Соняшники

  Власко виповнилося вісім, і за цей час їх поселення вже тричі атакували потвори з півночі. Як казали дорослі – з-за боліт. Та жодного разу почварам не вдалося пройти їхньою містиною, що не винятково називається Межою. Праворуч урвище – не обійти, не облетіти. Зліва, підковою вигнутий закрут річки, синьої, як небо. А між кручами та прірвою золоте як сонце соняшникове поле. Широке, дивовижне.
  Навіть взимку, соняшник залишається жовтим, ніколи не чорніє. Як тільки одні наливалися зрілим насінням, інші вже розквітали. Батьки кажуть, що саме завдяки полю ані звір, ані ворог, не здатні перетнути Межу. Всі гинули, ставши поживою земляного духа, який жорстоко мстився кожному, хто наважувався порушити його спокій.
  Барько називав його «польовиком», володарем полів. І для нього рослини, як для людини уста – через них випива сили земної істоти. І коли таких сил вбира забагато, почина просинатися. Батько каже, цього не можна допускати, тому й потрібен ритуальний ніж. Їм польовика пробуджуть, їм і заколисують.
  І було те, що Власко знав напевно – дух не чіпатиме нікого з їхнього селища. На те є ритуал. Завдяки обряду, земляний дух розпізнає, хто ворог, а хто побічник. Тому, ходячи серед вічно квітучих квітів, хлопчик не боявся гніву духа вибавлення. Власко було моторошно з іншого приводу, бо якось бачив, як виглядають «ті що йдуть з-за боліт», що можуть наробити, і, не дай боже, тут оселитися. Нічого не зведуть, нічого доброго по собі не залишать. Бо з людського в них лише зовнішність. А ще мати каже, що душі в них такі ж покручені, як і чудовиська, за допомогою яких творять напади.
  Ось знову прийдуть незвані-небажані. Були ознаки – птахи, вітер, віщий сон батька. Він ніколи не помиляється. Розповідає якось дивно, але зрозуміло про що йдеться. Саме в такий час і з’являється ритуальний ніж. Як здавалося Власку, більше схожий на меч з міфів. Лезо з темного заліза, довжиною у дві дорослі долоні, гостро заточене з обох сторін. На ньому оздобою виблискували поліровані руни, значення яких Власко ще не знав. А ще ніж трохи вигнутий. Напевно, саме за це батько називав його «ікло».
  За останньою хатою, ближче до урвища, на відкритій сонцю галявині був цвинтар. Так його називали дорослі. Для Власка та інших дітей це звичайнісінька галявина. Абсолютно рівна та гладка поверхня, вкрита густою травою і квітами. Але саме тут дорослі просили не шуміти та гратися в іншому місці.
  Сюди, під дерева приносили померлого і через деякий час тіло зникало. Власко, якось, пішов на хитрість, швиденько повернувся на місце похорону і бачив, як дерн біля покійного розійшовся, немов ножем зрізана тканина, в проріху якої вповзло тіло. Біляві корінці, як пазурки, чіпляли та заштовхували його в свої надра.
  Та цього разу ховатися не довелося. Батько взяв Власко з собою, міцно тримав за руку і казав:
  – Запам’ятовуй все, що скажу і зроблю. Старші брати вже знають. Настала твоя черга.
  Вони не пішли під дерева, зупинилися по центру галявини та опустилися навколішки. Батько простягнув сину яблуко і запашного коржа. Звелів покласти на траву, і торкнутися долонею землі.
  Власко повторював за батьком прості, зрозумілі слова, і не міг повірити, що звернення до божества може бути таким простим. Та головним ключем була відвертість та щирість.
  Жертовні підношення зникли. Підземний дух почув.
  Переборюючи бажання відповзти, Власко залишався на місці, перелякано тримаючи руки біля грудей і ошелешено спостерігаючи, як з-під дерну визирнув ритуальний ніж.
  Так вони й повернулися додому вже у трьох – батько, Власко та «ікло». Саме з ним, у ці тривожні години, батько зайшов до поля соняшників, із словами:
  – Залишилася ще одна пожертва.
  Він повернувся через хвилину. Його передпліччя було туго стягнуто тканиною.
  Показавши сину ніж, із червоною смужкою на лезі, попередив.
  – Щоб не сталося, збережи його.
  Батько виніс з сараю спис, перевірив кріплення наконечника.
  Старші брати закінчили гострити сокири.
  Тепер і Власко мав справу, відчуваючи себе чоловіком.
  Соняшники, що завжди «спостерігають» за сонцем, повернули «голови» на північ, немов тисячі насіння-оченят не мигаючи, дивилися на ліс.
  Соняшниками пройшовся шелест, наче схилені «голови» перешіптувалися. І хоча вітру не було, налиті важким насінням голови захиталися. 

  Другий день майже ніхто не спав. Від малого до великого стояли у дозорах, бо соняшники затримали й знищили першу навалу – Власко навіть бігав потаєм дивитися на покручені тіла потвор, тому легко було не спати: як тільки Власко заплющував очі знову бачив понівечені тіла чудовиськ, які здавалося от-от знову оживуть. Так розповідав про них батько. А ще казав, що страшніше зовнішності те, що вони говорять. Тому хоч затикай вуха, хоч намагайся перекричати, але не дозволяй їх словам проникати в голову. Бо буде кисіль із мізок, як у них.
  Почалося під вечір. Всі висипали у двори.
  Власко вже стояв біля хати. На поясі, у нашвидкоруч сплетених піхвах, висіло «ікло». Хлопець виставив перед собою рогатину, захища себе та батьківський ніж. Кінець міцної гілки встромив у землю і вже через деревину відчував, як вібрує земля. Ледь помітно, немов хтось перетягував на глибині, під ногами, кований ланцюг.
  Батько узяв спис. Повернувся обличчям до лісу, як вже стояли соняшники, немов мовчазна, грізна армія. Ніхто не бачить її зброї, та саме в цьому і полягає пастка.
  На лінію, між хатою та полем вийшла мати, міцно тримаючи серп. Поруч стояли брати, грізно стискаючи сокири. Старша сестра, як і батько, поклала на плече короткий спис.
  Власко озирнувся на пролісок з молодими деревами. Далі був степ. Відступати нікуди, та Власко й не збирався: тільки переконався, що ніхто не спромігся заповзти їм у спину, і стиснув руків’я рогатини так, що аж шкіра рипнула.

  Нечисть пробивалася крізь соняшники. У червоних променях західного сонця зависли хмари пилку. На межевців не впливав а одурманені чудовиська ходили колами, накидувалися один на одного, стрибали, ревіли, благали на дивній мові.
  А потім тиша. Оманливо коротка. Підозріла. Страшна.
  І цього разу селяни побачили на власні очі, як нечисть намагалася обійти пастку. Летючі змії, про яких розповідали казки, важко нависали над полем. П’ять чудовиськ розміром не менше за батьківську хату, з товстими жердинами ший з приплюснутими гостровухими головами.
  Вони йшли низько над полем, намагаючись частими помахами коротких крил видерти соняшники з корінням, та лише здійняли пилок, що й без того накрив все поле.
  Змій, що був подалі, крутнувся прямо у повітрі, заляпав крилами по морді, мов хотів звільнити очі та ніздрі, й покотився у соняшники. Звір катався по землі, ламаючи ще живих приспішників, і дерся в іншому від Межевої напрямку.
  Ще двоє зчепилися в повітрі, забувши мету нападу і видираючи очі один одному.
  Та виявився звір, якому вдалося продертися крізь соняшникову пастку. Він гучно приземлився на подвір’ї  Власко, де на нього вже чекали.
  Змій був засліплений. Бив крилами по землі, вертів головою і верещав. Тому,   коли брати й мати обрушили на нього удари заліза, це виглядало як милосердя, позбавлення від болю і жаху.
  І як би Власко не був наляканим, він вперто стояв з рогатиною, захищаючи себе та довірений батьком ніж.
  По криках і ревінню від сусідніх осель було зрозуміло – там також відловлювали та забивали нечисть. Вона ж, намагаючись вирватися з смертельної пастки гупала, хрустіла та волала. Страшні звуки лунали звідусіль, зливаючись у єдиний гомін відчаю і болю.
  – Підземний бог просинається, – відказав один з братів.

  Батько вийшов з поля, вкритий слизом та брудом, втомлений, але щасливий. Поруч йшла донька. Обличчя суворе, але очі сяють. На плечі короткий спис, чорний від слизу і ворожої крові. Такого ж кольору руки до ліктів.
  Батько випустив зброю в траву, став на коліна поруч з сином, приклав долоню до землі. Власко зробив те ж саме і теж заплющив очі. Йому здалося, трава огорнула пальці, немов стягнула сіткою, та упізнавши, лагідно торкнулась шкіри, дозволяючи пальцям увійти в прохолоду землі.
  Хлопець одразу відчув ледь вловимий поштовх, схожий на дуже кволе серцебиття.
  Власко с жахом подивився на батька. Той всміхнувся, втомлено та мудро і звернувся до жінки з донькою:
  – Дівчата, сьогодні можете спати спокійно. А ми з хлопцями початуємо. Тільки дайте мені кілька годин відпочити, потім я вас заміню.
  Цієї ночі дійсно було нашорошено спокійно. Батько сидів притулившись спиною до сараю. Поруч лежала зброя. А на колінах, поклавши голову в гарячу батьківську долоню, міцно спав Власко, стискаючі піхви з чорним, як ніч ножем.
  Хлопчина знав, до ранку на полі не залишиться жодних тіл, тому нічого не наснилося. А тільки сонце мазнуло позолотою хмаринки, Власко вже був на ногах, і разом з братами й мамою зайшов на поле. Разом вони зрізали поламані стеблини соняшників і обережно винесли. Залишилося тільки розсадити нові рослини, що з часом знову будуть повертатися за сонцем.
  – Синку! – покликав бітько, і Власко підбіг до нього, – Запам’ятай, що потрібно казати, коли пробуджуєш духа землі: «Хто зі смертю прийде, той з росою проросте». Повтори.
  Власко промовив двічі, для батька і для себе.
  – А зараз, коли небезпека минула, потрібно знов його приспати. Бо наробить лиха, як остаточно прокинеться.
  Стах присів, торкнувся долонею землі. Власко повторив за батьком і ледь втримався, щоб не висмикнути з трави руку.
  Серцебиття! Великого підземного серця. Та якщо прислухатись до відчуттів, здається, пульсує кожна рослина.
  Власко передав батьку йому ножа. Той встромив кінчик леза у дерн, натиснув долонею, повільно вганяючи руни в землю по руків’я.
  Ритмічні поштовхи припинилися.
  І тільки з поля доносився шелест, немов шепіт.

                                                                                                     *  *  * 

  Біло-сірий від пилюки пікап та машина супроводу швидко долали кілометри майже зруйнованих боями доріг.
  Кузов авто і салон завантажені максимально. Тюк з теплими речами упирався в крісло. Довелося висунути сидіння по максимуму, тому колінки були притиснуті майже до грудей. Ноги затерпли, та Лана звикла до дискомфорту. Особливо за останні півроку. Окрім того, навіть в такому незручному положенні була своя перевага – можливість відкинути голову на відносно м’яку частину вантажу. Підголів’я на цьому кріслі відсутнє, як і деякі елементи комплектації класу люкс, але механіки – хай рученята в них не болять – терміново підшаманили пікап, який переганяли хлопцям на лінію зіткнення.
  Друга машина, також завантажена необхідним бригаді крамом, їхала позаду. На ній будуть повертатися з новим списком необхідного. Може й когось доведеться перевезти в тил. Скоро дізнаються.
  Свирид потягнувся до пачки сигарет. Вона виявилася порожньою. Зім’яв, мить поміркував куди кинути і врешті-решт поклав до карману худі.
  Лана посміхнулася. Свирид правильний, як студент-першокурсник. І виглядає на цей вік, хоча універ закінчив давненько. І паління, наскільки Лана знала, єдина вада. Худенький, та оманливо тендітний. Фізичної роботи не боявся, розумівся на механіці. З іншими майстрами саме цього пікапа й реанімував.
  Хлопець вів машину легко, хоча погляд зосереджений. Як і Лана, не висипався, але вона не бачила, щоб Свирид позіхав чи бідкався.
  Вони нещодавно робили зупинку, доїли бутерброди з чаєм, тому зараз, в теплому салоні одразу закуняла. Та Лана не піддавалася, пам’ятаючи, що поруч з водієм потрібно не засинати. Для безпеки обох. Тому розважалися розмовами.
  Лана закатала рукави сорочки, оголюючи напис на передпліччі. Витончена ельфійська в’язь, прикрашена з двох сторін опуклими кошиками суцвіття соняшників.
  – Мені також подобаються світи Толкієна, – скосився на руку дівчини Свирид.
  На це Лана тільки хмикнула і підняла лікоть.
  – А ти придивися.
  Ця ділянка дороги пряма, як лінійка, можна на мить відволіктись.
  – О-о, це ж по нашому!
  Зіщулився:
  – «Хто… зі смертю прийде…
  –… той з росою проросте».
  На колінах дівчини захрипіла рація:
  – Не прогавте поворот. Прийом.
  – Дякую, Гнате. Прийом.
  До повороту ще кілометр, Лана відслідковувала по GPS, та нагадування зайвим не було – все сильніше огортала дрімота.
  – Нам обов’язково з’їздити з маршруту?
  Свирид знав відповідь, але хотів більше інформації.
  Лана знову клацнула рацією:
  – Гнате, може не чекай на нас? Їдь до хлопців, а ми наздоженемо. Прийом.
  – Я вас не залишу. Бо буде як у дурнуватих фільмах жахів – «Нам краще розділитися». Прийом.
  Лана секунду подумала, відказала у рацію:
  – Прийнято.
  Свирид почав нервово совгатися у кріслі.
  – Вірно каже. Заїхали б на зворотньому шляху.
  – Встигнемо, – і Лана тицьнула в запорошене скло.
  Водій покірно крутнув руль. Лана тут за старшу, з неї і спитають якщо що. 

  – І що за жінка? – поцікавився Свирид, намагаючись не дивитися дівчині в очі. Для нього вони уявлялися потойбічними. Змінювали колір від настрою чи освітлення – від насичено-волошкового, до фіолетового.
  – Добра. І важлива. Для мене. Звертайся – Газдиня. Каже, у вас всіх позивні, то й я хочу. Буду Газдиня.
  Хлопець посміхнувся:
  – Влучно і художньо.
  – Доречі, два ящики з-під бананів – одяг та харчі для неї.
  Свирид кивнув. Скидаючи газ, об’їхав вирву посеред дороги.
  – То що це за місце?
  – Дивовижне. – Навіть погляд дівчини став іншим. Очі засяяли, і втоми як не було. Саме так діють приємні спогади.
  Густа зелена трава, безмежне синє небо, а між ними золоте поле соняшників. Завжди квітуче. Чомусь моторошне і водночас надійне як скеля. Навіть цвинтар, чи не найзатишніше місце у Межевій.
  – Лана?
  Дівчинка сіпнулася. Тітонька, як завжди, підходила нечутно.
  – Тут гратись не потрібно.
  – Чому?
  – Бо тут місце поховання.
  – Цвинтар?
  – Так.
  – А де хрести?
  – Це не звичайний цвинтар.
  – Тут не страшно!
  – Так і повинно бути. Є інші місця, де можна гратися.
  – Тоді піжмурки?
  – Давай.
  – У соняшниках?
  – Ага.
  Газдиня завжди знаходила названу онуку.
  Лана приїздила сюди з батьками. Вони провідували жінку, хоча дівчинка здогадувалася – їх поєднує більше, ніж спорідненість, і дуже сподівалася, що це якась таємниця. Древня і страшна, щоб її можна було довірити дитині. Та нічого, вона терпляча. Буде час, коли…
  – Лано? Лано?!
  Вона прокинулась. Сонце все ще в зениті. Потилиця комфортно упирається у тюк з речами. Монотонно гуде двигун.
  – Заснула?
  – Є трішки.
  Лана дістала з-під крісла пляшку теплої води. Зробила кілька ковтків, плеснула собі у вічі.
  – А чому зволікали з виїздом? Ні, я розумію, антидронова рушниця потрібна річ, та чому саме ця? Наші ж теж виготовляють.
  Вона посміхнулась, як мати, що повинна роз’яснити дитині очевидні речі.
  – Наші молодці, але кожне підприємство має свої потужності, а потреб завжди більше, ніж спроможності їх задовольнити. Британська рушниця легша, більша ємність акумулятора та дальність.
  Свирид хитнув головою.
  – Хто б міг подумати – рушниця, що глушить сигнал управління. Гарно було б так само вимикати людину. На відстані.
  – А ти не знав? Такі люди називаються снайперами.
  Волонтер мугикнув, типу, підловила.
  – Я мав на увазі інше. Щось більш нетрадиційне.
  – Є така сила. Надприродня. Та не всі в неї вірять.
  Лана торкнулась зображення соняшника на передпліччі.
  Хлопець з недовірою скосився на волонтерку. Ніби не підколює.
  – З цього місця детальніше.
  – Ти ж в таке не віриш, – явно провокувала дівчина.
  – Я й в Спайдермена повірю, тільки б навішав цій падалі з-за порєбріку.
  Така дивна людська натура, очікувати напів богів, не помічаючи поруч людей, стійкіших за залізо.
  Лана позіхнула. Розповідати довго, та чи варто? Все одно не повірить, що за християнсько-апокрифічною доктриною, коли Бог скинув злих духів на землю, прикував словом Амінь кожного до місця їх перебування. Так і випала доля стати заручником води або землі.
  Вона хотіла спати, але розмова допомагала тримати зв’язок з реальністю. За вікном тягнулася сумна панорама, і до вивантаження є час, то чому б ні.
  – Обирай – наукову, загальноприйняту доктрину, чи як розумію саме я?
  Хлопець вагався.
  – Давай твою. Спочатку.
  Лана засміялася.
  – До-обре-е. Тільки пристібнись.
  – Так я…
  – Фігурально!
  Замайоріла лісосмуга. Потрібно закруглятися.
  – В семантиці надприродного класифікують духів, що відповідають за свою ділянку впливу.
  – Так би мовити сидять на потоках.
  – Ага, тільки енергетичних.
  Хлопець явно чекав на продовження. Можливо, він і не вірив у потойбіччя, але якось час коротати було потрібно.
  – І який зв’язок з антидроновою рушницею?
  Підтримав нарешті він розмову.
  Вони почали обїзжали провалля. Скоро будуть на місці.
  – Коли їмо, частина енергії йде на відбудову клітин, щось на підтримку моторики, і на вироблення електромагнітних полів. Мислення – електромагнітний процес. Свідомість, пам’ять – електромагнітні поля. Тому й неважко здогадатися, чим відрізняється живий від мертвого.
  Хлопець скоса глянув на дівчину.
  – Відсутністю чи наявністю полів.
  – Саме так.
  Тоді він додав сміливіше:
  – Інформаційна блокада теж зброя.
  – Так. І, на жаль, не менш потужна. І вимикає мозок крутіше за антидронову рушницю. 

  Хутір стояв осторонь доріг, а та єдина, що вела до Межевого, ледве вгадувалась.
  Це було дивне місце по розташуванню. За лісосмугою, між проваллям та рікою. Доречі її не видно, але немає приводу не довіряти Лані. А от соняшники помітні здалеку.
  Найдивовижніше, що в цій глушині хтось живе!
  За лісосмугою відкрився пейзаж, гідний найсміливішого уявлення художників-імпрессионістів. Одинока хатина під стріхою, колодязь, охайно скошена трава. А далі, на всі боки, розкинулося соняшникове поле, за яким здіймалися верхів’я далекого лісу.
  Соняшники просто велетенські! Такий об’єм рослин, напевно, потрібно доглядати громадою, а Свирид, поки що побачив лише один будинок.
  Машини під’їхали до хатини. Напевно дуже стара, але доглянута.
  Гнат одразу вимкнув двигун, а Свирид на хвилинку отетерів. Білосніжна одноповерхова будівля мала традиційний розпис над вікнами і дверима. Та глуха стіна, зведена для зустрічі з вітрами і негодою, була розписана сакральним деревом життям. Помилки немає – він писав реферат на цю тему, коли навчався у ВУЗі. Тільки в цій інтерпретації дерево росло гіллям під землю, а корінням тягнулося до сонця. Та й коріння було незвичайним, а повернутими до сонця соняшниками.
  На гуркіт моторів вийшла жінка, на вигляд років шістдесят, не більше. Посміхнувшись, перекинула за спину пласку сумку з грубої тканини і витерла долоні в робочий фартук. Радісно вигукнула:
  – Як же я рада тебе бачити!
  Жінка обійняла дівчину і Лані здалося, що її вже ніколи не відпустять. І це було чудово. Їй так не вистачає поруч близької людини. Особливо зараз.
  Лана жадібно вдихнула знайомий запах свіжого хліба, соняшникової  олії, терпких трав, якими завжди була просякнута одежа та волосся жінки.
  – Добридень! – привітався здоровань Гнат, тримаючи порожній п’ятилітровий бутиль. – А чи можна у вас водою розжитися? Для мене та залізного коня.
  – Як ти мене назвав? – артистично вичавив образу Свирид, виймаючи перший картонний ящик з пікапу.
  Гнат зареготав так гучно, що з найближчої тополі спурхнули горобці і ледве не осипалося листя.
  – Стригун! Тобі до коня, як мені до балерини!
  – І вам добридень, – всміхнулася жінка. – Ось колодязь. Напувайте вашого “коня” і заходьте в хату. В мене є чим пригостити.
  – Ми на хвилинку, – неохоче відсторонилася Лана. – Завезти Вам харчі.
  Наблизився Свирид. Судячи по нахилу торсу, ящик був удвічі важчим за худого волонтера.
  – Доброго дня! – бадьоро звернувся до жінки і відмітив про себе, що в неї такий же дивний колір очей, як у Лани. – Куди ставити?
  – Залиш в сінях. Дякую!
  Скориставшись відсутністю чоловіків, сказала дівчині:
  – Відчувала, що ти приїдеш.
  Жінка заплющила очі, підставила обличчя яскравому, але не дуже теплому сонцю.
  – Мені наснився прадід.
  – Власко?
  Як може наснитися той, кого ніколи не бачила? Але вголос Лана майже спокійно відказала:
  – Віщими снами ти не здивуєш.
  – І з’явилося «ікло».
  Вона стояла спиною до водіїв, тому коли витягла з сумки та простягла предмет Лані, хлопці нічого не побачили.
  Лана торкнулась кованого заліза і затамувала подих. Зброя мала сантиметрів тридцять в довжину. Ледь вигнуте чорне лезо, густо вкрите сріблястими рунами. Скільки вона чула про містичну зброю, а врешті вона виявилася реальною.
  – То я залишуся з Вами, – рішуче відказала дівчина, повертаючи зброю.
  – Не кажи дурниць, – знов посміхнулася сонцю Газдиня. – Кожен робить свою справу. І запустивши пробудження степовика, хтось повинен його стримувати.
  Нарешті Газдиня розплющила очі і Лана знов розчинилася в цьому поєднанні материнської ніжності і суворої наставниці.
  – Якщо не виборсаюся…
  – Ніж з’явиться у мене.
  – Саме так. І тоді не зволікай. Зупини Його негайно.
  Гнат повернувся з наповненою баклажкою. Задоволено розправив кошлаті вуса:
  – Вода така смачна!
  – Тут все особливе, – відповіла Газдиня, не зводячи очей з Лани.
  Гнат скрипнув дверцятами бусика і Газдиня продовжила:
  – Все пам’ятаєш?
  – Так.
  – Після мене залишаєшся тільки ти.
  – І соняшники.
  – Так, вони та «ікло», – губ торкнулася сумна посмішка. – Хоча краще б онуки та льох з консервацією.
  Лана не втрималася, голосно засміялася.
  – Вибачте, просто Ви і консервація…
  Вона давилася сміхом.
  – Доречі, мені таки вдалося закрити декілька банок, – кумедно набурмосилася Газдиня, та очі видавали – розділяє веселощі дівчини з цього приводу, – Візьмете з собою, скоштуєте.
  – Красно дякую, але ні. Навколо і так досить нерозірваних снарядів.
  Тепер сміялася Газдиня. Готувала вона дійсно посередньо, та не журилася, бо її талан був зовсім в іншому.
  – Дивні в Вас соняшники, – Свирид закінчив носити крам і прогулявся, щоб роздивитися місцину, – Велетенські, як на початку осені. І головне, хіба в цю пору соняшники ще цвітуть?
  – Я ж казала, дивне місце, – переможно посміхнулась Лана.
  – Пані Газдине, поїхали з нами,  – запропонував невгамовний Свирид. – Скоро “орки” припруться.
  – Та шо їм з мене взяти? – розвела руками жінка: – І про вас розповісти нічого. В мене ні світла, ні радіо, ні навіть кнопочного телефону.
  І підморгнула Лані.
  – Що ж ви всі такі вперті?! – встромив руки у боки хлопець.
  –  Все що потрібно, мені дають рослини і земля, – лукаво посміхнулася. – Її потрібно удобрювати.
  – Ага, окрім мін вона зараз нічого не родить. Добре, не буду тягнути силою. Ваше рішення, Ваша відповідальність.
  – Газдине, він діло каже – якшо-шо, навіть поховати по-людськи нікому.
  Жінка знизала плечима.
  Лана втомлено видихнула, лагідно торкнулася щоки Газдині.
  – Вибачте. Бішуся. Третя доба без сну… А ви мені маму нагадуєте: така ж вперта і добра.
  – Угу. Це родинне. Дякую за турботу, – прийняла вибачення Газдиня, – Не бійся за мене. Не згину. Сама ж казала, тут навіть кладовища немає. Бачиш, який в мене стимул жити?
  Дівчина врешті посміхнулась. Ворухнулись тіні під красивими очима, схожими на очі Газдині.
  – Далеко зараз їдете?
  – На лінію зіткнення. Потрібно пікап перегнати. А ще веземо обладнання та необхідні речі.
  – То не зволійкайте. Я зі своїм впораюся.
  Лана на прощання обійняла жінку, дбайливо торкнулась хустки на потилиці, знов відчула пахощі свіжої випічки.
  Газдиня ніжно подивилася на Лану.
  – Дитинко, для мене побачити тебе, то вже велика втіха. Ти завжди знаєш, де НАС знайти.
  Вона торкнулася пласкої домотканої сумки. Подивилася на Гната, що знову був за кермом бусика, велезначно завів двигун, стурбовано подивися на наручний годинник.
  – Правда, дякую за турботу, та вам потрібно поспішати.
  Зачерпнула з кармана фартука і висипала в долоню дівчини жменьку величенького насіння.
  – Посади, де буде безпечніше. Тільки саме посади, щоб птахи не склювали.
  Дівчина сховала насіння в нагрудний карман.
  – Але все одно з порожніми руками не відпущу. 

  Машини швидко повернулися на головну дорогу. Їх салон по-домашньому наповнював аромат свіжого хліба. Він лежав на колінах Лани, і вони із Свиридом час від часу відщипували хрусткі шматки.
  – Як тільки їй не лячно жити одній?
  Лана знизала плечима.
  – Звичка.
  Дивлячись на дорогу, Свирид відламав від краюхи ще кусень з крихкою скоринкою.
  – Все одно, коли немає нікого поруч, хто б пам’ятав, яке ім’я дали при хрещені…
  – Я пам’ятаю, – запевнила Лана: – Називаючи її, батько немов знав все наперед.
  – Доречі, як її ім`я?
  Лана посміхнулася думкам і відповіла:
  – Онися. З грецької – завершення.

                                                                                                 * * *  

  Газдиня розкладала висохлу постільну білизну у комод, коли з надвору почувся дивний звук. Здалося, хтось летить по небу на мопеді.
  Онися вийшла на подвір’я і побачила, як віддаляється розчепі́рений дрон. Квадрокоптер летів зі сторони лісу. Як казав дід Власко – “з боліт”. Онися не розумілася на цих винаходах – розвідувальний, ударний, але він був доказом, що ворог підійшов впритул, і зволікати нема коли.
  Через хвилину вона стояла серед соняшників. Розмовляла з ними. Чи може зверталася до когось іншого, бо очі заплющені, а голос леть чутний. Та той, кому треба почує.
  Піхви впали додолу. Загартована криця вишкірилася чорним “іклом”.
  Обрала найближчу рослину, з товстим стеблом, зробила на ньому глибокий надріз. Закатала рукав сорочки, нервово перебрала пальцями кістяне руків’я. Глибоко розсікла передпліччя і перш, ніж крапля впала на землю, притиснула до надрізу рослини. Прошепотіла:
  – Хто зі смертю прийде, той з росою проросте.
  Перемотала рану, але не переймалася, знаючи, що швидко загоїться. Польовик, навіть уві сні загоює кого потрібно, і це споріднення передається з кров’ю спадкоємцям. Навіть Лана, хоч і не була рідною онукою, але прийнята духом землі ще з дитинства.
  Лана.
  Онися зітхнула. Добре, що вдалося побачитися.
  Сіла на лаву під хатою. “Ікло” поклала поруч. Прислухалася до відчуттів.
  Легке коливання під ногами майже одразу завмерло.
  З шепотом рослин підкрадався вечір. 

  Як і очікувалось, вони прийшли вночі.
  Прийшли, та не змогли перетнути межу соняшників.
  Онися була надворі, за хатою. Двері льоху привідчинені, впускаючи густе холодне повітря. В укритті підземна пульсація відчувалася чіткіше.
  Кулеметні черги.
  Декілька куль прошили стріху, вибили дошку на колодязі.
  В соняшниках погоня. Колами, не виходячи за периметр поля.
  Пилок робив свою справу, наповнюючі голови нахожіх нічними жахами.
  Волання нецензурною лайкою, крики “ДРГ!!!”. Звуки боротьби. Хрипи. Прокльони та благання про допомогу.
  Неочікуваною стала граната. Вибуховою хвилею на двір шпурнуло зрізані соняшники, а Онися від несподіванки ледве не скотилася долу. Затисла вуха руками, намагаючись вичавити з голови дзвін, та було дещо, що відчувалося сильніше. Наростаюче тремтіння землі під ногами.
  Дзвін заважав оцінити ситуацію, та Онися наважилася визирнути з укриття. Почула нерішучий шелест. У світлі повного місяця, соняшники, як вії велетенського ока, незворушно дивились в напрямку боліт.
  Долоні, торкаючись стін льоху, та стопи тремтячих ніг відчували глибинну вібрацію. І це вже не циклічна пульсація а наростаючий гуркіт.
  Онися витягла з піхов “ікло” і наважилася залишити укриття.
  Оманлива тиша.
  Жінка відчувала, підземна пульсація ставала чіткіше і ритмічніше, немов забилося велетенське підземне серце. А з поля гучніше долинув шелест, наче тисячі соняшників зверталися до підземного велета, монотонно шепочучи колискову. Бо ще не час встромити “ікло” в землю. 

  Хлопець увімкнув тьмяне світло салону, на яке Лана ніяк не відреагувала. Вона навіть не поворухнулася, заснувши на відкинутій спинці крісла.
  Перед тим, як розбудити, Свирид замилувався мирно сплячою дівчиною. Риси обличчя нарешті спокійні, як і дихання.
  Подивився на годинник. Секунду розмірковував, а потім накрив дівчину джинсовою курткою, вимкнув світло і тихенько вийшов з машини.
  Лану виштовхнула зі сну ледь вловима, як удари серця, пульсація з-під землі. А ще відчуття затерплості у пальцях лівиці.
  Спросоння розсіяно роздивилась навколо. Випрямились у кріслі, стягнула куртку, підсвітила екраном смартфона. І похолола. Пальці судомно стискали кістяне руків’я вигнутого ножа. Чорне лезо вишкірилось сріблястими рунами.
  “Онися”, – ворухнулися губи.
  “Межева” – у свідомості відгукнулися соняшники.