Тіні речей

Ріна завмерла біля промерзлого скла, напряуживши слух, але як вона не старалася, розібрати голоси було неможливо. Пальці задубіли, і вона сховала їх у кишені.

Нарешті вона почула хоч щось.

— Відкрийте кватирку — душно у вас тут. Тепличні чи що…

Ага, це дядько Толя, — здогадалася Ріна. Він був контужений чотири роки тому, і тому погано чув, а розмовляв виключно криком.

Ріна вмить обернулася, помітила свої ж сліди і майнула за ріг. Своїми ж слідами. Ані звуку. Знов прислухалася.

— Ну що, повоювати захотілося?

— Захотілося. І треба, — продзвенів голос Марка, — а ви, мабуть, відмовляти мене прийшли?

— Отже, так, — сказав дядя Толя (не сказав — рявкнув), — слухай сюди. Прописаний ти де?

— Ну, у Луганську.

— Ага.. Ось цього я найбільше й боявся. Ти знаєш, як тут, у Львові, ставляться до луганчан?

— Нормально.

— Нормально?!

— Ну, трішки може упереджено. Але в цілому — нормально.

— “Трішки”! Та ти хоч знаєш, що там зараз відбувається?

— Не знаю, — чесно зізнався Марк.

— Ну от я тобі розповім! А ти послухай мене , — голос дядька Толі пом’якшав, — послухай і зроби правильні висновки.

— Я сама увага, — огризнувся Марк собі під ніс.

— От минулого тижня прийшов запит із Києва, — почав дядько Толя, пропустивши шпильку повз вуха. Або правда не почув, — Мовляв, потрібні люди, щоб забирати двохсотих із фронту. У 24 бригаду Нацгвардії. Вони прямо сюди і надіслали запит — так і так, потрібні бійці з ТРО, необхідні навички — перша медична допомога, виживання в диких умовах. Серед ночі зібрали хлопців із сусідньої військової частини та відправили. Вмирати відправили, як потім виявилось! Хто ж знав, що там засідка і буде бій? Підписали указ на доукомплектування 24-ї бригади. Кинули на Дніпро. Звідти — на третю лінію. Наступного дня — на передову. Знаєш, кого командир їхнього загону вибрав? Луганчани одні були у списку. На вас, луганських, усю вину мажуть.

Повисла дзвінка тиша. Ріна стояла так весь цей час, переступаючи з однієї занімівшої від холоду ноги на другу.

— Ти зі своєю дівчиною приїхав сюди у 2014-му, ви шукали укриття… — сказав дядько Коля. — Ось і сидіть вдома! Ну не охоронятимеш ти ті будівлі — не дадуть тобі! Зрозумій ти, люди для армії — розхідники. І нема там нікому справи до ваших дитячих фантазій про геройство.

Напружена тиша. Ріна уявила, як Марк мовчить, опустивши голову. Боїться все-таки, отже, є шанс, що послухає дядька. Дядько офіцер, Марк його поважає. Обов’язково послухається. Має.

— Дядьку, — сказав Марк, цього разу виразно і голосно, щоб дядько точно його почув, — дякую, що поділився інформацією. Але ти зрозумій…

Марк затнувся, ретельно підбираючи слова.

— Я просто не можу інакше. Що ви в мене вчепилися?! Час визнати, що я вже не дитина. Доведеться вам усім змиритися з моїм рішенням.

— Та як ти не зрозумієш, Марку: немає нічого хорошого в тій війні! Лише бруд і лайно! — дядько виплюнув ці слова, гаркнувши так голосно, що будинок мало не затремтів. Ріна уявила собі, як у кімнаті розпалюється повітря, на вікнах тане лід.

Якийсь час мовчали. А тоді дядько Толя  сказав спокійно, тихо, майже благаючи:

— Я тобі добра бажаю, племіннику. Не йди туди, малий… Пацанів без навичок, на зразок тебе, гасять тільки так. Хочеш допомагати Україні — йди у волонтери. На вокзалі вже всі волонтери розсмокталися. А допомога там ще довго буде потрібна. Сітки он маскувальні плети… Роботи у Львові — валом! В тилу люди теж потрібні.

— Скажіть чесно, дядьку Толю. Вас до мене мама підіслала? Ви ж її словами говорите.

— Ні, — видохнув дядько Толя.

— Ви брешете! — розлютився Марк.

— Та не підсилала вона його, — пролунав інший чоловічий голос, — змирилася вона.

На останніх словах голос батька Марка надломився.

— Та досить вже, — мляво сказав Марк, — що ви мене як дівку бережете? Скільки можна… Дядьку, ви он свій вибір у чотирнадцятому зробили — і ніхто вам не заважав. От і ви від мене відчепіться.

У кімнаті пролунали кроки. “Іде до виходу”, — вчасно зрозуміла Ріна. Тихенько пройшла своїми ж слідами в обхід, добігла до їхнього з Марком будинку — він був на одній ділянці з будинком батьків Марка, квапливо забралася всередину, прикрила за собою двері і стримала сльози. У холодному коридорі всі речі від неї відсувалися, немов у сповільненій зйомці. Ріна зняла куртку, повісила на гачок і пройшла на кухню (одна з половиць відгукнулася скрипом), підкинула дров у піч і почала дивитися на рух полум’я. Зайшов Марк — і відразу пішов у зал. Стряхнувши з себе заціпеніння, дівчина закрила каглянку.

— Ринонько, постав, будь ласка, чайник! — кинув їй Марк.

Дівчина набрала води у старенький емальований чайник, що його Марк притягнув із якоїсь львівської барахолки. Марк щось наспівував в іншій кімнаті, і від його голосу очі запекло від сліз. Більше ніхто так не співає, як він. Витерши сльози рукавом довгого в’язаного светра, дівчина сперлася на одвірок дверей, дістала телефон і почала писати друзям стандартні фрази на кшталт: “Привіт, як справи?” Це був її особистий спосіб упоратися з емоціями. “Шумно у нас. Два дні було тихо, а тепер знову стріляють. А як у вас?” — відповіла одна з подруг.

— Здається, я знаю, що краще їй відповісти, — промуркотів Марк, нечутно підкравшися ззаду і обійнявши Ріну за талію, — збреши, що наші ведмедя бачили. І їй буде веселіше, і тобі не так сумно. А мене — уявляєш — знову відрадити намагалися.

Ріна одним рухом заблокувала телефон, прибрала його в кишеню джинсів і обернулася до Марка обличчям.

— Знову очі червоні. Чого ревіла? Хто образив? — спитав Марк ніби ненароком.

— Ти знаєш, чому я плачу, — відповіла дівчина.

Марк одразу відсторонився і потягнувся на верхню полицю шафи за цигарками.

— Як хочеш, так і називай. Я не вважаю, що можу вчинити інакше.

Ріна не встигла щось відповісти — засвистів чайник і Марк відсторонився, потягнувся, зняв з плити.

— А в мене є дещо для тебе! — сказав Марк несподівано веселим голосом. — Закрий очі!

Ріна послухала.

— А тепер простягни руку! Та-ак… Ось. Вгадай, що це!

В руку дівчині лягло щось важке, гладке, прохолодне. Невеликий циліндр. Крім помаранчевих плям, що вона бачила в себе під повіками, Ріна бачила шкірою, як по руці розповзаються червонувато-коричневі спалахи. Існування, що зароджувалися і були зібрані теплими людськими долонями.

— Брусничне варення, — впевнено сказала дівчина.

— А от і не вгадала! — сказав Марк. В його голосі його було торжество, але водночас і здивування. Ріна розплющила очі і подивилася на те, що тримала в руці. Невелика банка з чимось чорним всередині.

— Я… Помилилася. Побачила не той колір.

— Це чорниця з ожиною. Мама дала. Тобі зелений чи м’ятний? — запитав Марк. Ріна обернулася — хлопець тримав у витягнутих руках дві коробки з чаєм і хитро посміхався.

— М’ятний, — відповіла дівчина, — як завжди. І як я могла не розпізнати ягоди…

Звук води, що ллється і наповнює горнятка, запах м’яти та хліба переповнили кімнату. Дівчина відкрутила з банки кришку. Заплющивши очі, вона побачила, як тіні вилетіли з банки, мов джини, й заходилися танцювати під стелею.

— Гарно, правда? Ніколи не перестану дивуватися, як мама змінює суть рослин. Тіні не бачить — а так легко змінює їх єство, — сказав Марк, брязкаючи чайними ложками. Йому не треба було заплющувати очі і повертати голову, щоб побачити тіні рослин — на відміну від Ріни він відчував їх невимушено, без концентрації: він чув голоси “тіней” рослин. Зовнішні подразники ніколи не заважали йому. Він просто знав, що за сутність знаходиться за спиною, збоку. Міг не дивлячись сказати, яке насіння прилипло до його підошви.

— Ми це вже обговорювали, Марку, — сказала Ріна, — забув? Вона росла в селі, ліс був поряд. Можливо, тамтешній дух їй щось передав.

— А-а, точно обговорювали. Забуваю все. Пам’ять стала короткою. Це, здається, було позавчора? Чи вчора?

У грудях у Рини ніби все стиснулося і затремтіло.

— Сьогодні вранці. Це не з пам’яттю в тебе проблема, це тривога. Через те, що ти збираєшся туди.

— Рінко, ну чого ти починаєш знову! — схвильовано і роздратовано сказав Марк. Він рідко підвищував голос, і Ріна не наважилася нічого відповісти.

— Не будемо про це сьогодні, гаразд? — сказав Марк, м’якше. — Ну так, хвилююсь трохи. Але це не біда, зі мою поки що все гаразд. Давай вирішуватимемо проблеми в міру їх надходження.

Чашки на столі, ложки на блюді, булка-плетінка, нарізана товстими крихкими пластинами. Марк сідає навпроти і наливає варення у піалу.

— І зараз наша проблема — варення з булкою! — підсумовує Марк. — Ми маємо її вирішити, а що далі — дізнаємось потім.

Ріна зітхає. набирає варення, спочатку зовсім трохи, на край ложечки. В роті спалахує іскристо-кислий, трохи солодкий смак, а тоді розтікається язиком, освіжає всі кольори довкола.

— Смачно. Твоя мама мій улюблений кулінар, — коментує Ріна. Тим часом Марк намазує булку вершковим маслом та покриває густим темним варенням.

— Пробач мені, — каже Ріна, відпиваючи чай, — я просто дуже переживаю за тебе. За себе, за ліс теж…

— Я розумію, — відповідає Марк, передаючи їй бутерброд, — я знаю, що ти мені довіряєш і насправді підтримуєш моє рішення. Без тебе б я не впорався… Ось тобі бутер для заспокоєння душі!

Ріна бере бутерброд, починає їсти, і Марк тим часом займається своєю канапкою.

— А мені одна австрійська галерея запропонувала зробити виставку фотографій на тему екології. Хочу зробити виставку про душі лісу.

— Круто, — каже Марк, жуючи свою канапку, — а ти не боїшся, що ліс помститься? Як тоді, у 2014-му…

— Я знала, що ти це спитаєш, — каже Рина, — але я вже все продумала. Це виглядатиме як містицизм та метафора, а це геть інше. Просто ти собі не уявляєш, як я мріяла розповісти світові хоч щось із того, що ми знаємо про ліс! — підсумовує дівчина. — Хоч так, хоч би у вигляді казки з перебільшеннями…

Марк киває, а тоді в його очах з’являється відблиск печалі.

— Так… Я тобі навіть заздрю, — сказав Марк, — згадав, як сумно, що з мистецтвом у мене не зрослося.

— Зате з технікою все склалося, — відповіла Ріна, і відразу усвідомлює, що втішає хлопця.

— Як то кажуть, кожному своє, — каже вона, намагаючись виправити ситуацію, але виходить ще гірше.

— Була б можливість, я змінив би роботу. Інженерія це прибутково, звичайно. Таке… Одне радує: найближчими місяцями я зможу відпочити від роботи. Ото повернуся з війни, тоді буде час подумати.

— Може, якось задієш своє вміння чути тіні.

— Думав про це, звісно. Днями думав. Тільки мені здається, що після війни воно пропаде…

Ріна згадала наказ лісу, що його передали їй тіні через Марка. А він наче вгадав її думки.

— Пам’ятаєш, що нам ліс вперше сказав? “Не губи тіні речей, і бачити не розучишся”. Адже у людей теж є тіні. Хоч ми їх і не бачимо. Але на війні вбивають, тож… — сказав Марк і осікся.

— Може ти ще подумаєш… — Сказала Ріна.

— Ну годі вже! Ти вже як мої батьки. Але ти не вони. Ні, ну як вони так можуть? Наче не розуміють, що це марно. Знають же — документи вже готові, сумка зібрана… Наче не зрозуміло, що пізно.

— Угу, — сказала Ріна, допиваючи чай. Про себе подумала: впертий баран.

— Ну і взагалі… Саме те, що вони за мене намагаються вирішити мою долю, — з їхнього боку — свинство. Не можна так.

Ріна подивилася хлопцю в очі і відвела погляд, підібгавши губи.

— Щось не так? — запитав Марк.

— Все так… Ну Марику, навіщо тобі туди треба? Що буде з лісом? Я сама не впораюся, — пролепетала Ріна, — багато видів загине, поки тебе не буде. Дух зараз ніби спить, але ж ти відчува… Тобто чуєш його смуток!

— Я це все чудово розумію, Рінко! Просто ну, я не можу інакше. Мені це треба, країні треба! Якщо такі, як я, чоловіки, сидітимуть по хатах, то русня нас захопить, от і все… А якщо вони сюди дійдуть? Що тоді буде з лісом? Та й з усіма нами… Що тоді?

Ріна мовчала, знаючи, що Марк має рацію. Вона кохала його. Але про всі ці складні речі так не хотілося думати… Помовчавши, Марк продовжив, уже увійшовши в раж.

— У нас є не лише ліс, розумієш? Ми потрібні не лише рослинам, а й людям — он на львівському вокзалі волонтерів не вистачає. Ти теж зараз потрібна країні. Більше, ніж тим зарубіжним галереям… Тисячі людей тікають до Львова кожного дня!

З кожним словом голос Марка міцнішав, і на останній фразі вже задзвенів. Ріна відчула, як горять її щоки.

— Просто послухай дядька і не йди туди! — випалила Ріна. І тут же замовкла, а потім подумала: може, не помітить? — Просто залишся зі мною. Ти мені потрібен, мені, ось і все, — тихо, майже пошепки сказала дівчина, більше не стримуючи сліз, — країну і без тебе врятують. Мама розповідає, як повз її будинок щодня поранених у шпиталь везуть…

— Я не казав тобі, що там був дядько, — сказав Марк тихо і дуже спокійно.

Марк мовчав і дивився на Ріну. Щоки його почервоніли. Напружена тиша повисла в їх маленькій кухоньці. Ріна не витримала його погляд.

— Ти просто лицемірка! — видавив Марк, розбиваючи серце Ріни і кинувши її в саму безодню самотності. — Робиш вигляд, що ти зі мною заодно, а сама підслуховуєш? Хочеш мене контролювати?

Не виходило підняти очей. Добре, що хоч не здогадався, що то вона дядька Толю підмовила. Було б гірше.

Дівчина встала, і, згорбившись, пішла в кімнату. Причинила за собою двері. Сили покинули її, більш за все їй хотілося провалитися крізь землю і нічого більше не відчувати. Лягла на ліжко, обняла подушку, відвернулася до стіни і дала волю сльозам, які довго, дуже довго не закінчувалися. Безодня сліз. Світ руйнувався в неї на очах. Забагато було безсилля, щоб його можна було витримати. Прийшов сон. І снилося їй, ніби вона спустилася до темної печери. Всередині було все вкрите білим хутром, ніби снігом. Ріна звила з хутра гніздо, лягла спати, знаючи, що це сон. Але тут помітила поруч із собою відрубану ведмежу голову. І ось він — останній страшний момент: ведмідь розплющує палаючі зелені очі.

Тяжко дихаючи, Ріна прокинулася, відкинула ковдру і як ошпарена схопилася з ліжка. Її зустріли: старий радянський сервант з речами та книгами, старенький килим, поїдений мишами, дерев’яні вікна з вицвілою, потрісканою фарбою (за ними — похмурі дерева, що коливаються від вітру), ловець снів, який не впіймав жодного кошмару за вісім років. Ріна з роздратуванням зірвала ловець (нитка лопнула, з пір’я посипався пил). Дівчина жбурнула виріб об стіну, але той долетів аж до тумбочки, і двері тумбочки не втрималися на магнітах, металево клацнули і почали відчинятися. Двері скрипіли та розкивалися, поки дівчина не побачила, що було всередині.

***

А були там стоси фотографій. Тут було все, що дівчина фотографувала, коли ще проходила курси фотографії і була далека від світу мистецтва. Ціла купа спогадів.

Майже одночасно розлилася в грудях, перетекла в руки і ноги єдиним дієсловом: “Дій!” — спустошлива тривога після сварки з Марком. Ріні треба було чимось зайнятися, щоб хоч якось відволіктися, і вона почала витягувати конверти зі знімками, переглядати і сортувати. Ось це — знімки натюрмортів — у сміття. Ось у цьому конверті двісті роздрукованих фотографій Марка, з них гідних — сім. Решту можна викинути. А ось її перша весільна фотосесія: заробила тоді триста гривень, але раділа так, ніби отримала цілий мільйон.

А це що таке? Звичайний поштовий конверт, не для фотографій. Усередині —- п’ять фотокарток у поганій якості, зняті на її останній кнопковий телефон.

На першому фото — посеред сонячної галявини Марк, а довкола нього звивисті рої, спіралі з дрібних крапок та смужок. На напіврозмитому фото майже не розпізнати, що це.

— Рінко, вони говорять зі мною.

— Хто? Насіння?

— Так, насінини: я чую їхні голоси! — вигукнув Марк, намагаючись перекричати вітер. — Ти чуєш це? Ти чуєш, що вони щойно сказали?

Ріна встигла вихопити телефон і зробити одну-єдину фотографію, і відразу після цього насіння, ніби за помахом чарівної палички, опустилося в розкритий поряд з нею АТБ-шний пакет.

— Це було так красиво! — видихнула Ріна.

— Що? — спитав приголомшений Марк, виблискуючи очима з-під скуйовдженого від вітру волосся. — Ти це чула? Чула?

— Нічого, окрім вітру, я не чула, — задумливо відповіла Ріна, — але я дещо… Відчула. Бажання, прохання допомоги. Прохання надати йому право на життя.

— Йому?

— Лісові. Або духу лісу. Не знаю. Це — він. Свідомість, що складається з мільярдів живих істот. А ти хіба цього не відчував?

— А я чув пісню. То була пісня, яку співали тоненькі голоси. І так… Вони благали дбати про них, знайти для них найкращий ґрунт і захистити їх від бур’янів.

Марк сів поруч із пакетом, у якому було повно насіння.

— Мабуть, вони… Або він. Воно дало нам інформацію по частинам. Але чому?

— Він вручив нам дітей… І своє життя.

На звороті фотографії — дата: 24.07.2014.

***

Друге фото було зроблене через місяць. Вид зверху: розкритий пакет з насінням, стопка книг з садівництва, ноутбук, на якому відкрито кілька десятків вкладок про життя різних рослин, листочки з назвами рослин і насіння на них, поряд зі столом. Марику довелося забратися чи не на карниз, щоб узяти такий ракурс, який обрала Ріна.

Їй пощастило знайти Мар’яну Дашко на форумі екологів Закарпаття.

Мар’яна була професійним екологом та щедрою людиною. Повірила їм ще до того, як побачила докази, що вони мають лісовий зір, повірила, як дитина, із захопленням, з повагою до істоти, яку вони відкрили, хоч і була невзмозі впевнитися в її існуванні. Істинна вчена. Швидко приїхала, вислухала їхню історію та передала їм свої знання абсолютно безкоштовно. А вони встигли лише дати їй притулок на кілька днів, щоб вона їм допомагала.

На звороті фотографії — дата: 24.08.2014.

***

Третє фото: могила, пишно вкрита живими та штучними квітами. На дерев’яному хресті табличка з написом: Дашко Мар’яна Анатоліївна. 11.04.1983-30.08.2014

Коли Ріна та Марк привели вчену до лісу та продемонстрували їй свій новий зір, піднявся сильний вітер. Почалася гроза, і трійця побігла геть із лісу. Мар’яна беззастережно вірила Ріні та Марку, і щиро хотіла допомогти тій істоті, так само, як і вони. Наступного дня вони повернулися, почали розсаджувати насіння, переймаючи у Мар’яни навички догляду за різними рослинами. Але незабаром вітер піднявся знову, навіть не вітер — справжній шторм. Той день завершився трагедією. Закутавшись у дощовики, вони спускалися з пагорба, підскакуючись на слизькій, розмитій дощем стежці і чортихаючись. Дерева загрозливо розгойдувалися і рипіли. Вони почули гуркіт — і встигли побачити останній погляд Мар’яни перед тим, як одна з найпотужніших гілок бука розмозжила їй голову. З того часу Ріна та Марк більше не намагалися залучити до свого заняття сторонніх людей. Ліс показав їм, чого від них хоче, і чого він робити з собою не дозволить. Ліс хоче: щоб Ріна та Марк допомогли вижити деяким рослинам. Ліс не дозволить їм посвячувати у свою таємницю інших людей.

На звороті фото — дата: 1.09.2014.

***

Четверте фото було зроблено за рік. На зворотному боці не було підпису, але Ріна пам’ятала, коли вона його зробила: 24 липня 2015 року. Бук, найбільший із усіх, що можна собі уявити, і Ріна з Марком — крихітні карлики поряд із велетнем.

— Він привів нас сюди, щоб показати його… — сказала Ріна. — Але навіщо? Ти що-небудь чуєш?

— Нічого, — відповів Марк.

Вона почала обходити дерево посолонь — за годинниковою стрілкою, ведучи рукою по ребристій корі, наступаючи на дерев’яні коріння. Марко стояв на місці. Коли Ріна закінчила коло, і хотіла було відкрити рота, щоб повідомити про побачене, Марк сказав:

— Дерево вмирає через ворога, підданого іншого духу. Він прибув сюди здалеку. Ми маємо допомогти, маємо звільнити дерево. Цей бук — найстаріший у цьому лісі. Через підземну мережу він годує багато інших дерев.

— Мабуть, вони говорять про міцелію? Молекули вуглецю? — Запитала Ріна. Їй також було що сказати.

— Думаю, так… Він ще каже. Ворожнеча з прибульцями з іншого лісу триває роками… Ні, з інших лісів. Вони говорять про інші ліси. Вони всі бояться тих, хто захопив їхню матір.

— Тобто землю? А що це за ворог? Чи не така дивна ліана, яких я в житті не бачила?

— Так. Це паразит. Ось його дітки, — Марк обернувся і підняв із землі круглясту зелену коробочку. Те, як він чув присутність рослин, не бачачи їх, лякало Ріну. У такі моменти він був схожий на чаклуна з якоїсь страшної казки.

— Думаю, ми маємо зібрати всіх його діток із торішніх посівів та знайти спосіб знищити ліану. Тоді бук буде врятовано.

— Та це ж деревогубець! — вигукнув Марк, з-за дерева.— Читав я про такі нещодавно. Загалом це декоративні рослини, але їх не рекомендують садити поряд з деревами.

Півдня пішло на те, щоб зірвати з дерева ліану, що впилася гострими гачками в кору і глибше. Недалеко Ріна та Марк знайшли ще чотирнадцять дорослих деревогубців та сімдесят чотири маленьких.

— Та ми тут із тобою геноцидом займаємось! — засміялася Ріна.

— Не те слово.

— Слухай, Марку, а може, ми не правильно робимо, втручаючись у природні процеси? — Запитала Ріна, випрямляючись із черговим паростком деревогубця в одній руці та кошиком в іншій.

— Я теж думав про це, — сказав Марк, — але ти розумієш, що тут така ситуація. Ми зіткнулися з чимось неординарним. Вкрай дивне природне явище. Сама природа попросила нас про допомогу. І нам надали силу. Ми чуємо, бачимо та відчуваємо тіні рослин. Їх можна назвати душами. Ми покликані допомогти. Покликані якимось, так би вимовити, божеством.

— Я не вірю в містику, Марку, — сумно сказала Ріна, — я довіряю тільки тому, що бачу і науково обґрунтованим фактам.

— Навіть незважаючи на те, що ти відчуваєш тіні рослин? Навіть попри трагічну смерть Мар’яни? — спитав Марк, поправляючи кепку.

— Я бачу, що є, це підтверджується. А щодо смерті Мар’яни… Що, як ми даремно вирішили, що в цьому був якийсь його намір? Може, це була фатальна випадковість?

— Ага, звичайно. Ні натяку на дощі не було. Прогноз погоди, звичайно, у горах штука ненадійна, але все одно. Ну не випадковість же! І потім, якщо ти вважаєш, що це була випадковість, чому ж більше не намагалася залучити до цих явищ вчених?

Ріна мовчала. На це відповісти їй не було чого. Тоді вона ясно бачила чорні струни, що натяглися від землі до тіла Мар’яни. Сам ліс відправив вчену до лап смерті.

— Ну гаразд, давай подумаємо логічно. Пам’ятаєш, Мар’яна розповіла нам історію борщівника Сосновського? Він ріс у Карпатах не завжди, його сюди завезли, і він витіснив низку ендогенних видів. Він з’явився тут із вини людей. І люди не змогли обмежити його поширення. Тепер те саме, схоже, повторюється з цим деревогубцем.

Ріна нічого не відповіла, тільки з досадою витерла об поділ сукні руки, вимазані в зеленій крові рослин. Дівчина була розгублена весь цей рік, доглядаючи паростки і бульби рослин, які не справлялися, допомагаючи всім, кого вони з Марком врятували восени. Ніяк не могла звикнути до того, що відбувається. Вона мала багато запитань, і ніхто, жодна душа у світі не могла відповісти на її запитання: чому вона відчуває їх як колективну свідомість — духа лісу, а Марк чує їхні голоси? Чому його здібності сильніші? Чи, все ж, не сильніші? Чому ліс обрав саме їх? Яка у них глобальна місія? Вони задавали їх деревам, траві, мохам, папороті і навіть грибам, свідомість яких ледь помітно сяяла в темряві. Ніхто не міг відповісти. Або не хотів.

Кожні кілька днів, а іноді й щодня Ріна відчувала тіні рослин, а Марк чув їх поклик — і вони виходили до лісу з набором інструментів, щоб виконувати незліченні доручення духу лісу. Тіней лісу. Душ. Вони не знали, як їх назвати, тому кожен мав свою термінологію.

***

Останнє фото схоже на одну з її фотографій для її цвиставки. Зріз на пні, що залишився від дерева, а з нього в прозоре блакитне небо спрямовуються сині та фіолетові спалахи: розпач лісу та його смуток. Іноді її бажання розплющити очі і побачити через об’єктив те, що вона бачила із заплющеними очима, з незрозумілих причин збувалося, і на фотографії змальовувалися тіні рослин. У такі моменти Ріна відчувала свою силу, свою внутрішню волю, здатну змінювати світ. І тоді все, і її розгубленість усередині стихії життя, і туга за домом на Донбасі, і самотність — все відступало на задній план. Лишалися тільки вона та ліс. У шумі буків Ріна відчувала пристрасть до життя, тугу за напівзабутим минулим, де дерева були так само вільні, як птахи, і життя ще тільки чекало на них. Таких фотографій вона зробила лише кілька. Більшість з тих, що вона готувала для виставки, були результатом роботи на програмі фотошоп. Але історії, які стоять за стражданнями цих рослин, були правдиві.

Підпис на звороті фото був: 17.10.2017.

***

Він тихенько постукав у її кімнату вночі, у світлі місяця його волосся було майже сивим.

— На горище лазив, — прокоментував Марк, побачивши її погляд. Обтрусив пил.

— Ринку, я завинив перед тобою. Пробач мені. Бачу, тебе дуже ранить моє рішення. Але я не можу, не можу інакше. Просто відчуваю, що я маю вчинити по совісті. Не можу інакше. Там люди вмирають, діти, жінки. Згадай, як ти собак, що б’ються, кинулася рознімати. Ось і я не можу стояти осторонь.

— Тільки собака тоді мене за ногу вкусив… — сказала Ріна і, помовчавши, додала:

— А якщо ти не повернешся, — спитала Ріна, — що тоді?

— Тяжко, звичайно, тобі буде перший час. Але ти сильна. Ми, люди, живучи… Слухай, Рін, вибач, що я назвав тебе лицеміркою, вибач, що тобі нагрубіянив. Я психанув. Давай просто не будемо про погане, добре?

— Так-так, давай вирішувати проблеми в міру їх надходження… — передражняла Ріна слова Марка. Насправді ця фраза її втішала.

— Я ось дещо знайшов у своїй схованці.

Дівчина підвелася на ліктях.

— Там на тумбочці кухоль із водою стоїть. Передай, будь ласка. І що саме ти там знайшов?

Марк дав їй кухоль і ввімкнув нічник, і у темряві кімнати виступили предмети. Губи торкнулися холодної емалі, і Ріна почала жадібно пити воду.

— Та коробочку ось знайшов… — сказав Марк. Ріна звісилася з ліжка і поставила кухоль на підлогу. Розігнувшись, вона побачила, як Марк відкриває маленьку коробочку. — Ріно. Кохана моя. Ми стільки пережили разом. Це мій подарунок. Сімейна реліквія. Мені його прабабка віддала, сказала подарувати своїй дружині.

Золота каблучка з невеликим червоним рубіном відбивала світло нічника.

— Але ми не одружені, — сказала Ріна. Марк насупився.

— Ти не хочеш його прийняти? — спитав він.

— Ні, що ти! Я не відмовляюся. – сказала Ріна і швидко одягла колечко на палець. — По-моєму мені личить! То коли, кажеш, ми одружимося?

Їхні погляди зустрілися, руки сплелися, вони скинули одяг, і ніч розповіла їм ще кілька таємниць часу.

Коли Марк заснув, Ріна тихенько одягнулася і вийшла з кімнати, одягла пуховик і шапку, тихенько, як кішка, вислизнула у прочинені двері. За роки життя в селі вона навчилася пройти так, щоб не розбудити жодного сусідського собаку. Дійшовши до лісу, Ріна побігла, наскільки можна бігти, в’язнучи по коліно в снігу, перейшла на крок на підйомі, а дійшовши до місця сили, віддихалася, хапаючи ротом морозне повітря, і, заплющивши очі, прислухалася. Спочатку з темряви проступили сизі жили, великі та дрібні, з усіх боків, зверху та знизу, а потім вона помітила всередині жил рух соків. Дерева спали, і трави спали, і насіння терпляче чекало на весну. Але вони всі помітили Ріну і сонно заворушилися в напівдрімоті, видаючи ледь чутну вібрацію. Незрима рука духу лісу торкнулася її щоки, пробігла волоссям. Він переживав радість і тривогу, бо взимку Ріна та Марк майже не навідувалися до них у гості.

— Він їде на війну, — сказала Ріна, — їде до Львова, але дядько Толік вважає, що його відвезуть на фронт. Дядько Толік із 2014-го в армії, він знає, про що говорить. Марк може повернутися.

Ріна розплющила очі. Навколо нічого не змінилося. Вітру не було. З дерев іноді беззвучно сипався сріблястий сніг. Внизу, вдалині, мерехтіли кілька вогнів у будинках, де не спали.

— Ти чуєш мене? Ти чуєш мій смуток?

Вона відчула його смуток. Сині прямі хвилі огорнули її з голови до ніг. Дух лісу відгукнувся, увійшовши в резонанс із болем. Можливо, сплячі дерева зараз побачили страшний сон.

— Прошу тебе. Перший і останній раз про щось прошу. Ми вісім років допомагали тобі. Захищали твоїх дітей та примножували твої життя. Тепер маю прохання. Збережи його. Ти можеш це зробити?

Сині хвилі духу лісу повинні були порозовіти — це означало б, що дух лісу взяв на себе відповідальність, що він оберігатиме Марка. Але немає. Сині хвилі звивалися, ставали хвилястими, як волосся покійної Мар’яни, потемніло ще сильніше. Ні. Він не може. Його сили обмежені. Ріна стояла по коліна в снігу — наче на краю прірви. Страх мучив її. У синіх хвилях з’явилися відтінки рожево-лілового: ліс стежитиме за Марком. Там, де він безсилий, він все ще може бачити свого охоронця. Він попередить Ріну, якщо з Марком щось станеться. Ріну це мало втішало, але вона прийняла ситуацію як є. Побрела додому, роздяглася і лягла спати.

А вранці Марк зібрав речі й поїхав до Львові. З цього дня Ріна була єдиною хранителькою лісу. Вона не ходила в ліс і взагалі нічого не робила надміру. Жила одним днем, займаючи себе хатньою роботою та розбором архіву фотографій. Через два місяці Марк приїхав — лише на один весняний день. Ще через місяць їй наснився дух лісу: в образі безбарвної, сірої лисиці він літав від одного мертвого, спаленого дерева до іншого. А коли побачив Ріну, поміняв колір, став чорною лисицею і помчав на неї з нестерпним ревом. Дух мав людське обличчя, що складалося з десятків інших осіб. Воно б торкнулося її обличчя, але тут Ріна з криком прокинулася.

Від Марка пішли тривожні звістки: його та ще двох луганчан почали перекидати на схід, з одного відділення до іншого, а через три дні їх відправили на нуль разом із однією з бригад нацгвардії. За кілька днів Марк перестав писати. Час болісно минав. Дожити від ранку до вечора — вже заслуга. Ріна побачила ім’я Марка у списку військовополонених.

І почалося. 1648, заява до поліції, ДНК Марка до поліції, заява до військової прокуратури, зайти у військкомат, надіслати листа до СБУ, зателефонувати до правозахисної організації. Нічого не проґавити, все — за алгоритмом.

У тому клятому травні її розривало на частини  Все вийде — Марк повернеться — ні, нічого не вийде. Він лежить у братській могилі, а його обличчя поїдають хробаки. Навколо все цвіло, а в душі у неї загнивало кохання. І одного дня Ріна усвідомила, що вона здалася. Після цілого місяця напруженої роботи їй полегшало, і вона почала жити з чистого аркуша.

***

Вийшовши з авто і подякувавши водію, що підвіз її останні сто кілометрів до Львова, Ріна пірнула в гущу натовпу. Трамвай довіз її до центру, де в самому серці міста її чекали юрби відпочиваючого народу. На площі біля будівлі Опери можна знайти що завгодно: кав’ярні, казино, борделі, магазини магічного приладдя, кальянні, а також моделей, акторів, альфонсів, сім’ї як з картинки, ромських дітей, які просять милостиню, вибивайл на чилі, японців, американців, жінок із собачками, секс-туристів, продавців всього у світі — і звичайно ж, музикантів, які грають за донат. Але серед усього цього їй треба було знайти когось одного, з ким вдасться добре провести вечір. План був простим: бар, Тіндер, знайомства. Що завгодно, аби не залишатися наодинці в тому порожньому будинку. Ріні, що звикла до сільської тиші, центр міста завжди здавався хижаком, готовим з’їсти мозок за копійку грошей чи бодай уваги. Знайшовши перше ліпше кафе, вона поставила на землю свій похідний рюкзак, влаштувалася поряд з чашкою чаю.

…На ранок вона прокинулася від легкого дотику до плеча.

— Рін… Ріно, — прошепотів Марк, — мені час на роботу. Не залежуйся тут, у парку. Зустрінемось ще якось.

В парку?

І він пішов. Ах, у парку… Ріна застогнала. Одне за одним підвантажилися спогади: швидке знайомство, швидкий секс, балаканина до трьох ночі з пляшкою коньяку.

Ні, все ж таки ніч була нічогенька. Але щось у ній було негаразд. Страшенно хотілося пити. “Ось Марк повернеться, і ми разом виростимо дитину”, — подумала дівчина, натягуючи спальник по самі вуха, провалюючись у тривожний сон. Їй снився рух у темряві, бруньки, що лопаються, листя, що випростуються. Колихалася зелена колиска.

Ріну розбудив дотик чогось холодного до щоки.

— Лоскотно. Забери це, — сказала вона Марку. Але ні. Це було листя. Розплющивши очі, вона побачила над собою величезний борщівник, що дбайливо загородив її від сонця. І він був не один.

— Що-о-о?

Сівши, відпхнула ногами спальник, і той із шелестом злетів з лави в густу траву. Парк за ніч поріс травою, борщівниками, амброзією. Навіть витончена плитка, якою дівчина залюбувалася вчора ввечері, була розсунута, піднята, вивернута кульбабами та лободою.

Прокладаючи собі шлях серед чагарників борщівника, Ріна нарешті вибралася до відносно світлого місця — це був підйом на гору Лева. Збігши стежкою, дівчина подивилася з гори на Львів і не одразу впізнала місто, захоплене тепер нахабною зеленню, що проростала звідусюди. Дороги спінилися зеленим, дахи будинків частково поринули у траву, що росла просто на них. Спустившись, Ріна побачила компанію комунальних працівників, які викошували траву, що розбила бруківку.

— Ну й справи, — сказала дівчина вголос. Як за одну ніч все могло так змінитися?

— Містика, не те слово, — сказав хтось через її спину. То був чоловік, що вигулював собаку.

— Та йдіть до дідька! Вже три коси за ранок зламав через цю вашу містику! — гаркнув на них працівник ЖЕКу з лопатою. — Допомогли б краще!

Ходити по Львову було майже неможливо. Несчасливі борщевик та амброзія росли з усіх щілин, а де щілин не було — пробуравлювали нові. Де-не-де рух автомобілів зупинився, з утворених заторів виходили водії та направлялися по своїх справах звичайним способом: пішки. Молодь фотографувалась та знімала відео для блогів.

— Це мавка прийшла до нас, мавка ліс до нас привела! — кричала маленька дівчинка, бігаючи навколо дерева, що було густо обвите плющем.

Повсюди діяли пилами, граблями, косами працівники ЖЕКу. Де-не-де Рина бачила прохожих, які приєднувалися до цього скаженого суботника. Усе це глобальне лихо було схоже на свято. Тільки Рина вже все зрозуміла і більше її ніщо не дивувало. Вона свідомо не виймала з рюкзака телефон, який розривався від дзвінків, бо знала, що обговорювати не має чого. Вона йшла до вокзалу.

Вона не очікувала цього, але жоден рейс не був скасований. Спочатку вона хотіла їхати додому, до села.

— Автобус на Перемишль, безкоштовно! Автобус на Перемишль, безкоштовно! — почула Рина чоловічий голос. “Ох вже ці мені раптові чоловічі голоси!” — Подумала дівчина з сумною посмішкою.

Поза межами міста нічого не змінилося. Залізши в електричку та знайшовши вільну лавочку, дівчина дала відпочинок ногам, поклавши їх на свій невеликий рюкзак, що стояв на лавочці напроти її.

Їхала і дивилася на ліс, на села, на поля. Згодом дістала телефон і взялася за лист до свого коханого.

“Тебе вже немає, — писала вона в їх з Марком чаті, — дух лісу сказав мені про це, як і обіцяв. Я більше не бачу духа лісу. Мій лісовий зір зник. Останнє, що я бачила — його звістка про твою смерть. Сьогодні прокинулася в місті, на яке напали рослини, що спустилися з гір. Він сказав це дуже дохідливо. Борщівник, плющ, амброзія — все найзліше прийшло висловити людям свою ненависть. Мені. Місту. Може, навіть Росії… Це помста. За тебе в першу чергу. За те, що допустили нашестя борщівника та інших загарбників. Мені — за мене, напевно. Бо я вже давно змирилася. Я кинула ліс.

Я почуваюся загубленою, як тіні речей, про які говорив ліс. Як річ.

Мені подзвонив твій дядько, сказав, що дзвонили з військомату — я відповіла, що знаю. Вони сказали, що візьмуть твій похорон на себе — сподіваюсь, ти пробачиш мені. Як же дивно це звучить: “твій похорон”! А я — я вже на півдорозі до аеропорту у Перемишлі.

Ти знаєш, дядько Толік не такий простий, як мені здавалося. Він здогадався про наші відносини з духом лісу. Ти це знав? Якби хтось із нас йому розповів, то він би загинув, як Мар’яна. Але, мабуть, якщо знав, то так треба лісу. Можливо, це і є відповідь на питання про те, як дух лісу житиме без тебе. І без мене… Спитав, що відбувається у Львові. Я передала йому слова лісового духу. Що рослини виростатимуть так щоранку, і що перестануть це робити, лише якщо люди припинять їх знищувати. Засохнуть наприкінці літа самі. Мені шкода львів’ян… Не знаю, як вони з цим впораються.

Хоча ні. “Шкодувати” — не мій глагол. Мені набридло шкодувати. Я не шкодую ні про що. Так, буде скорбота, і буде сум — але поки що я почуваюся рибою, що випливла в нове водоймище річкою, вздовж якої вона пливла довгі роки. Хоч зараз це нове й здається сушею. Я не намагатимуся тебе забути, не намагатимуся забути ці вісім років. Ти назавжди залишишся зі мною. Хоча їдучи, я прощаюся з цими краями назавжди. Навіки твоя, але вже інакше».

Ріна дописала листа, натиснула на зображення паперового літачка, закрила чат, а потім в одному з каналів побачила пост із назвою: “Екологи Донеччини розшукують волонтерів! Терміново!”. І тоді вона вкотре опинилася на роздоріжжі.