Поезія життя

Юний Пен Лі йшов по залитій сонцем галявині повз зелені дерева, що вишикувалися вздовж струмочка, невеликий пагорб сяявший безліччю кольорів весняних квітів, розсипаних мов коштовне каміння в густій траві. Але вся його увага була прикута до стрункої шовковиці, яка росла ближче до узлісся. Молоде дерево розкинуло гілки в різні сторони, зелені листочки майоріли під ранковим вітерцем. Хлопець підійшов до неї, провів рукою по стовбуру, немов вітаючись, зняв з плеча сокиру, замахнувся…

— Гей! Ти що це надумав?

Юнак підстрибнув на місці і мало не впустив сокиру. Здавалося, голос пролунав у нього над самим вухом; він озирнувся, але не побачив жодної живої душі.

— Хто тут? — вигукнув він, коли опанував переляк.

— Ти. І мені це не подобається, то ж бери свою сокиру і забирайся! — голос був тихий, але звучав твердо. Хлопець здригався від кожного слова, ніби хтось плескав в долоні прямо у нього перед обличчям.

— Покажись! — крикнув він, стискаючи сокиру обома руками.

— Не волай, дурко! І з кореня мого зійди! Болить же…

Пен Лі поглянув на дерево, зиркнув собі під ноги — і відстрибнув, наче ошпарений.

— Ти вмієш розмовляти? — округлив очі він.

— Краще, ніж ти слухати! Не розмахуй тут цією штукою. І забирайся геть! Такий ранок мені псуєш…

— Але ж… але ж…

— Що ти там белькочеш?

— Мені наказали тебе зрубати.

— Що?! — вигук вдарив по вухах немов батіг. — Мене? І хто ж це підписав мені вирок?

— Найвеличніший поет нашого часу Лао Бікван, — хлопець мимоволі випростався, промовляючи це ім’я.

— Ніколи не чув. І чим же я йому не вгодив?

— Він наказав виготувати з тебе папір для його нової поеми. Сказав, що тільки це дерево згодиться для його твору.

— Дурня яка! Цей Бікван ще при своєму розумі?

Хлопець затулив рота обома руками, ніби хтось міг подумати, що це з його вуст зірвалась така грубість.

— Він геній, — наважився врешті сказати юнак. — Він відчуває світ так, як не дано жодному смертному. Його мистецтво за межами розуміння звичайних людей, безглуздо навіть намагатись осягнути всю глибину його задумів.

— А, ще один графоман з купою дивацтв. Бачив таких, а як же!

— Його талантом захоплюється сам імператор, — насупившись, промовив хлопець.

— Невже? І що ж такого захопливого в його поезії? Про що він пише?

— Майстер Лао Бікван здатний закарбувати красу цілого світу в одній фразі. Люди кажуть, що краще почути один його вірш, ніж побачити тисячу сходів сонця.

— Вірші про красу… добре хоч не про кохання. Вперше за п’ятдесят років так шкодую, що не маю очей, аж свербить усе, так хочеться їх закотити.

— Поезію майстра Лао…

— Та зрозумів, усі в захваті!

— Коли імператор почув його вірш, — все не міг зупинитися Лі, — він наказав відлити його на золотій брилі і поставити у себе в покоях! Сказав, що за останню тисячу років не лунали під небом красивіші слова…

— Ці імператори… їм аби знайти привід запхати собі ще одну золоту брилу в спальню.

— Він повелів написати поему спеціально до дня повноліття свого старшого сина, — продовжував хлопець. — Вона проставить його чесноти, майбутні подвиги і золоті часи, які триватимуть під час його правління. Велика честь доєднатися до цього дійства, — додав він з ледь помітною заздрістю в голосі.

— То хай цей поет тебе своєю писаниною вкриє! Чи багато треба місця, щоб оспівати якогось шмаркача! Навіть половини такого пуцьвірінка, як ти, вистачить.

Хлопець зашарівся так, що мало не зомлів. До цього дня він жив у світі, де не могло існувати таких грубих слів в адресу імператорської сім’ї. З хвилину він стояв у ступорі, і лиш коли переконався, що земля не розверзалася у нього під ногами і небо не впало на голову, наважився спитати:

— А ви… якийсь демон заточений тут?

— Я? Ні. В минулому житті я був людиною. Мене звали Каі Лан. А цього разу вродився шовковицею. І мало того, що мушу стовбичити тут під вітром і дощем на поталу гусені, так іще ти приходиш і про графоманів нудиш.

— Але ж, якщо ви народилися деревом, то як ви розмовляєте?

— Тому що я був не аби ким, а досвідченим монахом. Я встиг пізнати багато таємниць буття, тож тепер не блукаю в Колесі Сансари сліпим кошеням, як звичайні миряни… хоч і не можу з нього вирватись. Поки що.

— А решта дерев тут, вони теж раніше були людьми? — спантеличився хлопець.

— Не знаю. Я ще не настільки збожеволів, щоб розмовляти з деревами.

— Стривайте-но, хіба монах може переродитись у рослину? В новому житті ви б мали стати божеством на горі Меру, або хоча б одним з блаженних на Небесній сфері.

— Ну-у, я був здібним монахом, але не взірцевим. Не все пішло за планом, тож по дорозі до обителі богів довелося зробити невеличку зупинку на цій галявині.

— Тоді, якщо я зараз вас зрубаю, ця інкарнація завершиться і ви зможете переродитися у когось кращого, — посміхнувся хлопець.

— Е-е-е, ні, це навряд. Схоже, шовковиця я теж не найкраща.

— Як?.. Стривайте, як це… Як ви могли нагрішити будучи деревом?

— Довга історія. Якщо коротко, минулого року тут зупинилися відпочити два послушники, я не втримався, і заговорив з ними. Хотів розпитати їх про те, що робиться в світі, дізнатися новини. Але вони виявилися такі нудні: скільки не намагався, нічого крім старих проповідей з них витягти не міг. Я спробував їх трошки розслабити, запропонував з’їсти кілька ягід. А перед цим направив у ягоди біля них усі соки і відкрив їх сонцю, щоб вони перестигли і трошки забродили.

— Ви намагалися споїти послушників? — зойкнув юнак.

— Не споїти! Хіба трошки розвеселити. Та і скільки того спирту я міг зробити!

— І що будо далі?

— Вони з’їли по жменьці ягід, потім ще кілька. І… виявилось, що до алкоголю вони не дуже стійкі. Спершу все йшло непогано, вони навіть почали сміятися, але потім один щось крикнув іншому, я й незчувся, як почалася бійка. Трохи покачалися тут у траві, потім обидва побігли у місто. І, наскільки я знаю, більше на праведному шляху їх ніхто не бачив.

— Я б не сказав, що це цілком ваша провина, — відповів на це хлопець.

— Я теж так вважаю. Хіба я винен, що вони такі тюхтії?! Але збити праведника зі шляху — тяжкий гріх. Я відчуваю, що карма моя тепер брудніша за хлів. Якщо ти зараз мене зрубаєш, не бачити мені нового народження, я стану злостивим духом, і буду довгі віки блукати землею, випліскуючи свою злість і образу на живих. І вгадай, кого я стану переслідувати першим!

В’язкий голос дерева став ще могутнішим, здавалося, від кожного його слова в тілі резонують кістки.

— Тож бери свою довбану сокиру і забирайся геть, щеня мале! Бачиш тепер, нема в мене часу з тобою базікати, треба якось напрацьовувати добру карму.

Юнак відкрив рота, збираючись щось сказати, та зрештою мовчки позадкував з галявини.

До палацу він брів наче уві сні. Не вперше з ним траплялися чудернацькі речі, але щоб дерево задурило йому голову — такого не бувало.

Остаточно здатність дивуватися на сьогодні хлопець втратив, коли сам майстер Лао Бікван вийшов його зустріти. Лі так глибоко пірнув у свої думки, що побачив свого господаря лише коли майже наблизився до нього впритул. Він одразу ж плюхнувся навколішки, викрикуючи вітання, але майстер обірвав його.

— Ти зрубав шовковицю? — спитав він як завжди суворо, і чомусь трошки знервовано.

— Я… я збирався, пане. Як тільки прокинувся — одразу пішов на галявину, але… виявилося, що її неможна рубати.

— Чому це?

Хлопець знітився, слова застрягли в горлі.

— Ну, ми з нею розговорились, і… виявилося, що ця шовковиця — монах. Тобто він там живе. Тобто дух монаха…

— Я знаю, — обірвав його Лао Бікван.

— Знаєте? — від несподіванки хлопець на мить забувся і зиркнув господарю прямо в очі, але вже за мить знову вдарив чолом об землю.

— Звісно, — продовжував поет, не звернувши уваги на нахабство. — Чого ти думаєш, я послав тебе зрубати саме це дерево?

— Бо відчули, що на папері саме з цього дерева має бути написаний ваш витвір мистецтва? — з кожним промовленим словом сумнів все сильніше охоплював юнака.

— Ти що, зовсім дурень? Яке мені діло до паперу! Моя поезія так само бездоганна на м’ятій серветці, як і на шовковому полотні.

— Тоді навіщо вам?..

— Це помста, якої я чекав майже все життя.

— Ви хочете помститися шовковиці?

— Монаху, бовдуре! Коли я був ще зовсім юнаком, навіть молодшим за тебе, я заробляв на хліб читаючи вірші на базарній площі. Рідко хто тоді проходив повз, не віддаючи належне моїм здібностям, але одного разу в місто прийшов нахабний, свавільний, позбавлений найменшої чесноти монах, який висміяв мої вірші в найбільш вульгарній манері! Я це запам’ятав.

Майже хвилину юнак слухав важке дихання над собою, але не наважився нічого сказати.

— Коли я отримав належний статус і визнання, — продовжив Лао Бікван, — я намагався знайти того нахабу — але марно. І ось, за вечерею мені розповідають про двох божевільних послушників, які опинилися в тюрмі за бійку, і намагались виправдатися недолугими байками про балакуче дерево. І начебто в тому дереві сидить монах, і звуть того монаха Каі Лан, як і невігласа, що освистав моє мистецтво.

Я поговорив з тими послушниками. А тоді наказав привезти з монастиря жреця, щоб він провів обряд і підтвердив їх слова. І він підтвердив! — старий всміхнувся і задоволено потер руки. — Після стількох років сама доля подарувала його мені. І тепер я хочу щоб його зрубали, переробили на папір, і на цьому папері я напишу свій найкращій, найвеличніший твір, який прославить мене на віки. Нахаба, який сміявся з моєї поезії стане полотном для мого твору. Достатньо витончена іронія, мерзенний ти хробак? — викрикнув Лао Бікван кудись в порожнечу і знову вдоволено потер руки.

— Може вам поговорити з цим монахом? — наважився спитати Пен Лі. — Що як?..

— Ні. Не хочу і наближатись до нього. Цей нікчема сплюндрує мій талант лиш своєю присутністю. Навіть тут я відчуваю, як він оскверняє саме поняття «мистецтва» своїм існуванням. Тож негайно бери сокиру і зрубай мені це дерево. Аж руки тремтять, так хочеться приступити до роботи.

Лао Бікван розвернувся і вже прямував в свої покої, але зупинився, коли почув якийсь писк знизу.

— Ти щось сказав? — запитав він, не обертаючись.

— Я… так, я просто… — юнак обливав підлогу потом, намагаючись впоратися з онімівшим язиком. — Той монах, пане, він сказав, що переслідуватиме мене злим духом, якщо я зрубаю дерево.

— Он як? І це тебе злякало?

— Дуже сильно, пане.

— А якщо я скажу, що велю кинути тебе в казан з гарячою смолою, коли не виконаєш мій наказ, це допоможе тобі подолати страх?

— Я… але ж…

Лао Бікван тяжко зітхнув, підійшов до хлопця і, вхопивши його за плечі, підняв на ноги.

— Ти хоч розумієш, що я збираюся створити! — вигукнув він, майже притиснувшись до обличчя хлопця своїм. — Ця поема стане найпрекраснішою перлиною в світі, вона затьмарить сонце і місяць, її жадатимуть більше, ніж вічного життя. Ти готовий цьому перешкодити?

— Ні! Я… Ні, я не смію.

— От і добре. Щоб до вечора шовковиця лежала зрубана тут, прямо на подвір’ї.
Якийсь час юнак ще белькотів виправдання, аж поки не розплющив очі і не зрозумів, що Лао Бікван давно пішов.

Повертаючись на галявину, юнак не поспішав. Однак він розумів, що це його обов’язок, він, і всі, кому пощастило долучитись до творчості такого видатного майстра, мають пишатися і дякувати Небу за цю честь.

— Ти знову тут? — почувся тріскучий грубий голос, щойно хлопець ступив на галявину.

— Так, я…

— І сокиру притягнув. Значить, все ж вирішив мене вбити.

— Ні! Тобто… ви ж дерево…

— А ти віслюк дурний! Однак сіном тебе не годують.

— Вибачте, але майстер Лао сказав, що це необхідно для його поеми.

Хлопець міцно вхопив сокиру, замахнувся…

— Стій, стій! Зажди!

— Я мушу це зробити!

— Я ж монах, не забув? Вбити монаха — найтяжчий гріх. Якщо це зробиш, потрапиш у самісіньке пекло, і демони будуть мордувати тебе довше, ніж існує цей світ.

Хлопець зблід і весь зіщулився. З хвилину він щось мовчки обдумував.

— Ви були монахом в минулому житті, — недовірливо сказав він. — Це не рахується.

— Рахується!

— Майстер Лао мене стратить, якщо не виконаю наказ, — проскиглив хлопець.

— Ну то вріж краще йому тією сокирою межи очі!

— Ви казали це гріх.

— Тю, він же звичайний писака. Нагодуєш кілька цуценят, кинеш монетку жебракові — карма буде як новенька.

— Ні, ні! — замотав головою хлопець. — Нема більшого злочину, ніж вбити такого генія, навіть думати про це не можу.

— Краще мене приречеш на смерть, а себе на пекло?

— Я… Ця поема має бути написана! Ви навіть не уявляєте, наскільки грандіозний його задум. І безталанний нікчема як я, має можливість долучитися… Це подарунок долі, благословення Небес!

Листя шовковиці зашурхотіло під подувом вітру, здавалось, ніби дерево тяжко зітхнуло.

— Отже, готовий пожертвувати собою заради мистецтва?

Пен Лі кивнув. Юнацькі риси кудись поділися з його обличчя, погляд став суворий, майже пронизливий.

— Є один варіант, — сказало дерево похмуро. — Не хотів до цього вдаватись, але може й справді так нам наврочено.

— Ви про що?

— Є ритуал, який допоможе мені звільнитись з цього дерева. Якщо ти мені допоможеш.

— Що треба робити?

Смарагдові листочки прямо перед обличчям Лі немов посунились, і серед них почала зав’язуватися ягода. Зелена ледь помітна кулька швидко наливалась соком — і за кілька хвилин вже була чорніша за ніч.

— Розріж собі палець і окропи кров’ю моє коріння. Тоді зірви і з’їж шовковицю.

— І цього досить, щоб вас звільнити?

— Я довго медитував, щоб приготуватись до цього ритуалу. Думаю, я нарешті готовий. Якщо твоя рішучість справді така сильна, все має спрацювати.

Хлопець скривився, проводячи пальцем по лезу сокири. Подмухав на рану, впустив кілька крапель крові на коріння. Зірвав ягоду, покрутив її в руці, уважно роздивляючись — і швидко проковтнув.

— Це все? — спитав він.

— Майже.

Юнак відчув, як його тіло наливається силою, в голові запаморочилось, зсередини ринула нечувана міць. На мить йому здалося, що він перетворюється на велетня, а ще за мить він зрозумів, що не може поворухнутись. Зникли барви, звуки — всі відчуття розчинилися в темряві, а потім не стало і її. Він не відчував, а швидше усвідомлював, що хтось стоїть поруч з ним, але ніяк не міг на це відгукнутися.

Каі Лан теж не одразу влаштувався в новому тілі, однак в нього процес ішов швидше. Вже за кільки хвилин він міцно стояв на ногах, із захватом дивлячись на свої руки, обмацуючи молоде обличчя.

— Я вже й забув, як лоскоче весняний вітер, — незграбно проговорив він.

Каі Лан присів додолу, занурив руки у густу траву. Заплющив очі, глибоко вдихнув.

— Що ж, хлопче, скоро ти станеш найвеличнішим витвором мистецтва, — сказав монах шовковиці. — А я вже якось поживу безталанним нікчемою. Бувай, може зустрінемося ще в якомусь житті.