачі втратили форму.

-Я більше не можу бігти.

-Я теж, не можу, але якщо ми зупинемося нас розірвуть на шматки – втішав своїх друзів Білосніж.

-Кут. Глухий кут, -ці слова проскочили відлунням та застрягли у голові втікачів.

Велика чорна тінь нависла над головами бідолашних котиків, тіснячи в кутку вони чекали кінця, як раптом перед псом вистрибнуло щось волохате і скуйовджене та почало шипіти. Великий пес від жаху почав повільно відходити, а коли вже був на безпечній відстані хутко дременув геть. Наші котики ще тремтіли у кутку, бо це жахливе, волохате створіння при місячному сяйві навіювала ще більшого страху ніж пес.

-Мяу, мяу, мяу, -промовило створіння повертаючись до котів.

-Так це кіт? -вимовив Асті потрохи приходячи до тями.

-Якійсь він страшний, – Шрам пильно придивлявся до свого рятівника, навіть потер лапами свої великі сині оченята, щоб краще розгледіти у темряві.

– Він мене лякає, – Марв сховався за спинами Шрама та Білосніжка. Марв був найменшим із команди і всього завжди лякався, навіть власної тіні у темному провулку.

-Мяу, мяу, – рятівник все ближче підходив до них.

-Що він каже, не можу второпати, – Шрам зробив крок вперед, щоб краще зрозуміти цю мову.

-Він з нами вітається, -Білосніж навів невеликий пристрій на рятівника, – Цей пристрій може розрізняти різні звуки та перетворювати їх на відомі нам слова, -пояснив він.

– Ого, яка річ, -Асті наблизився до Білосніжа, – А якою мовою він говорить, чого ми його не розуміємо?

Білосніж, щось покрутив на диво пристрої, потім натиснув червону та жовту кнопку, промовив:

-Цього не може бути…

-Що трапилось? -поцікавилися котики.

-Він розмовляє нашою рідною мовою — котячою.

А тим часом котик- рятівник вже наблизився, та почав нюхати наших шукачів.

Котики були здивовані, та не розуміли, що їх рятівник робить, і лише Білосніж розумів його. Та це і не дивно. Всі окрім нього опинилися у містечку Ланжи в дуже юному віці та не могли нічого пригадати зі свого минулого. Білосніж потрапив до Ланжи коли йому був рік. Того вечора він як і завжди тинявся вулицями в пошуках їжі, бо його власниця вкотре забула про нього і залишила його голодного на вулиці. Марі не була поганою людиною, ні навпаки вона була дуже чуйною. Але на-жаль вона не була здоровою людиною. Її хвороба була дуже важкою, у свої сорок років вона почала забувати найважливіше: поїсти, помитися, лягти спати, що вже казати про кота. Тому Білосніж і тинявся вулицями в пошуках їжі та ночівлі, але все одно він повертався до своєї Марі кожного ранку та лащився до неї. А вона пригортала його до себе як в останній раз.

Білосніж зробив крок до свого нового знайомого, та застібнув дивний нашийник на шиї.

-Як тебе звуть? -спитав він у котика.

-Мене звуть СтоОкий, – котик здригнувся. Він вперше вимовив не мяу, а якісь інші невідомі йому слова. Ні, він чув від людей ці слова, але не розумів їх. А тепер він сам розмовляє цією мовою не прикладаючи ніяких зусиль.

-СтоОкий, -перепитав Асті, – чому таке дивне ім’я?

-Я і сам не розумію, -відповів він.

Білосніж дістав із кишені ще якусь дивну річ, понатискавши на кнопки він звернувся до СтоОкого:

-Так ти кажеш тебе звуть СтоОкий, і ти мешкаєш по вулиці Лепинського 10?

СтоОкий кивнув.

-Друзі, -звернувся Білосніж до команди-шукачів, – так ми шукали його. Дивиться, – І він простяг дивну штуку до котиків на екрані якої був зображений СтоОкий.

-Так ми шукали його? -здивований Шрам, аж сів.

-Збирайся ти йдеш з нами, -Асті поклав лапу на плечі СтоОкому.

-Куди?

-В місто мрій. В цьому місті кожен котик живе як заманеться, безтурботним життям.

-Але я не хочу.

Асті від здивування присів поруч з Шрамом.

-Як ти не хочеш? -Білосніж опустив вушка, від розчарування.

-Мені тут подобається. Це моя домівка і я не хочу її лишати.

-А як же краще життя?

-Мені воно не потрібно.

-Подивись на себе, -Шрам підвівся на лапи та підійшов до СтоОкого, -який ти кудлатий, напевно ще і голодний. А в нашому місті ти завжди будеш охайний та добре нагодований, – і він провів лапкою по своєму черевцю.

-Я не кудлатий, а трішки скуйовджений, і зовсім не голодний, в мене є господар, який дуже добро дбає про мене. І він розповів їм, як у його країні почалася війна, люди бігли від жахливих штук які з неймовірною швидкістю падали на землю, було багато болю та жаху. Хтось полишав свої будинки, а деякі люди і тварин. Так у всій цій метушні він і залишився один. Йому було дуже страшно, він намагався знайти людей, та всі його спроби були марними. Коли вже не залишилося сил йти далі, він впав на дорозі, згорнувся клубочком. Холод огортав все його маленьке тільце, а оченята вже не могли відкритися. Тут раптом він відчув тепло, потім щось мокре, але приємне та смачне почало потрапляти до його рота. Потрохи він почав приходити до тями. Минуло пару тижнів, поки він остаточно одужав та повністю зміг повернутися до свого котячого життя. Закінчилася війна, і його новий господар забрав СтоОкого до дому. Так він і живе зі своїм рятівником.

-Зрозуміло, -тяжко видихнув Білосніж, -ти з нами не підеш.

-Ні. Але я вам вдячний за ваше запрошення.

Білосніж, ще намагався його переконати, але все було марне, СтоОкий стояв на своєму.

Наша команда-шукачів вже збиралась повертатися до дому, як в небі запалали яскраві вогники, це був салют.

Всі котики видряпалися на дах будинку та спостерігали за яскравими вогниками в небі.

-Як гарно, -Шрам зробив декілько знимків на пам’ять, – я такого ще не бачив.

-Так це перший раз після війни, коли ми можемо спостерігати за салютом, сьогодні свято в країні -День Незалежності.- з гідністю сказав СтоОкий.

На прощання Білосніж подарував своєму рятівнику нашийник, щоб той міг розуміти людей. Так закінчилася мандрівка котив-шукачів, які відшукали для себе набагато більше ніж очікували.