Перший перший контакт

Корабель дипломатичної місії “Вікторія” зі страшним скрипучим звуком приземлився на платформу в космопорту. В рубці корабля було всього троє: капітан-посол Антон Вишенський, його помічниця та другий пілот Людмила, і штурман Микола.

– Схоже, ви дещо зарано відпустили левітарон, – сказала помічниця капітану, який нервово затиснув в руці важіль левітарону.

– Вибач, Людо – сказав Антон, – нерви.

– Це ж вже ваша друга міжрасова конференція як капітан-посла, хіба не так?

– А моя перша, – похвалився Микола, -не можу дочекатися, коли сяду у свій власний корабель.

Антон сумно глипнув на Миколу і відповів Люді.

– Так, друга. Але не в цьому справа.

Чоловік глянув на тридцяти-п’ятирічну ззвч (за земним виміром часу), дівчину, яка займала посаду його другого пілота лише кілька тижнів і була йому такою ж загадковою незнайомкою, як і він їй. Будучи професіоналом до самих кісток, вона абсолютно не йшла на соціальний контакт. До цього Люда служила пілотом на воєнному кораблі, мала неперевершене резюме і безліч рекомендацій. Антон підозрював, що звідти вона пішла не просто так.

А ще Антон знав, що і вона не затримається на своїй посаді. Люда вже здала посольський екзамен, мала дуже високий рейтинг і як тільки з’явиться вільний корабель, вона від нього піде. Так само як і Микола. Така доля усіх хороших других пілотів. Така доля спіткала і його, хоч його рейтинг в порівнянні з іншими був дуже низьким.

Людська раса вперше представила себе на міжрасовій конференції якихось 50 ззвч років тому і відчувався дуже сильний дефіцит кадрів в посольствах, особливо в найвищих рівнях комунікації, тож на роботу гребли всіх, хто не завалив екзамен.

Антон мав перший рівень, що відповідав за контакти з людиноподібними істотами з подібним ментальним устроєм у звичному для людей середовищі.

Другий рівень передбачав контакти з істотами з подібним ментальним устроєм у нетиповому для людей середовищі.

Третій рівень мала Ірина – його колишня дружина. Вона контактувала з істотами, які досить сильно відрізнялися від людей ментально, але все ж з якими можна було спілкуватися за допомогою певного різновиду мови.

І найвищий, четвертий – це істоти з кардинально відмінним ментальним устроєм, з відсутніми, або не зрозумілими для людей засобами комунікації.

– А в чому ж тоді? – поцікавилася Люда, – просто за інструкцією в разі поганого самопочуття капітан повинен передавати управління…

– У мене тут зустріч з дружиною і дітьми, – відповів Антон.

– З колишньою, – єхидно виправив його Микола.

Капітан кивнув головою.

– Я їх бачив востаннє на минулій конференції чотири роки назад.

– Співчуваю, – сказала Люда, – Вам потрібно ввести реєстраційні коди.

Антон слухняно увімкнув панель і почав вводити.

– Та ні, ми з Ірою нормально розійшлися. Служили разом спочатку на “Амазонці”, потім на “Зоряному Корсарі”, де вона капітан-посол. Разом п’ятнадцять років. А коли мені запропонували власний корабель – я не зміг відмовитися. Дітей вирішили брати з собою по черзі. На жаль, пересікаємося ми лише на міжрасовій конференції.

– О, – здивовано-байдуже мовила Люда, – то тепер ваша черга приглядати за дітьми?

Антон закивав, хоча дівчина дивилася на екран перед собою, а не на нього.

– В мене хлопчик і дівчинка. Зараз їм дев’ять і п’ять.

– Хороший вік. Коля, вмикай гравітаційні стопери.

– Зроблено, – відповів Коля.

– Ігор старший – мене пам’ятає, – продовжив Антон, – а дівчинка, як вона мене сприйме після стількох років? А в тебе є діти? – раптом спитав Антон в Люди.

Дівчина з-під лоба зиркнула на нього і одразу ж відвернула погляд.

– Корабель повністю приземлився, – констатувала вона, вкотре проігнорувавши особисте запитання.

Як тільки корабель відчинився всі члени екіпажу зі своїми сім’ями розбіглися хто куди: поки капітан-посол перебуватиме на першому етапі конференції в них є можливість добряче розважитися. Адже після кількох років в польоті, відчути під ногами справжню землю було дуже приємно.

Люда та Микола теж зникли сказавши на останок Антону щось на кшталт “побачимося через два тижні”. Тож Антон дістав стару дещо примітивну рацію, увімкнув і невпевнено сказав:

– Прийом. Антон Вишенський прибув на Дімусіх. Прийом. Чи є хтось на зв’язку?

Кілька довгих секунд в рації була тиша. Та раптом вона зашипіла і звідти долинув знайомий, хоч і дещо інший дитячий голос.

– Прийом. Ігор Бабак-Вишенський вас слухає. Прийом.

Антон усміхнувся. Голос сина наповнив його тіло приємним теплом.

– Як життя, хлопче?

– Прекрасно! Ми в кафе “Земля-мати”. Коли зможете Антоне, сюди дійти.

– За мить, – усміхнувся Антон.

Планета Дімусіх мала 14 кліматичних зон, терраформованих спеціально під особливості різних рас.

Зона для людиноподібних істот (хоча людиноподібними є лише умови необхідні для їхнього життя, а не самі істоти) була однією з найменших. Всього налічувалося 22 раси (при загальній кількості 528) пристосованих саме для таки умов. Антон вже як капітан-посол місії пересікався з двома. Але ще будучи рядовим на кораблі своєї дружини вони зустрічалися з істотами, які і фізично і ментально кардинально відрізнялися від людей, навіть якщо дихали таким самим повітрям, як і люди.

Міжрасова конференція відігравала роль такої собі зустрічі випускників, лише для інопланетних рас кожних чотири роки ззвч. Вона тривала майже два місяці ззвч. Розумні види збиралися на планеті Дімусіх, щоб поділитися своїми проблемами, пропозиціями нових технологій, представити нову розумну расу, якщо така знаходилася і т.д. і т.п. Також делегації кожної раси проводили свої власні зустрічі, тім-білдінги, планування і розподіл дипломатичних місій на наступний сезон, а також підписання контракту на службу, який потрібно було поновлювати всім членам дипломатичних місій що чотири роки на конференції.

Антон зайшов в кафе. До нього одразу підбіг син і кинувся в обійми. Його донька обережно встала з-за столика і теж підійшла. Антон присів і поманив дівчинку до себе.

– Не бійся, Вікусю. Я твій тато.

– Я трошки тебе пам’ятаю, – мовила Віка і несміливо підійшла ще ближче, щоб Антон міг її обійняти.

– У мене щось є для вас.

Антон писав дружині і дітям щоразу, як його “Вікторія” була поблизу поштового серверу, а вони йому. Це такі невеличкі автономні станції, розкидані в різних куточках Всесвіту, які зберігали і розповсюджували між собою повідомлення. Це працювало так: відправник завантажував своє зашифроване повідомлення на сервер і додавав в якості адресата його індивідуальний ІД. Сервер надсилав це повідомлення до сусідніх серверів, а ті до своїх.  Отримувач надавав серверу свій ІД і сервер показував йому всі листи, де в якості адресата вказаний цей ІД. Тож з листів Антон знав, чим захоплюються його діти і яких подарунків чекають. Вікуся полюбила вазони, особливо кактуси. На Палаванії, планеті, де він був з останньою в цьому сезоні місією, купив доньці м’яку іграшку, яка нагадувала кактус кольору морської хвилі з червоними м’якими голками в коричневому горщику. А Ігор отримав від нього “гру в хованки” – такий собі набір іграшкових “артефактів” з певними характеристиками, що при відкритті гри розліталися по різних закутках приміщення і завданням гравців було їх усіх зібрати. Вигравав той, хто знайде найбільше.

Ігор був в захваті від свого подарунку, а от Віка покрутила свою іграшку в руках і дещо розчаровано промовила:

– Але це не справжній кактус.

– Ні. Але якщо захочеш – купимо тобі справжні.

– В мене є чотири, – Віка показала чотири пальці, – Можна я візьму їх з собою? Бо мама каже, що треба спитати в тебе.

– Звісно.

Антон вперше поглянув на Ірину. На відмінну від дітей, вона взагалі не змінилася. Іра мовчки за ними спостерігала.

– У неї багато вазонів, – промовила вона з ноткою іронії, – І деякі з них дуже стрьомні. Невже ти знайдеш усім їм місце на своєму маленькому кораблику.

О так, це була його дружина. Колишня дружина. Вони разом навчалися в університеті, разом поступили на службу на свій перший корабель, одружилися, здавали посольський екзамен… А коли Ірина перша отримала свій власний корабель Антон пішов за нею. Оскільки він мав дуже низький рейтинг після екзамену і не сподівався стати капітан- послом, то повністю поринув у сім’ю та роботу, що були настільки зв’язані між собою, що він їх не розділяв допоки не прийшлося вибирати.

Він поцілував дружину у щічку і сів за стіл. Йому хотілося багато чого спитати:

Як вона без нього? Чи має нові стосунки? Чи досі його кохає? Чи…

Та ці запитання він тримав при собі, натомість спитав інше:

– Невже ті кактуси на стільки стрьомні?

Вона кивнула.

– Не знаю, що Віка в них знайшла, але їй подобаються – а це головне.

– Бо вони гарненькі і гарно цвітуть, – сказала дівчинка, – але дуже рідко.

Вони просиділи в кафе ще з годину а потім пішли гуляти своєю зоною. До конференції на цій планеті було організовано купу ярмарків, атракціонів, кінотеатрів та інших розваг, які усі істоти стомлені корабельною одноманітністю з задоволенням поглинали.

Антон з сім’єю не були винятком. Вони спочатку зайшли в кінотеатр, де йшов якийсь інопланетний фільм. Потім поїли вуличної їжі на ярмарку, покаталися на машинках на атракціонах. Гарно погулявши діти добряче стомилися. Віка заснула в Антона на руках, а Ігор ліниво плентався за батьками.

– Я забронювала трикімнатний будиночок, – сказала Іра, – можеш ночувати з нами.

Антон не винаймав житло, а планував повернутися на корабель і заночувати там, тож він погодився. Після того, як вони вложили дітей спати Антон опинився з Іриною на самоті.

– То як служба? – спитала Ірина без жодної нотки іронії, – подобається?

Антон не знав, що відповісти, тож просто кивнув.

– Це добре.

Тоді він нарешті вичавив з себе.

– За тобою сумую. І дітьми.

Ірина сумно кивнула.

– Я теж.

Більше вони не розмовляли, але спали в ту ніч в одному ліжку.

***

Наступного дня почався перший етап конференції, який тривав 14 днів. Кожна раса мала час для виступу і представлення себе. Усі 528 рас капітан-послам потрібно було вислухати, для того, щоб запланувати місії на наступні 4 роки на другому етапі конференції. В кожній зоні була своя трибуна, виступ з якої транслювався повсюди на планеті.

Антон та Ірина вирішили не йти на головну площу де стояла трибуна їхньої зони, а дивитися конференцію в комфортних умовах на дивані у будиночку.

Зазвичай ведучими конференції були арамарійці – напівпрозорі водянисті істоти, які жили в цій зоряній системі, спілкувалися мовою кольорів і яким по-факту належала Дімусіх. Та цього року першими на трибуну вийшли людиноподібні (тобто з тієї ж зони) палаванійці, схожі на кущі жимолості інопланетяни.

– Я з ними встановлював контакт недавно, – похвалився Антон, – Останнє завдання. Цікаві кущики. Вони своїх дітей до повноліття носять на гілках, а відрізають від себе лише тоді, коли ті вже стають повноціними кущами.

– А у нас хіба не так само? – Іра загадково усміхнулася.

Палаванійці майже беззвучно шуршали своїми гілочками, а універсальний перекладач, що вставлявся у вухо, нашіптував мовою адаптованою під його розуміння:

– Вже двадцять років ззвч наша сім’я не поповнювалася новими расами. Нарешті це знову сталося. Ми палаванійці відкриваємо вам коконійців – наших сусідів по зоні. Ласкаво просимо до сім’ї.

На трибуну вийшов один великий коконієць, а за ним вервечкою бігло кілька маленьких, судячи по всьому дитинчат. В дорослого були синювата шкіра, округле тіло, неправильної форми, знизу та по боках відростки, схожі на мацаки, що слугували істоті ногами і руками. А у верхній частині тіла коротші відростки стирчали наче голки. Цей інопланетянин  чимось нагадував  комбінацію восьминога з броненосцем. Малеча ж мала різні форми, той самий синюватий колір шкіри різних відтінків, відростки в якості кінцівок і щось схоже на пушок замість голок з рожевим відтінком. Коконієць почав видавати голосні звуки, а перекладач говорив:

– Дякую за теплий прийом. Сім’я – це найбільша цінність для коконійця. Тож якщо ми з вами нею станемо, ви отримаєте найвідданішого її члена. Ми будемо раді взаємовигідному спілкуванню та співпраці. І чекаємо вас в гості.

Окрім представлення нової раси, більше на конференції нічого цікавого не відбулося. Два тижні Антон з Іриною дивилася конференцію вдень, а потім ішли гуляти і розважатися ввечері, потім поверталися в будиночок, вкладали дітей спати і займалися коханням в м’якому ліжку.

Коли офіційна частина завершилася раси порозбігалися по спеціально облаштованих конференц-залах, де наступні майже два місяці вирішували власні питання. Сюди зобов’язані були прийти всі.

Ірина з Антоном та дітьми прийшли одні з перших і одразу ж опинилися біля стійки реєстрації. Вони по-черзі зареєструвалися, та завантажили з особистої флешки, що була повноцінним девайсом для зчитування і обробки даних, на головний сервер заздалегідь сформований звіт за останній політ, заявку на продовження контракту, прохання на збереженні екіпажу в поточному складі та зміни в сімейному стані. В останньому пункті Антон вказав імена своїх дітей, щоб можна було їх взяти на борт “Вікторії”. Натомість на флешку з сервера завантажилися необхідні для конференції матеріали відповідно до рівня пілота.

Потім вони спустилися у величезний зал, зайняли місця за столиком в передніх рядах, розрахованих на сім’ї з дітьми, і чекали початку конференції ще близько години.

Поки діти гралися з іншими, Антон та Ірина гортали матеріали з флешки.

– Тут є опис коконійців, – сказав Антон, – схоже планується контакт з ними.

– Це буде нескладно, – мовила Іра, – вони людиноподібні і в нашій зоні. Це твій рівень.

Антон кивнув і дочитав опис інопланетян до кінця.

Нічого дуже дивного в новій расі не було. Звичайні собі інопланетяни, що мали звукову мову, жили кланами на чолі яких стояли зиготосапи. З собіподібними особливо не конфліктували. Загалом не агресивна миролюбна раса.

Цікавим у них був лише метод розмноження. Коконійці не мали статей як таких. Хоча дорослі особини формували пари. І після кількох років спільного проживання повністю зливалися один з одним утворюючи зиготосапа здатного до розмноження. В новому організмі ДНК постійно ділилися і об’єднувалися випадковим чином, утворюючи нові ланцюжки. Якщо комбінація була придатна до життя, навколо неї формувалася зав’язь і шляхом брунькування від зиготосапа відділявся новий коконієць з відмінним від материнського ДНК. І доки малеча не перетворювалася на дорослу особу і не ставала придатною до спарювання, вона залишалася поруч із зиготосапом.

– Когось вони мені нагадують, – усміхнулася Ірина, – І схоже, що до трибуни виходив цілий клан. Вони не розлучаються з дітьми, поки ті не стануть дорослими.

– Сімейна ідилія.

Антон мимоволі глянув на своїх дітей і усміхнувся.

Звісно, першою темою для конференції був контакт з новою расою. Аудитор – ведучий заходу без довгої передмови приступив одразу до суті.

– Оскільки коконійці дуже сімейні істоти і за середовищем проживання дуже схожі на нас, ми вирішили, що ними займатиметься капітан-посол першого рівня, в якого є діти. У вас буде можливість сконтактувати не тільки з дорослою репродуктивноздатною істотою, а й з молодняком.

– Але за протоколом дітей та тварин заборонено долучати до першого контакту, – почувся з натовпу знайомий голос Люди.

– Так, але палаванійці запевняють, що коконійці – раса абсолютно мирна і не становить загрози, а їхні хвороби з нашим тілом несумісні, тож хвилюватися немає через що. В даному випадку залучення дітей дозволяється. Капітан-посла, що проведе перший контакт обиратимемо рандомно.

На сцені підсвітився екран і на ньому з’явилася таблиця з іменами капітан-послів першого рівня, які мали дітей.

Аудитор пультом включив рандомізатор і таблиця на екрані замиготіла, прокручуючи рядки вверх і вниз. Аудитор стояв на сцені з заплющеними очима, а тоді різко вимкнув прокрутку.

На екрані з усієї таблиці лишився лише один рядок:

– Антон Вишенський. Корабель “Вікторія”, – виголосив аудитор.

– Вітаю, – іронічно мовила Іра, – будеш відкривати нову расу. Успішний перший контакт – прямий шлях до другого рівня.

Ошелешений Антон глянув на неї і в його погляді окрім здивування зчитувався підсвідомий сум. Аудитор його позвав знову тож він мусив встати і помахати всім рукою.

– Перший контакт з новою расою звільняє від інших завдань, – сказав аудитор.

Антон підніс йому свою флешку і той завантажив на неї дані про завдання.

Наступні три Дімусіхських тижні проходив розподіл завдань різними методом. Кожен капітан-посол отримував кілька рас з якими мав зв’язатися  і вирішити те чи інше питання. Для перших двох рівнів завдання змінювалися кожної конференції, щоб молоді капітани набралися досвіду і могли перейти на вищі. На третьому рівні один капітан-посол забезпечував контакт лише з однією расою протягом двох-трьох сезонів. А на четвертому… На четвертий рівень потрапляв той, кому впринципі вдавалося налагодити контакт з істотами четвертого рівня, не залежно від того на якому рівні був капітан-посол до цього. Правда за всі ті роки, в які людство стало членом міжрасової конференції, лише кілька разів йому вдавалося встановити контакт з істотами четвертого рівня.

Одразу після конференції Антон та Ірина перенесли на “Вікторію” Вікусині кактуси та інші речі дітей. Антон заздалегідь підготував кімнату для дітей і прилаштував біля ілюмінатора щось на зразок підвіконня над яким повісив ультрафіолетову лампу спеціально для вазонів дочки.  Вікуся виставила на ньому кактуси приткнувши поруч навіть кактуса іграшкового. Вона задоволено оглянула підвіконня, а тоді забрала назад іграшку і притисла до себе.

Антон усміхнувся.

– Бачу іграшка тобі сподобалася.

– Так. Цей кактус м’якесенький. З ним можна спати і не переживати, що можна прим’яти колючки.

– І вколотися? – уточнив Антон.

– Вони колють лише тоді, коли бояться.

Антон глянув на Ірину, вона знизила плечима а тоді сказала:

– Мені пора.

Вона обняла та поцілувала дітей на останок.

– Я буду дуже сумувати. Пишіть частіше.

– Щоразу як тільки будемо поруч з поштою, – сказав Антон, – ти ж знаєш.

Іра усміхнулася і востаннє провела пальцями по обличчю Антона.

– Тільки будь обережний. Я все ж думаю, що брати дітей на перший контакт не варто. Але якщо візьмеш – слідкуй за ними. Особливо за малою. Вона всяке може учверити.

Антон кивнув. Віка обняла маму за ногу з її очей покотилися сльози.

– А чого ви не можете спілкуватися інопланетянами разом, на одному кораблі?

Ірина погладила дівчинку по голівці.

– До зустрічі через чотири роки ззвч.

Антон сумно провів її очима до виходу з корабля. В горлі застрягли слова, які він так їй і не сказав.

***

Коконійці жили в тій самій зоряній системі, що і палаванійці з якими Антон вже спілкувався в попередньому сезоні. Як виявилося, ці дві раси контактують вже давно, проте, щоб стати частиною міжрасової спільноти і потрапити на конференцію потрібно було досягти певного мінімального рівня розвитку. Коконійці явно відставали в цьому від своїх сусідів-кущиків.

“Вікторія” зупинилася на орбіті Коконії і одразу ж відправила сигнал про прибуття. З планети до них піднявся човник і на борт зайшло троє коконійців. Новоприбулі почекали кілька хвилин, поки аналізатор середовища оцінить небезпеку і зняли захисні маски. Вони виглядали не зовсім так як той, що виступав на конференції. Їхні тіла були зеленкуватого відтінку, правильної круглої форми з колючками, що світилися легеньким рожевим світлом.

Антон його діти та Люда їх зустрічали.

– Вітаємо на “Вікторії”.

Універсальний перекладач загомонів і один з коконійців загомонів у відповідь.

– Раді вам тут. Ми з неофіційним візитом. Посол Коконії зиготосап Ув бажає дізнатися чи потребують земляни продуктів, води, палива? Якщо така потреба є – ми її забезпечимо.

– Дякуємо, але на разі у нас все є, – відповів Антон.

– А де ваші дітки? – спитала Віка, – тато казав, у вас є дітки.

Ігор штувхнув сестру вбік, але універсальний перекладач одразу підхопив сказане і озвучив коконійською.

– Ми дорослі, – відповів один з коконійців, – у нас немає дітей. Діти є у зигосапа. Щоб стати зигосапом двом дорослим треба об’єднатися.

– Одружитися? – перепитала Віка, – як мама з татом?

– Вибачте мою доньку, – перебив Антон, – вона не була ознайомлена з вашими традиціями та анатомією.

– Діти цікаві. Їм прощається, – відповів коконієць.

– Чи бажаєте ви випити води? – в інформаційних матеріалах Антон вичитав, що коконійці люблять воду і запрошення випити води оцінюють як дружній знак. Тож Люда простягнула на таці кілька спеціально приготованих склянок з очищеною водою. Двоє коконійців взяли по склянці. Третій сказав:

– Дякую. Колегам можна, але я за кермом.

Антон здивовано кивнув і вони з Людою теж взяли по склянці.

– За перший контакт, – промовив один з коконійців, перехилив склянку і вилив їх вміст в отвір, що відкрився на голові.

– За перший контакт, – повторив Антон і злегка сьорбнув рідини, спостерігаючи за інопланетянами. Люда хмикнула, але стримала сміх.

Інопланетяни поставили склянки назад на тацю.

– Офіційна зустріч із Послом-зиготосапом відбудеться не раніше, ніж за два обороти Коконії навколо своєї осі, оскільки від нього в даний момент відділяється дитина, він не може зустрітися прямо зараз. Ми повинні домовитися про місце зустрічі. Зиготосап запрошує на планету вас та ваших дітей.

– Ми вдячні за запрошення, та все ж воліємо провести перший контакт на кораблі або нейтральній території. Ми щиро раді за поповнення у сім’ї зиготосапа і почекаємо можливості зустрічі з ним.

Коконійці перезирнулися між собою.

– Через два обороти Коконії навколо осі у вас на кораблі, – сказав один з них і вони повернулися на човник.

Антон посилено готувався до зустрічі, вивчав усі відомості про коконійців і наявність потенційно корисних ресурсів на Коконії.

– Тату, – давай пограємо в “гру в хованки”.

На порозі його кабінету стояли Ігор та Віка зі своїми іграшками.

– Любі мої, – ми обов’язково пограємо, коли я проведу перший контакт. Це дуже важливо. Пограйтеся поки з іншими дітками.

– Але для “гри в хованки” потрібна згода дорослого.

Антон відвів очі від матеріалу і втупився в сина.

– Навіщо там дозвіл?

Ігор підійшов до батька і увімкнув перегляд інструкції. Ігор прогорнув пальцем по голограмі і, побачивши полотно тексту, зітхнув.

– Ти її читав?

Ігор кивнув.

– Впораєшся з дотриманням правил і передстережень? Будеш запускати гру лише в закритих приміщеннях, щоб артефакти не розліталися по всьому кораблю?

Ігор усміхнувся і знову кивнув.

– Тоді не бачу потреби в мені для гри. Я ж можу тобі довіряти? Правда?

– Можеш. В мами на кораблі ми часто грали з іншими дітьми. Правда там була старіша версія.

Антон підписав згоду дорослого і замість інструкції голограма висвітлила повідомлення про те, що доступ до гри розблоковано на вісім годин.

– Ти ж уже сам такий дорослий… – сказав він на останок сину.

Віка підбігла до батька і обняла.

– Ну пограй з нами.

– Після контакту. Обіцяю.

Він погладив її голівку і кактуса, якого вона постійно з собою носила і діти пішли гратися.

***

За протоколом в кімнаті переговорів мають право знаходитися лише посли від рас та довірені для контакту особи. Оскільки зиготосап не розлучався ні на мить зі своїми дітьми, Антон мусив взяти на переговори Ігоря та Віку.

– Ти приглядай за нею, – попросив Антон у сина.

– В неї це вже не перші інопланетяни. Все буде гаразд, – запевнив Ігор.

Посол-зиготосап Ув незвичайно великих розмірів не спішно увійшов у кімнату для переговорів і одразу ж розстебнув захисний костюм. Звідти почало виповзати його чисельне сімейство різних розмірів і форм. Коли останнє дитинча вилізло, зиготосап склав костюм на бильце стільця, збризнув мацак дезінфектором та протягнув його Антону. Антон теж обробив руки і потис інопланетний мацак.

Діти зиготосапа стояли поруч і про щось між собою перешіптувалися створюючи неймовірний шум. Старші діти виглядали дуже схожими на дорослих, тільки менші розміром. Молодші мали зеленіший колір шкіри і колючки різних яскравих кольорів. Старші особини тримали на руках загорнених у якусь зелену тканину найменшеньких.

Віка заплескала в долоні. Свою іграшку-кактус вона затискала під пахвою.

– У них голки, як у кактусів.

Антон вкрився рум’янцем, адже перекладач одразу почав видавати звуки перекладу. Але зиготосап лише засміявся.

– Так і є, – відповів він, – вітаю людську расу на Коконії.

– Для людської раси честь бути тут.

Обмінялися посли люб’язностями, дитячий шум ставав ще сильнішим.

– По сусідству з нами є кімната,- сказав Антон і вказав на двері в куртку, – пропоную дозволити дітям поспілкуватися там окремо. Ми зможемо наглядати за ними по відеозв’язку.

Антон вказав на екран вбудований прямо в стіл.

Зиготосап погодився. Двері в сусідню кімнату відчинилися і всі діти, включаючи Антонових побігли туди.

– У вас тільки двоє дітей? – спитав зиготосап Ув.

– Так, – відповів Антон.

– Я читав, що ваша раса не об’єднується повністю для розмноження.

– Ні, – відповів Антон, відчуваючи, що русло розмови заходить не в ту сторону, – Наша раса має дещо інший механізм розмноження, ніж ваша. Але я б хотів обговорити нашу майбутню співпрацю в першу черг…

– А де тоді інша мати ваших дітей?

– Моя дружина теж посол, працює на іншому кораблі. Тож ми можемо…

– Інша мати не бере участі у догляді за дітьми?

– Ми доглядаємо їх по черзі, – дратівливо мовив Антон.

– Окремо? – Антон відчув здивування зиготосапа навіть без перекладача.

– Для людської раси тема розмноження має інтимний характер і ми неохоче ділимося подробицями з іншими. Тому можу я попрохати перейти до порядку денного.

– Вибачте. У мене це перший контакт з позакоконійською расою. Окрім палаванійців. Але вони сусіди. Дуже схожі на нас.

“А в мене це перший перший контакт”, – подумав Антон.

– Я розумію, – сказав він вголос, – пропоную обговорити умови співпраці наших рас…

Двері сусідньої кімнати відчинилися і звідти вийшов Ігор з “грою в хованки”.

– Тату, можна ми пограємо?

– Звісно, – мовив Антон, – якщо посол Ув дозволяє. Запевняю – кімната ізольована і безпечна.

– Діти обожнюють “гру в хованки”. Нехай грають, – сказав зиготосап Ув, – Своїм старшим я довіряю.

– Я теж усміхнувся Антон і з вдячністю глянув на сина. Ігор підніс батьку гру і той її розблокував.

Ігор пішов. Антон із зиготосапом Увом нарешті почали обговорювати дипломатичні зв’язки.

Переговори тривали близько двох годин. Антон повністю був ними задоволений. Його основним завданням було вияснити, які ресурси мають коконійці і за можливості домовитися про торгівлю.

Антон пообіцяв, що люди зможуть привозити на Коконії воду та інші наявні в себе ресурси, натомість коконійці будуть обмінювати їх на золото та діаманти, яких у них вдосталь. На останок домовилися, що Антон спуститься на планету, огляне її основні видатні місця і вже там посли підпишуть договір про співпрацю.

Антон натиснув кнопку, щоб відкрити кімнату з дітьми і двері відчинилися. За ними почувся голос Ігоря, що жорстко вилаявся. Антона взяли дрижаки. Він сподівався, що перекладач зм’якшить лайку. Він знову потис мацак зиготосапа Ува, і той почав одягати костюм і запихати в нього свою малечу.

– Тату, – погукав Антона Ігор.

Антон суворо на нього глянув і сказав:

– Я маю спуститися на планету і поглянути, що там. Поговоримо про те, що сталося, коли повернуся.

– Але ж. Я маю тобі щось сказати.

Антон ніжно погладив голівку Вікусі, яка чомусь залишила свою іграшку в кімнаті.

– Я скоро повернуся – Люда за вами пригляне. А коли повернуся ти мені все розкажеш.

***

Антон провів на Коконії 4 обороти планети навколо осі. За земним виміром це приблизно 76 годин. Посли підписали договір і обоє залишилися задоволені результатом. Наступною задачею Антона було проконтролювати поставки води та солі, якої на Коконії не вистачало.

Він повернувся на корабель в хорошому настрої, хоча майбутня розмова з сином, щодо лайки трохи засмучувала. Адже його не було поруч з Ігорем 4 роки ззвч і хто зна, що сталося за цей проміжок часу. Але як тільки він зійшов на борт, його зустріла Люда.

– У нас великі проблеми капітане, – сказала вона.

Поки його не було, на кораблі то тут то там почав з’являтися невідомий слиз в найнеочікуваніших місцях: вентиляції, в душових кабінах, поряд з холодильними камерами… Спочатку його було небагато, але після кожного сеансу сну ставало все більше, поки він не заполонив третину корабля.

– Ми його перевірили. Слиз органічного походження, сам по собі небезпеки не являє. Але якщо він попаде у схеми якоїсь системи, вона може відмовити. І ще… – Люда зам’ялася.

– Варто боятися того, хто його залишає? – зітхнув Антон, а Люда мовчки кивнула, – думаєш коконійці могли щось занести?

– Скоріше за все так. Думаю, розумно буде в них просто спитати, яка істота залишає такий слиз і попросити допомоги.

Антон на кілька хвилин задумався, а тоді відповів:

– Поки що спробуємо вирішити цю проблему самостійно. Не хочеться псувати враження зиготосапа від першого контакту.

– Гаразд, тоді які ваші пропозиції?

– По-перше, мені варто оголосити карантин в тих секціях корабля, в яких засікли слиз. Ізолювати від решти.

– Я це вже зробила, – Мовила Люда, – ізольована повністю вся передня частина.

Антон зупинився.

– Там мої діти.

Люда кивнула.

– І це не дивно, вони були в контакті з коконійцями.

Антон вилаявся а тоді одразу вибачився перед Людою.

– Камери переглядали?

– Так, – відповіла Люда, – на деяких відео засікли рух, але істота на них має дуже нечіткі обриси. Ми не змогли її ідентифікувати.

Вони увійшли в спальну зону передньої частини корабля.і Антон на власні очі побачив в кутку біля входу у вентиляцію напівпрозору жижу. Він принюхався до неї –запах чимось нагадував аромат свіжого сіна, який Антон ще пам’ятав з Землі.

– Карту переміщень вдалося відтворити?

Люда підійшла до найближчого терміналу і вивела на екран мапу.

– Кімната для переговорів. – констатував Антон.

– Так, – Люда зітхнула, – тому в мене майже немає сумніву, що це справа рук коконійців.

– Думаєш вони спеціально?

– Ні, думаю ні, – відповіла Люда і збільшила карту, – погляньте, напрямок руху істоти не лінійний. Я не можу зрозуміти його логіки.

– Тату! Ти тут!

Антон озирнувся і побачив, що до нього біжать Ігор та Віка.

– Чому ви розгулюєте кораблем. У нас карантин! – крикнув Антон, – бігом в свою кімнату.

– Але тату, – Віка благально подивилася йому в очі, – кактуси…

– Сонечко, – перебив її Антон, – давай про кактуси поговоримо пізніше, Добре?

– Але це важливо, – додав Ігор.

– Потім! – твердо відрізав Антон і звернувся до Люди, – збери екіпаж і постав вартових по всіх лініях маршруту істоти. Вона ж повинна десь бути. А я спробую розібратися з логікою переміщень.

Люди кивнула і пішла. Ігор сумно глянув на батька, який сконцентровано гортав карту переміщень.

– Краще б ми залишилися з мамою, – мовив пошепки Ігор і смикнувши сестру за рукав пішов за Людою.

Серце Антона похололо. Діти на його кораблі лише місяць ззвч, а він вже встиг стати для них поганим батьком. Звісно, він майже з ними не спілкувався після того, як вони попали на орбіту цієї планети, а коли спілкувався, то це був інструктаж, як поводити себе на першому контакті з інопланетянами. А треба було хоча б пограти з ними в ту “гру в хованки”, пошукати артефакти і…

Його осінило, але голос Люди не дав сформувати здогад до кінця:

– Я думаю вам варто вислухати сина, – сказала вона.

– Так, ти права.

Антон поглянув на своїх дітей з готовністю слухати.

– На переговорах ми з коконійцями грали в гру і коли ти відкрив двері… – Ігор опустив очі.

– Ти якраз її запускав? – спитав Антон. Ігор кивнув, – і артефакти замість однієї кімнати розлетілися по всій передній частині корабля?

Ігор знову кивнув.

– Маршрут істоти – це маршрут збору артефактів з гри, – констатував Антон, – Але хто їх збирає?

В розмову втрутилася Віка.

– Мій кактус зник.

Антон здивовано поглянув на дочку і хотів запитати, до чого тут її іграшка, але вчасно змовчав.

– Ця іграшка, – відповів Ігор, – це не іграшковий кактус – це іграшкове немовля коконійця.

– Кактусеня, – мовила Віка – вони забрали моє кактусеня замість свого. А їхній втік.

Антон вилаявся, а тоді різко закрив рота рукою.

– Мамі про це ні слова.

Ігор хмикнув.

– Люда, з коконіцями нам таки треба зв’язатися, – а тоді ще раз звернувся до сина, – чому ти не розказав про це нікому за всі ці години поки мене не було?

– Я хотів, щоб ти мене вислухав.

Коконійці подзвонили першими. Зиготосап Ув по відеозв’язку тряс перед камерою іграшкою Віки і щось так незрозуміло але гучно говорив, що перекладач видавав помилку.

– Будь ласка, посоле Ув. Давайте поговоримо спокійно,- спробував його заспокоїти Антон, – сталася прикра помилка. Але ми її можемо виправити без скандалу. Вам треба знову прибути на корабель.

Зиготосап примчав на “Вікторію” практично одразу і долучився до пошуку свого маляти не випускаючи решту зі свого захисного костюму.

Його дитинча знайшлося в дитячій кімнаті Віки та Ігоря. Воно сиділо на підвіконні між вазонами і старанно складало артефакти в коробочку з-під гри. Зиготосап згріб його мацаками і засунув під захисний костюм. Звідти він вийняв іграшку Віки і протягнув дівчинці.

Потім посли ще довго вибачалися один перед одним, сміялися з ситуації, поки на кінець Антон не спитав:

– Може підкажете, як позбутися слизу?

Зиготосап Ув розсміявся і вийняв сувій зеленої тканини. Він провів нею по ділянці зі слизом і той миттєво увібрався у ганчірку.

– Це підгузок. Я вам залишу пачку. В якості подарунку.

Зиготосап з сімейством полетіли геть. Екіпаж “Вікторії” ще затримався на кілька годин на орбіті Коконії прибираючи корабель від слизу. Ігор, Віка та інші діти теж допомагали.

Закінчивши роботу Люди сіла на підлозі в рубці з зеленим підгузком в руках і голосно засміялася. Антон присів поруч.

– Як думаєш, мене звільнять після цього інциденту? – спитав він.

– Ні, – крізь сміх сказала Люда, – Навпаки, ви чудово справилися. Я й забула як весело буває з дітьми. Місцями стрьомно, зате весело.

– У тебе були діти? – знову спитав Антон. Він чекав, що вона знову спригне з теми, але цього разу Люда відповіла.

– Так. Троє синів.

– Де вони зараз?

– Воєнним не можна було брати дітей на завдання. Під час останньої місії наш корабель потрапив у часову яму і коли ми вибралися звідти пройшло сто п’ятдесят років. Мій чоловік, мої діти і, навіть, онуки за цей час виросли, постаріли і померли, а інші нащадки вже не пам’ятали мене. Світ за цей час змінився. В кращу сторону. Ви щасливі, що можете подорожувати разом із сім’ями, а не вибирати, як колись я.

– І в наш час теж інколи приходиться вибирати.

– Так… Складно, коли в парі обоє мріють бути капітанами на особистих кораблях. Ви її ще кохаєте? – чи то запитала чи то констатувала Люда.

Антон задумався.

***

Чотири роки минули швидко. Між Землею і Коконією встановилися стабільні торгівельні та дипломатичні зв’язки. Під кінець сезону Антону прийшла звістка про те, що йому надають другий рівень за успішний перший контакт з новою расою. Тож перше, що сказала йому Ірина іронічним голосом, коли вони знову зустрілися на конференції, було:

– Ну що ж вітаю з переходом. Сподіваюся ти вже звик до захисних костюмів та навчився дихати сповільнено, щоб розтягнути кисень?

– Так. Ще коли з тобою працював. І знаєш що?

Ірина знизила плечима.

– Різниця між посадами невелика. Я б хотів знову стати твоїм другим пілотом.